Історія Російської імперії — Вікіпедія

Історія Росії
Перша генеральна карта Російської імперії, 1734 рік
Доісторичний період Археологічні культури: Історичні епохи: Кам'яна доба Доба бронзи Залізна доба
Середньовіччя Східні слов'яни Хозарський каганат (650—969) Волзька Булгарія (IX—XIII століття) Київська Русь (882—1240) Володимиро-Суздальське князівство (1157—1389) інші Новгородська республіка (1136—1478) Велике князівство Московське (1263—1478) Московська держава (1478—1721)
Нова історія Російська імперія (1721—1917)
Новітня історія Перша світова війна (1914—1918) Російська республіка (1917) РСФСР (1917—1922) Радянський Союз (1922—1991) Міжвоєнний період (1918—1939) Друга світова війна (1939—1945) Велика вітчизняна війна (1939—1945) Російська Федерація (1991—)
За темою Культурна • Мовна • Політична
За регіоном Адигея • Алтай • Алтайський край • Амурщина • Архангельщина • Астраханщина • Башкортостан • Брянщина • Бурятія • Бєлгородщина • Владимирщина • Волгоградщина • Вологодщина • Воронежчина • Дагестан • Єврейська АО • Забайкалля • Івановщина • Інгушетія • Іркутщина • Кабардино-Балкарія • Калмикія • Калужчина • Калінінградщина • Камчатка • Карачаєво-Черкесія • Карелія • Кемеровщина • Комі • Костромщина • Краснодарщина • Красноярщина • Курганщина • Курщина • Кіровщина • Ленінградщина • Липечщина • Магаданщина • Марій-Ел • Мордовія • Москва • Московщина • Мурманщина • Ненецький АО • Нижньогородщина • Новгородщина • Новосибірщина • Омщина • Оренбуржчина • Орловщина • Пензенщина • Пермський край • Приморський край • Псковщина • Північна Осетія (Аланія) • Ростовщина • Рязанщина • Самарщина • Санкт-Петербург • Саратовщина • Сахалінщина • Свердловщина • Смоленщина • Ставропольщина • Тамбовщина • Татарстан • Тверщина • Тива • Томщина • Тульщина • Тюменщина • Удмуртія • Ульяновщина • Хабаровщина • Хакасія • Ханти-Мансійський АО (Югра) • Челябінщина • Чечня (Ічкерія) • Чувашія • Чукотський АО • Якутія (Саха) • Ямало-Ненецький АО • Ярославщина
Інше Назва • Герб • Правителі
Хронологія Категорія • Портал • Інші країни
п о р

Утворення Російської імперії[ред. | ред. код]

Перший російський імператор Петро I зробив цілий ряд реформ. Ним була проведена реформа державного управління, модернізації армії, був створений військовий флот, була здійснена реформа церковного управління, спрямована на ліквідацію автономної від держави церковної юрисдикції та підпорядкування російської церковної ієрархії Імператору. Також була здійснена фінансова реформа, робилися заходи з розвитку промисловості та торгівлі.

У 1701–1721 роках були відкриті артилерійська, інженерна та медична школи в Москві, інженерна школа та морська академія в Петербурзі, гірські школи при Олонецьких та Уральських заводах. Для солдатських дітей були відкриті гарнізонні школи, для підготовки священників створена мережа духовних шкіл у 1721 році.

Петром були створені нові друкарні, в яких за 1700—1725 рр. було надруковано 1312 найменувань книг (у два рази більше, ніж за всю попередню історію російського книгодрукування)^[1]

У 1724 році Петро затвердив статут Академії наук (відкрилася в 1725 році після його смерті).

Реформи, проведені Петром I, торкнулися не лише політики та економіки, але також і мистецтва. Петро запрошував іноземних митців у Російську імперію та одночасно посилав талановитих молодих людей навчатися «художества» за кордоном. У другій чверті XVIII ст. «петровські пенсіонери» стали повертатися до Російської імперії, привозячи з собою новий художній досвід.

Петро намагався змінити становище жінки в російському суспільстві. Він спеціальними указами (1700, 1702 і 1724 років) заборонив насильницьке видання заміж і одруження. Пропонувалося, щоб між заручинами та вінчанням був не менш ніж шеститижневий період, «щоб наречений та наречена могли розпізнати один одного». Якщо ж за цей час, говорилося в указі, «наречений нареченої не захоче взяти, або наречена не захоче йти за нареченого заміж», як би на тому не наполягали батьки, «у тому бути свободи».^[2]

30 серпня 1721 року між Московським царством та Шведською імперією був укладений Ніштадтський мир, за яким Росія отримувала вихід у Балтійське море, приєднала територію Інгрії, частину Карелії, Естляндію та Ліфляндію. В результаті Московське царство перетворилося у велику європейську державу, а Петро I прийняв від Сенату титули «Великий» та «Батько Вітчизни», його проголосили імператором, а Московію — Всеросійською імперією.

Перський похід 1722—1723 рр.[ред. | ред. код]

Найбільш широкомасштабним зовнішньополітичним заходом Петра після Північної війни був Каспійський (або Перський) похід у 1722—1724 роках. Умови для походу створилися в результаті перських міжусобиць та фактичного розпаду могутньої в минулому держави.

18 липня 1722 року, після звернення за допомогою сина перського шаха Тохмас-мірзи, з Астрахані по Каспію відплив 22-тисячний російський загін. У серпні здався Дербент, після чого російські війська через проблеми з провіантом повернулися до Астрахані. У наступному 1723 році був завойований західний берег Каспійського моря з фортецями Баку, Рештом, Астрабад. Подальше просування було зупинене загрозою вступу у війну Османської імперії, яка захоплювала західне та центральне Закавказзя.

12 вересня 1723 року був укладений Петербурзький договір з Персією, по якому до складу Російської імперії відходили західне та південне узбережжя Каспію з містами Дербент, Баку та провінціями Гілян, Мазендеран та Астрабад. Російська імперія та Персія також уклали оборонний союз проти Османської імперії, який, однак, виявився недіючим.

За Константинопольською угодою від 12 червня 1724 року Османська імперія визнавала всі територіальні надбання Російської імперії в західній частині Каспійського моря та відмовлялася від подальших претензій на Персію. Стик кордонів між Російською імперією, Османською імперією та Персією був встановлений на місці злиття річок Аракс і Кура. У Персії смута продовжувалася, а тому Османська імперія оскаржила положення Константинопольського договору перш, ніж межа була точно встановлена.

Слід зазначити, що незабаром після смерті Петра І ці володіння були втрачені у зв'язку з високими втратами гарнізонів від хвороб, і, на погляд імператриці Анни Іванівни, безперспективністю регіону.

Епоха палацових переворотів[ред. | ред. код]

Епоха палацових переворотів — почергове захоплення влади у XVIII столітті різними представниками династії Романових в умовах відсутності чітких правил успадкування престолу. Умови нестабільності переходу верховної влади створилися після смерті Петра I, який видав у 1722 році «Статут про спадщину престолу», в якому закріплював за самодержцем право призначати собі будь-якого наступника на свій розсуд. При імператриці Єлизаветі Петрівні влада в Росії знайшла стійкість, а політика набула передбачуваність на 20 років. Був заснований Московський університет. Російська армія провела ряд вдалих боїв проти Пруссії в Семирічній війні (1756–1763), однак смерть імператриці знову різко повернула політику імперії.

Катерина І[ред. | ред. код]

Петро I помер рано вранці 28 січня (8 лютого) 1725 року, не встигнувши назвати наступника та не залишивши синів. Народна більшість була за єдиного чоловічого представника династії — великого князя Петра Олексійовича, онука Петра I від загиблого при допитах старшого сина Олексія. Граф Толстой, генерал-прокурор Ягужинський, канцлер граф Головкін та князь Меншиков на чолі служивої знаті не могли сподіватися на збереження отриманої від Петра I влади за Петра Олексійовича. Коли Катерина побачила, що більше немає надії на одужання чоловіка, то доручила Меншикову і Толстому діяти на користь своїх прав. Гвардія була віддана вмираючому імператору; цю прихильність вона переносила і на Катерину Олексіївну.

28 січня (8 лютого) 1725 року Катерина І зійшла на престол Російської імперії завдяки підтримці гвардії та вельмож, які піднялись у кар'єрному рості за часів правління Петра.

Фактичну владу в період правління Катерини зосередив князь і фельдмаршал Меншиков, а також Верховна таємна рада. Катерина ж покладалася в питаннях управління державою на своїх радників. Її цікавили лише справи флоту — любов Петра до моря торкнулася і її.

