Па-де-Кале — Вікіпедія

Па-де-Кале
Скелі Дувра
Скелі Дувра
Розташування
Координати 51°00′00″ пн. ш. 1°27′00″ сх. д. / 51.00000° пн. ш. 1.45000° сх. д. / 51.00000; 1.45000Координати: 51°00′00″ пн. ш. 1°27′00″ сх. д. / 51.00000° пн. ш. 1.45000° сх. д. / 51.00000; 1.45000
Прибережні країни Франція Франція,
Велика Британія Велика Британія
Море Північне мореЛа-Манш (Атлантичний океан)
Макс. глибина 64 м
Ширина 29 км
Інше
Міста та поселення Кале, Дувр, Булонь, Дюнкерк
Мапа
Мапа
Мапа розташування Па-де-Кале

Па-де-Кале́, (фр. Pas de Calais, англ. Strait of Dover, нід. Nauw van Calais або Straat van Dover) Дуврська протока, протока між материковою частиною Європи (Франція) і островом Велика Британія. Утворилась в антропогені при опусканні й затопленні суші між материком Європи та Британськими островами.

  • Ширина (у найвужчому місці) — 29 км.
  • Глибина — до 64 м.

Служить входом у протоку Ла-Манш із боку Північного моря.

У ясний день можна бачити протилежну берегову лінію і будівлі берегової лінії неозброєним оком.

Під дном Па-де-Кале проходить Євротунель.

Протока Па-де-Кале є одним із найзавантаженіших судноплавних шляхів у світі (близько 400 суден/добу).

Геологічне утворення[ред. | ред. код]

Прорив передльодовикового озера Доггерланду

Протока, як вважають, була створена через ерозію. На місці сучасної протоки, південно-східніше Вельду між Великою Британією і Континентальною Європою існував суходіл. У східній частині цього давнього продовження Вельду є крейдяний регіон Булонь на місці Па-де-Кале. Переважно підвалина на англійському та французькому боці і на морському дні між ними — крейда. Ця підвалина дозволила пробити без ускладнень Євротунель.

Рейн впадав на північ, в Північне море, коли рівень моря впав під час початку першого плейстоценового льодовикового періоду. Лід утворив греблю від Скандинавії до Шотландії, Рейн і Темза, дренуючи більшу частину Північної Європи, створили величезне озеро за греблею, яка в кінцевому підсумку прорвалась за Вельд у Ла-Манш. Цей переповнений канал поступово розширювався і поглиблювався в протоці Па-де-Кале. Вузький глибокий канал уздовж центральної частини протоки був руслом Рейну в останній льодовиковий період.

Тим не менш, нове дослідження Гупта та ін. (2007)[1][2] довели, що Па-де-Кале був створений у результаті ерозії, викликаної двома великими повенями. Перша повінь відбулася близько 425 000 років тому, коли льодовикова гребля озера в південній частині Північного моря переповнилась і вода зруйнувала крейдяне пасмо антикліналі Вельд-Артуа під час катастрофічної ерозії і повені. Після цього Темза і Шельда прямували через прохід в Англійський канал, але Маас і Рейн й надалі прямували на північ. Друга повінь відбулась близько 225 000 років тому, Маас і Рейн були перегороджені льодовиковою греблею з півночі утворюючи озеро, гребля на півдні була зруйнована катастрофічною повінню через високий слабкий бар'єр (можливо з крейди або з льодовикової морени). Обидві повені прямували сухим дном Па-де-Кале та Ла-Маншу.

Останній льодовиковий період[ред. | ред. код]

Під час останнього льодовикового періоду 110—12 тисяч років тому дно протоки переважно залишалось сухим через низький рівень моря. Маас, Шельда і Темза були притоками Рейну. Сомма й Сена, а також річки південної Англії впадали в Ла-Манш. Ця ситуація змінилась близько 8000 років тому, коли піднявся рівень моря і Північне море через Па-де-Кале знову з'єдналось із Ла-Маншем.

Битви[ред. | ред. код]

Протока Па-де-Кале була ареною декількох історичних морських битв, зокрема, першої битви англійського флоту і іспанської «Непереможної Армади» (1588 рік). Під час Першої світової війни Булонь була головною базою флоту, а Дувр був штаб-квартирою «Дуврського патруля», який захищав судноплавство в протоці. У 1940 році війська союзників евакуювалися з Дюнкерку через протоку.

Порти[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Gupta, Sanjeev; Collier, Jenny S.; Palmer-Felgate, Andy; Potter, Graeme (2007), Catastrophic flooding origin of shelf valley systems in the English Channel, Nature, 448: 342—346, doi:10.1038/nature06018.
  2. Europe cut adrift", by Philip Gibbard, pp 259—260, Nature, vol 448, 19 July 2007