Албанське піратство — Вікіпедія

Картина 1772 року, що зображує британські і французькі кораблі, які ведуть битву з дульчіньоті (ульциньськими піратами). Ці пірати були розбиті 5 вересня 1772 року.

Албанське піратство (алб. Pirateria shqipëtare) — морський розбій, напади на кораблі і пограбування їх вантажів та екіпажів піратами, що мали свої бази в портах Албанії і які мали як албанське (переважно) так і інше, зокрема північноафриканське походження. Було поширене в період з XV по XIX століття. В Адріатичному морі албанські пірати нападали як на кораблі християнських держав, переважно Венеційської республіки, так і на судна мусульманської Османської імперії і несли загрозу та завдавали збитків усій східносередземноморській економіці, що викликало відповідну реакцію як зі сторони османів, так і європейських держав. Загроза зі сторони албанських піратів змушували Блискучу Порту укладати з ними «імперські листи» (name-i hümayun)[1] — двосторонні угоди про врегулювання збройних конфліктів[2]. В той же час відомо, що Османська імперія залучала цих піратів у свій флот під час своїх війн, що велись на морі[3].

Дульчіньо (Ульцинь)[ред. | ред. код]

Пірати атакують французький корабель в Середземному морі

Головною базою для албанських піратів історично слугувало місто Дульчіньо (італ. Dulcigno, сучасний Ульцинь на кордоні між Чорногорією і Албанією), через що їх часто називали узагальнюючим терміном «Дульчіньоті» (італ. Dulcignotti, дослівно — дульчинці, мешканці Дульчіньо). Проте також відомі випадки використання албанськими піратами в якості своїх баз портових міст Антіварі (Бар), Валона (Вльора), Дураццо (Дуррес) та Рагуза (Дубровник)[4]. Деякі з лідерів ульцинських піратів, такі як Ліка Чені та Хаджи Алія, були добре відомі серед сучасників.

В XVI—XVII ст. албанські пірати мали тісні зв'язки з берберськими піратами з узбережжя Північної Африки. Деякі з берберських піратів, зокрема Арнаут Мамі, а згідно з думкою певних науковців і найвідоміші берберські пірати — брати Арудж і Хізир Барбаросса мали албанське походження і навпаки — наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Тунісу та Алжиру[5].

Ульцинські пірати, відомі італійською як lupi di mare Dulcignotti (алб. ujqit detarë Ulqinakë — «ульцинські морські вовки»)[6] вважалися найнебезпечнішими піратами в Адріатиці[7]. Вони були не бідними та неосвіченими злочинцями, а поважними і досить добре оплачуваними професіоналами — в залежності від обставин вони виступали купцями, торговцями, перевізниками, контрабандистами, дипломатами та піратами. Вони чергували піратство і торгівлю в залежності від сезону, наявності ворогів чи локальних конфліктів. Справді, капітан венеційських галер Альвізе Фоскарі (1675—1751) писав[8]:

Дульчіньотті не схожі на інших корсарів, які в основному складають свою команду з жалюгідних і бідних людей. Усі вони заможні, добре влаштовані в цьому щасливому стані... Їх важко зловити. Маючи прудкі, але маленькі човни, вони не намагаються занадто довго триматися у відкритому морі, тож після швидкого рейду в Апулії вони негайно повертаються в Албанію, де у них обладнані прихистки, які забезпечують їм притулок і безпеку.

- Алвізе Фоскарі, Dispacci 1708-1711, n. 44, 7 жовтня 1710.

Перші відомості про піратство в Албанії[ред. | ред. код]

Перші відомості про випадки піратства в районі Ульциня були задокументовані ще в часи стародавнього Риму, коли іллірійські пірати здійснювали напади на римські кораблі[9][10]. Відомо, що іллірійське плем'я лабеатів жило за рахунок піратства[11].

В середньовіччі перші відомості про піратів, що здійснювали напади в районах Ульциня, Дурреса та мису Родон походять з 1096 року[12]. Також є письмові повідомлення про те, що в 1320—1347 роках албанські пірати нападали на мусульманські та християнські судна в Іонічному та Адріатичному морях[13].

У 1405 році Ульцинь перейшов під контроль Венеційської республіки, а в 1571 році — Османської імперії, але і під венеційцями і під османами місто залишалось притулком піратів. Наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Мальти, Тунісу та Алжиру[5].

Звіти щодо піратських нападів в XV—XIX століттях[ред. | ред. код]

XV століття[ред. | ред. код]

Карта Вльори 1573 року Симона Пінардженті

Далматський письменник Коріолано Чиппіко опублікував у 1442 році у Венеції звіт про похід дожа П'єтро Моченіго з описом ульцинських піратів[14]:

Справді, навіть до наших днів жителі цього міста зберегли щось від дикості своїх засновників і виявляють себе жорсткими та ворожими по відношенню до чужинців.

— Коріолано Чиппіко, Венеція, 1442

У 1478 році Валона (Вльора) була захоплена Османською імперією і стала піратським осередком, звідки здійснювались напади на венеційське судноплавство, тож коли в 1479 році між Венецією та Портою було укладено Константинопольську мирну угоду, султан Мехмед II наказав капудан-паші (верховному адміралу) флоту Османської імперії і санджак-бею Валони Гедику Ахмеду-паші відшкодувати венеційцям збитки, завдані піратами цього міста, але місцеве населення не підкорилося наказу[15].

У 1486 році, під час венеційсько-османського протистояння, албанські пірати здійснили набіг на нижню Адріатику і Венеція послала флотилію на чолі з Даріо, щоб розправитися з ними[16].

XVI століття[ред. | ред. код]

Карта Ульциня 1573 року Симона Пінардженті

У XVI столітті османи нападали на Ульцинь і знищили тут значну частину його піратського флоту. Проте піратські рейди тривали і далі[17].

У жовтні 1503 року шість кораблів, що вийшли з Вльори, досягли мису Санта-Марія-ді-Леука на півдні півострова Салентина, захопили там в полон 60 людей і запропонували їх звільнення за 30 дукатів[18].

У 1525 році пірати з Ульциня напали на місто Рів'єра-делле-Пальме (Марке)[19].

У 1536 році Фернан Бродель повідомив венеційський сенат, що албанські пірати активно здійснюють напади на кораблі між Корфу та Албанією[20].

У січні 1537 року в листі Сулеймана I до санджакбея Ельбасана вказувалось, що венеційський посол у Стамбулі Томассо Моченіго скаржився на те, що піратські кораблі напали на венеційські території і захопили рабів, які були продані в Дурраццо[21].

У 1554 році 6 піратських суден, що повертались до Вльори, були перехоплені венеційською ескадрою, яка захопила їх, звільнила християнських полонених і взяла в полон самих піратів[22].

У 1559 році провведітор Пандольфо Контаріні зустрівся з піратськии кораблем під час патрулювання затоки і почав його переслідувати. Корабель зупинився в Дурраццо, де османи надали їм захист, порушивши угоду 1540 року. Контаріні віддав наказ про атаку і обстріляв гавань, змусивши піратів передати венеційцям корабель та товари, а коли Контаріні повернувся до Венеції, його зняли з служби та замінили. Султан Сулейман Пишний звинуватив командира в нападі на торгове судно і Венеція відповіла, що вони мали негативний досвід з піратством і що албанських купців та піратів не завжди легко відрізнити одних від інших. Султан риторично відповів венеційцям, зауваживши «Я піклуватимусь про своїх піратів, а ти піклуйся про своїх», натякаючи на нездатність Венеції зупинити мальтійських, генуезьких та кіпрських піратів[23].

У 1570 році зафіксовано, що албанські пірати завдали великих втрат венеційським суднам[24].

У 1571 році піратські напади досягли апогею: близько 400 піратів з Північної Африки, Мальти, Сербії, Османської Албанії спричинили справжній хаос у регіоні. В регіоні набув популярності «Піратський танець», придуманий албанськими піратами, коли пірати святкували успішний напад виконанням ритуальних танців разом із споживанням запеченого м'яса та халви[25]. У 1571 році, готуючись до битви при Лепанто, Кара Хаджи, албанський піратський очільник і ага з Вльори, зібрав флот кораблів[26].

У 1573 році, після чергового миру між Венецією та Османською імперією, Рагуза служила посередником між албанськими піратами і тими, хто бажав звільнити своїх полонених, яких утримували в будинках рагузанців, поки не прийшли гроші[27].

У травні 1575 року пірати напали на іспанську галеру Sol, захопили екіпаж і відбуксирували корабель до порту Ульцинь. Серед полонених був Мігель де Сервантес, що в якості раба дістався очільнику піратів Делі Топал Мемі (Deli Topal Memi'ye) і якого вдалось звільнити лише у 1580 році[28]. У 1580 році пірати захопили 25 кораблів у Которській затоці, а жителі Рагузи послали на допомогу місцевим пашам. У 1581 році піратський очільник з Ульциня Джафер-реїс зібрав 18 кораблів і пограбував кораблі в південній і центральній Адріатиці, змушуючи місцевих жителів у прибережних містах посилювати свою оборону. Ульцинські пірати стали відомі як «Бич Апулії і Сицилії». Місцеві жителі Котора мобілізовувались венеційцями, які роздавали рушниці та порох для протистояння піратам. Навесні 1587 року пірати пограбували фрегат з Дубровника, який віз 3000 дукатів в Каркас, щоб купити пшеницю. Капітан був убитий, а екіпаж поранений і перетворений на рабів. Венеційські звіти того часу стверджували, що близько 36 % всіх вантажів кораблів було втрачено в результаті нападів піратів[29].

У 1586 році Мурад III наказав санджак-бею і каді Вльори перешкодити албанському пірату Мехмед-реїсу, що планував вирушити на своєму галіоті грабувати венеційські землі. У 1590 році венеційський корабель став на якір у річці Буна поблизу Шкодера, щоб поповнити запаси води, але був пограбований місцевими жителями. У 1593 році султан наказав заборонив будувати в Шкодері кораблі, придатні для каперства, і спалити вже збудовані піратські кораблі[15].

У 1593 році виник конфлікт між Венецією та Габсбурзькою Іспанією після будівництва венеційської фортеці в Пальманова. Венеційців звинувачували в тому, що вони під приводом «протистояння війскам турків» занадто наблизилися до території Габсбургів. За твердженням Колемберга венеційці також фінансували албанських піратів для набігу на кораблі Габсбургів у Трієстській затоці[30].

XVII століття[ред. | ред. код]

Карта Шкодера з річкою Буна 1571 року Джованні Франческо Камочіо

У 1602 році венеційський посол Ніколо Молін скаржився на ситуацію, назвавши албанських піратів «нестерпними».

У 1605 році капітан Бернардо Веньє спробував знищити піратів[31], але зазнав невдачі[32]. Того ж року султан наказав заарештувати піратів Ібрагіма-агу з Дурреса, Мустафу-агу, Ахмеда-ках'я, Балі, Мустафу та Хасана-ках'я[33].

У 1611 році, незважаючи на попередження султана, колишній санджак-бег Карлі-елі і санджак-бег Дукагін продовжували набіги на Адріатику використовуючи для цього флотилію з галіотів, каїків та фуст[34].

У 1612 році албанські пірати, найняті османами, атакували венеційські кораблі у відплату за набіг ускоків. Султан в своєму листі до бейлербея Боснії зазначав: «Ускоки здійснили набіг на зону Макарськи, але деякі албанські човни атакували їх і звільнили турків, яких вони взяли в полон; таким чином, мешканці Габели та Макарскі спорядили кілька каюків, щоб захиститися від піратів»[35].

8 травня 1607 р. 12 човнів ускоків зіткнулися в Адріатиці з албансько-мусульманськими піратськими кораблями і ускоки зазнали важкої поразки[36].

