Магелланова протока — Вікіпедія

Магелланова протока
Магелланова протока в Пунта-Аренас
Магелланова протока в Пунта-Аренас
Розташування
Координати 53°28′51″ пд. ш. 70°47′00″ зх. д. / 53.48083° пд. ш. 70.78333° зх. д. / -53.48083; -70.78333Координати: 53°28′51″ пд. ш. 70°47′00″ зх. д. / 53.48083° пд. ш. 70.78333° зх. д. / -53.48083; -70.78333
Прибережні країни Чилі Чилі
Море Тихий океан →
Атлантичний океан
Довжина 574 км
Ширина 2,2—45 км
Інше
Міста та поселення Пунта-Аренас
Мапа Магелланової протоки
Мапа Магелланової протоки
Мапа
Мапа

Магелланова протока (ісп. Estrecho de Magallanes) — судноплавний морський шлях на півдні Чилі, який розділяє материкову частину Південної Америки на півночі та Вогняну Землю на півдні, найважливіший природний прохід між Атлантичним і Тихим океанами. Довжина протоки — 574 км, ширина від 2,2 до 45 км; глибина від 20 м. Найбільший порт — Пунта-Аренас (Чилі).

Протока названа на честь португальського мореплавця Фернана Магеллана, який під час своєї навколосвітньої подорожі став першим європейцем, що провів корабель крізь цю протоку 21 жовтня — 28 листопада 1520 року. Спочатку вона мала назву Estrecho de Todos los Santos («Протока Всіх Святих»). Невдовзі король Іспанії, імператор Карл V Габсбург, який спонсорував цю експедицію, змінив її назву на Магелланова — на честь Фернана Магеллана[1].

Протока небезпечна через численні підводні скелі, мілини, шторми, часті вузькі місця та непередбачувані вітри та течії зі швидкістю до 25 км/год. Під час проходження протоки є обов'язковим морське супроводження. Магелланова протока коротша і більш захищена, ніж протока Дрейка — маршрут у відкритому морі навколо мису Горн, де постійно спостерігаються штормові вітри та айсберги[2]. До побудови Панамського каналу Магелланова протока разом із протокою Бігля була одним із небагатьох морських шляхів між Атлантичним і Тихим океанами.

Історія

[ред. | ред. код]

Судноплавство корінних народів

[ред. | ред. код]
Магелланова протока, фото із науково-дослідного супутника Aqua[en] (27 серпня 2003 року).

Землі, прилеглі до Магелланової протоки, були заселені корінними американцями щонайменше 13 000 років тому. У ті часи в цьому регіоні водилися місцеві малі коні (Hippidion), гігантські лінивці (мілодони), шаблезубі коти (смілодони), вимерлий підвид ягуара патагонські пантери (Panthera onca mesembrina[en]), короткоморді ведмеді (Arctotherium), верблюдоподібні макраухенії, лисицеподібні Dusicyon avus та представники триби Lamini[en], зокрема вікуньї та гуанако, які збереглися донині. У деяких місцях, як-от Куева-дель-Медіо (Cueva del Medio), знайдено свідчення того, що на мілодонів, малих конів і Lamini полювали[3].

Історично відомі корінні етнічні групи навколо протоки — це кавашкар, теуелче, селкнам та ягани. Кавашкари жили в західній частині північного узбережжя протоки. На схід від них жили теуелче, їхня територія простягалася на північ до Патагонії. На південь від теуелче на іншому березі протоки жили селкнам, вони населяли більшу частину східної частини Вогняної Землі. На захід від селкнам жили ягани, які населяли найпівденнішу частину Вогняної Землі[4][5].

Усі племена цього регіону були кочовими мисливцями й збирачами. Єдиною неморською культурою серед них були Теуелче: узимку (це тепла пора року в Південній півкулі) вони ловили рибу та збирали молюсків уздовж узбережжя, а влітку переходили в південні Анди на полювання[6]. До кінця XIX століття племена цього регіону мало контактували з європейцями. Пізніше завезені європейцями хвороби знищили частину корінного населення[7].

