Міжнародні відносини України в 1917—1922 роках — Вікіпедія

Сучасна карта Європи з позначенням меж України, які були заявлені делегацією УНР на Паризькій мирній конференції в 1919-20 рр.

У статті описані міжнародні відносини, які підтримувались урядами України (що претендували на представництво всієї країни як незалежної держави) в період Української революції 1917—1922 років.

Передумови[ред. | ред. код]

Будинок № 9 по Терещенківській вулиці у Києві, у якому знаходився Генеральний секретаріат міжнаціональних справ Української Народної Республіки і Української держави.

Процес формування зовнішньополітичного органу майбутньої Української Народної Республіки було розпочато Центральної Радою 16 липня 1917 року зі проголошенням їй Другого Універсалу. У ньому йшлося про утворення Генерального секретаріату — виконавчого органу влади. З перших днів існування Генерального секретаріату в його складі почав свою діяльність Генеральний секретаріат з національних справ, який став прообразом першого зовнішньополітичного відомства України в XX столітті.

22 грудня 1917 року, Глава Генерального секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної Третім Універсалом, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали «Законопроєкт про утворення Генерального секретаріату міжнародних справ». Законопроєкт був схвалений на засіданні Уряду УНР в цей же день.

Остаточно відомство сформувалося після проголошення незалежності України Четвертим Універсалом і під різними назвами продовжувало функціонувати незважаючи на Гетьманський переворот та Антигетьманське повстання.

Центральні держави[ред. | ред. код]

Держава Дипломатичні відносини Визнання Угоди Ноти Дипломатичні представники Основна стаття
Австро-Угорщина Австро-Угорщина Так

після 9 лютого 1918[1][2]

Так

9 лютого 1918[3]

  • Таємний договір по Східній Галичині та Північній Буковині від 8 лютого 1918 року (не був ратифікований)[1];
  • Військова конвенція від 18 лютого 1918 року[1];
  • Економічний договір від 23 квітня 1918 року[1];
  • Фінансовий договір від 15 травня 1918 року[3];
  • Господарський договір від 18 вересня 1918 року[3].
 З боку України:
  • Нота щодо державної приналежності Холмщини і Підляшшя від 12 червня 1918 року[4].
 Посли України:

Посли Австро-Угорщини:

Основна стаття
Болгарія Болгарія Так

після 9 лютого 1918[2]

Так

9 лютого 1918[3]

  • Договір щодо «унормування встановлення публічних і приватно-правових відносин, щодо відміни воєнно-полонених і інтернованих цивільних осіб, щодо питання про амністію, яка повинна бути дана з приводу укладення мира і щодо питання про кораблі, які попалися у владу ворогів» від 12 лютого 1918 року

З боку України:

  • Протест щодо намірів Центральних держав приєднати Холмщину, Підляшшя і окуповану ними частину Волині до Королівства Польського від 17 листопада 1917 року[4];
  • Нота щодо незадовільного забезпечення військовополонених одягом і харчами, важких умовах їх праці, знущаннях над ними наглядачів, антисанітарному стані бараків тощо[6].
 Посли України:

Посли Болгарії:

Основна стаття
Німецька імперія Німецька імперія
Веймарська республіка Веймарська республіка 		Так

після 9 лютого 1918[2]

Так

9 лютого 1918[3]

  • Військова конвенція від 18 лютого 1918 року[1];
  • Економічний договір від 23 квітня 1918 року[1];
  • Фінансовий договір від 15 травня 1918 року[3];
  • Господарський договір від 18 вересня 1918 року[3];
  • Договір про безперешкодну евакуацію німецьких військ від 14 грудня 1918 року[8]

З боку України:

Посли України в Німеччині:

Посли Німеччини в Україні:

Повірені у справах Німеччини в Україні:

Основна стаття
Османська імперія Османська імперія Так

після 9 лютого 1918[2]

Так

9 лютого 1918[3]

  • Додатковий Українсько-турецький договір про дружбу і співробітництво від 12 лютого 1918 року[9][10]

З боку України:

Посли України в Османській імперії:

Посли Османської імперії в Україні:

Основна стаття

Антанта[ред. | ред. код]

Держава Дипломатичні відносини Визнання Угоди Ноти Дипломатичні представники Основна стаття
Бельгія Бельгія Так

3 лютого 1919

Ні[К 1] — — Посол України в Бельгії та, за сумісництвом, у Нідерландах: Основна стаття
Велика Британія Велика Британія Так

з 9 січня 1918

Так

9 січня 1918[14]

— — Дипломатичне представництво при Генеральному секретаріаті УНР з грудня 1917 року.