У 1615 році імператор Священної Римської імперії Фердинанд II найняв албанських піратів-ускоків, щоб вони нападали на венеційські кораблі, що призвело до війни з Венецією[37].

У 1617 році навколо Шкодера діяли албанські піратські очільники Авджі Оглу, Кара Мустафа, Караджа Балі та Аксак Ходжа[38].

У 1622 році деякі пірати з Дельвіни напали на кораблі на території Венеції, а в 1623 році пірати Ульциня (Ülgünlular korsanları) напали на підданих Будви, в результаті чого османи вимагали повернути вкрадене, а піратів покарати[39].

В 1630 році албанські пірати стали настільки серйозною проблемою[40], що змусило Венецію просити допомоги в Османської імперії. У 1638 році венеційські джерела згадують набіги піратів Ульциня вздовж узбережжя Далмації. також вони були активні під час Кандійської війни (1648—1669). У 1653 році венеційські військові кораблі патрулювали морське узбережжя, попереджаючи зустрічні кораблі про піратів[41].

У 1637 році міста Модон, Корон і Наваріно вимагали від ульциньських піратів звільнити двох рабів-венеційців, які були захоплені в мирний час[42].

У 1645 році під час Критської війни пірати з Ульциня здійснили набіг на узбережжя Далмації, змушуючи мешканців островів захищати свої домівки[43]. У 1656 році османські пірати з Ульциня і Санта-Маури напали і пограбували венеційські кораблі в Трогірі, але були успішно відігнані венеційським флотом[44]. У 1670 році султан наказав своїм військовим зупинити напади піратів з Ульциня на венеційські кораблі[45]. Антоніо Бальдаччі писав у XVII столітті, що навколо Ульциня було щонайменше 500 піратів[46].

У 1672 році Венеція зажадала, щоб санджак-бей Шкодера спалив озброєні кораблі з Ульциня[47].

У 1675 р. Крсто Змаєвич (Крістофоро Змаєвич) з Пераста був посланий знищити піратів Ульциня, за що венеційський сенат нагородив його золотим намистом[48].

31 березня 1685 р. Республіка Рагуза звернулася до Сулейман-паші з Шкодера з листом, в якому вказувалося, що вони хочуть повернути 19 полонених, які були захоплені ульциньськими піратами. У липні пірати звільнили 19 полонених, але замість цього захопили ще 16[49].

У 1696 році, з 9 серпня по 5 вересня, венеційські війська намагалися вторгнутися в Ульцинь, проте місто успішно захистив ульцинський піратський ватажок Хайдар Карамінджа (Хайдар Караміджолу)[50][51][52][53].

XVIII століття[ред. | ред. код]

Карта Дурреса 1573 року Симона Пінардженті

Протягом XVIII століття Венеція скаржилася, що її економіці завдається шкода, оскільки пірати з Ульциня займалися контрабандою та користуючись тим фактом, що Венеція вимагала високих податків за транспортування товарів, переманювали торговців до Албанії[54].

Наприкінці XVIII століття, після евакуації французького уряду з Леванта, грецькі кораблі отримали патенти (ліцензії на судоходство) від Великого магістра Мальти і грецьких знатних осіб. Однак ці патенти були перепродані піратам Ульциня, які використовували ці перепустки в корсарському місті Триполі. Капери та губернатори Ульциня захищали піратів, і Венеція різко скаржилася на те, що її економіка зазнає серйозної шкоди[47].

12 липня 1700 року Поншартрен, консул французького консульства в Константинополі (1668—1708) надіслав скаргу до Торгової палати Марселя після того, як якийсь Шатонеф отримав компенсацыю за судно, захоплене дульчіньоті. Інший лист був надісланий 4 серпня 1700 року, у якому скаржилися, що Торгова палата ще не відплатила консулу в Константинополі після того, як французький барк був захоплений дульчіньотами. Третій лист був надісланий 24 серпня 1700 року, в якому знову вимагалося, щоб Палата заплатила суму за барк Дульчіньо, щоб Константинополь міг збалансувати рахунки за рік. Зрештою, 13 червня 1701 року палата відповіла, що квитанцію було визнано 2 березня і що палата почала розгляд справи Дульчіньо, оскільки тепер вона перетворилася на суперечку між Францією та Константинополем, що призвело до відмови у виплаті[55].

Під час Османсько-венеційської війни (1714—1718) торговельні відносини були припинені і Стамбул наказав кораблям з Ульциня перешкоджати венеційцям здійснювати торгівлю на узбережжі Албанії та заборонити плавання усіх венеційських кораблів. Це призвело до того, що ульцинські ага вбили диздара Ульциня, який мав намір виконати наказ султана. У міру зростання піратства султан наказав Ібрагіму-паші з Боснії зупинити піратів, що стало можливим лише після приєднання до цієї операції паші Шкодера. Вважається, що чорні раби потрапили в Ульцинь завдяки албанським піратам, які мали тісні торговельні зв'язки з берберськими піратами з африканського Магрибу. Мехмет-паша зі Шкодера спалив корабель піратського капітана з Ульциня Адждара Пірі в міському порту на очах у жителів[56].

Близько 1713 року османські чиновники та Жан-Луї д'Уссон (відомий як Де Боннак) обмінялися листами щодо «приватирів з Ульциня», якими були пограбовані французькі кораблі. Це призвело до того, що Ібрагім-паша, губернатор Александрії, супроводжував агента Порти Османа-агу в Ульцинь[57].

13 квітня 1715 року мера Ровіня було попереджено, що дульчіньоті (пірати з Ульциня) планують вийти в море і використати своїх бранців для плавання Затокою. 18 серпня кілька озброєних піратів висадились в порту Рівіня за дві милі від міста, де вони розбили сухопутні війська та поневолили місцевих жителів, а також викрали три кораблі типу трабакколо. Багато кораблів з міста потрапили до рук ульцинських піратів. 13 червня 1718 року пірати захопили трабакколу з партією олії та мигдаля в околицях Ровіня і напали на кораблі, що перевозили партію винограда, солі та дров, що пливли до Венеції[58].

У 1715 році монсеньйор Матранга Діонісій прибув до Риму і попросив компенсувати витрати на його місіонерів, що зазнали нападу «корсарів Дольчіньотті», в результаті якого місіонери були змушені шукати притулок в Зарі[59][60].

У 1715 році капітан Джуліо Баллович зустрів двох засуджених ульциньських піратів у Сафено в Леванті, і допоміг їм втекти, а також здійснити викрадення в Порто-Ново в Албанії[61].

Карта Далмації 1715 року Гійома Деліля

У грудні 1707 року корсари з Ульциня напали на французький корабель у порту Гружа, і коли рагузани запропонували допомогу та зуміли подолати піратів, двоє рагузанців і француз були вбиті[62]. У 1708 році Генеральний провайдер Далмації виявив, що сила піратів Ульциня значно зросла. Тепер ці пірати повністю контролювали торгові шляхи біля Драче і Бояна. Ульциньські пірати також були досить активні в Далмації, Істрії та Фріулі[63]. Під час нападів на торгові судна албанські пірати зазвичай маскувались під піратів Магрибу. Однак після Пассаровіцького договору 1718 року були видані імперські накази, спрямовані на всі групи піратів без винятку[64].

Після укладення Пассаровіцького договору венеційський чиновник Джакомо Дієдо заявив, що венеційські кораблі продовжували стикатися з загрозами з боку піратів дульчіньоті, що маскуючись під купців продовжували здійснювати набіги на кораблі на шляху до Неаполя. Пассаровіцький договір не зміг захистити комерційні інтереси Венеції від постійних набігів, а османи не змогли зупинити піратство, а іноді навіть сприяли йому. Багато кораблів були зупинені морськими флотами для контролю, але іноді це призводило до проблем. У липні 1735 року іспанці затрималу венеційську трабакоолу що перевозила з Шкодера «багато турків і християнських підданих Порти». Однак, за даними французького консула в Анконі, це був корабель дульчіньоті, який пізніше приступив до захоплення рабів. Шкодерські купці поскаржилися на захоплення до Венеції. Виявилося, що іспанці переплутали корабель зі Шкодеру з іншим, оскільки перший подорожував без венеційських знаків Pubblica Veneta Rappresentanza, яке б дозволяло визнати албанських купців як підданих Венеції[65].

У 1718 році Хосе Існар, французький консул в Дурресі, писав, що пірати, які тероризують узбережжя Адріатичного моря, «не поважають ані султана, ні будь-яку іншу владу»[66]. У тому ж році англійське торгове судно The Adventure на чолі з капітаном Клівлендом оточили 12 кораблів з Ульциня і спочатку ульцинці піднялись на борт англійського корабля як друзі. Коли кількість прибулих перевищила англійців (яких було 32), на останніх напали, зв'язали руки, а потім викинули за борт. Пірати перевели корабель в Дуррес, де продали товар. Англійський консул у місті негайно доповів про почуте британському послу в Стамбулі, який потім вимагав від адмірала Османської імперії Капігі-паші знайти та покарати піратів[67].

У 1718 році венеційські кораблі обстріляли кораблі з «ульцинськими корсарами» які захопили сім суден у берегів Дурреса, однак обстріл здійснювався з занадто далекою відстані і тому виявився неефективн[68].

У 1720 році купець Ібрагім з Вльори був убитий у гавані Венеції на венеційському кораблі Puppa Rossa під командуванням Алі-реїса з Ульциня[69]. У жертви були могутні родичі, які жадали справедливості, і османи вимагали розслідування, яке показало, що його вбили моряки з Ульциня[70][71].

14 лютого 1721 року капітан Пірана відігнав від міста ульциньський тартан, який прибув туди для пограбування. 28 лютого капітан Каподистрії (Істрія) попередив представників Істрії про можливість зустрічі з ульциньським тартаном[72].

7 січня 1721 року до Риму прибув іспанський агент Фелікс Корвез, якому разом із кардиналом Альтама було наказано попросити гроші у Колегії кардиналів, оскільки наближалася загроза зі сторони османів. Венеційський посол в Ульцині виявив, що вночі дульчіньоти (ульциньські пірати) крали в іспанців мушкети і ховали їх в своїх домівках. Інквізитори, дізнавшись про це, заарештували ульцинців, які зрештою зізналися, що продали зброю османам[73][74].

15 вересня 1721 р . The Weekly Journal: Or British Gazetteer опублікував статтю про подію, яка сталася за деякий час до того в Венеції. Екіпаж дульчіньоті був у гавані. Один з піратів побився з м'ясником. Решта екіпажу мала зброю і відкрила вогонь по перехожих, убивши п'ятьох або шістьох. Відтак ульцинські моряки були вбиті венеційськими солдатами. Великий візир заперечував звинувачення ульцинців в нападі і натомість вимагав компенсації за втрату своїх підданих[75].

У 1826 році австрійська газета Geschichte der Republik Venedig опублікувала повідомлення, в якому згадується подія, яка сталася в 1722 році під час російсько-турецької війни. У порту Венеції пристав корабель з Ульциня під турецьким прапором. Між слов'янами та частиною екіпажу виникла суперечка. Кілька ульцинців було вбито, а корабель підпалили. Порта вимагала компенсації за втрату своїх підданих, на що венеційці стверджували, що смерть ульцинців у сутичці не була поважною причиною для компенсації. Порта у свою чергу заявила, що судно, яке зайшло в іноземний порт, повинно перебувати під охороною уряду країни. Після довгих переговорів і погроз з боку Порти, Венеція звільнила 200 рабів і заплатила суму в 12 000 пілястр. Це призвело до того, що венеційський уряд укріпив острови грецького моря[76].

У 1726 році тартан, захоплений ульцинськими і берберськими піратами знайшов притулок в Магрибі і султан послав наказ до Триполі та Тунісу повернути викрадений ними корабель. До того-ж в 1728-29 роках жителям Ульциня було заборонено допомагати берберським корсарам[77].