Можливо, у ранньому голоцені (бл. 9000 років тому) Вогняна Земля й острів Рієско з'єднувалися з материком[8]. Згідно з легендами селкнам, записаними салезіанським місіонером Джузеппе Марією Бовуаром (Giuseppe María Beauvoir), вони прибули на Вогняну Землю суходолом, а пізніше не змогли повернутися на північ, оскільки море затопило переправу[9]. Вважається, що міграція селканів на Вогняну Землю витіснила споріднений немореплавний народ ауш, який колись займав більшу частину головного острова[10]. Вважається також, що селкнам, ауш і теуелче — це культурно й лінгвістично споріднені народи, фізично відмінні від мореплавних[10].

Згідно з селкнамським міфом, протока була створена разом із протокою Бігля й озером Фаньяно рогатками, що впали на землю під час битви Таїна з відьмою, яка, за переказами, «зберегла воду і їжу»[11].

Експедиція Фернана Магеллана

[ред. | ред. код]
Копія «Вікторії», одного з кораблів Магеллана, в музеї «Нао Вікторія», Пунта-Аренас, Чилі.

Першими європейцями, які прибули в цю місцевість, вочевидь, були учасники навколосвітньої подорожі Фернана Магеллана. У доповіді Антоніу Гальвао[en] 1563 року згадуються ранні карти, на яких позначена протока, названа «Хвіст дракона[en]» — це зумовило припущення, що були й більш ранні контакти, але його, як правило, не беруть до уваги[12][13].

Магеллан очолив експедицію, перебуваючи на службі іспанського короля, імператора Карла V, і маючи намір досягти Островів прянощів. Його кораблі стали першими, які пройшли протокою в 1520 році[14]. До складу експедиції входили п'ять кораблів:

Перед проходженням протоки (і після заколоту в Пуерто-Сан-Хуліані[en]) капітаном «Сан-Антоніо» став Альваро де Мескіта[es], а капітаном «Вікторії» — Дуарте Барбоза. Пізніше Серран став капітаном «Консепсьйона», а «Сантьяго», відправлений на пошуки проходу, потрапив у шторм і зазнав аварії. «Сан-Антоніо», якому доручили дослідити затоку Магдалена[en], не повернувся до решти кораблів, а натомість попрямував назад до Іспанії під командуванням Ештевана Гоміша, який позбавив влади капітана Мескіту та ув'язнив його[15].

Кораблі Магеллана увійшли в протоку 1 листопада 1520 року, у День усіх святих. Магеллан назвав її Протокою всіх святих (Estrecho de Todos los Santos) і встановив прапор, щоб заявити права на цю землю від імені короля Іспанії[16]. Літописець Магеллана Антоніо Пігафетта назвав її Патагонською протокою, а інші — протокою «Вікторії», на честь першого корабля, які до неї увійшов. Протягом семи років протоку називали Протокою Магеллана (Estrecho de Magallanes) на честь Магеллана[17][18]. Іспанська імперія та Генерал-капітанство Чилі вважали протоку південною межею своєї території.

Дослідження XIV століття після Магеллана

[ред. | ред. код]
Вид на капітуляції, надані Карлом V, імператором Священної Римської імперії у 1534 році

У 1530-х роках Карл V розділив Південну Америку, зокрема й усю її південну частину, на низку наділів і віддав її різним конкістадорам. За королівським листом від 24 січня 1534 року Магелланова протока і територія на південь від неї відійшла Педро Санчесу де ла Хосу[en][19][20].

Чилійський конкістадор Педро де Вальдивія домігся від Карла V поширення свого правління на північні береги протоки. Тим часом Санчеса де ла Хосу стратив у Чилі Франсиско де Вільягра, один із людей Вальдивії.

На першій карті Тихого океану, Maris Pacifici (1589), протока зображена як єдиний шлях між Атлантичним і Тихим океанами[21].

Роль Магелланової протоки в іспанському завоюванні Чилі

[ред. | ред. код]
Докладніше: Іспанське завоювання Чилі

Сучасники по-різному оцінювали значення протоки. Деякі європейці усвідомлювали її стратегічне положення для полегшення торгівлі з далекими країнами. Антоніо Пігафетта, схоже, вважав свою подорож через цю територію неповторним подвигом[22], натомість конкістадор Педро де Вальдивія у своєму листі до Карла V[en] вказував на загрозу того, що через цю протоку могли прибути конкістадори-суперники й оскаржити його претензії[23].

