Заштатне місто — Вікіпедія

Зашта́тне мі́сто, або безповітове місто — тип міста в Російській імперії, яке не було адміністративним центром повіту чи губернії, тобто не містило органів державного управління.^[1]

Ця категорія міст була введена у 1796 Павлом I при новому розподілі на губернії Російської імперії. Головним критерієм, що визначав статус населеного пункту, була кількість його мешканців. Від губернаторів вимагалося переглянути всю існуючу систему підпорядкованих їм населених пунктів. У випадках, коли кількість мешканців була недостатньою, міста переводились у категорію посадів.^[2] Зазвичай заштатними містами ставали міста, що були позбавлені статусу повітового центру через зменшення кількості повітів, що було запроваджене Павлом I.^[3]

У окремих випадках заштатне місто могло бути центром волості (такими були Березна, Білопілля, Васильків, Глинськ, Градизьк, Золочів, Короп, Корсунь, Краснокутськ, Миропілля, Недригайлів, Слов'янськ, Чугуїв), або навіть входити до складу волості, центром якої було село (Здолбунів).^{[джерело?]}

На території України на час ліквідації повітового устрою 1923 року таких міст було 44 (заштатні міста були в усіх губерніях, однак кількість таких міст була різною - від 1 у Волинській та Катеринославській губерніях до 9 у Херсонській).^{[джерело?]}

У Київській губернії з 1846 по 1919 роки не було заштатних міст.^{[джерело?]}