З ініціативи графа Петра Толстого в лютому 1726 року був створений новий орган державної влади — Верховна таємна рада, де вузьке коло головних сановників могло управляти Російською імперією під формальним головуванням імператриці. До Ради увійшли генерал-фельдмаршал князь Олександр Меншиков, генерал-адмірал граф Федір Апраксін, канцлер граф Гавриїл Головкін, граф Петро Толстой, князь Дмитро Голіцин, віце-канцлер барон Йоганн Остерман. З шести членів нової установи тільки князь Голіцин був вихідцем з родовитих вельмож. У квітні у Верховну Таємну Раду був допущений молодий князь Іван Долгорукий.

Діяльність єкатерининського уряду обмежувалася в основному дрібними питаннями, в той час як при дворі були характерні риси казнокрадства, свавілля та зловживання повноваженнями. Всередині Ради йшла боротьба за владу, що унеможливило подальше проведення реформ.

За 2 роки правління Катерини І Російська імперія не вела великих воєн, тільки на Кавказі діяв окремий корпус під керівництвом князя Долгорукова, який намагався відбити перські території, доки Персія перебувала в стані смути, а Османська імперія невдало воювала з перськими бунтівниками. У Європі Російська імперія проявляла дипломатичну активність у відстоюванні інтересів голштинського герцога (чоловіка Анни Петрівни, доньки Катерини I) проти Данії-Норвегії. Підготовка Російською імперією експедиції для повернення герцогу Голштинському відібраного датчанами Шлезвіга привела до військової демонстрації на Балтиці з боку Данії-Норвегії та Королівства Великої Британії.

Іншим напрямком російської політики при Катерині було забезпечення гарантій Ніштадського миру та створення антиосманського блоку. У 1726 році уряд Катерини І уклалав Віденський союзний договір з урядом Карла VI, що став основою російсько-австрійського військово-політичного альянсу другої чверті XVIII століття^[3].

Петро ІІ[ред. | ред. код]

Петро II був не здатний правити самостійно, в результаті чого практично необмежена влада перебувала спочатку в руках Меншикова, а потім — Остермана і Долгоруких. Як і при його попередниці, держава управлялася за інерцією. Царедворці намагалися слідувати заповітам Петра Великого, однак консервація створеної ним політичної системи виявила всі закладені в ній недоліки.^[4]

Час регентства Меншикова мало чим відрізнявся від правління Катерини I, оскільки фактичний правитель країни залишився той ж, тільки тепер у його руках була більша сила. Після його падіння до влади прийшли Долгорукови, і ситуація змінилася докорінно. Останні роки правління Петра II деякі історики схильні вважати «боярським царством»: багато чого з того, що з'явилося за Петра I, прийшло в занепад, старі порядки почали відновлюватися. Зміцнювалася боярська аристократія, а «пташенята гнізда Петрова» відійшли на другий план. З боку духовенства були спроби відновлення патріаршества.^[5] Занепали армія і особливо флот, процвітали корупція та казнокрадство. Столиця була перенесена з Санкт-Петербурга до Москви.

Підсумком правління Петра II стало посилення впливу Верховної таємної ради, до якої входили в основному старі бояри (з восьми місць в раді п'ять належало Долгоруковим та Голіциним). Рада настільки посилилася, що нав'язала Анні Іванівні, що стала правителькою після Петра, підписати «Кондиції», які передавали всю повноту влади таємній раді. У 1730 році «Кондиції» були знищені Анною Іванівною, і боярські роди знову втратили силу.

Незважаючи на коротке правління Петра, зовнішня політика Російської імперії під час його правління була досить активною. Остерман, що завідував зовнішньою політикою, цілком покладався на союз з Австрією. У імператора ця політика не викликала сумнівів, адже його дядьком по матері був імператор Карл VI, а двоюрідною сестрою — майбутня імператриця Марія Терезія. Інтереси Російської імперії та Австрійської монархії збігалися з багатьох напрямків, зокрема, щодо протидії Османській імперії^[6]

Союз з Австрійською монархією, за поняттями того часу, автоматично означав напружені відносини з Королівством Франція та Королівством Великої Британії. Коронацію Георга II хотіли використовувати для поліпшення відносин між Російською імперією та Королівством Великої Британії, проте смерть головного посла Росії у Королівстві Франція та Королівстві Великої Британії, Бориса Куракіна, зруйнувала ці плани.^[6]

Відносини Російської імперії з Річчю Посполитою значно погіршилися через те, що поляки вважали Курляндію, в якій правила Анна Іванівна, своєю провінцією та відкрито говорили, що її слід ділити на воєводства. Моріцу Саксонському, позашлюбному синові польського короля Августа II, було відмовлено від шлюбів з Єлизаветою Петрівною та Анною Іванівною.^[6]

Відносини з Китайською імперією Цінь були напруженими через територіальні суперечки, у зв'язку з якими російським купцям були закриті кордони. Китай хотів приєднати південну частину Сибіру аж до Тобольська, де було багато китайських жителів, проте Росія опиралася цьому. 20 серпня 1727 року граф Рагузінський уклав договір, згідно з яким межі Китаю залишалися колишніми та відновлювалися російсько-китайські торговельні відносини.^[6]

Звістка про початок правління Петра було добре прийнята в Данії-Норвегії, оскільки на тітці Петра був одружений близький родич короля, герцог Голштинський, що могло послужити основою союзу з Данією. Олексій Бестужев доносив Петру з Копенгагена :. «Король сподівається отримати вашу дружбу та готовий шукати її всілякими засобами, прямо і за допомогою цісаря»^[6]

Зі Швецією відносини були спочатку дуже ворожими: до російського посла ставилися холодно, в той час як османського обсипали милостями; Швеція змушувала Російську імперію розпочати війну, щоб приписати їй початок ворожого руху та отримати допомогу від Королівства Франція та Королівства Великої Британії. Тривали суперечки щодо петровських завоювань: Швеція погрожувала, що не визнаватиме Петра II імператором, якщо Росія не поверне Швеції Виборг. Проте пізніше шведи, дізнавшись, що армія та флот в Російській імперії все ж в боєздатному стані, відмовилися від цих вимог. Незважаючи на це, відносини залишилися напруженими: у Швеції багато шкодували, що Меншиков був у засланні, і, крім того, готувалося вторгнення в Російську імперії Швеції та Османської імперії з підтримкою Королівства Велика Британія та Королівства Франція. Однак незабаром відносини змінилися, і головний противник Російської імперії, граф Горн, став клястися у відданості імператору. Наприкінці правління Петра сам король Швеції Фредерік І спробував вступити в союз з Російською імперією.

Ускладнення зовнішньополітичного становища Російської імперії за Петра II (загострення відносин з Османською імперією), намагання у зв'язку з цим імператорського уряду залучити на свою сторону козацьку старшину, а також особисті економічні інтереси О. Меншикова (володів величезними маєтками у Стародубському і Ніжинському полках та провадив широкі торгово-промислові операції), спонукали Таємну Верховну Раду скасувати всі податки у Гетьманщині (крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідувати Малоросійську колегію та дозволити обрати нового гетьмана — Д. Апостола, передати ведення справ Гетьманщини з Сенату до Колегії закордонних справ, заборонити росіянам купувати землі в Україні тощо. В 1728 уряд Петро II створив у Глухові кодифікаційну комісію для складання кодексу діючих в Україні законів («Права, за якими судяться малоросійський народ»). Після усунення від влади О. Меншикова, Петро II оголосив себе противником реформ Петра І, переніс імператорський двір у Москву.

Під час підготовки до коронації Петро ІІ помер від віспи. З його смертю закінчився рід Романових по чоловічій лінії.

Анна Іванівна[ред. | ред. код]

Прихід до влади[ред. | ред. код]

Після смерті Петра II о 1:00 19 (30) січня 1730 року вищий правлячий орган, Верховна Таємна Рада, почала радитися про нового правителя. Майбутнє Росії визначали 7 осіб: канцлер Головкін, 4 представники роду Долгоруких та двоє Голіциних. Віце-канцлер Остерман ухилився від обговорення.

Питання було не простим, адже прямих нащадків дому Романових по чоловічій лінії не залишилося.

Члени Ради розглядали наступних кандидатів: цісарівну Єлизавету (доньку Петра I), імператрицю-бабку Євдокію Лопухіну (першу дружину Петра I), герцога Голштинського (був одружений з дочкою Петра I Анною), княжну Долгоруку (була заручена з Петром II). Катерина I у своєму заповіті назвала Єлизавету спадкоємицею трону в разі смерті Петра II бездітним, однак про це навіть не згадували. Єлизавета відлякувала старих вельмож своєю молодістю та непередбачуваністю, також гоноровита знать взагалі недолюблювала дітей Петра I від колишньої служниці й іноземки Катерини Олексіївни.