Посли України у Великій Британії:

Посли Великої Британії в Україні:

Основна стаття
Італія Італія — — — — З боку урядових та фінансових кіл Італії в 1919—1921 роках надходили пропозиції почати економічне співробітництво з УНР.

Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Італії:

Основна стаття
Румунія Румунія Так — — Декларація уряду УНР про зміцнення добросусідських відносин з Румунією і солідарними з Україною балтійськими, чорноморськими і кавказькими країнами від 2 червня 1920 року Посли України в Румунії:

Посли Румунії в Україні:

Основна стаття
Франція Франція Так

з 19 грудня 1917

Так

29 грудня 1917[14] або

3 січня 1918

— — Дипломатичне представництво при Генеральному секретаріаті УНР з грудня 1917 року.

Посли Франції в Україні:

Основна стаття

Держави на території колишньої Російської імперії[ред. | ред. код]

Держава Дипломатичні відносини Визнання Угоди Ноти Дипломатичні представники Основна стаття
Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка — —[К 2] Прелімінарний мирний договір від 12 червня 1918 року[5] З боку України:
  • Відмова від виконання ультиматуму від 18 грудня 1917 року[2];
  • Ультимативна нота з приводу невизнання РРФСР запропонованих українською делегацією кордонів від 3 жовтня 1918 року[5]

З боку Радянської Росії:

  • Ультиматум з вимогою відмови від дезорганізації фронту, відмови від пропуску козачих формувань через Україну з фронту на Дон, припинення роззброєння радянських полків і червоноармійців, пропуску більшовицьких військ на Південний фронт і загрозою початку війни в разі неприйняття вимог протягом 48 годин від 17 грудня 1917 року[2]
 — Основна стаття
Білоруська Народна Республіка Ні[15] Так[К 3] — З боку Білорусі:
  • Заява білоруської делегації про незгоду з встановленим між республіками кордоном від 15 квітня 1918 року[17]
 Глава спеціальної дипломатичної місії Білорусії в Україну: Основна стаття
Грузинська Демократична Республіка Так

5 грудня 1918[18]

—
  • Договір між Українською державою і Грузинською Республікою від 5 грудня 1918 року;
  • Угода між урядами України і Грузії про міжбанківські переказні операції від 7 грудня 1918;
  • Договір щодо обміну товарами між Українською державою і Грузинський Республікою від 7 грудня 1918 року.
 — Посол України в Грузії, а також у Кубані, Азербаджані та Вірменії за сумісництвом:

Посол Вірменії в Україні:

Посол Грузії в Україні:

Посол Азербайджану в Україні:

Посол Кубані в Україні:

Основна стаття
Азербайджанська Демократична Республіка Так

8 лютого 1919[19]

Так

січень 1920[20]

— — Основна стаття
Республіка Вірменія Так — — Основна стаття
Кубанська Народна Республіка Так

вересень 1917[21]

Так

7 серпня 1920[22]

Україно-кубанський договір від 7 серпня 1920 року[22] —
Кримська демократична республіка Так

літо 1917[23]

Так

грудень 1917[23]

— —
Всевелике Військо Донське Так

серпень 1918[4]

Так

7 серпня 1918[24]

  • Попередня угода від 7 серпня 1918 року[24];
  • Додаткова секретна угода від 7 серпня 1918 року[24];
  • Тимчасова угода про експлуатацію частини Запорізької залізниці, яка знаходиться в межах колишньої Області Війська Донського від 31 серпня 1918 року[24];
  • Тимчасова умова про перевезення в простому сполученні пасажирів, багажу і вантажів між залізницею Всевеликого Війська Донського і Українською державою від 2-5 вересня 1918 року[24];
  • Тимчасова умова про передачу рухомого складу між залізницями Всевеликого Війська Донського і Української держави від 7 вересня 1918 року[24];
  • Договір про спільне регулювання питань, що стосуються Донецького Басейну від 18 вересня 1918 року[24];
  • Умова між урядами Української держави і Всевеликого Війська Донського щодо поштово-телеграфних зносин від 18 жовтня 1918 року[24];
  • Договір про поставки цукру з Української держави в Всевелике Військо Донське від 29 жовтня 1918 року[24];
  • Конвенція про «міжнародно-правове об'єднання» між Урядом Української Народної Республіки в еміграції і Донською демократичною групою від 2 квітня 1921[25].
 Офіційні ноти з боку України:
  • Нота про недоцільність визначення державної організації Дона як тимчасової від 17 липня 1918 року[4]
 Дипломатичні представники України при уряді Всевеликого Війська Донського:

Міністри-резиденти України при уряді Всевеликого Війська Донського:

Посли Тимчасового уряду Війська Донського в Україні:

Посли Всевеликого Війська Донського на Україні:

Отамани Зимової Станиці (повноважні посли) від Всевеликого Війська Донського при державі Українському:

Основна стаття
II Польська Республіка Так

жовтень 1918[4]

Так

22 квітня 1920

Угоди з польськими корпусами:
  • Умови перебування польських військ на території України від 4 квітня 1918 року[26]

Міжурядові договори:

  • Договір від 24 травня 1919 роки (не був ратифікований)[27];
  • Угода про перемир'я від 16 червня 1919 года;
  • Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 года (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
 З боку України:
  • Резолюція протесту щодо претензії на землі непольські, заявлениі тимчасовою Польською державною радою в декларації на заклик Тимчасового уряду російського до об'єднання польського народу з вільною Російською державою від 8 квітня 1917 року[4];
  • Протест у відповідь на неправдиві дані Ліквідаційної комісії про замах «українських банд» у Львові і прохання до країн Антанти про введення туди своїх військ від 7 листопада 1918 року;
  • Протест щодо відкриття «Київського» відділу Міністерства внутрішніх справ Польщі від 27 листопада 1918 року[4];
  • Протест у зв'язку з окупацією Північної Холмщини, Підляшшя і частини Західної Волині та арештом української адміністрації від 2 грудня 1918 року[29];
  • Меморандум проти заяв про необхідність приєднання Поділля до Польщі від 22 січня 1920 року[29];
  • Меморіал про основні засади подальшої діяльності Уряду УНР і його бажанні й надалі перебувати і функціонувати на території Польщі від 24 листопада 1920 року[29];
  • Меморіал у справі нормалізації польсько-українських відносин у зв'язку з ратифікацією Ризького миру (без зазначення дати, після польського «Pro Memoria»[29].

З боку Польщі:

  • «Pro ​​Memoria» (без зазначення дати, складений в 1921 році)[29]
 Посли України в Польщі:

Глави Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Польщі:

Надзвичайні міністри і Повноважні посли Польщі при Гетьмані України:

Посли Польської республіки в УНР:

Основна стаття
Латвія Латвія Так

грудень 1918

Так

17 лютого 1920[28]

Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28] З боку України:
  • Спільна нота України, Білорусії, Литви та Естонії про протест, в зв'язку з обшуком в одному з консульств, а також проти конфіскації латвійської армії автомашин дипломатичних представництв, видворення з Латвії іноземних громадян і їх мобілізації в латвійську армію від 5 грудня 1919 року[28];
  • Нота про визнання Україною незалежності Латвії і її Тимчасового уряду від 10 грудня 1919 року[28];
  • Декларація уряду УНР про зміцнення добросусідських відносин з Румунією і солідарними з Україною балтійськими, чорноморськими і кавказькими країнами від 2 червня 1920 року[28];
  • Протест проти переговорів Латвії з Радянською Україною від 27 січня 1921 року[28].

З боку Латвії:

  • Нота про визнання Латвією УНР від 17 лютого 1920 року[28];
  • Офіційне запрошення на конгрес поштового та телеграфного зв'язку в Булдурі від 9 вересня 1920 року[28].
 Посли України в Латвії:

Представники Тимчасового уряду Латвії в Україні:

Основна стаття
Литва Литва — —[К 4] Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28] —

Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Литві:

Основна стаття
Естонія Естонія Так Так

березень 1920[28]

Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28].

Договір між Естонією та УСРР від 25 листопада 1921 року (взаємне визнання держав, встановлення засад міждержавної співпраці і т. д.)[31].

— Посли України в Естонії:

Консул Естонії в Києві:

Основна стаття
Фінляндія Фінляндія Так

1918 рік[4]

Так

1918[32] або червень 1920[28]

  • «Паперова угода» від 30 вересня 1918 року[4]
  • Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
 — Посли України в Фінляндії:

Повірені у справах Фінляндії в Україні:

Основна стаття

Інші держави і суб'єкти міжнародного права[ред. | ред. код]

Держава Дипломатичні відносини Визнання Угоди Ноти Дипломатичні представники Основна стаття
Аргентина Аргентина Так

лютий 1920[1]

Так

5 лютого 1921[35]

— — Повірені Уряду Української Народної Республіки в справах Аргентини: Основна стаття
ЗУНР ЗУНР Ні Так

1 грудня 1918[1]

  • Передвступний договір між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою про подальшу Злуку обох республік в єдину велику державу від 1 грудня 1918 року[1];
 — — Основна стаття
Нідерланди Нідерланди Так

1919 рік

Ні[К 5] — — Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Нідерландах:
  • Андрій Яковлів, за сумісництвом глава Надзвичайної дипломатичної місії України в Бельгії.