Щоб зміцнити свої претензії перед королем, у 1544 році Вальдивія доручив капітану Джованні Баттісті Пастене дослідити узбережжя від Вальпараїсо до Магелланової протоки[24] і призначив в експедицію свого особистого секретаря Хуана де Карденаса (Juan de Cárdenas), наказавши тому скласти письмовий звіт про знайдені землі[24]. Хоча експедиція Пастене досягла лише 41-ї паралелі південної широти, що досить далеко від протоки, вона відкрила затоку Сан-Педро[es] та гирло річки Вальдивія, де Вальдивія згодом заснував місто, назване на його честь[25][26]. Оскільки Вальдивія підтвердив свої претензії, у своєму листі 1548 року до Ради Індій він згадує про можливість налагодження контактів через протоку між Чилі та Севільєю[27].

Другим капітаном, який пройшов протокою, був Гарсія Хофре де Лоайса[es]; він також відкрив, що Вогняна Земля — це острів. Затим Вальдівія відправив досліджувати протоку Франсіско де Ульоа[en], що мало полегшити навігацію з Іспанії до Чилі. У жовтні 1553 року Ульоа відплив з міста Вальдивія у складі першої експедиції, яка увійшла в протоку із заходу. Ульоа досягнув Вудс-Бей (Woods Bay), але опинившись між крутими берегами й зіткнувшись із нестачею провізії, а також побоюючись застрягнути в протоці взимку, він розвернувся і в лютому 1554 року повернувся до чилійських портів[28].

Сам Вальдивія так і не дійшов до протоки: у 1553 році він загинув під час спроби завоювати Арауканію[en], приблизно за 1600 км на північ від протоки[29][30].

У жовтні 1557 року губернатор Чилі Гарсія Уртадо де Мендоса відправив на південь ще один дослідницький загін із 70 осіб під командуванням Хуана Ладрільєро[es]. Дослідникам було доручено скласти карту узбережжя та дослідити флору, фауну й етнографію регіону. 16 серпня 1558 року Ладрільєро вийшов в Атлантичний океан, ставши першим мореплавцем, який перетнув Магелланову протоку в обох напрямках[31].

Іспанська колонізація південних територій у Чилі припинилася після завоювання архіпелагу Чилое в 1567 році. Вважається, що іспанці не мали стимулів для подальших завоювань на південь[32]. Місцеве населення було нечисленним і не брало участі в осілому сільськогосподарському житті іспанців; крім того, подальшу експансію міг стримувати також суворий клімат фіордів і проток Патагонії[en][33]. Навіть у Чилое іспанці зіткнулися з труднощами і були змушені відмовитися від своєї початкової економічної моделі, заснованої на видобутку золота та «іспано-середземноморському» сільському господарстві[34].

Спроба Іспанії колонізувати Магелланову протоку

[ред. | ред. код]
Докладніше: Спроба Іспанії колонізувати Магелланову протоку

У 1578 році Магелланову протоку перетнув англійський мореплавець Френсіс Дрейк, породивши страх на тихоокеанському узбережжі, що тепер його напад неминучий. Щоб заблокувати прохід, віцекороль Перу Франсіско де Толедо[en] відправив до неї ескадру з двома кораблями під командуванням Педро Сарм'єнто де Гамбоа. Вони ретельно досліджували протоку, вистежуючи англійських загарбників та одночасно оглядаючи місця для майбутніх фортець[35].

Пігафетта описував протоку як гостинну місцевість із численними зручними бухтами, «кедровою» деревиною та великою кількістю молюсків і риби[36].

У 1584 році Педро Сарм'єнто де Гамбоа заснував у протоці дві колонії: Номбре-де-Хесус[es] та Сьюдад-дель-Рей-Дон-Феліпе[es]. Остання була заснована на північному березі протоки з 300 поселенцями[37][38]. Тієї зими вона стала відома як Пуерто-дель-Амбре («Місто голоду»), оскільки більшість поселенців померли від холоду або голоду[39]. Сер Томас Кавендіш, висадившись на цьому місці в 1587 році, знайшов лише руїни колишнього поселення.