Потім за пропозицією князя Голіцина члени Ради вирішили звернутися до старшої лінії царя Івана Олексійовича, який до 1696 року був номінальним співправителем з Петром I.

Відкинувши старшу заміжню дочку царя Івана Олексійовича, Катерину, 8 членів Ради обрали на правління до 8 години ранку 19 (30) січня його молодшу доньку Анну Іванівнц, яка вже 19 років жила в Курляндії і не мала в Росії фаворитів та партій, а значить, влаштувала всіх. Анна здавалася вельможам слухняною та керованою, не схильною до деспотизму. Користуючись ситуацією, верховники вирішили обмежити самодержавну владу на свою користь, зажадавши від Анни підписання певних умов, так званих «Кондицій». Згідно з «Кондиціями», реальна влада в Росії переходила до Верховної Таємної Ради, а роль монарха зводилася до представницьких функцій.

28 січня (8 лютого) 1730 року Анна підписала «Кондиції», згідно з якими без Верховної таємної ради вона не могла оголошувати війну або укладати мир, вводити нові податі та податки, витрачати казну на свій розсуд, надавати чини вище полковника, жалувати вотчини, без суду позбавляти дворянина життя та майна, вступати в шлюб, призначати спадкоємця престолу.

15 (26) лютого 1730 року Анна Іванівна урочисто в'їхала до Москви, де війська та вищі чиновники держави в Успенському соборі присягнули государині. У новій за формою присязі деякі колишні вирази, що означали самодержавство, були виключені, проте не було і виразів, які б означали нову форму правління, і, головне, не було згадано про права Верховної таємної ради та про підтверджені імператрицею умовах. Зміна полягала в тому, що присягали государині та вітчизні.

Боротьба двох партій по відношенню до нового державного устрою продовжилася. Верховники прагнули переконати Анну підтвердити їхні нові повноваження. Прихильники самодержавства (А. І. Остерман, Феофан Прокопович, П. І. Ягужинський, А. Д. Кантемир) та широкі кола дворянства бажали перегляду підписаних в Мітаві «Кондицій», що було невдоволенням щодо посилення вузької групи членів Верховної Таємної Ради.

25 лютого (7 березня) 1730 року велика група дворянства (за різними даними від 150 до 800), в числі яких було багато гвардійських офіцерів, з'явилася в палац та подала чолобитну Анні Іванівні. У чолобитній висловлювалося прохання імператриці спільно з дворянством заново розглянути форму правління, яка була б бажана для всього народу. Анна вагалася, проте її сестра Катерина Іванівна рішуче змусила імператрицю підписати чолобитну. Представники дворянства недовго радилися і о 16:00 подали нову чолобитну, в якій просили імператрицю прийняти повне самодержавство, а пункти «Кондицій» знищити.

Коли Анна запитала схвалення у розгублених верховників на нові умови, ті лише згідно кивнули головами. Як зауважує сучасник: "Їхнє щастя, що вони тоді не зрушили з місця, адже якщо б вони показали хоч найменше невдоволення вироком шляхетства, гвардійці повикидали б їх за вікно «.^[7] У присутності дворянства Анна Іванівна розірвала «Кондиції» та свій лист про їхнє прийняття.

1 (12) березня 1730 року народ вдруге склав присягу імператриці Анні Іванівні на умовах повного самодержавства.

Внутрішня політика. Біронівщина[ред. | ред. код]

Прийшовши до влади, Анна розпустила Верховну Таємну Раду, замінивши її наступного року Кабінетом міністрів, до складу якого увійшли А. І. Остерман, Г. І. Головкін, О. М. Черкаський. Перший рік свого правління Анна намагалася бути присутньою на засіданнях Кабінету, проте потім зовсім охолола до справ і вже у 1732 році була тут лише двічі. Поступово Кабінет набув нових функцій, в тому числі право видавати закони та укази, що робило його дуже схожим на Верховну Таємну Раду. У роки правління Анни був скасований указ про єдиноспадкування (1731), заснований Шляхетний кадетський корпус (1731), обмежена 25 роками служба дворян. Найближче оточення Анни складали іноземці (Е. Й. Бірон, К. Г. Левенвольде, Б.-X. Мініх, П. П. Лассі).

Правління Анни Іванівни увійшло в історію Росії під назвою «біронівщини». Цим поняттям патріотичні кола російського суспільства в XIX столітті позначали не тільки близькість Е. Й. Бірона до імператриці, яка дозволяла йому фактично керувати країною, але й усі зловживання влади під час правління Анни Іванівни: хабарництво, казнокрадство, засилля іноземців в усіх державних установах та жорсткість внутрішньополітичного режиму. У 1730 році була заснована Канцелярія таємних розшукових справ, яка займалася державними злочинами та справами «про бунт і зраду». У короткий термін вона набрала надзвичайної сили і незабаром стала своєрідним символом епохи. Анна постійно боялася змов, які загрожували її правлінню, тому зловживання цього відомства були величезні. Двозначного слова або невірно зрозумілого жесту часто було достатньо для того, щоб потрапити в катівню, а то й зовсім безслідно зникнути. Кількість засланих при Анні до Сибіру доходила до 20 тисяч осіб, з них понад 5 тисяч було таких, про кого не можна було знайти жодного сліду, оскільки часто засилали без будь-якого запису в належному місці і зі зміною імен засланців, не повідомляючи про те навіть Таємну канцелярію. Страчених нараховувалося до 1000 осіб, не включаючи померлих при слідстві і таємно страчених, яких було чимало. Особливий резонанс у суспільстві набули розправи з вельможами: князями Долгорукими та кабінет-міністром А. П. Волинським. За жорстокість розправ Анна Іванівна в народі отримала прізвисько «Кривава».

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Під час правління імператриці Анни були сформовані нові гвардійські полки — Лейб-гвардії Ізмайловський (інфантерія) та Лейб-гвардії Кінний (кавалерія).

Зовнішня політика загалом продовжувала традиції Петра I.

У 1730-х роках почалася війна за польську спадщину. У 1733 році помер король Август II і в країні почалося безкоролів'я. Франції вдалося поставити свого ставленика — Станіслава Лещинського. Для Росії це могло стати серйозною проблемою, оскільки Франція створила б блок держав вздовж кордонів Росії у складі Речі Посполитої, Швеції та Османської імперії. Тому, коли син Августа II Август III звернувся до Росії, Австрії та Пруссії з «Декларацією доброзичливих», в якій просив захистити польську «форму правління» від втручання Франції, це дало привід для війни (1733-1735). Французький флот був розбитий у Гданську (Данциг). Лещинський втік на французькому кораблі. Август III став королем Речі Посполитої.

Французька дипломатія ще під час війни, з метою послаблення позицій Російської імперії на Заході, намагалася розпалити російсько-османський конфлікт. Проте переговори з османами не дали бажаних результатів, оскільки Османська імперія вела війну з Персією. Однак у 1735 році війна з Османською імперією все ж почалася через незаконне пересування по Кавказу 20-тисячного татарського війська. Російська дипломатія, знаючи про агресивні наміри Османської імперії, спробувала заручитися дружньою підтримкою Персії. З цією метою Персії були передані у 1735 році колишні перські володіння вздовж західного та південного берегів Каспійського моря (Ганджинський трактат). Коли в Стамбулі стало відомо про трактат, на територію Закавказзя були спрямовані кримськотатарські війська з метою завоювати передані Персії землі.

Восени 1735 року 40-тисячний корпус генерала Леонтьєва, не досягнувши Перекопу, повернув назад. У 1736 році війська під командуванням Мініха взяли штурмом Перекоп та зайняли столицю ханства Бахчисарай, втративши майже половину армії в результаті хвороб, після чого Мініх поспішно покинув Крим. Влітку 1736 року фортеця Азов була успішно взята росіянами. У 1737 році вдалося захопити фортецю Очаків. У 1736-1738 роках було розгромлено Кримське ханство.

З ініціативи султанського двору у 1737 році в Немирові відбувся конгрес про мирне врегулювання конфлікту за участю росіян, австрійців та османів. Переговори не привели до миру і військові дії поновилися.

У 1739 році російські війська розбили османів під Ставучанами та оволоділи фортецею Хотин. проте в тому ж році австрійці отримували одну поразку за іншою і в результаті пішли на укладення сепаратного миру з Портою. У вересні 1739 року був підписаний мирний договір між Росією та Портою. За Белградським договором Росія отримала Азов без права тримати флот, до Росії відійшла невелика територія на Правобережній Україні; Велика і Мала Кабарда на Північному Кавказі, значна територія на південь від Азова були визнана «бар'єром між двома імперіями».