У венеційському звіті 1743 року згадується повідомлення від 1721 року про захоплення ульцинців судна разом із кількома турецькими кораблями, яке було спалено за наказом Сенату, що нанесло образу султану з огляду на Пассаровіцький мир[78].

Проблема піратів стала настільки масштабною, що в 1723 році султан заборонив жителям Ульциня залишати свої гавані під османським прапором, і вони були змушені використовувати лише власні прапори[33].

В італійському дослідженні історії Ровіня 2010 року згадуються твори Паоло Пауловича, який, у свою чергу, згадав каноніка Константина, який у 1733 році заснував «Братерство звільнення рабів» з метою звільнення екіпажів з Ровіня, які потрапили в полон піратам Дульчіньотті"[79].

У 1739 році під час Белградської угоди Австрія та Росія змусили османів зупинити ульцинських піратів, що призвело до серйозного заворушення в Стамбулі в 1740 році. За словами Джозефа фон Хаммер-Пургсталла, більшість повстанців були албанцями, що призвело до того, що їх вислали додому[80].

У червні 1742 року Венеція заохочувала клан Паштровичів на чолі з Бошко Перазичем атакувати та грабувати піратів Ульциня. Однак Перазич продовжив практику піратства, в результаті в 1759 році було заарештувано вже самого Перазича[81].

У вересні 1746 року з Пераста був висланий якийсь Крістофоро Грілло, який турбував османське мореплавство, нападаючи на їхні кораблі в Ліворно. Зрештою ульцинські пірати схопили його і повісили на флагштоку. Жителі Пераста на чолі з Буйовичем помстилися за нього, пограбувавши тартан дульчінотті, вбивши багатьох османських підданих. Після того, як Дольчінотті поскаржилися Порті, та добилась від Венеції обіцянки покарати Буйовича. Щоб заспокоїти османів, місту Перасту довелося виплатити велику суму[82].

У 1748 році капітан піратів на ім'я Хаджі Мустафа з Ульциня пограбував венеційський корабель у водах Буни і захопив капітана з двома іншими членами екіпажу[83].

Німецький письменник Йозеф фон Хаммер-Пургсталл писав в своїй „Histoire de L'Empire Ottoman“, опублікованій в 1840 році, про „Barbaresques et les Dulcignotes“ (Берберських та Ульциньських піратів), які в 1750 році завдали в Неаполітанській затоці великих збитків на суму понад 1 000 000 піастрів[84].

В 1750 році у віці 25 років молодий 25-річний венеційський мандрівник Джан-Марко покинув Болонью щоб здійснив подорож до османського світу[85]. Під час своєї подорожі його захопили чорногорці, а потім продали османам. Через рік він втік і досяг Шкодера, звідки відплив до Дурреса, де був захоплений в полон піратами дульчіньотті.

З 1750-х років французькі та неаполітанські кораблі брали участь у війні за іспанську спадщину, і через безперервні набіги ульцинських піратів місцеві жителі Анкони та Барі були змушені втекти з міст. Також були зафіксовані ульциньські пірати, які плавали під французькими прапорами і нападали на кораблі з Рагузи[86].

У 1755 році командир Анджело Емо служив керівником корабля, який захищав конвої від нападів Дульчіньотті піратських. Він продовжував це робити в 1770—1771 роках, коли брав участь у морській кампанії з ліквідації албанських піратів з островів Занте, Корфу і Черіго[87].

3 лютого 1757 року венеційський посол написав до Сенату про інцидент з піратством, який стався у вересні 1756 року, під час якого ульцинські пірати в кількості 150 осіб на чолі з капітанами Хасаном та Ібрагімом напали на поселення на узбережжі бухти і судно з Кефалонії, що стояло в цій бухті. Посол звернувся до Порти з вимогою заборонити жителям Ульциня брати участь в морській торгівлі. Порта прислала місцевого капітана з Шкодера, який пояснив, що отримати компенсацію неможливо і що відсторонення усіх мешканців Ульциня від торгівлі призведе до покарання невинних торговців за злочини небагатьох злих[88].

17 грудня 1757 року посол знову написав із Константинополя, згадуючи капітана трабакало на ім'я Тіоццо, який був убитий піратами Дульчіньотті у водах Апулії за кілька місяцівдо того. Посол також запропонував відправити аукціонера до венеційського далматинського генерала, який зв'язався б з віце-консулом Антоном Додою в Шкодері, щоб врегулювати скарги, пов'язані з набігами піратів Dulcignotte. У березні 1759 року посол знову написав до Сенату, згадуючи, що 21 грудня 1758 року, приблизно в 30 милях від Патри, навпроти Мореї, ульцинський піратський володар Сінан Коміна командував кораблем з вісьмома веслами з кожного боку та новими сучасними гарматами, на якому служили 100 піратів, серед яких біля 50 були вихідцями з Улциня[88].

У 1763 році велика ульцинська галера прибула до порту Повієст у Дрвеніку. Мешканці Лугара намагалися зупинити їх, але пірати Дульчіньотта побили їх і увірвались в село, де зав'язалася кривава бійка. Один пірат загинув, інші отримали поранення з обох сторін. Влада вирішила заборонити жителям залишати острів Вінішче. У 1765 році Дульчіньоти вирішили помститися, заборонивши „23 схіаві“ (слав'ян) на Древник і пограбувавши село[89].

Наприкінці 1764 року капітан Сінан Коміна з екіпажем з 40 піратів захопив в Короні (Пелопонес) корабель з Ліворно. Потім він привів захоплене судно в Бар. Коли люди султана Мехмеда сповістили його про зникнення корабля, султан наказав арештувати Коміна. Коміна змушений був тікати в Паштро, домівку своїх близьких союзників, родини Кажанегра[90]. Незважаючи на постійну османську опозицію, пірати Ульциня перегрупувалися під Коміною на початку 1765 року[91]. На чолі з Кара Махмуд-пашою османи почали напад на Чорногорію в 1785 році, знову знищивши піратський флот[92]. Цей захід, хоча й був успішним, не запобігли майбутнім спорадичним набігам.

У січні 1765 року албанські екіпажі з Дульчино (Ульцинь) здійснювали часті набіги на всі кораблі незалежно від прапора, скориставшись російсько-турецькою війною[93].

У 1767 році Жозеф де Камбі вів щоденник з 1 квітня по 17 вересня, описуючи свою службу на королівському кораблі „The Chimera“, призначеному зустрітися з Сезаром Габріелем де Шуазель в Неаполі та за його межами з наміром воювати на узбережжі Мореї проти „Дульсіньотів“ та інші приватники». Корабель був переданий під командування М. Грасс-Бріансона і 28 квітня 1767 року вийшов з гавані Тулон і повернувся 31 серпня[94].

15 серпня 1768 року приблизно за 40 миль від узбережжя мису Пассеро на південному сході Сицилії мальтійський корабель помітив піратський корабель з двома гарматами, чотирма шлюпками та 50 чоловіками на чолі з капітаном Хоссейном Спахією-реїсом з Дульчіньо, який буксирував інший. корабель з Лаціо, завантажений лісом. Пірати звільнили корабель, який вони вели на буксирі і спробували втекти, але врешті-решт були спіймані мальтійцями, які викинули за борт різне обладнання, що дозволило отримати швидкість. Бій розпочався, коли Дульчіньоти взяли на абордаж мальтійський корабель, а члени екіпажу відкрили вогонь з пістолетів, а потім за допомогою ножів. Капітан піратів був вбитий з пістолета і з 28 піратів Дульчіньотта та 8 маврів — 13 були вбиті, 12 поранені і 11 потрапили в полон. Мальтійці втратили 5 чоловіків, 11 отримали поранення, двоє були важкими. Перший заступник (другий реїс) вижив і був звільнений, і дійсно, він продовжував працювати капітаном нового корабля[95].

15 січня 1768 року венеційський голова адміністрації Далмації Паоло Болду написав капітану Зуане Зусто про ворожнечу між жителями Доброти і Дульчіньо (Ульцинь), причому перше поселення перебувало під венеційською юрисдикцією, а інше — під османською. Антоніо Оріо, інший венеційський чиновник, написав у Венецію про марні спроби зупинити ворожнечу, назвавши жителів «зрадниками». Паоло Болду заявив, що проблеми почалися, коли обидва поселення не мали можливосты торгувати[96].

У квітні 1770 року албанські капітани з Ульциня знищили російський флот під командуванням Олексія Григоровича Орлова біля берегів Наварино[97].

У липні 1770 р. під час Чесмської битви в рамках російсько-турецької війни (1768—1774) віце-адмірал російського флоту Джон Ельфінстон вступив у битву з ульцинськими піратами і каперами, найнятими османами, які програли. В англійських газетах того часу піратів описували як «єдиних людей, які мали достатню відвагу чи вірність вийти в море разом із флотом у пошуках ворога»[98].

2 серпня 1770 року італійський мандрівник П'єтро Годенті повідомив у Санкт-Петербурзі, що отримав лист, написаний з Трієста до Дмитра Олексійовича Галіцина, що на Корфу і в Анконі османський флот зазнав поразки від російського флоту на чолі з Олексієм Орловим на архіпелазі і що багато «тартанів Дольчіньотті» було потоплено і розвіяно[99].

У 1771 році Олексій Орлов найняв албанських моряків для нападу на османів і дозволив їм вивішувати російський прапор. Однак 300 моряків незабаром покинули російський флот і приєдналися до албанських піратів, і Орлов був посланий зупинити їх.[100]

Десь у 1772 році албанські пірати захопили два російські кораблі та використали їх для піратства, змусивши адмірала Григорія Спиридова та Олексія Орлова попередити османів, а також нейтральні кораблі в Егейському морі.[101]

9 грудня 1772 р. Жозеф-Дімітрі Гаспарі, французький консул в Афінах, надіслав листа французькому міністру, в якому згадував, що флот із 30 кораблів з Дульчінье (Ульцинь) був знищений росіянами в затоці Патри. До цього чотири кораблі Dulcignote поневолили 15 німецьких і французьких солдатів з острова Корфу і продали їх Салоні. Один з них, Жозеф Вішель, з Ельзасу, втік до будівлі капітана Блана ла Сьота[102].

15 березня 1775 року The Pennsylvania Gazette опублікувала статтю на основі листа з Стамбула від 17 листопада 1774 року, в якому повідомлялось, що зі служби у російському флоті було звільнено албанських моряків, що призвело до того, що моря заполонили пірати, зокрема згадувались два албанських пірати з Ульциня — Манолі і Долі Костянтин, які захопили три французькі кораблі і вбили їх екіпаж. Ще один корабель зазнав аварії за межами Караманії, де вижили лише двоє членів екіпажу[103].

У квітні 1775 року капітан Ерманно Кініф Інгліс відплив разом із Джованні Патріархом на кораблях неаполітанського флоту із Трієста, знаючи про флотилію тартанів Дульчіньоті, яка налічувала вдвічі більшу кількість кораблів. Знаючи це, загін був розділений на двох, які чекали в Анконі та Бріндізі, коли до них приєднається російський флот. У червні османські корсари разом із піратами дульчіньоті чисельністю 140 чоловік напали на грецьке судно в порту Бріндізі. Екіпаж врятували завдяки гарматному обстрілу піратів[104].

Згідно зі статтею французького журналіста Луї-Франсуа Метра, опублікованої в німецькій газеті Correspondance littéraire secrète в Нойвіді в 1781 році, спочатку опублікованій у Венеції, шість англійських офіцерів були схоплені дульчіньоті, які потім пограбували їх, роздягали догола і залишили в такому стані на березі Нілу, де їм допоміг капітан з Рагузи. Причина ніби-то полягала в тому, що англійці планували акцію проти голландців[105][106].