Неспроможність іспанців колонізувати Магелланову протоку зробила архіпелаг Чилое ключовим у захисті західної Патагонії від іноземних вторгнень[40]. Відновлене у 1645 році місто Вальдивія та архіпелаг Чилое виконували роль вартових та центрів, де іспанці збирали розвідувальні дані з усієї Патагонії[41].

У 1599 році п'ять кораблів під командуванням Симона де Кордеса[en] і його лоцмана Вільяма Адамса подолали протоку за чотири місяці; Себальд де Веерт[en] повернувся, не пройшовши її до кінця.

Дослідження в XVII столітті

[ред. | ред. код]
Докладніше: Експедиція Гарсіа де Нодаля

У 1616 році голландські мандрівники, серед яких були Віллем Схаутен і Якоб Лемер, відкрили мис Горн і знайшли південний кінець Вогняної Землі. Через декілька років це відкриття підтвердила іспанська експедиція під командуванням братів Бартоломе[es] і Гонсало[es] де Нодаль[42], яка здійснила також перше плавання навколо Вогняної Землі[43]. Наступний іспанський корабель пройде протокою лише через 150[44]. До 1620 року, упродовж 100 років після відкриття Магелланової протоки європейцями, її перетнули щонайменше 55 кораблів, зокрема 23 іспанських, 17 англійських і 15 голландських[45].

Дослідження, які Джон Нарборо[en] здійснив у Патагонії у 1670 році, спонукали іспанців відправляти морські експедиції в західну Патагонію в 1674 по 1676 роках[46][47]. Під час останньої і найбільшої з них[en] загін, відправлений до островів Євангелістів[en] біля західного входу в протоку, очолив Паскуаль де Іріате (Pascual de Iriate). 17 лютого 1675 року поблизу цих островів зникли 16 членів загону, зокрема син Паскуаля[48]. Ці нещасні намагалися дістатися до одного з островів, щоб установити металеву табличку, яка вказувала б на приналежність території королю Іспанії. Віцекороль Перу Балтасар де ла Куева[en] віддав наказ урядам Чилі, Чилое та Ріо-де-ла-Плата[en] дізнатися про долю людей, які зникли на островах Євангелістів[49]. Однак жодної інформації про їхню долю не з'явилося, і є припущення, що човен розбився під час того ж шторму, який змусив решту групи покинути цей район[49]. Загалом у ньому загинуло 16—17 осіб[50]. До 1676 року чутки про англійські бази в Західній Патагонії розвіялися, але того ж року з'явилися нові чутки про те, що Англія готує експедицію для заселення Магелланової протоки[51]. Фокус іспанської уваги щодо відбиття попередніх англійських поселень змістився з тихоокеанського узбережжя Патагонії на Магелланову протоку та Вогняну Землю[52]. Такий перехід означав, що до будь-якого англійського поселення Іспанія могла підійти суходолом з півночі, чого не можна було сказати про острови в західній Патагонії[53].

У лютому 1696 року Магелланової протоки досягла перша французька експедиція під командуванням Жана-Батіста де Геннеса[en][54][55]. Її перебіг описав французький дослідник, інженер і гідрограф Франсуа Фроже[fr] у своїй книзі Relation d'un voyage («Розповіді про подорож[en]», 1699)[56].

Дослідження у XVIII столітті

[ред. | ред. код]

У XVIII столітті подальші дослідження Магелланової протоки проводили англійські дослідники Джон Байрон і Джеймс Кук. Французи відправили Луї Антуана де Бугенвіля та Жуля Дюмона-Дюрвіля[57]. До 1770 року фокус потенційного конфлікту між Іспанією й Великою Британією змістився з протоки на Фолклендські острови.

Цікаві факти

[ред. | ред. код]

Серед моряків, що перетинають Магелланову протоку, існує традиція цілувати ногу патагонця, що сидить внизу пам'ятника Магеллану в місті Пунта-Аренас[джерело?].

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Міхелі С. В. Південна Америка: фізико-географічна характеристика: Навчальний посібник. — К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2010. — 184 с.