У 1731—1732 роках був проголошений протекторат над казахським Молодшим жузом.

Іван VI[ред. | ред. код]

Іван Антонович народився 12 серпня 1740 року, його іменини припадали на 29 серпня — день усікновення глави Іоанна Предтечі.

Після смерті імператриці Анни Іванівни син Анни Леопольдівни (племінниці Анни Іванівни) та принца Антона Ульріха Брауншвейг-Беверн-Люнебургського, двомісячний Іван Антонович був проголошений імператором при регентстві герцога Курляндського Бірона.

Народився він наприкінці правління Анни Іванівни, тому питання про те, кого призначити регентом, довго мучив імператрицю, котра була при смерті та хотіла залишити трон за нащадками свого батька Івана V і дуже турбувалася, аби він не перейшов в майбутньому до нащадків Петра I. Тому в заповіті вона вказала, що спадкоємцем є Іван Антонович, а в разі його смерті — інші діти Анни Леопольдівни в порядку старшинства, якщо вони народяться.

Через два тижні після початку правління немовляти в країні відбувся переворот, в результаті якого гвардійці, очолювані фельдмаршалом Мініхом, заарештували Бірона та усунули його від влади. Новим регентом була оголошена Анна Леопольдівна, мати імператора. Нездатна управляти країною Анна поступово передала всю свою владу Мініху, а згодом Остерману, який відправив фельдмаршала у відставку. Проте через рік відбувся новий переворот. Донька Петра Великого Єлизавета разом з преображенцями заарештувала Остермана, імператора, його батьків та всіх їхніх наближених осіб.

Єлизавета Петрівна[ред. | ред. код]

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Основними засадами внутрішньої та зовнішньої політики Єлизавета проголосила повернення до петровських реформ. Скасувала виниклі після смерті батька державні інститути (Кабінет міністрів та ін.), Відновила роль Сенату, колегій, Головного магістрату. Скасувала смертну кару (1756). Ліквідувала внутрішньодержавні митниці. У 1754 році створила Уложенну комісію для вироблення нового зведення законів. Комісія розробила проєкти реформ, спрямованих на секуляризацію церковних земель, законодавче оформлення дворянських привілеїв тощо

Відповідаючи запитам соціальних верств, що підтримували її, Єлизавета Петрівна дозволила дворянам, зобов'язаним за законом 1735 року служити за військовою або статською службою 25 років, брати пільгові довгострокові відпустки, які настільки вкоренились, що у 1756—1757 роках довелося вдатися до рішучих заходів, аби змусити офіцерів, які облаштувалися в своїх маєтках, з'явитися в армію. Імператриця заохотила звичай записувати дітей в полки ще в дитинстві, так що задовго до повноліття вони могли досягати офіцерських чинів. Продовженням цих заходів було розпорядження про підготовку Маніфесту про вольності дворянства (був підписаний пізніше Катериною II), заохочення величезних витрат дворян на свої повсякденні потреби, зростання витрат на утримання двору.

З правлінням Єлизавети Петрівни пов'язаний прихід в Росію епохи Просвітництва та реорганізація військово-навчальних закладів. У 1744 році вийшов указ про розширення мережі початкових шкіл. Відкрито перші гімназії: в Москві (1755) і Казані (1758). У 1755 році з ініціативи фаворита І. І. Шувалова був заснований Московський університет, а в 1757 році — Академія мистецтв. Надавалася підтримка М. В. Ломоносову та іншим представникам російської науки і культури. Досліди Д. І. Виноградова зробили можливим відкриття у 1744 році Порцелянової мануфактури під Петербургом.

Величезні кошти виділялися з казни на облаштування імператорських резиденцій. Придворним архітектором Растреллі були збудовані Зимовий палац, що служив з тих пір головною резиденцією російських монархів, і Катерининський в Царському Селі. Ґрунтовно були перебудовані петровські резиденції на березі Фінської затоки — Стрільна та Петергоф. Будівництво такого розмаху не тільки приваблювало в Росію майстрів з-за кордону, а й сприяло розвитку місцевих художніх кадрів. Пишний, мажорний стиль поліхромних будівель Растреллі одержав в історії архітектури найменування єлизаветинського бароко.

Імператриця веліла перевести з Ярославля до столиці трупу Федора Волкова і 30 серпня 1756 року підписала указ про створення імператорського театру. Вона взагалі любила наряджати інших. "У п'єсах, що розігруються при дворі вихованцями кадетських корпусів, жіночі ролі лунали молодими людьми, і Єлизавета придумовувала для них костюми. Так, у 1750 році вона власними руками одягла кадета Свистунова, що грав роль Оснельда в трагедії Сумарокова, а трохи пізніше поява Бекетова в ролі фаворита пояснювалася подібного роду знайомством ", — пише Казимир Валишевський^[9].

Для правління абсолютних монархів XVIII століття, включаючи наступників Петра Першого, характерний фаворитизм. Особи, які користувалися розташуванням або особистою прихильністю імператриці, як, наприклад, Розумовський, брати Шувалов, Воронцов та інші часто витрачали кошти державного бюджету на власні інтереси та потреби. В останній період правління Єлизавета менше займалася питаннями державного управління, доручуючи їх Шуваловим та Воронцовим.

Період правління Єлизавети — період розкоші та надмірностей. При дворі постійно проводилися бали-маскаради, які ґрунтовно спустошували скарбницю, причому найчастіше дами вбиралися в чоловічі костюми, а чоловіки влазили в дамські наряди. Сама Єлизавета Петрівна задавала тон та була законодавицею мод. Гардероб імператриці налічує до 12 тисяч суконь.

Офіційним спадкоємцем престолу Єлизавета незабаром після вступу на престол призначила свого племінника (сина сестри Анни) — герцога Голштинського Петера Ульріха (Петра Федоровича).

В цілому внутрішня політика Єлизавети Петрівни відрізнялася стабільністю та націленістю на зростання авторитету і могутності державної влади. З цілої низки ознак можна сказати, що курс Єлизавети Петрівни був першим кроком до політики освіченого абсолютизму, що здійснювалася потім при Катерині II.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Петербурзький двір середини XVIII століття продовжував залишатися однією з периферійних арен вікового протистояння французьких Бурбонів та австрійських Габсбургів. Кожна зі сторін прагнула привернути імператрицю на свій бік. Незмінним прихильником австро-російського союзу виступав канцлер О. П. Бестужев-Рюмін, якому вдалося заручитися підтримкою фаворита О. Г. Розумовського. Французьке зовнішньополітичне відомство через свого посланника маркіза де Шетарді сприяло приходу Єлизавети до влади, а після висилки Шетарді з країни наповнило петербурзький двір своїми агентами, включаючи загадкового шевальє д'Еона. На розрив з Австрією та союзі з французами наполягали Шувалови, які висунули на противагу Розумовському нового фаворита — Івана Шувалова. У 1756 році відбулася так звана дипломатична революція: Франція, Австрія та Росія об'єднали сили для боротьби проти прусського короля Фрідріха II.

Незважаючи на явне переважання західного вектора зовнішньої політики, при Єлизаветі продовжилося і розширення меж імперії на схід. У 1740–1743 роках до складу Росії добровільно увійшов Середній жуз. Освоєнням земель на півдні Уралу керував Іван Неплюєв, що заклав у 1743 році місто Оренбург. С. П. Крашенінніков займався дослідженням Камчатки, а друга експедиція Берінга обстежила береги Аляски.

Російсько-шведська війна (1741—1743 рр.)[ред. | ред. код]

У 1740 році прусський король Фрідріх II вирішив скористатися смертю австрійського імператора Карла VI для захоплення Сілезії. Почалася війна за австрійську спадщину. Ворожі Австрії Пруссія та Франція спробували схилити Росію взяти участь у конфлікті на своєму боці, проте їх влаштовувало і невтручання у війну. Тому французька дипломатія намагалася зіштовхнути Швецію і Росію, з тим, щоб відвернути увагу останньої від європейських справ. Швеція оголосила війну Росії.

Російські війська під командуванням генерала Лассі розгромили шведів у Фінляндії та зайняли її територію. Абоський мирний трактат (Абоський світ) 1743 року завершив війну. Трактат був підписаний 7 серпня 1743 року в місті Або (нині Турку, Фінляндія) з боку Росії О. І. Румянцевим та Й. Люберасом, з боку Швеції Г. Седеркрейцем та Е. М. Нолькеном. У ході переговорів Росія погоджувалася обмежити свої територіальні претензії за умови обрання спадкоємцем шведського престолу голштейнського принца Адольфа Фредеріка, двоюрідного дядька російського спадкоємця Петра III Федоровича. 23 червня 1743 року Адольф був обраний спадкоємцем шведського престолу, що відкривало шлях до остаточної угоди.