Генеральні консули Нідерландів в Києві:

Основна стаття
Данія Данія Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Данії: Основна стаття
Швеція Швеція Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Швеції та Норвегії: Основна стаття
Норвегія Норвегія Основна стаття
Ватикан Ватикан Так

1919 рік

Ні[К 6] — З боку України:
  • Офіційний протест проти інтернування греко-католицького духовенства на Галичині від 29 травня 1919 року;
  • Меморіал-протест проти антиукраїнської пропаганди польського духовенства від 3 червня 1919 року;
  • Офіційний протест проти жорстокості польських військових властей щодо «українського кліру та русинської Церкви» від 11 червня 1919 року;
  • Офіційний протест проти дій армії генерала Галлера на Галичині і безправних арештів греко-католицьких священиків від 18 липня 1919 року;
  • Меморандум про заснування теологічного факультету та католицьких шкіл в Україні від 18 липня 1919 року;
  • Меморандум про «українську справу і польські переслідування українців-католиків» від 20 березня 1920 року.

З боку Святого Престолу:

  • Лист державного секретаря Святого Престолу П'єтро Гаспаррі до глави директорії УНР Симону Петлюрі про отримання вірчих грамот від 16 червня 1919 року
 Глави Надзвичайної дипломатичної місії України при Святому Престолі:

Апостольські візитатори в Україні:

Основна стаття
США США Ні Ні[К 7][38] Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в США: Основна стаття
Чехословаччина Чехословаччина Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Чехословаччині: Основна стаття
Швейцарія Швейцарія Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Швейцарії: Основна стаття

Виноски[ред. | ред. код]

  1. ↑ Однак з 1920 року українська дипломатична місія неофіційно визнавалася представництвом УНР в Бельгії; українським дипломатам вдалося встановити відносини з Міністерством закордонних Бельгії (після реформи МЗС Бельгії 1 січня 1921 року Україна була включена в секцію, яка займалася справами Східної Європи) та іншими міністерствами; представництво УНР отримало дозвіл на видачу паспортів українським громадянам, які визнавалися бельгійським урядом; на прохання українського представництва бельгійські установи безперешкодно дозволяли в'їзд і виїзд з країни українським представникам; українцям вдалося встановити відносини з представництвами інших держав, які були акредитовані в Бельгії[13]
  2. ↑ 12 червня 1918 року відбулося підписання прелімінарного мирного договору між Українською Державою й Російською Радянською Республікою згідно зі статтею VI договору Росії з Центральними Державами. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами. У статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інтересів громадян. На цій підставі Українською Державою було засновано генеральні консульства в Москві й Петрограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість українців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах в Україні. 24 грудня 1918 року вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РСФРР, в якій говорилося, що після анулювання Брестського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає України за самостійну державу
  3. ↑ Однобічне визнання з боку БНР. Однак Енциклопедія історії Білорусі стверджує, що в червні 1918 року білоруська делегація на чолі з Скірмунтом відвідала Київ і Уряд Української Народної Республіки визнав БНР[16]
  4. ↑ Де-факто визнання закріплене в Політичній конвенції, підписаній на Ризькій конференції в серпні 1920 року.
  5. ↑ Однак персонал української дипломатичної місії в Нідерландах був звільнений від реєстрації в поліції, яка була обов'язковою для всіх іноземців, і без перешкод отримував візи для в'їзду і виїзду з країни; з 1920 року дипломатичної місії УНР почали видавати дипломатичні візи як для «української делегації»; на прохання українського представництва українським послам, головам місій і міністрам без перешкод видавалися дипломатичні візи для в'їзду на територію Нідерландів; було дозволено видавати паспорти українським громадянам (вони візувалися нідерландськими установами і визнавалися дійсними для перебування на території Нідерландів); паспорта, які видавало українське представництво в Нідерландах, візувалися англійськими, американськими, бельгійськими, швейцарськими та французькими консулами; Міністерство закордонних справ Нідерландів і інші офіційні установи офіційно зверталися до української дипломатичної місії; в шкільних атласах 1919-1920 років друкувалися спеціальні карти України[13]
  6. ↑ Однак Святий Престол офіційно підтримував право України на самовизначення і надав підтримку УНР на Паризькій мирній конференції[37]
  7. ↑ З відповіді Держсекретаря США Роберта Лансінга на лист Юліана Бачинського: «Уряд і народ США з живим інтересом ставляться до добробуту людей в усіх частинах Росії, включно в Україні. Проте США не визнають ані незалежності України, ані жодного уряду, який тепер там при владі, а тому не готові прийняти представників українського уряду»