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Magazine, Smithsonian. The Man Who Sailed the World. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 11 серпня 2024.
  2. ↑ Strait Of Magellan. WorldAtlas (амер.). 22 березня 2021. Процитовано 11 серпня 2024.
  3. ↑ Villavicencio, Natalia A.; Lindsey, Emily L.; Martin, Fabiana M.; Borrero, Luis A.; Moreno, Patricio I.; Marshall, Charles R.; Barnosky, Anthony D. (2016-02). Combination of humans, climate, and vegetation change triggered Late Quaternary megafauna extinction in the Última Esperanza region, southern Patagonia, Chile. Ecography (англ.). Т. 39, № 2. с. 125—140. doi:10.1111/ecog.01606. ISSN 0906-7590. Процитовано 13 серпня 2024.
  4. ↑ Strait of Magellan, a voyage throughout History XVI-XXI centuries. magellanstraittravel.blogspot.com (брит.). Процитовано 15 серпня 2024.
  5. ↑ de la Fuente, Constanza; Ávila-Arcos, María C.; Galimany, Jacqueline; Carpenter, Meredith L.; Homburger, Julian R.; Blanco, Alejandro; Contreras, Paloma; Cruz Dávalos, Diana; Reyes, Omar (24 квітня 2018). Genomic insights into the origin and diversification of late maritime hunter-gatherers from the Chilean Patagonia. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 115, № 17. doi:10.1073/pnas.1715688115. ISSN 0027-8424. PMC 5924884. PMID 29632188. Процитовано 15 серпня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  6. ↑ RIGHTS-CHILE: A 'New Deal' for Indigenous Groups. Inter Press Service. 27 листопада 2003. Процитовано 16 серпня 2024.
  7. ↑ Aeberhard, Danny; Benson, Andrew; O'Brien, Rosalba; Phillips, Lucy (2010-10). The Rough Guide to Argentina (англ.). Rough Guides Limited. ISBN 978-1-84836-521-6.
  8. ↑ Mostny, Grete (1972). Prehistoria de Chile (ісп.). Ed. Univ.
  9. ↑ Selk'nam - ECyT-ar. cyt-ar.com.ar. Процитовано 19 серпня 2024.
  10. ↑ а б Chapman, Anne; Hester, Thomas R. (1973). New data on the archaeology of the Haush, Tierra del Fuego. Journal de la société des américanistes. Т. 62, № 1. с. 185—208. doi:10.3406/jsa.1973.2088. Процитовано 19 серпня 2024.
  11. ↑ Montecino Aguirre, Sonia (2015). «Canal de Beagle». Mitos de Chile: Enciclopedia de seres, apariciones y encantos (in Spanish). Catalonia. p. 125. ISBN 978-956-324-375-8.
  12. ↑ Richardson, William A. R. (2003-10). South America on Maps before Columbus? Martellus's ‘Dragon's Tail’ Peninsula. Imago Mundi. Т. 55, № 1. с. 25—37. doi:10.1080/0308569032000097477. ISSN 0308-5694. Процитовано 21 серпня 2024.
  13. ↑ Zurara, Gomes Eannes de (4 квіт. 2011 р.). The Chronicle of the Discovery and Conquest of Guinea. Vol. II.
  14. ↑ Ferdinand Magellan - Explorer, Strait, Voyage | Britannica. www.britannica.com (англ.). 24 липня 2024. Процитовано 22 серпня 2024.
  15. ↑ Internet Archive, Tim (1992). Magellan. Camden, Me. : International Marine. ISBN 978-0-87742-263-1.
  16. ↑ Navegantes europeos en el estrecho de Magallanes - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 23 серпня 2024.
  17. ↑ Internet Archive, Laurence (2003). Over the edge of the world : Magellan's terrifying circumnavigation of the globe. New York : William Morrow. ISBN 978-0-06-621173-2.
  18. ↑ Murphy, Patrick J.; Coye, Ray W. (2013). Mutiny and Its Bounty: Leadership Lessons from the Age of Discovery. Yale University Press. ISBN 978-0-300-17028-3.
  19. ↑ Larrain, Prieto; Cristina, M. (00/2004). El Tratado Antártico, vehículo de paz en un campo minado. Universum (Talca). Т. 19, № 1. с. 138—147. doi:10.4067/S0718-23762004000100008. ISSN 0718-2376. Процитовано 25 серпня 2024.