21 стаття мирного трактату встановлювала між країнами вічний мир та зобов'язувала їх не вступати у ворожі союзи. Підтверджувався Ніштадтський мирний договір 1721 року. До Росії відходили Кюменегорська провінція з містами Фрідріхсгаме та Вільманстрандом, частина Саволакської провінції з містом Нейшлота. Кордон проходив по р. Кюммене.

Семирічна війна (1756—1763 рр.)[ред. | ред. код]

У 1756—1763 роках йшла британо-французька війна за колонії. У війні брали участь дві коаліції: Королівство Пруссія, Королівство Великої Британії і Португалія проти Королівства Франція, Іспанської імперії, Австрійської монархії, Швеції та Саксонії за участю Російської імперії.

У 1756 році Фрідріх II без оголошення війни напав на Саксонію. Влітку того ж року він змусив її капітулювати. 1 вересня 1756 року Російська імперія оголосила війну Королівству Пруссія. У 1757 році Фрідріх розбив австрійські та французькі війська і направив основні сили проти Російської імперії. Влітку 1757 року російська армія під командуванням Апраксіна вступила у Східну Пруссію. 19 серпня російська армія була оточена у селі Гросс-Єгерсдорф і лише за підтримки резервної бригади П. А. Румянцева вирвалася з оточення. Противник втратив 8 тисяч чоловік та відступив. Апраксін не організував переслідування, а сам відступив у Курляндію. Єлизавета, що перебувала в той час при смерті, після одужання відсторонила його та віддала під слідство. Разом з ним опалі піддався і загартований у зовнішньополітичних інтригах канцлер Бестужев.

• Головнокомандувачі російської армії
• 
  Апраксін Степан Федорович
• 
  Фермор Віллім Віллімович
• 
  Салтиков Петро Семенович
• 
  Бутурлін Олександр Борисович

Новим командувачем був призначений В. В. Фермор. На початку 1758 року російські війська оволоділи Кенігсбергом, потім — всією Східною Пруссією, населення якої навіть присягнуло імператриці. У серпні 1758 року при селі Цорндорф відбулася кривава битва, яка не принесла перемогу жодній зі сторін. Фермор після цього змушений був здати командування.

Армію очолив П. С. Салтиков. 1 серпня 1759 року 60-тисячна російська армія поблизу села Кунерсдорф дала генеральний бій 48-тисячній прусській армії. Армія Фрідріха II була знищена: залишилося тільки 3 тисячі солдатів. Салтикова за повільне просування військ до Берліна відсторонюють, а на його місце призначають О. Б. Бутурліна.

28 вересня 1760 року відбулося взяття Берліна; ним ненадовго опанував корпус генерала Тотлебена, який захопив військові склади. Однак при наближенні Фрідріха корпус відступив.

У грудні 1761 року Єлизавета померла від горлової кровотечі внаслідок невстановленого медициною тих часів хронічного захворювання.

На престол зійшов Петро III. Новий імператор повернув Фрідріху всі завойовані землі та уклав з ним союз. Прусський король сприйняв смерть Єлизавети як диво для Бранденбурзької династії. Лише новий палацовий переворот та сходження на престол Катерини II запобігли початку військових дій Росії проти колишніх союзників — Австрії та Швеції.

Петро ІІІ[ред. | ред. код]

Після смерті імператриці Єлизавети Петрівни 25 грудня 1761 року (5 січня 1762 року за новим стилем) Петро ІІІ був проголошений імператором. Правив 186 днів. Не коронувався.

В оцінках діяльності Петра III зазвичай стикаються два різних підходи. Традиційний підхід базується на абсолютизації його вад та сліпій довірі до образу, який створили мемуаристи — організатори перевороту (Катерина II, К. Р. Дашкова). Його характеризують як неосвіченого, недоумкуватого, акцентують його нелюбов до Росії.^[10] Останнім часом зроблені спроби більш об'єктивно розглянути його особистість та діяльність.^[11]

Його політика мала цілком послідовний характер^[11][12]; він, у наслідування дідові Петру I, припускав провести серію реформ. До числа найважливіших справ Петра III відносяться скасування Таємної канцелярії (Канцелярія таємних розшукових справ; Маніфест від 16 лютого 1762 року), початок процесу секуляризації церковних земель, заохочення торгово-промислової діяльності шляхом створення Державного банку та випуску асигнацій (Іменний указ від 25 травня), прийняття указу про свободу зовнішньої торгівлі (указ від 28 березня); в ньому ж міститься вимога дбайливого ставлення до лісів як одному з найважливіших багатств Росії. Серед інших заходів дослідники відзначають указ, що дозволяв заводити фабрики з виробництва парусного полотна в Сибіру, а також указ, що кваліфікував вбивство поміщиками селян як «тиранську муку» і передбачав за це довічне заслання. Він також припинив переслідування старообрядців. Петру III також приписують намір здійснити реформу Російської православної церкви за протестантським зразком (у Маніфесті Катерини II з нагоди сходження на престол від 28 червня 1762 року Петру це ставилося в провину).

Законодавчі акти, прийняті за час короткого правління Петра III, багато в чому стали фундаментом для подальшого правління Катерини II.

Найважливіший документ доби правління Петра Федоровича — «Маніфест про вольності дворянства» (Маніфест від 18 лютого 1762 року), завдяки якому дворянство стало винятковим привілейованим станом Російської імперії. Дворянство, будучи вимушеним Петром I до обов'язкової та поголовної повинності служити все життя державі, при Анні Іванівні отримало право виходити у відставку після 25-річної служби, тепер отримувало право не служити взагалі. Натомість привілеї дворянства не тільки залишалися, але і розширювалися. Окрім звільнення від служби, дворяни отримали право практично безперешкодного виїзду з країни. Одним з наслідків Маніфесту стало те, що дворяни могли тепер вільно розпоряджатися своїми земельними володіннями незалежно від ставлення до служби (Маніфест обійшов мовчанням права дворянства на свої маєтки; тоді як попередні законодавчі акти Петра I, Анни Іванівни та Єлизавети Петрівни, що стосуються дворянської служби, ув'язували службові обов'язки та землеволодарські права). Дворянство ставало настільки вільним, наскільки може бути вільно привілейований стан у феодальній країні.^[12]

Правління Петра III відзначено посиленням кріпацтва^[12]. Поміщики отримали можливість свавільно переселяти селян, що належали їм, з одного повіту в інший; виникли серйозні бюрократичні обмеження по переходу селян-кріпаків у купецький прошарок; за півроку правління Петра з державних селян були роздано в кріпаки близько 13 тисяч чоловік (насправді їх було більше). За ці півроку кілька разів виникали селянські бунти, які придушувалися каральними загонами. Бунти були викликані поширеним слухом про дарування «вольності селянству», відповіддю на чутки і послужив законодавчий акт, якому не випадково було надано статус маніфесту.^[11]

Законодавча активність уряду Петра III була надзвичайною. За час свого 186-денного правління було прийнято 192 документа: маніфести, іменні та сенатські укази, резолюції тощо^[11].

Проте Петра III набагато більше цікавила війна з Данією: імператор задумав в союзі з Пруссією виступити проти Данії (вчорашньої союзниці Росії), з метою повернути відібраний нею у рідного Гольштейна Шлезвіг, причому сам мав намір виступити в похід на чолі гвардії. Незважаючи на загальноприйняту негативну оцінку даної передбачуваної кампанії, з точки зору сучасної геополітики слід визнати ключову роль Шлезвіга в контролі проток Північного та Балтійського морів. У порівнянні з абсолютно непотрібною для Росії війни з Пруссією (з якою у Росії тоді навіть не було спільного кордону) варіант миру з Пруссією та війни з Данією зараз не представляється такою вже відвертою авантюрою, як це представлено в мемуарах недоброзичливців Петра III.

Негайно після сходження на престол Петро Федорович повернув до двору більшість опальних вельмож попереднього правління, які мучилися в засланнях (крім ненависного Бестужева-Рюміна). Серед них був граф Бурхард Христофор Мініх, ветеран палацових переворотів та майстер інженерії свого часу. До Росії були викликані голштинські родичі імператора: принци Георг Людвіг Гольштейн-Готторпський та Петро Август Фрідріх Гольштейн-Бекський. Обом надали чин генерал-фельдмаршала з гляду на перспективу війни з Данією; Петро Август Фрідріх був також призначений столичним генерал-губернатором. Генерал-фельдцейхмейстером був призначений Олександр Вільбоа. Ці люди, а також колишній вихователь Якоб Штелін, який був призначений особистим бібліотекарем, становили найближче коло імператора.