У січні 1781 року французький мандрівник і перекладач Деріваль де Гомікур опублікував у Голландії «Lettres hollandoises, ou Correspondance politique, sur l'etat present de l'Europe, notamment de la république des sept Provinces-Unies» лист від лондонського купця. призначений для свого кореспондента в Остенде. У листі пояснюється, що англійський уряд відправив шістьох англійських офіцерів до Індії, щоб наказати Едварду Хьюзу розпочати атаку на ворогів Британії. Той самий наказ мав виконуватися в усіх місцях, де було важливо, щоб його знали. Англійські офіцери пливли вздовж узбережжя Єгипту, коли корсари Дульчінотті захопив їх і позбавили усього, що вони мали[107].

У 1783 році Анн-Шарль-Сигізмон де Монморансі-Люксембург (1737—1803), великий сеньйор і франк-масон, запропонував завербувати за свій рахунок французький легіон з дульчіньотів і албанців який становив би велику і поважну силу[108].

У 1789 році журнал The Lady Magazine опублікував 4 червня статтю з Трієста, в якій описується битва між піратами Дульчінотті, що налічують 7 флотів, і російським флотом на чолі з майором грецького походження Ламбросом Кацонісом біля кордону між Ульцинем і Котором. Пірати втратили 50 чоловік, а росіяни — жодного. Росіяни також звільнили венеційський корабель, захоплений ульциньськими піратами[109].

У 1789 р. Gazetta universale опублікувала статтю за червень про сутички між капітаном Костянтином Лівадіті, командувачем російським флотом, проти ульцинської трабакколо, який ходив під прапором папства, біля порту Марина-ді-Рагуза в сучасній Італії. Коли їх помітили, пірати покинули трабакколо, і капітан відкрив вогонь, в результаті чого п'ятеро загиблих і один поранений[110]. У той же період майор Ламброс Катсоніс повідомив, що командував російським флотом, що в Которській затоці перебували сім суден з Ульциня. Тоді російський командир почав атаку на піратів, але безуспішно. Потім дульчіньоти розташувалися на берегах і підготували гармати, з яких обстріляли росіян, які самі відповіли вогонь артилерією, потопивши два кораблі Dulcignotti і в результаті чого загинули 50 піратів[110].

У 1798 році, коли французький мандрівник Франсуа Пукевіль подорожував на борту італійського торгового корабля La Madonna di Montenegro з Александрії в Калабрію, на корабель напали пірати з Ульциня на чолі з Улучем Алія[111][112].

XIX століття[ред. | ред. код]

На початку XIX століття Генрі Голланд повідомив, що в Салонікській затоці термін «албанець» застосовувався до всіх піратів, подібно до використання імені кілікієць в римські часи. Архипелаг біля входу в затоку був головним осередком піратів завдяки великій кількості суден, що проходили там, і легкості вербування албанців, які спустилися на узбережжя з гір[113]. У 1813 році на корабль, на якому перебував німецький художник і археолог Отто Магнус фон Штакельберг поблизу Салонік напали албанські пірати. Художник був схоплений і утримуався в полоні поки його не викупили за 60 000 піастрів[114].

У 1816 році британський уряд вступив в суперечку з неаполітанським послом у Лондоні через його нездатністю домовитись з албанськими піратами[115].

14 серпня 1817 року журналісти повідомили про набіг албанських піратів на кораблі поблизу Венеції[116]. Джеймс Джон Бест писав, що у 1840 році албанський піратський корабель напав на британське судно у берегів Корфу[117]. У 1818 році в складі ульциньського флоту нараховувалося понад 400 кораблів[118].

Парламентські документи писали про напад у 1837 році, коли 100 албанських піратів, які були частиною таємної організації в Європейській Туреччині, напали на село далеко від узбережжя Отранто і вбили селян. Їх очолював пірат на ім'я Рафіл Бей[119]. Джон Хоббхаус писав у 1878 році, що піратів Дульчіньо налічується близько 6000[120]. Набіги тривали до другої половини XIX століття, і піратство остаточно припинилося після того, як європейські держави об'єдналися і змусили османів полювати на них.

Генрі Александер Скаммелл Дірборн зазначив у 1819 році, що Алі-паша з Яніни мав кілька озброєних галіотів, укомплектованих дульчіньоті[121].

У 1863 році віконтеса Емілі Енн Бофорт Смайт написала, що пірати дульчіньоті звикли «терорізувати Італію» і що їх підтримувала Порта[122].

Османська підтримка піратів[ред. | ред. код]

Пірати відігравали певну роль у протистоянні Османської імперії з її ворогами, зазвичай виступаючи на стороні османів. У 1687 році, коли османи втратили місто Герцег-Нові, Венеція спробувала підкорити це місто собі, але їй спробі завадило населення з 500 піратів з Тунісу та Алжиру, багато з яких були ветеранами Кандійської війни, що закінчилась у 1669 році[123]. Повідомляється, що османи підтримували ульцинських піратів, якщо вони зосереджували свої набіги на венеційських кораблях[124].

У цей період ульциньські суднобудівники були найбагатшими жителями Північної Албанії, і у них був власний представник у Стамбулі, який захищав піратів, шляхом роздачі хабарів чиновникам султана. Їх також час від часу підтримував Шкодерський паша, який попереджав їх, якщо Англія скаржилась на піратство[125]. Евлія Челебі пише, що санджак-бей Шкодера отримував одну десяту здобичі албанських піратів[126].

Албанські берберські корсари[ред. | ред. код]

Брати Барбаросса[ред. | ред. код]

Докладніше: Арудж-реїс та Хайр ад-Дін Барбаросса

Найвідомішими з піратів у Північній Африці були османські пірати спірного албанського або турецького походження[127][128][129][130][131][132] — Арудж і Хизир Хайреддін. Вони та два їх менш відомі брати стали берберськими корсарами на службі в Османській імперії. Їх називали Барбаросса (з італійською — руда борода) на честь рудої бороди Аруджа, найстаршого з братів[133].

Арудж захопив острів Джерба і влаштував на ньому свою базу в 1502 або 1503 роках. Він часто нападав на іспанські території на узбережжі Північної Африки; під час бою в 1512 році він втратив ліву руку від гарматного ядра. У 1516 році Арудж за допомогою Османської імперії захопив Алжир. Він стратив правителя Алжиру усіх його прихильникив і проголосив себе султаном Алжиру[134]. У 1516—1517 роках Арудж розгромив війська Мулая Абу Абдаллаха, васала іспанського короля, взявши Медеа, Тенес та інші поселення. Під час боїв за Тлемсен в 1518 році він був вбитий іспанцями і його тіло було виставлене на показ.

Хизир, наймолодший брат Аруджа (пізніше отримавший ім'я Хайр ад-Дін Барбаросса) був здібним інженером і володів принаймні шістьма мовами. Після заволодіння ним Алжиром, важливим портовим містом на узбережжі Північної Африки, Хайр ад-Дін був призначений капудан-пашою (головним адміралом) османського флоту. У 1537 році Хай-ад-Дін захопив острів Егіна і заселив його албанцями[135]. Під його командуванням флот Османської імперії зміг захопити контроль над східним Середземномор'ям та зберігати його протягом понад тридцяти років.

Арнаут Мамі[ред. | ред. код]

В'язень Жан-Леона Жерома, 1861

Арнаут Мамі, що мав албанське походження, був османським ренегатом, адміралом ескадри і верховним командувачем усіма ісламськими судами в Північній Африці та Пашою Алжира.

Очолюючи команду османських суден, вранці 26 вересня 1575 року він напав на іспанську галеру «Ель-Соль» у Ліонській затоці, що поверталась з Неаполя і на борту якої перебував Мігель де Сервантес[136]. Незважаючи на запеклий опір іспанців, багато з яких загинули в бою, корабель був захоплений корсарами і Сервантеса, разом з іншими членами екіпажу захопили в полон і доставили до Алжиру[137][138]. Там Сервантеса було продано в рабство і він став рабом заступника Арнаута Мамі, Далі Мамі. Батьки за участі братів-тринітарів викупили Сервантеса і повернувся до своєї родини в Мадрид після майже п'яти років і чотирьох невдалих спроб втечі[139]. Цей період його життя вплинув на кілька літературних творів Сервантеса, зокрема на «Оповідь бранця» в «Дон Кіхоті» та дві п'єси, дія яких відбувається в Алжирі - «Життя в Алжирі» (ісп. El trato de Argel) і «Алжирські лазні» (ісп. Los baños de Argel)[139][140].

Зв'язки із Північною Африкою[ред. | ред. код]

Карта Триполі 1561 року

Після облоги в Триполі кілька тамтешніх піратів втекло в Адріатичне море і приєдналися до лав албанських піратів. Один з них - Ходжа Алія, був відомий тим, що у 1725 році пограбував і спалив містечко на о.Млєт. Після цього інциденту його вигнали з Ульциня і він повернувся до Триполі. У 1731 році новий паша знову переміг піратів, і багато хто з них також повернулись або втікли до Триполі[141].

Відносини з місцевим населенням[ред. | ред. код]

Деякі ватажки піратів підтримували добрі стосунки з місцевим населенням. Ходжа Алія заслужив захоплення місцевих селян, оскільки щедро ділився з ними своєю здобиччю і став чимось на кшталт легенди після того, як чинив запеклий опір потужному об'єднаному венеційському та британському флоту, незважаючи на те, що у нього було набагато менше людей і гармат[142].

Спадщина[ред. | ред. код]