  20. ↑ Antarctica and International Law: A Collection of Inter-state and National Documents (англ.). Oceana Publications. 1982. ISBN 978-0-379-20321-9.
  21. ↑ Antique map by ORTELIUS - Maris Pacifici. web.archive.org. 16 липня 2011. Процитовано 27 серпня 2024.
  22. ↑ Pérez, Ezequiel (00/2020). Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). Magallania (Punta Arenas). Т. 48, № ESPECIAL. с. 29—44. doi:10.4067/S0718-22442020000300029. ISSN 0718-2244. Процитовано 30 серпня 2024.
  23. ↑ Pérez, Ezequiel (00/2020). Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). Magallania (Punta Arenas). Т. 48, № ESPECIAL. с. 29—44. doi:10.4067/S0718-22442020000300029. ISSN 0718-2244. Процитовано 30 серпня 2024.
  24. ↑ а б Pérez, Ezequiel (00/2020). Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). Magallania (Punta Arenas). Т. 48, № ESPECIAL. с. 29—44. doi:10.4067/S0718-22442020000300029. ISSN 0718-2244. Процитовано 1 вересня 2024.
  25. ↑ http://www.bibliotecadigital.umag.cl/bitstream/handle/20.500.11893/795/Barros_Anales_1981_vol12_pp31-40.pdf?sequence=1&isAllowed=y
  26. ↑ https://revistamarina.cl/revistas/1994/6/jbarriag.pdf
  27. ↑ Pérez, Ezequiel (00/2020). Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). Magallania (Punta Arenas). Т. 48, № ESPECIAL. с. 29—44. doi:10.4067/S0718-22442020000300029. ISSN 0718-2244. Процитовано 1 вересня 2024.
  28. ↑ Navegantes europeos en el estrecho de Magallanes - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 2 вересня 2024.
  29. ↑ Pérez, Ezequiel (00/2020). Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). Magallania (Punta Arenas). Т. 48, № ESPECIAL. с. 29—44. doi:10.4067/S0718-22442020000300029. ISSN 0718-2244. Процитовано 3 вересня 2024.
  30. ↑ Pinochet Ugarte, Augusto; Villaroel Carmona, Rafael; Lepe Orellana, Jaime; Fuente-Alba Poblete, J. Miguel; Fuenzalida Helms, Eduardo (1997) [1984]. Historia militar de Chile (in Spanish). Vol. I (3rd ed.). Biblioteca Militar. — С. 25.
  31. ↑ http://www.memoriachilena.cl/temas/index.asp?id_ut=hernandodemagallanes%281480-1521%29yeldescubrimientodelestrecho
  32. ↑ https://www.chungara.cl/Vols/2016/48-1/07-URBINA.pdf
  33. ↑ https://www.chungara.cl/Vols/2016/48-1/07-URBINA.pdf
  34. ↑ https://www.scielo.cl/pdf/magallania/v39n2/art06.pdf
  35. ↑ Navegantes europeos en el estrecho de Magallanes - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 6 вересня 2024.
  36. ↑ Versions of the strait of Magellan. The interoceanic passage from the first circumnavigation of the world to the conquest of the kingdom of Chile (1519-1520-1552). web.archive.org. 15 грудня 2021. Процитовано 7 вересня 2024.
  37. ↑ [https://web.archive.org/web/20080309194723/http://www.artehistoria.jcyl.es/cronicas/contextos/10105.htm ARTEHISTORIA - Cr�nicas de Am�rica - Ficha RELACI�N Y DERROTERO DEL VIAJE Y DESCUBRIMIENTO DEL ESTRECHO DE LA MADRE DE DIOS]. web.archive.org. 9 березня 2008. Процитовано 8 вересня 2024.
  38. ↑ Markham, Clements R., ed. (2016) [1895]. Narratives of the voyages of Pedro Sarmiento de Gamboa to the Straits of Magellan. Translated by Markham, Clements R. Hakluyt Society.
  39. ↑ Australis (7 квітня 2017). The History of the Strait of Magellan and What to See There. Patagonia and other adventure travel destinations (амер.). Процитовано 8 вересня 2024.
  40. ↑ C, Urbina; Ximena, M. (00/2013). EXPEDITION TO THE COASTS OF WESTERN PATAGONIA IN THE COLONIAL PERIOD. Magallania (Punta Arenas). Т. 41, № 2. с. 51—84. doi:10.4067/S0718-22442013000200002. ISSN 0718-2244. Процитовано 9 вересня 2024.