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1. Предметно-тематична частина: А-Г / Відп. ред. М. М. Варварцев. НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2009. — 184 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 липня 2019. Процитовано 2 травня 2020.
  2. ↑ а б в г д е Історія України: Навч. посіб.— 3-тє вид., стер. Рекомендовано МОН / Лазарович М. В. — К., 2013. — 685 с. Архів оригіналу за 6 жовтня 2017. Процитовано 2 травня 2020.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2, Предметно-тематична частина: Д-Й / Відп. ред. М. М. Варварцев. НАН України. Інститут історії України. — К.: Ін-т історії України, 2010. — 252 с.
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Головченко В. І. Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — 448 с. ISBN 978-966-611-690-4.
  5. ↑ а б в г д е ж и к Нариси історії української революції 1917—1921 років [Текст]: у 2 кн./редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. — К.: Наукова думка, 2011. Кн. 1/[В. Ф. Верстюк (кер.) та ін.]. — 2011. — 390 с. — Бібліогр.: с. 372—387. — 1000 экз.
  6. ↑ Валерій Власенко. ПЕРША ХВИЛЯ МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ ДО БОЛГАРІЇ//Българска украинистика, брой 3, 2013 стр.177. Архів оригіналу за 16 лютого 2022. Процитовано 2 травня 2020.
  7. ↑ а б в г І. Є. Петренко. ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДІВ УНР НА БАЛКАНАХ НА ПРИКЛАДІ ВІДНОСИН З БОЛГАРСЬКИМ ЦАРСТВОМ (1918—1920 рр.)//Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2014, вип. XXXIX (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 27 квітня 2016. Процитовано 2 травня 2020.
  8. ↑ а б В. В. Перепадя. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ ДИРЕКТОРІЄЮ УНР ТА НІМЕЧЧИНОЮ//Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — 2002 . — Випуск XV
  9. ↑ 100-річчя визнання УНР: багато документів "застрягли" у Москві - дипломат. www.ukrinform.ua (укр.). Архів оригіналу за 21 лютого 2022. Процитовано 2 травня 2020.
  10. ↑ а б Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз / Ред. кол.: О. Дергачов (кер. авт. кол.), Є. Бистрицький, О. Білий, І. Бураковський, Дж. Мейс, В. Полохало, М. Томенко та ін. — К.: Політ. думка, 1996. — 434 с. Архів оригіналу за 9 серпня 2020. Процитовано 2 травня 2020.
  11. ↑ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА / Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Пам'ятки історичної думки України — КИЇВ, 1993. Архів оригіналу за 21 травня 2020. Процитовано 2 травня 2020.
  12. ↑ Курас Г. Дипломат, історик, патріот (Іван Токаржевський-Карашевич) / Г. Курас // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Історичні науки. — 2007. — Вип. 9. — С. 184—190.
  13. ↑ а б Попенко Я. В. Діяльність дипломатичного представництва Директорії УНР в Бельгії та Нідерландах у 1919—1921 роках / Я. В. Попенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького держ. ун-ту. — Запоріжжя. — 2005. — Вип. ХІХ. — С. 188—197
  14. ↑ а б Зінченко, Олександр (26 січня 2015). Незалежність № 1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти. Історична правда. Архів оригіналу за 25 серпня 2017. Процитовано 25 серпня 2017.
  15. ↑ Події 100-річної давнини. Співпраця УНР із Білоруською Народною Республікою. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 14 серпня 2021. Процитовано 2 травня 2020.
  16. ↑ Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Том 1. С. 386 ISBN 5-85700-074-2
  17. ↑ а б Дедурін, Г. Український напрямок зовнішньої політики БНР (1918—1921 рр.) [Архівовано 3 листопада 2021 у Wayback Machine.] / Геннадій Дедурін // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. — 2017. — Вип. 2, ч. 2. — С. 107—112
  18. ↑ Україна – Грузія: хроніка становлення дипломатичних відносин. Matrix-info (укр.). 31 серпня 2017. Процитовано 2 травня 2020.
  19. ↑ Азербайджан - Круглий стіл у Баку на тему: «100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки». azerbaijan.mfa.gov.ua (ua) . Архів оригіналу за 23 жовтня 2020. Процитовано 2 травня 2020.