Сьогодні в Ульцині є численні меморіали піратам, які мешкали у місті. Слава Хаджи Алі серед албанців призвела до того, що одну з найважливіших печер албанського узбережжя назвали його іменем[143].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Maria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). p. 46
  2. ↑ Gábor Ágoston; Bruce Masters (2010). Encyclopedia of the Ottoman Empire. New York: Infobase Publishing. с. 22. ISBN 9781438110257.
  3. ↑ ATVIJA KEROVI] Lektura: ZUVDIJA HOD@I] SULJO MUSTAFI], Izvr{ni direktor (2009). Osniva~ i izdava~ UDRU@ENJE "ALMANAH" PODGORICA (PDF) (вид. Osniva~ i prvi urednik "Almanaha"). Podgorica: Urednik [ERBO RASTODER Redakcija: ZUVDIJA HOD@I], ATVIJA KEROVI], MILIKA PAVLOVI], [ERBO RASTODER, ASIM DIZDAREVI], SENAD GA^EVI], ESAD KO^AN, SULJO MUSTAFI], ADNAN ^IRGI]. с. 155.
  4. ↑ Malcolm, Noel (2015). Agents of Empire Knights, Corsairs, Jesuits and Spies in the Sixteenth-Century Mediterranean World (PDF). Oxford University press. с. 149. Архів оригіналу (PDF) за 12 жовтня 2016. Процитовано 4 квітня 2019.
  5. ↑ а б Planet, Lonely; Sheward, Tamara; Dragicevich, Peter (2017). Lonely Planet Montenegro (англ.). Lonely Planet. ISBN 9781787010598.
  6. ↑ Varri i Marës, çërnojeviqet dhe shqiptarët në mesjetë. Konica.al. 10 серпня 2019.
  7. ↑ Beach, Frederick Converse; Rines, George Edwin (1903). The Americana : a universal reference library, comprising the arts and sciences, literature, history, biography, geography, commerce, etc. of the world. New York : Scientific American Compiling Dept. Процитовано 18 листопада 2019. Dulcigno, dool-chen'yo, Montenegro, a small seaport town on the Adriatic. The in- habitants, formerly notorious under the name of Dulcignottes, as the most dangerous pirates of the Adriatic, are now engaged in commerce or in the fisheries of the river Bojana. Pop. 5,102.
  8. ↑ Foscari, Alvise (2006). Fausto Sartori (ред.). Alvise Foscari, Capitano in Golfo (PDF). Venezia La Malcontenta. с. XIII. Процитовано 18 листопада 2019.
  9. ↑ PART TWO - PIRATES OF THE ADRIATIC CHAPTER FIVE The Neretva Pirates Circa 800-1000 A.D. (PDF).
  10. ↑ Winnifrith, Tom (1992). Perspectives on Albania (англ.). Macmillan. с. 41. ISBN 9780333512821.
  11. ↑ From Illyria to Crna Gora. PART ONE MONTENEGRO IN THE EIGHTEENTH CENTURY. Архів оригіналу за 5 листопада 2019. Процитовано 5 листопада 2019. The Labeates lived from piracy and for that reason often battled with Rome
  12. ↑ Ulqini, Hasan (1995). Cimbas. Organo dinformazione interna allistituto di ricerca delle fonti per la storia della civilta marinara picena (PDF). San Benedetto del Tronto. с. 20—22. Процитовано 13 листопада 2019.
  13. ↑ Boyce, Gordon; Gorski, Richard (2017). Resources and Infrastructures in the Maritime Economy, 1500-2000 (англ.). Oxford University Press. с. 55. ISBN 978-1-78694-912-7. Процитовано 22 листопада 2019.
  14. ↑ The Pall Mall Budget: Being a Weekly Collection of Articles Printed in the Pall Mall Gazette from Day to Day, with a Summary of News (англ.). 1880. с. 11. Процитовано 22 листопада 2019. "...remarked to me bitterly a Skutarine Mahommedan... "They are fanatics, all of he, and care only for themselves. We have come to their assistance and they treat us only with contempt. As to our Skipetaria, they have no idea of it." It is remarkable how persistently this character for intolerance and inhospitality towards strangers has clung to the Dulcignotes. The Dalmatian wrtier Coriolano Cippico, who published at Venice in 1422 a short story of the campaign of the Doge Pietro Moceniga in these parts, after noticing the legendary origin of the Dulcignotes from the Colchians, continues thus "Indeed, even to our day the citizens of this town have retrained something of the savageness of their founder, and show themselves harsh and hostile towards strangers".
  15. ↑ а б Maria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=44
  16. ↑ Tiepolo, Maria Francesca; Tonetti, Eurigio (2002). I Greci a Venezia: atti del Convegno internazionale di studio, Venezia, 5-7 novembre 1998 (італ.). Istituto Veneto de Scienze, Lettere ed Arti. ISBN 978-88-88143-07-1. Процитовано 30 листопада 2019.
  17. ↑ Cox, Garretson (1897). The Columbian cyclopedia. Т. 10. University of Minnesota: Garretson, Cox, & company.
  18. ↑ The role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania. 2018. Tirana p. 98. https://www.bankofalbania.org/rc/doc/LIBRI_KONF_MUZEUT_2018_anglisht_15837.pdf
  19. ↑ The Riviera delle Palme. Piceno Promozione. Архів оригіналу за 14 березня 2022. Процитовано 21 листопада 2019.
  20. ↑ Braudel, Fernand (1973). The Mediterranean and the Mediterranean world in the age of Philip II (англ.). Т. 2. University of Michigan: Collins. с. 872. ISBN 9780002115360.
  21. ↑ The role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania (PDF). Tirana. 2018. с. 98. Процитовано 22 листопада 2019.
  22. ↑ The role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania. 2018. Tirana p. 101. https://www.bankofalbania.org/rc/doc/LIBRI_KONF_MUZEUT_2018_anglisht_15837.pdf
  23. ↑ Constantini, Vera. The Affair of Durazzo (1559) and the Controversial Destitution of the Provveditore all'Armata (PDF). с. 1. Процитовано 22 листопада 2019.
  24. ↑ Ferraro, Joanne M. (2012). Venice: History of the Floating City (англ.). Cambridge University Press. с. 174. ISBN 9780521883597. Albanians.
  25. ↑ Ph.D, Paula Royster (2019). I. Am. Arapi (англ.). The Fairview Agency. с. 105. ISBN 9780578554228. Процитовано 5 листопада 2019.
  26. ↑ Archivum Ottomanicum (англ.). Mouton. 2006. с. 236—240. ISBN 9783447094573. Процитовано 30 листопада 2019.
  27. ↑ Biegman, Nicolaas Hendrik (1967). The turco-ragusan relationship according to the firmans of mura... (англ.). Mouton. с. 130. Процитовано 17 листопада 2019.
  28. ↑ Likeness of Miguel of Cervantes Saavedra. Процитовано 12 січня 2020.
  29. ↑ Adrovic, Admir (2017). T. C. İSTANBUL ÜNİVERSİTESİ SOSYAL BİLİMLER ENSTİTÜSÜ TARİH ANABİLİM DALI YENİÇAĞ TARİHİ BİLİM DALI (PDF) (вид. Translation: In May 1575, the pirates attacked a Spanish vessel, defeated the crew and towed the ship to the port of Ulcinj. The pirate leader Deli Topal Memi (Deli Topal Memi’ye) was given the slave of Miguel Servantes.). Istanbul: YÜKSEK LİSANS TEZİ 16. YÜZYILDA KARADAĞ'DA OSMANLI DENİZ ÜSLERİ. с. 74—76. Процитовано 26 листопада 2019.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  30. ↑ Le Armi di San Marco. Atti del Convegno di Venezia e Verona, 29-30 settembre 2011 La potenza militare veneziana dalla Serenissima al Risorgimento (PDF). Quaderno. 2011. с. 120. Процитовано 21 листопада 2019. (Translation) The Colemberg, unlike the other authors who preceded it, identified the origin of the conflict in the construction, begun in 1593, of the fortress of Palma by the Venetians. He therefore bluntly accused the patriciate realtino of having created that military garrison in Friuli not "to oppose the arms of the Turks", as it had been declared, but clarified the jurisconsult would appreciate, because "the intention of that Republica was to lay its hands further »118, and thus substantiated its opinion by adding that« the first object of the engines of this war »had been precisely that of« targeting Gradisca, without forgetting a moment of time "119. But it was not enough: Rith did not even scruple, in a very bold way, to compare the piracy that emerged in the upper Adriatic with that carried out by the Albanians against the Habsburgs in the Gulf of Trieste which, he added, was secretly supported by Venice.
  31. ↑ The Pirates from Ulcinj. www.ulcinj.travel. Архів оригіналу за 5 листопада 2019. Процитовано 14 червня 2022.
  32. ↑ Tenenti, Alberto (1967). Piracy and the Decline of Venice, 1580-1615 (англ.). University of California Press. с. 122.
  33. ↑ а б Maria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=46
  34. ↑ Maria Pia Pedani. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries). page=45
  35. ↑ PEDANI, Maria Pia (2008). OTTOMAN MERCHANTS IN THE ADRIATIC. TRADE AND SMUGGLING (PDF) (вид. UDC 355.49:343.712.2(262.3)"14/16"). ACTA HISTRIAE • 16 • 2008 • 1-2. с. 7. Процитовано 17 листопада 2019.
  36. ↑ Panetta, Rinaldo (1984). Pirati e corsari turchi e barbareschi nel Mare Nostrum: Il tramonto della mezzaluna (італ.). Mursia.
  37. ↑ Maland, David (2015). Europe at War, 1600-50 (англ.). Macmillan International Higher Education. с. 59. ISBN 9781349162444. Процитовано 7 листопада 2019.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  38. ↑ The Making of the Modern Mediterranean: Views from the South (англ.). Univ of California Press. 2019. ISBN 978-0-520-30460-4. Процитовано 30 листопада 2019.
  39. ↑ Bizbirlik, Alpay. Osmanlı-Venedik İlişkileri Ve XVII. Yüzyılın Başlarında Adriyatik Bölgesindeki Sınırlarda Yaşanan Bazı Sorunlar Üzerine Ottoman-Venetian Relations and Certain Problems Experienced at the Borders of the Adriatic Region (PDF). с. 12. Процитовано 21 листопада 2019. (Translation) Another violation from this region was that in 1622 some people of the Delvine people attacked the botany called Botrinyod and the Venetian reay there. Following this attack, Delvine was ordered to punish the criminals, take necessary measures and take the necessary measures to prevent anyone from attacking Venetian places. A year later, a similar incident took place on the sides of the Ottoman sub-province of Ulgun. It was reported that the Ulgun saginians constantly attacked the Budva reay subject to Venice with a few boats of their own, stealing and stealing them. order to be returned, whatever they have stolen so far, and to ensure that the boats they have built have been destroyed and that similar events will not occur again.
  40. ↑ Malcolm, Noel (2015). Agents of Empire: Knights, Corsairs, Jesuits and Spies in the Sixteenth-Century Mediterranean World (англ.). Penguin Books Limited. ISBN 9780141978369.
  41. ↑ BASIC, HUSEIN] (2009). Osniva~ i izdava~ UDRU@ENJE "ALMANAH" PODGORICA (PDF). Podgorica. с. 97. Процитовано 18 листопада 2019. ^ASOPIS ZA PROU^AVANJE, PREZENTACIJU I ZA[TITU KULTURNO-ISTORIJSKE BA[TINE BO[NJAKA/MUSLIMANA
  42. ↑ ÉCONOMES MÉDITERRANÉENNES ÉQUILIBRES ET INTERCOMMUNICATIONS XlIIe-XIXe siècles. 1983 Published by ACTES DU Ile. COLLOQUE INTERNATIONAL D'HISTOIRE, Athens. pages: 209, 213, 257, 541, 547 url: https://helios-eie.ekt.gr/EIE/bitstream/10442/14110/1/N03.003.1.0.pdf
  43. ↑ Pastures and shepherds. www.np-kornati.hr.
  44. ↑ Mayhew, Tea Perinčić. Dalmatia Between Ottoman and Venetian Rule: Contado Di Zara, 1645-1718 (англ.). с. 44. Процитовано 5 листопада 2019.
  45. ↑ Pedani, Maria Pia. The Ottoman-Venetian Border (15th-18th Centuries) (PDF) (вид. Hilâl. Studi turchi e ottomani 5). с. 45. Процитовано 17 листопада 2019.
  46. ↑ Baldacci Antonio, L Albania, Roma 1929, str. 137.
  47. ↑ а б ÉCONOMES MÉDITERRANÉENNES ÉQUILIBRES ET INTERCOMMUNICATIONS XlIIe-XIXe siècles (PDF). Athen: ACTES DU Ile COLLOQUE INTERNATIONAL D'HISTOIRE. 1983. с. 209, 213, 257, 541, 547. Процитовано 19 листопада 2019.
  48. ↑ Spomenik (серб.). 1953. с. 56. Процитовано 1 грудня 2019.
  49. ↑ The role of money in wartime. Second Conference of the Museum of the Bank of Albania (PDF). Tirana. 2018. с. 97. Процитовано 22 листопада 2019.