  41. ↑ Urbina C., María Ximena (2017-12). JOHN NARBOROUGH EXPEDITION TO CHILE, 1670: DEFENSE OF VALDIVIA, INDIAN RUMORS, INFORMATION ON PRISIONERS, AND THE BELIEF IN THE CITY OF THE CÉSARES. Magallania (Punta Arenas). Т. 45, № 2. с. 11—36. doi:10.4067/S0718-22442017000200011. ISSN 0718-2244. Процитовано 9 вересня 2024.
  42. ↑ Navegantes europeos en el estrecho de Magallanes - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 12 вересня 2024.
  43. ↑ https://www.memoriachilena.gob.cl/archivos2/pdfs/MC0054341.pdf
  44. ↑ https://www.memoriachilena.gob.cl/archivos2/pdfs/MC0054341.pdf
  45. ↑ https://www.memoriachilena.gob.cl/archivos2/pdfs/MC0054341.pdf
  46. ↑ https://web.archive.org/web/20210224092452/http://bibliotecadigital.umag.cl/bitstream/handle/20.500.11893/850/Martinic_Anales_1982_vol13_pp7-20.pdf?sequence=1
  47. ↑ https://web.archive.org/web/20200112081011/http://www.memoriachilena.gob.cl/archivos2/pdfs/MC0018315.pdf
  48. ↑ BND Visor : Espedición de Antonio de Vea : (1675-1676) : relación diaria del viaje que se ha hecho a las costas del Estrecho de Magallanes con recelo de los enemigos de Europa. www.bibliotecanacionaldigital.gob.cl. Процитовано 14 вересня 2024.
  49. ↑ а б Historia general de Chile : tomo 5 - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 14 вересня 2024.
  50. ↑ https://www.chungara.cl/Vols/2016/48-1/07-URBINA.pdf
  51. ↑ C, Urbina; Ximena, María (00/2016). La sospecha de ingleses en el extremo sur de Chile, 1669-1683: Actitudes imperiales y locales como consecuencia de la expedición de John Narborough. Magallania (Punta Arenas). Т. 44, № 1. с. 15—40. doi:10.4067/S0718-22442016000100002. ISSN 0718-2244. Процитовано 14 вересня 2024.
  52. ↑ C, Urbina; Ximena, María (00/2016). La sospecha de ingleses en el extremo sur de Chile, 1669-1683: Actitudes imperiales y locales como consecuencia de la expedición de John Narborough. Magallania (Punta Arenas). Т. 44, № 1. с. 15—40. doi:10.4067/S0718-22442016000100002. ISSN 0718-2244. Процитовано 14 вересня 2024.
  53. ↑ C, Urbina; Ximena, María (00/2016). La sospecha de ingleses en el extremo sur de Chile, 1669-1683: Actitudes imperiales y locales como consecuencia de la expedición de John Narborough. Magallania (Punta Arenas). Т. 44, № 1. с. 15—40. doi:10.4067/S0718-22442016000100002. ISSN 0718-2244. Процитовано 14 вересня 2024.
  54. ↑ Brosses, Charles de (1756). Histoire des navigations aux terres Australes. Contenant ce que l'on sçait des moeurs & des productions des contrées découvertes jusqu'à ce jour; & où il est traité de l'utilité d'y faire de plus amples découvertes, & des moyens d'y former un établissement (фр.). chez Durand.
  55. ↑ Dahlgren, Erik Wilhelm (1848-1934) Auteur du texte (1907). Voyages français à destination de la mer du sud avant Bougainville (1695-1749) / par M. E.-W. Dahlgren,... (FR) .
  56. ↑ Froger, F. (1699) Relation d'un voyage fait en 1695, 1696 et 1697 aux côtes d'Afrique, détroit de Magellan, Brésil, Cayenne et isles Antilles, par une escadre des vaisseaux du roi, commandée par M. De Gennes. Chez les Héritiers d'Antoine Schelte: Amsterdam. Preface.
  57. ↑ Navegantes europeos en el estrecho de Magallanes - Memoria Chilena. Memoria Chilena: Portal (ісп.). Процитовано 18 вересня 2024.


Земля Це незавершена стаття з географії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Магелланова_протока&oldid=43519913