Для ведення переговорів про сепаратний мир з Пруссією в Петербург прибув Генріх Леопольд фон Гольц. Думкою прусського посланника Петро III так дорожив, що незабаром той став «заправляти всією зовнішньою політикою Росії».^[13]

Опинившись при владі, Петро III відразу ж припинив військові дії проти Пруссії та уклав з Фрідріхом II Петербурзький мир на вкрай невигідних для Росії умовах, повернувши завойовану Східну Пруссію (яка вже чотири роки як була складовою частиною Російської імперії) та відмовившись від усіх придбань в ході фактично виграної Семирічної війни. Вихід Росії з війни повторно врятував Пруссію від повної поразки. Укладений 24 квітня мир недоброзичливці Петра III трактували як зраду та національне приниження: тривала і затратна війна закінчилася нічим, Росія не отримала ніяких вигод зі своїх перемог. Втім, це не завадило Катерині II продовжити розпочате Петром III, і остаточно спірні землі були звільнені від контролю російських військ та віддані Пруссії 2 роки потому — після нового союзного договору, укладеного з Фрідріхом Катериною II. Однак класична історія, що трактує роль Петра III виключно в негативному для Росії ключі, спирається на мемуари фаворитів партії Катерини II та приписує здачу спірних земель виключно Петру III.

Незважаючи на прогресивний характер багатьох законодавчих заходів та небувалі привілеї дворянству, погано продумані зовнішньополітичні дії Петра, а також його різкі дії відносно церкви, введення прусських порядків в армії не тільки не додали йому авторитету, але позбавили всякої соціальної підтримки; у придворних колах його політика породжувала лише невпевненість у завтрашньому дні.

Нарешті, намір вивести гвардію з Петербурга та направити її у незрозумілий та непопулярний данський похід послужив наймогутнішим каталізатором для змови, що виникла в гвардії на користь Катерини Олексіївни.

Катерина ІІ Велика[ред. | ред. код]

Катерина II Олексіївна Велика (справжнє ім'я Софія Фредеріка Августа) була донькою принцеси Єлизавети Гольштейн-Готторпської та принца Августа Ангальт-Цербстського. Народилася у місті Штеттін, який вона залишила в 14 років і більше ніколи до нього не поверталася.

У 1744 році російською імператрицею Єлизаветою Петрівною разом з матір'ю була запрошена до Росії для подальшого одруження з Петром Федоровичем Романовим, майбутнім імператором Петром III і її троюрідним братом. 21 серпня (1 вересня) 1745 року в шістнадцятирічному віці Катерина була повінчана з Петром Феодоровичем, якому виповнилося 17 років. Перші роки життя Петро зовсім не цікавився дружиною, і подружніх відносин між ними не існувало. Саме тому необхідного династії хлопчика, Катерина народжує тільки на дев'ятому році заміжжя.

Після смерті Єлизавети Петрівни (25 грудня 1761 року (5 січня 1762 року)), новий Імператор Петро III перекреслює результати Семирічної війни, натомість він пропонує дружбу Пруссії (після взяття Берліна) та вирішує воювати проти Данії, союзниці Росії. Катерина давно готувала змову і поспішає скористатися обуреним невдоволенням.

У ніч на 29 червня (10 липня) 1762 року, поки Петро III знаходився в Оранієнбаумі, Катерина таємно приїхала в Санкт-Петербург, де їй присягнули на вірність гвардійські частини. Через п'ять днів після зречення від престолу, Петра III задушать у заміському палаці в Ропше, а причиною смерті назвуть апоплексичний удар.

2 (13) вересня 1762 року Катерина Олексіївна була коронована у Москві та стала імператрицею Всеросійської з ім'ям «Катерина II». Катерина є лідером серед всіх російських імператорів за тривалістю життя і терміном правління. Період її правління часто вважають «золотим віком» Російської імперії. Сенат Російської імперії підніс їй епітети «Катерини Великої» та «Матері Вітчизни». При ній Російська імперія значно розширилася за рахунок переможних воєн з Османською імперією за вихід до Чорного моря та поділів Речі Посполитої.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Політика Катерини II характеризувалася в основному збереженням та розвитком тенденцій, закладених її попередниками. Територія Російської імперії істотно зросла за рахунок приєднання родючих південних земель — Криму, Причорномор'я, а також східної частини Речі Посполитої та ін. Населення зросло з 23,2 млн (в 1763 році) до 37,4 млн (у 1796 році), за чисельністю населення Росія стала найбільшою європейською країною (на неї припадало 20 % населення Європи). Катерина II утворила 29 нових губерній та побудувала близько 144 міст. Як писав Ключевський:

Армія зі 162 тисяч чоловік була збільшена до 312 тисяч, Флот, у 1757 році складався з 21 лінійного корабля та 6 фрегатів, у 1790 році мав у своєму складі 67 лінійних кораблів, 40 фрегатів та 300 гребних судів, сума державних доходів з 16 млн рублів піднялася до 69 млн, тобто збільшилася більш ніж учетверо, успіхи зовнішньої торгівлі: балтійської - у збільшенні ввезення та вивезення, з 9 млн до 44 млн рублів, чорноморської, - з 390 тисяч у 1776 році до 1 млн. 900 тисяч рублів у 1796 році, зростання внутрішнього обороту позначилося випуском монети в 34 роки царювання на 148 млн рублів, тоді як у 62 попередніх роки її було випущено тільки на 97 млн "[14].

Разом з тим, зростання населення значною мірою було результатом приєднання до Російської імперії іноземних держав і територій (на яких проживало майже 7 мільйонів чоловік^[15]), що нерідко зустрічало опір місцевого населення^[16], що призвело до виникнення «польського», " українського ", " єврейського "та інших національних питань, успадкованих Російською імперією від епохи Катерини II. Сотні сіл при Катерині отримали статус міста, проте фактично так і залишилися селами по зовнішньому вигляду та роду занять населення, те ж саме стосується і ряду заснованих нею міст (деякі взагалі існували лише на папері, про що

є свідчення сучасників)^[17][18]. Крім випуску монети, було випущено на 156 мільйонів рублів паперових асигнацій, що призвело до інфляції та значного знецінення рубля; тому реальне зростання бюджетних доходів і інших економічних показників протягом її правління був значно меншим, ніж номінальне^[19][20].

Економіка Росії продовжувала залишатися аграрною. Частка міського населення практично не збільшилася, складаючи близько 4 %^[21]. Разом з тим, був заснований ряд міст (Тирасполь, Григоріополь та ін.), Більш, ніж у 2 рази збільшилася виплавка чавуну (по якому Росія вийшла на 1 місце у світі), зросла кількість парусно-полотняних мануфактур. Всього до кінця XVIII ст. в країні налічувалося 1200 великих підприємств (у 1767 році їх було 663). Значно збільшився експорт російських товарів в інші європейські країни, в тому числі через створені чорноморські порти. Однак у структурі цього експорту зовсім не було готових виробів, лише сировина та напівфабрикати, а в імпорті переважали зарубіжні промислові вироби. У той час як на Заході у другій половині XVIII в. відбувалася промислова революція, російська промисловість залишалася «патріархальною» та кріпосницькою, що зумовило її відставання від західної. Нарешті, у 1770-1780-х рр. вибухнула гостра соціальна та економічна кризу, наслідком якого став і фінансова криза^[22][23].

Основними внутрішньополітичними заходами, реалізованими Катериною ІІ, були:

• скликання та діяльність Уложенної комісії (1767–1768);
• реформа адміністративно-територіального поділу Російської імперії, що мала чинність аж до 1917 року;
• прийняття Жалуваної грамоти містам, яка оформила права та привілеї «третього стану» — міщан. Міський стан поділявся на шість розрядів, отримав обмежені права самоврядування, обирав міського голову та членів міської Думи;
• прийняття у 1775 році маніфесту про свободу підприємництва, згідно з яким для відкриття підприємства не потрібно було дозволу урядових органів;
• реформи 1782–1786 рр. у галузі шкільної освіти.

Після приєднання до Російської імперії земель, котрі раніше входили до складу Речі Посполитої, в Росії виявилося близько мільйона євреїв — народу з іншою релігією, культурою, укладом та побутом. Для недопущення їхнього переселення в центральні області Росії та прикріплення до своїх громад для зручності стягнення державних податків, Катерина II у 1791 році встановила межу осілості, за межами якої євреї не мали права проживати. Смуга осілості була встановлена там ж, де євреї і проживали до цього — на приєднаних в результаті трьох поділів Речі Посполитої землях, а також у степових областях поблизу Чорного моря та малонаселених територіях на схід від Дніпра. Перехід євреїв у православ'я знімав всі обмеження на проживання. Відзначається, що смуга осілості сприяла збереженню єврейської національної самобутності, формуванню особливої єврейської ідентичності в рамках Російської імперії^[24].