  50. ↑ BASIC, HUSEIN] (2009). Osniva~ i izdava~ UDRU@ENJE "ALMANAH" PODGORICA (PDF) (вид. ^ASOPIS ZA PROU^AVANJE, PREZENTACIJU I ZA[TITU KULTURNO-ISTORIJSKE BA[TINE BO[NJAKA/MUSLIMANA). Podgorica. с. 100. Процитовано 18 листопада 2019.
  51. ↑ Hadri, Ali (1976). Kosova (алб.). Enti i Historisë së Kosovës. с. 211. Процитовано 18 листопада 2019.
  52. ↑ Edwards, Lovett Fielding (1954). Introducing Yugoslavia (англ.). Methuen. с. 130. Процитовано 18 листопада 2019.
  53. ↑ EDWARDS, LOVETT FIELDING (1939). A WAYFARER : D.... YUGOSLAVIA' 1 (PDF). New York: NEW YORK ROBERT M. McBRIDE & COMPANY. с. 174. Процитовано 18 листопада 2019.
  54. ↑ R6VISTA ISTORICĂ. ĂRI DE SAMĂ DOCUMENTE ŞI NOTIŢE PUBLICATE DE N. IORGA cu concursul mai multor specialişti (PDF). Ianuar-Mart 1932. 1932. с. 3. Процитовано 18 листопада 2019. (Translation) In the eighteenth century, the inhabitants of Dulcigno, who had been involved in smuggling, were doing much harm to the Venetian trade. The letters of the Venetian consuls are full of information regarding the anxiety brought by the Dulcignati in the Adriatic Sea, who, taking advantage of the fact that the Republic of Venice demanded high taxes for the transport of goods, sought to attract many merchants from Albania in their smuggling business.
  55. ↑ Ph. Henrat. Archives nationales (France) Pierrefitte-sur-Seine 1999, Par R. Zaïmova (1999). Affaires étrangères. Correspondance reçue du consulat de Constantinople (1668-1708). Inventaire analytique (AE/B/I/376-AE/B/I/385). Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) Ferriol [at Pontchartrain]; Pera, July 12, 1700: The Chamber of Commerce of Marseilles has not yet paid the expenses of Chateauneuf for the restitution of the French boat taken by the Dulcignotes. The Sieur de Maisonfort will carry the Ferriol parcels destined for the King. Original signed, 6 p. Ferriol [at Pontchartrain]; Pera, August 4, 1700: The Marseilles Chamber of Commerce has not yet repaid to the French nation at Constantinople the sum advanced for the restitution of the French barque taken by the Dulcignotes. Ferriol [at Pontchartrain]; Pera, August 24, 1700: He acknowledges receipt of his letter of May 26th. The Marseilles Chamber of Commerce must pay the sum paid for the barque of Dulcigno, so that the nation of Constantinople can balance its accounts of the current year. Ferriol [to Pontchartrain]; Pera, June 13, 1701. - He acknowledges receipt of his letter of March 2 and the memoir of the Marseilles Chamber of Commerce on the case of Dulcigno: disputes between the deputies of the nation in Constantinople and the Chamber of Commerce on the payment of expenses relating to this affair. Expenses that the Chamber of Commerce refused to pay. He joined the deliberations and accounts of the French nation at Constantinople on the Dulcigno affair.
  56. ↑ Hysa, Ylber (2019). Banorët e zinj të Ulqinit. www.gsh.al. Процитовано 17 листопада 2019.
  57. ↑ Schmidt, Jan (2002). Orientalists, Travellers and Merchants in the Ottoman Empire, Political Relations Between Europe and the Porte (англ.). Isis Press. с. 451. ISBN 9789754281835. Процитовано 17 листопада 2019.
  58. ↑ STORIA E DIALETTO ROVIGNO (The story of Rovinj) (PDF). Trieste: PUBLICATI DAI. MUNICIPIO DI R O V IG N O -AXjIL,3APERTURA DELL’OSPIZIO MARINO „ARCIDUCHESSA MARIA TERESA“ IN S. PELAGIO. 1888. с. 87, 88, 196, 406. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) From these wars, however, Rovinj also suffered some harassment directly. With the ducal 13 April 1715, the mayor of Rovigno was warned that the Dulcignoti designed to go out to sea with their convicts to run the Gulf; hence he was advised to guard and defend the shores and ports subject to his jurisdiction, and to reject any attempt to disembark. And the artillery magistrate sent in these wars, however, Rovinj also suffered some harassment directly. With the ducal 13 April 1715, the mayor of Rovigno was warned that the Dulcignoti designed to go out to sea with their convicts to run the Gulf; hence he was advised to guard and defend the shores and ports subject to his jurisdiction, and to reject any attempt to disembark. And the Magistrate of the artillery sent at the same time by order of the Senate, pops, dust, bales, falconetti etc. necessary to better defend the earth. Nor did the Dulcignoti wait a long time. On August 18, several armed feuds on the course boarded, two miles outside the port of Rovinj, some sailers for Venice; but after a while, fighting had to give up. They took possession instead of three trabaccoli, two of which were from Rovinj, and enslaved the people. However, having prepared the defense, they did not dare to attack the city, nor disembark to prey on the surrounding countryside.
  59. ↑ Borgia, Nilo (1942). I Monaci Basiliani D'Italia in Albania: Appunti Di Storia Missionaria, Secoli XVI-XVIII, Periodo Secondo (італ.). Reale Accademia d'Italia. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) It does not appear that the small group immediately reached the places of the mission: the Dolcignotti raids still lasted and our missionaries were forced to take refuge in Zara. Forced by such harsh circumstances to live far from places ...
  60. ↑ MATRANGA, P. BASILIO. VI. I l P. Giuseppe Schirò socio d i Mr. Matranga (PDF). с. 111—113. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) Fortunately, during his time and his forced stay in Rome, he was able to approach the young Fr Giuseppe Schirò neomonaco di Mezzoiuso, and that at that time he was still in Rome, where he had completed his superior studies ie then ((he was Examiner and Master of Ceremonies in the Greek College of St. Athanasius He, postponing to the service of Di oe of the "souls, all his comfort and convenience, is ready to bear" With the Speaker, he also consents to the P. General of the Order of St. Basil "(15). Nor should the easy adhesion of Fr. or disciple and admirer and of the second He had been ordained a priest in Lugli or 1714. It does not appear that the small group immediately reached the places of the mission: the Dolcignotti raids still lasted and our missionaries were forced to take refuge - yes to Zara
  61. ↑ Spomenik (серб.). 1953. Процитовано 1 грудня 2019.
  62. ↑ FORETIĆ, MILJENKO. THE RAGUSAN (DUBROVNIK) REPUBLIC AND THE SPANISH WAR OF SUCCESSION (1701-1714). с. 49. Процитовано 5 листопада 2019. In December of 1707, the corsairs from Ulcinj assaulted a French ship in the Gruž's port. The Ragusans offered aid and managed to overpower the pirates. Two Ragusans were killed as well as one French sailor
  63. ↑ Isto, str. 126.
  64. ↑ Imber, Colin; Kiyotaki, Keiko; Murphey, Rhoads (2005). Frontiers of Ottoman Studies (англ.). I.B.Tauris. с. 28—29. ISBN 9781850436645.
  65. ↑ Mellinato, Giulio; Andreozzi, Daniele. Daniele Andreozzi (a cura di), Attraverso i conflitti. Neutralità e commercio tra età moderna ed età contemporanea, Eut, 2017 (англ.). с. 65—68. Процитовано 22 листопада 2019.
  66. ↑ The Pirates from Ulcinj, «„They keep terrorizing across the Adriatic“, wrote in 1718 the French consul in Durres Jose Isnar and he mentioned that the Ulcinj pirates did not respect the sultan nor any other authority in the world!»
  67. ↑ The London Gazette (PDF) (вид. Tuseday July, 1 - Saturday July 5, 1718. Article: Venice, June 24.). Published by Authority. 1718. с. Number 5656. Процитовано 21 листопада 2019.
  68. ↑ Gjurmime albanologjike (алб.). Instituti Albanologjik i Prishtinës. 1970. с. 310. Процитовано 27 грудня 2019.
  69. ↑ Bues, Almut (2005). Zone Di Frattura in Epoca Moderna: Il Baltico, i Balcani E L'Italia Settentrionale (англ.). Otto Harrassowitz Verlag. с. 52. ISBN 978-3-447-05119-4. Процитовано 28 листопада 2019.
  70. ↑ kurumu, Türk tarih (2005). XIV. Türk Tarih Kongresi: Ankara, 9-13 Eylül 2002 ; kongreye sunulan bildiriler (тур.). Türk Tarih Kurumu. с. 1007. ISBN 978-975-16-1730-9. Процитовано 28 листопада 2019.
  71. ↑ Faroqhi, Suraiya (2008). Merchants in the Ottoman Empire (англ.). Ma. с. 15. ISBN 978-2-7584-0011-0. Процитовано 28 листопада 2019.
  72. ↑ SENATO MARE COSE DELL' ISTRIA (PDF). SENATO MARE COSE DELL' ISTRIA (Contimrnzio1~e vedi voi. XVI fase. 1 e 2 ) Registro r56 - (anno r690). 1690. с. 291. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) In 1721, February 28, the captain of Capodistria gives appropriate instructions to the representatives of Istria, so that they may know how to regulate themselves in case they enter into those hartings dulcignote tartane.
  73. ↑ Correspondance des directeurs de l'Académie de France à Rome ... (PDF). с. 59. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) It is asserted that Cardinal Altam was ordered to ask the Sacred College for money, being threatened by wars by the Turks; what the Venetian ambassador had had, also asked to be helped in the fear of being in a quarrel with the Turks, having discovered, at night, that several Dulcignotes took guns or muskets which they carried in buildings of said Dulcignotes. The Inquisitors, having been informed of this fraud, had the merchant who sold them arrested, who confessed that in a short time he had sold eighty thousand, all for the service of the Turks. It was also known that two of the chief laborers of the Arcenal had been debauched by money, and embarked on a Turkish fondaco, whence they would not release them. The Capitan Grand sent one hundred men of regulated troops; on the other hand, many henchmen, then two galliotts well armed, and, in spite of all that, they do not want to return men or guns, if they are not reduced by hunger. This may take some time. I have the honor to be, etc.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  74. ↑ Italy), Accademia di Francia (Rome (1896). Correspondance Des Directeurs de L'Academie de France a Rome: Avec Les Surintendants Des Batiments, 1666[-1804], Publiee D'apres Les Manuscrits Des Archives Nationales (фр.). Societe de l'Histoire de l'Art Francais. с. 34. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation)... Altam has received orders to ask the Sacred College for money, being threatened by wars by the Turks; what the Venetian ambassador had had, also asked to be helped in the fear of being in a quarrel with the Turks, having discovered, at night, that several Dulcignotes took guns or muskets which they carried in buildings of said Dulcignotes.
  75. ↑ Smith, John (1721). The Weekly Journal : Or British Gazetteer | Rare Newspaper on Last Chance To Read. London: John Smith (Half Hang'd Smith) is sentenced (Page 6 Col 1); Illustrated Advertisement for Cephalick & Opthalmick Tobacco (Page 6 Col 2). с. 6. Процитовано 21 листопада 2019.
  76. ↑ Geschichte der Republik Venedig (нім.). Rein. 1827. с. 137. Процитовано 28 грудня 2019.
  77. ↑ PEDANI, MARIA PIA (2002). Quaderni di Studi Arabi. Studi e testi, 5 (PDF). UNIVERSITÀ CA’ FOSCARI DI VENEZIA DIPARTIMENTO DI SCIENZE DELL’ANTICHITÀ E DEL VICINO ORIENTE: Dalla frontiera al confin. с. 34—35, 50. Процитовано 30 листопада 2019.
  78. ↑ La Lande, P. A. (1743). Histoire de l'empereur Charles VI (фр.). Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) Several Turks had been arrested in Venice, and a vessel of the Dulcignotes, with all the effects, had been burned by order of the Senate, and eight or ten men were on the ship. The Sultan took this action · as an offense of the Peace of ...