  20. ↑ Матяш, Ірина. Діяльність надзвичайної диполоматичної місії УНР на Кавказі (1919 - 1921 рр.) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 березня 2022.
  21. ↑ ​100 років «злуки» УНР з Кубанню, яка так і не відбулася. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 19 січня 2018. Процитовано 2 травня 2020.
  22. ↑ а б Було-було-було… - Україна Incognita. incognita.day.kyiv.ua. Архів оригіналу за 6 березня 2022. Процитовано 2 травня 2020.
  23. ↑ а б Українсько-кримськотатарський союз революційного часу. Історична правда. Архів оригіналу за 21 жовтня 2020. Процитовано 2 травня 2020.
  24. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Мараєв В. Р. Донське посольство М. А. Свєчина — О. В. Черячукіна в Українській Державі (1918 р.) [Електронний ресурс] / В. Р. Мараєв // Національна та історична пам'ять. — 2013. — Вип. 7. — С. 241—251.
  25. ↑ Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3. Предметно-тематична частина: К-О [Архівовано 26 вересня 2015 у Wayback Machine.] / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2012. — 315 с
  26. ↑ Папакін А. Останній польський бій на східноєвропейському театрі воєнних дій Першої світової війни — Канів, 11 травня 1918 р. / А. Папакін // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — 2014. — Вип. 3. — С. 32-35.
  27. ↑ Папакін А. Г. Стосунки між УНР та Польщею в 1918—1919 рр. [Архівовано 18 листопада 2017 у Wayback Machine.] /. А. Г. Папакін // Наук. зап. Іст. науки / Нац. ун-т «Києво-Могилянська Академія». -. К., 2004. — Т. 27
  28. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Е. Єкабсонс. Латвійсько-українські зв'язки за доби УНР [Архівовано 1 грудня 2020 у Wayback Machine.]
  29. ↑ а б в г д Ucrainica Polonica. Т.3 [Архівовано 17 лютого 2022 у Wayback Machine.] — Київ-Житомир, 2009. — 224 с.
  30. ↑ Коваль Р. М. Лівицький Андрій Миколайович [Архівовано 22 червня 2020 у Wayback Machine.] // Международные отношения Украины в 1917—1922 годах // Енциклопедія сучасної України : [укр.] : у 30 т. / НАН України, Наукове товариство ім. Шевченка, Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. — К., 2001—…. — ISBN 944-02-3354-x.
  31. ↑ Riigi Teataja 25 jaanuar 1922 — DIGAR Eesti artiklid. dea.digar.ee. Процитовано 25 лютого 2023.
  32. ↑ Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4. Предметно-тематична частина: П-Я [Архівовано 19 лютого 2018 у Wayback Machine.]/Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. — 357 с
  33. ↑ Г. В. Стрельський. Залізняк Микола Кіндратович [Архівовано 25 серпня 2018 у Wayback Machine.] // Международные отношения Украины в 1917—1922 годах // Енциклопедія сучасної України : [укр.] : у 30 т. / НАН України, Наукове товариство ім. Шевченка, Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. — К., 2001—…. — ISBN 944-02-3354-x.
  34. ↑ КЕДРОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР [Архівовано 29 липня 2018 у Wayback Machine.]// Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001
  35. ↑ Нові факти про визнання у 1921 р. Республікою Аргентина Української Народної Республіки. UA Foreign Affairs (англ.). Архів оригіналу за 18 червня 2021. Процитовано 2 травня 2020.
  36. ↑ Малюта, О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20-40-і рр. ХХ ст.: боротьба за національну державність як форму організації повсякденного життя української еміграції [Архівовано 27 жовтня 2020 у Wayback Machine.] / О. Малюта // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 287—308
  37. ↑ Ліліана Гентош. Дипломатичні контакти УНР з Апостольським Престолом в 1919—1921 роках у контексті східної політики Римської Курії. Архів оригіналу за 5 серпня 2017. Процитовано 2 травня 2020.
  38. ↑ Гошуляк, Іван. «Не підтримуємо український сепаратизм...». День. Архів оригіналу за 4 травня 2020.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Міжнародні_відносини_України_в_1917—1922_роках&oldid=41530838