У 1762–1764 рр. Катериною були видані два маніфести. Перший — «Про дозвіл усім іноземцям, які в Росію в'їжджають, поселятися в губерніях, де вони побажають і про даровані їм правах» закликав іноземних підданих переселятися в Росію, другий визначав перелік пільг та привілеїв переселенцям. Уже незабаром виникли перші німецькі поселення в Поволжі, відведеному для переселенців. Наплив німецьких колоністів був настільки великий, що вже у 1766 році довелося тимчасово призупинити прийом нових переселенців до облаштування тих, що вже в'їхали. Колонізація Поволжя швидко розвивалася: якщо у 1765 році було 12 колоній, то у 1766 році — 21, а у 1767 році — 67. За даними перепису колоністів у 1769 році в 105 колоніях на Волзі проживало 6500 сімей, що становило 23,2 тис. чоловік^[25]. У майбутньому німецька громада буде відігравати помітну роль у житті Росії.

За час правління Катерини до складу країни увійшли Північне Причорномор'я, Приазов'я, Крим, землі між Дністром та Бугом, Білорусь, Курляндія та Литва. Загальна кількість нових підданих, придбаних таким чином Росією, досягла 7 мільйонів^[26]. У результаті, як писав В. Й. Ключевський, в Російській імперії «посилилася ворожнеча інтересів» між різними народами^[26]. Це виразилося, зокрема, в тому, що мало не для кожної національності уряд був змушений вводити особливий економічний, податковий та адміністративний режим, Так, німецькі колоністи були зовсім звільнені від сплати податків державі та від інших повинностей; для євреїв була введена смуга осілості; з українського та білоруського населення на території колишньої Речі Посполитої подушний податок спочатку зовсім не збирався, а потім стягувався у половинному розмірі.

Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії, що призвело до виходу Росії до Чорного моря та ліквідації багаторічної військової загрози з боку кримських татар. Таким чином, зникла необхідність в козацьких військах, Запорозькій Січі та Гетьманщині. Як наслідок, у 1764 році було скасоване гетьманство.

Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року кордони Російської імперії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти османсько-татарської агресії. Крім того, імператорський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, відомішому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 році під час бунту збирався йти на возз'єднання із запорожцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після придушення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні імператорського уряду з проєктом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 року імператорські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з османського фронту, та генерала Федора Чорби, який був викликаний для цього з придушення повстання О.Пугачова, оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16) червня 1775 року. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано по рішенню імператорського суду на 25 років до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 році. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі імператорський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Османській імперії територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768 рік) та Турбаївського повстання (1789—1793 рр).

Правління Катерини II позначилося подальшою русифікацією України. 1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

У 1786 році було проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква знову перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.

У 1768 році була створена мережа міських шкіл, заснованих на класно-урочній системі. Активно стали відкриватися училища. При Катерині було приділено особливу увагу розвитку жіночої освіти, у 1764 році були відкриті Смольний інститут шляхетних дівчат, Виховне товариство шляхетних дівчат. Академія наук стала однією з провідних у Європі наукових баз. Були засновані обсерваторія, фізичний кабінет, анатомічний театр, ботанічний сад, інструментальні майстерні, друкарня, бібліотека, архів. 11 жовтня 1783 року була заснована Російська академія.

Разом з тим історики невисоко оцінюють успіхи в галузі освіти та науки. А.Труайя вказує, що робота академії будувалася в основному не на вирощуванні власних кадрів, а на запрошенні іменитих зарубіжних вчених (Ейлер, Паллас, Бемер, Шторх, Крафт, Міллер, Вахмейстер, Георгі, Клінгер та ін.), Проте "перебування всіх цих учених в Петербурзькій академії наук не збагатило скарбницю людських знань "^[27]. Про це ж пише В. О. Ключевський, посилаючись на свідчення сучасника Манштейна. Те ж саме відноситься до освіти. Як пише В. О. Ключевський, при заснуванні Московського університету у 1755 році в ньому значилося 100 студентів, а через 30 років — лише 82. Багато студентів не могли скласти іспити та отримати диплом: так, за весь час правління Катерини жоден медик не отримав вченого диплома, тобто не здав іспити. Навчання було організовано погано (оскільки велося французькою або латинською мовою), а дворяни вельми неохоче йшли вчитися. Такий ж недобір студентів був і у двох морських академіях, які не могли набрати навіть 250 учнів^[28].

У Москві та Петербурзі були створені Виховні будинки для безпритульних дітей, де вони отримували освіту та виховання. Для допомоги вдовам була утворена Овдовіла скарбниця.

Було запроваджено обов'язкове віспощеплення, причому Катерина вирішила подати підданим особистий приклад: у ніч на 12 (23) жовтня 1768 року щеплення від віспи зробили самій імператриці. Серед перших щеплених виявилися також великий князь Павло Петрович та велика княгиня Марія Федорівна^[29][30]. При Катерині II боротьба з епідеміями в Росії стала набувати характер державних заходів, що безпосередньо входили в коло обов'язків імператорської Ради та Сенату. За указом Катерини були створені форпости, розміщені не тільки на кордонах, але й на дорогах, що ведуть в центр Росії. Був створений «Статут прикордонних та портових карантинів»^[31].

Розвивалися нові для Росії напрямки медицини: були відкриті лікарні для лікування сифілісу, психіатричні лікарні та притулки. Видано ряд фундаментальних праць з питань медицини.

Внутрішньополітичні проблеми[ред. | ред. код]

Той факт, що імператрицею була проголошена жінка, яка не мала на це ніяких формальних прав, породив безліч претендентів на трон. Так, лише з 1764 по 1773 рр. в країні з'явилося сім Лжепетрів III (які стверджували, що вони — не що інше, як «воскреслий» Петро III) — А. Асланбеков, І. Євдокимов, Г. Кремньов, П. Чернишов, Г. Рябов, Ф. Богомолов, Н. Хрестів; восьмим став Омелян Пугачов^[32]. А у 1774—1775 рр. до цього списку додалася ще «справа княжни Тараканової», яка видавала себе за дочку Єлизавети Петрівни.

Протягом 1762—1764 рр. було розкрито 3 змови, що мали на меті повалення Катерини, причому два з них були пов'язані з ім'ям Івана Антоновича^[33] — колишнього російського імператора Івана VI, який на момент сходження на престол Катерини II продовжував залишатися в живим, перебуваючи в ув'язненні у Шліссельбурзькій фортеці. У першому з них брало участь 70 офіцерів. Другий мав місце у 1764 році, коли підпоручик В. Я. Мирович, що ніс вартову службу у Шліссельбурзькій фортеці, схилив на свій бік частину гарнізону, аби звільнити Івана. Варта, відповідно до даних їм інструкцій заколола в'язня, а сам Мирович був заарештований та страчений.

У 1771 році в Москві відбулася велика епідемія чуми, ускладнена народними хвилюваннями в Москві, що одержали назву Чумний бунт. Повсталі розгромили Чудівський монастир у Кремлі. На другий день юрба взяла приступом Донський монастир і вбила архієпископа Амвросія, почала громити карантинні застави та будинки знаті. На придушення повстання були направлені війська під командуванням Г. Г. Орлова. Після триденних боїв бунт був придушений.

Селянська війна 1773—1775 років[ред. | ред. код]

У 1773—1775 роках відбулося селянське повстання на чолі з Омеляном Пугачовим. Воно охопило землі Яїцького війська, Оренбурзької губернії, Уралу, Прикам'я, Башкирії, частини Західного Сибіру, Середнього та Нижнього Поволжя. В ході повстання до козаків приєдналися башкири, татари, казахи, уральські заводські робітники та численні кріпаки всіх губерній, де розгорталися воєнні дії. Після придушення повстання були згорнуті деякі ліберальні реформи та посилився консерватизм.

Основні етапи:

• вересень 1773 — березень 1774 рр.
• березень 1774 — липень 1774 рр.
• липень 1774—1775 рр.

17 вересня 1773 року почалося повстання. Біля Яїцького містечка на сторону 200 козаків перейшли урядові загони, які йшли придушити заколот. Не взявши містечка, повсталі відправилися до Оренбурга. 5 жовтня 1773- 22 березня −1774 рр. відбувалася облога Оренбурга. У березні — липні 1774 року повстанці захоплюють заводи Уралу та Башкирії. Під Троїцькою фортецею вони зазнали поразки, проте 12 липня їхні війська захопили Казань. 17 липня повстанці знову зазнають поразки та відступають на правий берег Волги. 12 вересня 1774 року Пугачова схопили та згодом привселюдно стратили.