  79. ↑ Centro di Ricerche Storiche Rovigno (PDF). Rovigno: ISSN 0392-9493. 2010. с. 153. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) For news on the remaining, confraternities or schools of Rovinj, see Benussi, history. By Paoli Paulovich, in particular chapter VIII. It is worth mentioning in this context for its "supremely humanitarian address" the confraternity for the liberation of slaves, founded in 1733 ", founded by the canon Constantini, to free the crews of the Rovinj ships that" fell miserably into the hands of pirate ships and fuste dulcignote "
  80. ↑ Faveyrial, Jean-Claude. Histoire de l'Albanie. édition établie et présentée par Robert Elsie (PDF). с. 264. Процитовано 18 листопада 2019.
  81. ↑ Milenko, Ratković. MONTENEGRINA - digitalna biblioteka crnogorske kulture i nasljedja. Процитовано 17 грудня 2019.
  82. ↑ Tedeschi, Francesca Maria. NAVI DEL SETTECENTO NEI DISEGNI DELLA BIBLIOTECA UNIVERSITARIA DI PADOVA. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) In the second half of the 1840s, after the conclusion of peace between the Ottoman Empire and Persia in September 1746, there were some tensions between the Serenissima Republic and the Sublime Porte that could have resulted in a conflict despite the weakness of their respective fleets. One of these was caused by a certain Cristoforo Grillo, banished from Perasto (Perast in Montenegro, then in Venetian territory), who irritated the Turks preying many of their boats with a ship armed to Livorno in 1746, until the inhabitants of Dolcigno (today's Ulcinj in Albania, then Ottoman territory) they captured him and hanged him from a flagpole. The Perastini, for revenge and atavistic hatred, armed timber and plundered a dolcignotta tartana, with the death of many Ottoman subjects. To avert a breakup, pressing offices of the Republic at the Porta, assurances of his dissent and the promise to punish the cattle Bujovich, head of the Perastini, were carried out by the Provveditore Generale of Dalmatia. But the Gate had sent commissioners to the border, where by the Treaty of Passarowitz such cases had to be defined. The Turks, whose outrage had increased after hearing the complaints of the dolcignotti, asked very elated questions, and had to be silenced with an outlay of grave sum in the name of the city of Perasto, to then compensate with one city for the other.
  83. ↑ Banorët e zinj të Ulqinit (Blacks of Ulcinj). (Translation) «Therefore, in cases like the one in 1748, when a pirate of Ulcinj origin, Haji Mustafa, violated the treaty and robbed a Venetian ship in the waters of Buna and took her captain along with two others from the crew, intervention had to be made.»11. «. http://www.gsh.al/2019/11/11/banoret-e-zinj-te-ulqinit/
  84. ↑ Hammer, Joseph Von (1840). Historie de L'Empire Ottoman. LIVRE LXVII (PDF). Paris, Parent-Desbarres. с. 17, 210. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) Safeties to be obtained against "Barbaresques and Dulcignotes" (p 17). The cost of this negotiation was estimated at half a million piastres, but if this amount seemed exorbitant, it was still below the losses which the barbarian pirates caused each year to Neapolitan navigation (March 1750). (p 210).{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  85. ↑ Bono, Salvatore (2005). Lumi e corsari: Europa e Maghreb nel Settecento (італ.). Morlacchi Editore. ISBN 978-88-89422-20-5. Процитовано 30 листопада 2019.
  86. ↑ Giuli, Matteo. L'assicurazione marittima tra Toscana, Adriatico e Medio Oriente. Note sugli "Statuti di Sicurtà" fiorentini e sulla polizza anconetana del Cinquecento (англ.). Процитовано 30 листопада 2019.
  87. ↑ Le Armi di San Marco Atti del Convegno di Venezia e Verona, 29-30 settembre 2011 La potenza militare veneziana dalla Serenissima al Risorgimento (PDF). Società Italiana di Storia Militare. 2011. с. 120. Процитовано 21 листопада 2019. (Translation) In 1770-71 he participated in the naval campaign for the elimination of the dulcignotti pirates from the islands of Zante, Corfú, Cerigo, but following a storm his fleet suffered heavy losses; elected several times as a censor, he worked to revive the production and trade of Murano glass and in 1776-78, as a wise woman at the Waters, he led numerous embankment and maintenance works in the lagoon, on the Brenta, the Terraglio, the Cava canal
  88. ↑ а б FOSCARI (a cura di FILIPPO MARIA PALADINI), FRANCESCO (2007). DISPACCI DA COSTANTINOPOLI 1757-1762 (PDF). Venice. с. 9, 44—46, 55—59, 62—63, 90—95, 128, 137, 175. Процитовано 30 листопада 2019.
  89. ↑ Drvenik_XVIII. free-st.htnet.hr. Архів оригіналу за 27 червня 2006. Процитовано 14 червня 2022.
  90. ↑ Јовановић, Ратко (MILENKO RATKOVIĆ). Milenko-Ratkovic-Gusarska-epopeja.pdf. с. 16.
  91. ↑ Slavko Mijušković, Turske mjere protiv ulcinjskih gusara, Godišnjak PMK, XII, Kotor, 1964, str.95.
  92. ↑ Vickers, Miranda (2011). The Albanians: A Modern History (англ.). I.B.Tauris. ISBN 9780857736550.
  93. ↑ Ekdosies (англ.). Institute for Balkan Studies. 1975. с. 83. Процитовано 27 грудня 2019.
  94. ↑ Cambis, Joseph de. Calames "Joseph de Cambis. Journal de la campagne que j'ai fait sur la frégatte du roi la Chimère destinée pour passer Mr le vicomte de Choiseul ambassdr à Naples et delà pour aller joindre les deux schebecks qui sont sur les côtes de Morée et croiser de concert contre les Dulcignottes et les autres corsaires.". Manuscrits et archives de la Bibliothèque Sainte-Geneviève. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) Joseph de Cambis. Journal of the campaign that I made on the frigate of the king the Chimera destined to pass the viscount de Choiseul ambassador to Naples and beyond to join the two schebecks who are on the coasts of Morée and cross in concert against the Dulcignottes and the other privateers. Journal held between April 1 and September 17, 1767. Preceded by the state of armament of the officers (list of the names and functions of all the crew, a total of 202 people) and illustrated by 3 diagrams representing the frigate and its load. The frigate, armed by M. de Bompar and placed under the command of M. Grasse-Brianson, leaves the harbor of Toulon on April 28, 1767 and returns there on August 31st. The main stages and places visited during the trip are: Naples and its surroundings (Pausilippe mountain, Chiaia promenade, Saint-Germain baths on the banks of Lake Agnano, Solfatara valley, Pozzuoli, Saint-Janvier church from Naples, Fort St. Elmo, Mount Vesuvius, Pompeii, Theater of St. Charles, Corona and Nafplio (Greece), Island of Paros. Conditions of admission to the collection: Purchase, 2005. (Chamonal). Entry numbe
  95. ↑ Panzac, Daniel (2018). "Guerre de course à Tripoli". Le butin. Une activité en trompe-l'œil : la guerre de course à Tripoli de Barbarie dans la seconde moitié du XVIII siècle (PDF). с. 135. Процитовано 20 листопада 2019.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  96. ↑ Nazionalità e autodeterminazione in Europa Centrale: il caso romeno (PDF). Quaderni della Casa Romena di Venezia IX, 2012. 2012. с. 211. Процитовано 22 листопада 2019. Così scriveva il 15 gennaio 1768 M. V. un rappresentante di medio calibro dell’amministrazione veneziana della Dalmazia, Paolo Boldù, Capitano in Golfo, al proprio superiore, il Provveditore Straordinario Zuane Zusto, raccontando la faida infinita tra gli abitanti di Dobrota e Dolcigno (Ulcinj), due borghi a qualche decina di chilometri l’uno dall’altro lungo la costa sud-orientale del Montenegro, il primo sotto sovranità veneziana, il secondo – ottomana. Due settimane prima un altro funzionario, Antonio Orio, aveva scritto allo stesso Provveditore dei propri tentativi, evidentemente inutili, di fermare la catena di sangue: La previdenza in ogni caso può essere gioueuole di molto, per impedire sinistre conseguenze, e con quei lumi che la singolar virtù dell’E. V. mi infonde nell’animo per mia cauta direzione me ne starò quattam.te perchè non accadino nuoui eccidj, rapporto alle rimembranze delle proditorie interfezioni nella scala di Durazzo, allorchè arriuassero a questa parte Bastimenti di Dolcignotti, e di quelli delle Bocche, Gente pur troppo procliue alla uendetta22. Ma il vero problema, per la cui soluzione erano inefficaci le misure prese, era già stato indicato dal Boldù alla metà di dicembre: Giouerebbe, che almeno questo esempio di superchieria dei Dobrotani rendesse ormai persuasi pure li Dolcignotti, come lo furono gli altri Bocchesi, ad abbandonar questo, et addottare in vero il commercio con altre scale dentro, o fuori del Golfo, a seconda del passato Publico desiderio: Quanto alle ispezioni mie non saprei in qual modo prevenire quei maggiori sconcerti sul mare che può produrre il costume ingenito di questi Sudditi di uendicar il sangue dei congionti con il sangue dei loro interfettori.
  97. ↑ Konica, Faik (1993). Vepra (алб.) (вид. "Në prill të vitit 1770, kapitenët shqiptarë nga Ulqini shpartalluan një flotë ruse nën komandën e Aleks Orlovit pranë Navarinos." (Translation: In April 1770, the Albanian captains from Ulcinj deployed a Russian fleet under the command of Alex Orlov near Navarino.)). Naim Frashëri. с. 458. Процитовано 27 грудня 2019.
  98. ↑ The Political Magazine and Parliamentary, Naval, Military, and Literary Journal (англ.). 1784. с. 77. Процитовано 18 листопада 2019.
  99. ↑ Di Salvo, Maria. EUROPA ORIENTAI.% 14 (1995): 1 UNA TESTIMONIANZA ITALIANA SULLA RUSSIA DEL SETTECENTO: PIETRO GODENTI (PDF). с. 33. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) Finally, on August 2, after a series of rumors and denials, Godenti can announce that A few days ago I saw a Letter written by Trieste to Prince Galiczin, in which he gave his part that from Corfu, and d'Ancona, new, safe ones had arrived, that the Ottoman fleet had been defeated by that of the Russians in the Archipelago, and that many armed Tartan of Dolcignotti had been sunk and dispelled elsewhere by some Russian Frigates. There is a rumor that General Romanzow has also undone the Turkish Army in Moldova, and that Bender is taken; but sicpme by others the contrary is asserted, that is that the Turks have beaten the Moscovites, so they expect more certain news that confirm the loss, or the victory of both.
  100. ↑ Little, Benerson (2010). Pirate Hunting: The Fight Against Pirates, Privateers, and Sea Raiders from Antiquity to the Present (англ.). Potomac Books, Inc. с. 222. ISBN 978-1-59797-291-8. Процитовано 29 грудня 2019.
  101. ↑ The Russo-Turkish War, 1768-1774 Catherine II and the Ottoman Empire | Russian Empire | Poland (англ.). с. 190. Процитовано 18 листопада 2019.
  102. ↑ Par A. Psaras, R. Zaïmova, revus par O. Krakovitch (1985). Affaires étrangères. Correspondance des consuls d'Athènes et de Négrepont, Mémoires et documents des consulats de Grèce et de Turquie (1684-1791). France: Inventaire analytique (AE/B/I/173-AE/B/I/174,AE/B/I/908). Процитовано 20 листопада 2019. In French: "Athènes 1. Gaspary au ministre : une flotte de 30 bâtiments venant de Dulcigné 2 a été détruite par les Russes dans le golfe de Patras. Peu auparavant, quatre bateaux dulcignotes avaient enlevé 15 soldats (Allemands et Français) de l'île de Corfou et les avaient vendus à Salone ; l'un des Français, Joseph Vichel, de la province d'Alsace, qui a pu se sauver, a été embarqué par ses soins sur le bâtiment du capitaine Blanc, de la Ciotat. 2 p. 9 décembre 1772" (Translation: Athens 1. Gaspary to the minister: a fleet of 30 buildings from Dulcigné 2 was destroyed by Russians in the Gulf of Patras. Not long before, four Dulcignote boats had kidnapped 15 soldiers (Germans and French) from the island of Corfu and sold them to Salone; one of the French, Joseph Vichel, from the province of Alsace, who was able to escape, was taken by his care to the building of the Captain Blanc, of the Ciotat. 2 p. December 9, 1772)
  103. ↑ Clipped From The Pennsylvania Gazette. Philadelphia, Pennsylvania. 1775. с. 2. Процитовано 19 листопада 2019.
  104. ↑ Storia della ultima guerra tra la Russia e la porta Ottomana0 (італ.). 1776. Процитовано 1 грудня 2019.
  105. ↑ Dulcigno il y a cent ans (Dulcigno - one hundred years ago) (PDF). LA VIE A PARIS. 1781. с. 12. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) the irony of the perpetual recommencement of history under the pen of the chronicler of 1781, a name which made the Parisians of our time very smile and a little worried: Dulcigno "It is written from Venice," says Métra, "that six English officers arrived whom the Dulcignotes had despoiled and threw naked on the shores of the Nile, where a captain from Ragusa has collected them. The ill-treatment which the Dulcignotes have done to them, after plundering them, has, it is said, been due to the mission of which these officers were charged against the Dutch. And of the devil Solomon was right when he was nothing new under the sun, since Dulcigno and the Dulcignotes also preoccupied Parisian journalists, eight years before the French Revolution
  106. ↑ Correspondance secrète, politique & littéraire, ou mémoirs pour servir à l'histoire des cours, des sociétés & de la littérature en France, depuis la mort de Louis XV (фр.). chez John Adamson. 1788. с. 58. Процитовано 22 листопада 2019. (Translation) It is written from Venice that six English officers arrived, whom the Dulcignotes had stripped and knelt on the shores of the Nile, where a captain Ragusain picked them up. The bad treatment that the Dulcignotes have done to them, after the ...
  107. ↑ Gomicourt, Dérival de (1780). Lettres hollandoises, ou Correspondance politique, sur l'etat present de l'Europe, notamment de la république des sept Provinces-Unies ... (фр.) (вид. It was not the fault of our Ministers if the hostilities of Holland did not precede a declaration of war which they gave against this Power, they had sent fixed English Officers to carry in the Indies the 'Admiral Huges the order to attack as soon as he received this order, these officers reveal on arrival at Jlnde to separate & carry the same order in all the places where it was important that he was known. The unfortunate intention that the vessel carrying them was taken along the coast of Egypt by a Corsair Dulcignott who stripped them of everything that belonged to them. One of them wrote at the sin of last month to one of his parents in London, a sad display of the letter from Venice.). с. 395. Процитовано 29 грудня 2019.
  108. ↑ Dutu, Alexandru (1996). Revue Des Etudes Sud-Est Europeennes. Civilisations mentalites. Tome XXXIV 1996. No 1-2. Academie Roumaine Institut d'etudes sud est europeennes. Art Religieux Croyances et Identitetes Turco-Graeca (PDF). с. 123. Процитовано 19 листопада 2019. (Translation) In his unedited memoirs written in emigration, the Duke of Montmoency Luxembourg would remember the intention he had formerly had of raising an army for the Sultan in 1783, at the time of annexation of Crimea by Russia: After the peace of Kainardgi. a plan was proposed to the Minister, which would have secured to France the commerce of the arcipel, the preponderance in the East, and great possessions, if the two imperial courts had relegated the Turk to Asia. The negotiation was begun and even successful: La Franca crossed it so as not to displease the Emperor who became aware of it. Anne-Charles Sigismond de monmorency-Luxembourg (1737-1803), grand seigneur and franc-macon, had proposed to recruit at his own expense a French legion of origin to which would have joined a considerable number of Greeks, Dulcignotes and of Albanians of which one would form a large and respectable body ".
  109. ↑ The Lady's magazine: or, Entertaining companion for the fair sex (англ.). 1789. с. 385. Процитовано 20 листопада 2019.
  110. ↑ а б Gazzetta universale: 1789 (італ.). Italy: Num 47. Sabato 13. Giugno 1789. 1789. с. 375—376. Процитовано 1 грудня 2019.
  111. ↑ BASIC, HUSEIN] (2009). Osniva~ i izdava~ UDRU@ENJE "ALMANAH" PODGORICA (PDF) (вид. ^ASOPIS ZA PROU^AVANJE, PREZENTACIJU I ZA[TITU KULTURNO-ISTORIJSKE BA[TINE BO[NJAKA/MUSLIMANA). Podgorica. с. 95. Процитовано 18 листопада 2019.
  112. ↑ 1806 | François Pouqueville: Travels in Epirus and Albania. Процитовано 18 листопада 2019.
  113. ↑ Ormerod, Henry A. (1997). Piracy in the Ancient World. Ancient studies. JHU Press. с. 23—24. ISBN 9780801855054.
  114. ↑ Holland, Sir Henry (1819). Travels in the Ionian Isles, Albania, Thessaly, Macedonia, &c. during the years 1812 and 1813 (англ.). Printed for Longman, Hurst, Rees, Orme, and Brown. с. 78. albanian pirates.
  115. ↑ Bianchi, Nicomede (1867). Storia documentata della diplomazia europea in Italia dall'anno 1814 all'anno 1861: Anni 1830-1846 (італ.). dall'Unione tipografico-editrice. Процитовано 30 листопада 2019.
  116. ↑ The Literary Panorama and National Register (англ.). C. Taylor. 1817. с. 134.
  117. ↑ Best, J. J. (1842). Excursions in Albania: Comprising a Description of the Wild Boar, Deer, and Woodcock Shooting in that Country and a Journey from Thence to Thessalonica & Constantinople and Up the Danube to Pest (англ.). Wm. H. Allen. с. 49.
  118. ↑ Hecquard H., Histoire et description de la Haute Albanie ou Guegarie, Paris 1858, str. 48.
  119. ↑ Parliamentary Papers (англ.). H.M. Stationery Office. 1840. с. 4.
  120. ↑ Clark, Edson Lyman (1878). The Races of European Turkey (англ.). Dodd, Mead & Company. с. 159. Dulcigno pirate.
  121. ↑ DEARBORN, Henry Alexander Scammell (1819). A Memoir on the Commerce and Navigation of the Black Sea, and the trade and maritime geography of Turkey and Egypt ... Illustrated with charts (англ.). Wells&Lilly. с. 172. Процитовано 17 грудня 2019.
  122. ↑ Strangford, Viscountess Emily Anne Beaufort Smythe (1864). The Eastern Shores of the Adriatic in 1863: With a Visit to Montenegro (англ.). R. Bentley. с. 193. Процитовано 17 грудня 2019. pirates Dulcignotes.
  123. ↑ Ulcinj History. Visit Montenegro.
  124. ↑ Basic, Husein (2009). Osniva~ i prvi urednik "Almanaha. Podgrocia: Osniva~ i izdava~ UDRU@ENJE "ALMANAH" PODGORICA. с. 109.
  125. ↑ Vasárnapi Ujság - 27. évfolyam, 42. szám, 1880. október 17 (PDF). 1880. Процитовано 18 листопада 2019. (Translation) The Dulcigno ship-owners and daggers, who had more than 500 ships at that time, were always among the richest inhabitants of northern Albania and held a representative in Istanbul, who had to keep the Dulcigno pirates at the port and the sultan with timely gifts. The Skutari Pasha was not far away, so it was easy to win occasionally, so that the Dulcignos, the complaints of Europe and the complaints of the gate, could practice their robbery even 50 years ago. Whenever power, particularly England, complained, the Dulcignos were informed in advance that all the commands of the sultan or governor were late or failed to execute due to well-paid misunderstanding. Only when Pasha Suleyman was the governor of Skutari, the Dulcignos attacked and set fire to a ship at the Yal di Noce harbor.
  126. ↑ Sisman, Cengiz; Şişman, Cengiz (2017). The Burden of Silence: Sabbatai Sevi and the Evolution of the Ottoman-Turkish Dönmes (англ.). Oxford University Press. с. 110. ISBN 978-0-19-069856-0. Процитовано 21 листопада 2019. Dulcigno.
  127. ↑ Kiel, Michael (2007). The Smaller Aegean Islands in the 16th-18th Centuries according to Ottoman Administrative Documents. ASCSA. с. 36. ISBN 978-0-87661-540-9. ...Ottoman admiral Hayreddin Barbarossa (son of an Albanian sipahi [fief-holder in the cavalry service]) from Yenice-i Vardar in Macedonia and a Byzantine woman from Lesvos/Mytilini)...
  128. ↑ Ince, Gillian; Ballantyne, Andrew (2007). Paliochora on Kythera: Survey and Interpretation : Studies in Medieval and Post-medieval Settlements. Archaeopress. с. 8. ISBN 9781407301488.
  129. ↑ Between Venice and Istanbul : colonial landscapes in early modern Greece. [Princeton]: American School of Classical Studies at Athens. 2007. ISBN 9780876615409. OCLC 126229997.
  130. ↑ Capponi, Niccolò. (2007). Victory of the West : the great Christian-Muslim clash at the Battle of Lepanto (вид. 1st Da Capo Press). Cambridge, MA: Da Capo Press. ISBN 978-0306815447. OCLC 86222610.
  131. ↑ Hayreddin Barbarossa, who would rise to become the ruler of Algiers, and later admiral of the Ottoman fleet, was of Greek origin and got his start raiding the southern and western shores of Anatolia on behalf of Korkud, son of Bayezid…, Virginia H. Aksan & Daniel Goffman, The early modern Ottomans: Remapping the Empire, Cambridge University Press, 2007, ISBN 9780521817646, p. 106.
  132. ↑ Their father was former Muslim soldier, probably from a recent converted family of the European Provinces. Their mother is said to have been the widow of a Greek priest., Frank Ronald Charles Bagley et al, The Last Great Muslim Empires: History of the Muslim World, Brill Academic Publishers, 1997, p. 114.
  133. ↑ World Monument Photography. www.worldmonumentphotos.com. Процитовано 17 листопада 2019.
  134. ↑ Roberts, Hugh (30 серпня 2014). Berber Government: The Kabyle Polity in Pre-colonial Algeria. ISBN 9781845112516.
  135. ↑ Fodor's Greek Islands (англ.). Fodor's Travel. 2011. ISBN 9780307928658.
  136. ↑ James Fitzmaurice-Kelly (1999). The Life of Miguel de Cervantes Saavedra. Adegi Graphics LLC. с. 41. ISBN 9781421271132.
  137. ↑ Francisco Navarro y Ledesma (1973). Cervantes: the man and the genius. Charterhouse. с. 82–88.
  138. ↑ Diego, Héctor Vielva. Was Cervantes Ever in Istanbul?. We Love Istanbul. We Love Istanbul.
  139. ↑ а б Alan G. Jamieson (2013). Lords of the Sea: A History of the Barbary Corsairs. Reaktion Books. с. 112—114. ISBN 9781861899460.
  140. ↑ Don Nardo (2008). Miguel de Cervantes: Novelist, Poet, and Playwright. Capstone. с. 44. ISBN 9780756536756.
  141. ↑ Vuk Vinaver, Dubrovnik i Turska u XVIII veku, Posebna izdanja CCCXXXI, Istorijski institut, knj. 11, Beograd, 1960, str. 31.
  142. ↑ A trip through history.
  143. ↑ Turet e Orikumit (PDF). al.undp.org (англ.). с. 1. Архів оригіналу (PDF) за 27 жовтня 2017. Процитовано 14 червня 2022.
Періоди
Види піратства
Регіони
Атлантичний океан
Індійський океан
Інші води
Піратські осередки
і бази
Головні фігури
Пірати
Мисливці
на піратів
Піратські кораблі
та їх жертви
Піратські та антипіратські операції
Піратське законодавство
Піратська работоргівля
Пірати в
популярній
культурі
Вигадані пірати
Книги та романи
Різне
Категорії
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Албанське_піратство&oldid=42150576