Історики вважають, що селянська війна 1773—1775 рр. була одним із проявів гострої соціальної кризи, що вибухнула в середині правління Катерини, яке було відзначене численними повстаннями в різних частинах країни (Кіжське повстання в Заонежжі у 1769–1770 роках, чумний бунт 1771 року в Москві, повстання яїцьких козаків 1769–1772 років та інші)^[34]. Ряд істориків вказує на зміну характеру соціальних протестів, набуття ними класового, антидворянського, характеру. Так, Д.Блюм зазначає, що учасники повстання Пугачова вбили близько 1600 дворян, причому майже половину з них становили жінки та діти, наводить інші випадки вбивств дворян у ході селянських повстань тієї епохи^[35]. Як пише В. О. Ключевський, селянські повстання в добу катерининського правління «офарбилися соціальним кольором, то були повстання не підданих проти керуючої адміністрації, а нижчих класів — проти вищого, правлячого, проти дворянства»^[10].

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Зовнішня політика Російської держави при Катерині ІІ була спрямована на зміцнення ролі Росії в світі та розширення її території. Девіз її дипломатії полягав у наступному: «потрібно бути в дружбі з усіма державами, щоб завжди зберігати можливість стати на бік слабшого … зберігати собі вільні руки … ні за яким хвостом не тягнутися»^[36]. Однак цим девізом нерідко нехтували, воліючи приєднувати слабких до сильних всупереч їхній думці та бажанню.

Розширення кордонів Російської імперії[ред. | ред. код]

Нове територіальне зростання Російської імперії починається з правління Катерини II. Після першої російсько-турецької війни Російська імперія приєднує у 1774 році важливі пункти в гирлах Дніпра, Дону та поблизу Керченської протоки (Кінбурн, Азов, Керч, Єнікале). Потім, у 1783 році приєднується Балта, Крим та Кубанська область. Друга російсько-турецька війна закінчується придбанням прибережної смуги між Бугом та Дністром (1791 рік). Завдяки всім цим територіям, Росія закріплює свої позиції на Чорному морі.

У той ж час розділи Речі Посполитої віддають Російській імперії східні території колишньої держави. Згідно першому з них у 1773 році Російська імперія отримує частину Білорусі (Вітебська та Могильовська губернії); по другому розділу Речі Посполитої (1793 рік) Російська імперія отримала губернії: Мінську, Волинську та Подільську; по третьому (1795–1797 рр.) — литовські губернії (Віленську, Ковенську та Гродненську), Чорну Русь, верхню течія Прип'яті та західну частину Волині. Одночасно з третім розділом було приєднано до Росії і герцогство Курляндське.

Розділи Речі Посполитої[ред. | ред. код]

Приводом для втручання у справи Речі Посполитої послужило питання про становище дисидентів (тобто некатолицької меншини — православних та протестантів), які, за вимогою Російської імперії повинні були бути зрівняними у правах з католиками. Катерина робила сильний тиск на шляхту з метою обрання на престол Речі Посполитої свого ставленика Станіслава Августа Понятовського, який врешті-решт і був обраний королем. Частина шляхти Речі Посполитої виступила проти цих рішень та організувала повстання, підняте у Барській конфедерації. Воно було придушене російськими військами в союзі з королем Речі Посполитої. У 1772 році Королівство Пруссія та Австрійська монархія, побоюючись посилення російського впливу в Речі Посполитій та її успіхами у війні з Османською імперією, запропонували Катерині провести поділ Речі Посполитої в обмін на припинення війни, погрожуючи в іншому випадку війною проти Російської імперії. Російська імперія, Австрійська монархія та Королівство Пруссія ввели свої війська.

У 1772 році відбувся Перший поділ Речі Посполитої. Австрійська монархія отримала територію Галичини, Королівство Пруссія — Західну Пруссію (Помор'я), Росія — східну частину Білорусі до Мінська (Вітебська та Могильовська губернії) та частину латвійських земель, що входили раніше до Лівонії. Сейм Речі Посполитої був змушений погодитися з розділом та відмовитися від претензій на втрачені території: було втрачено 380000 км² з населенням в 4 мільйони чоловік.

Дворяни та промисловці Речі Посполитої сприяли прийняттю Конституції 1791 року; консервативна частина населення Тарговицької конфедерації звернулася до Російської імперії за допомогою.

У 1793 році відбувся Другий поділ Речі Посполитої, затверджений на Гродненському сеймі. Королівство Пруссія отримала Гданськ, Торунь, Познань (частину земель по р. Варта та Вісла), Російська імперія — Центральну Білорусь з Мінськом, Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину.

У березні 1794 року почалося повстання під керівництвом Тадеуша Костюшка, цілями якого було відновлення територіальної цілісності, суверенітету та Конституції 3 травня, однак навесні того ж року воно було придушене російською армією під командуванням О. В. Суворова. Під час повстання Костюшка повсталими поляками, які захопили російське посольство у Варшаві, були виявлені документи, що мали великий суспільний резонанс, відповідно до яких король Станіслав Понятовський та ряд членів Гродненського сейму в момент затвердження другого поділу Речі Посполитої отримали гроші від російського уряду — зокрема, Понятовський отримав кілька тисяч дукатів^[37].

У 1795 році відбувся Третій поділ Речі Посполитої. Австрійська монархія отримала Південну Польщу з Любаном та Краковом, Королівство Пруссія — Центральну Польщу з Варшавою, Російська імперія — Литву, Курляндію, Волинь та Західну Білорусь.

У підсумку трьох поділів Речі Посполитої до Російської імперії перейшли литовські, білоруські та українські землі (окрім частини України, захопленої Австрією). Корінні польські землі поділили між собою Королівство Пруссія та Австрійська монархія. 15 січня 1797 року була підписана остання конвенція, яка затвердила поділ Речі Посполитої, скасувала польське громадянство та повністю ліквідувала залишки державності. До цієї конвенції був прикладений акт 1795 року — зречення від престолу польського короля Станіслава Августа Понятовського.

Російсько-турецькі війни[ред. | ред. код]

Важливим напрямом зовнішньої політики Катерини II були також території Криму, Причорномор'я та Північного Кавказу, що перебували під османським пануванням.

Коли спалахнуло повстання Барської конфедерації, османський султан оголосив війну Російській імперії (російсько-турецька війна 1768—1774 рр.), використовуючи як привід те, що один з російських загонів, переслідуючи поляків, увійшов на територію Османської імперії. Російські війська розбили конфедератів та стали отримувати одну за одною перемоги на півдні. Домігшись успіху в ряді сухопутних та морських битв (битва біля Козлуджі, битва при Рябій Могилі, Кагульська битва, битва при Ларзі, Чесменська битва та ін.), Російська імперія змусила Османську імперію підписати Кючук-Кайнарджійський договір, в результаті якого Кримське ханство формально здобуло незалежність, але де-факто стало залежати від Російської імперії. Османська імперія виплатила Російській імперії військові контрибуції в розмірі 4500000 рублів, а також поступилася північним узбережжям Чорного моря разом з двома важливими портами.

Після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр., політика Російської імперії щодо Кримського ханства була спрямована на встановлення в ньому проросійського правителя та приєднання до Росії. Під тиском російської дипломатії ханом був обраний Шахін Гірей. Попередній хан — ставленик Османської імперії Девлет IV Гірей — на початку 1777 року спробував чинити опір, проте він був придушене О. В. Суворовим, а Девлет IV втік до Османської імперії. Одночасно була недопущена висадка османського десанту в Криму і тим самим відвернена спроба розв'язання нової війни, після чого Османська імперія визнала Шахіна Гірея ханом. У 1782 році проти нього спалахнуло повстання, яке придушили введені на півострів російські війська, а у 1783 році маніфестом Катерини II Кримське ханство було приєднане до Російської імперії.

Після перемоги імператриця разом з австрійським імператором Йосифом II здійснила тріумфальну поїздку по Криму.

Наступна війна з Османською імперією відбулася у 1787–1792 роках і була безуспішною спробою Османської імперії повернути собі землі, що відійшли до Російської імперії в ході російсько-турецької війни 1768—1774 рр., в тому числі і Крим. Тут також росіяни здобули ряд найважливіших перемог, як сухопутних — Кінбурнська баталія, битва при Римнику, взяття Очакова, взяття Ізмаїла, битва під Фокшанами, так і морських — бій біля Фідонісі (1788), Керченська битва (1790), битва біля мису Тендра (1790) і битва при Каліакрії (1791). У підсумку Османська імперія була змушена підписати у 1791 році Ясський мирний договір, що закріплював Крим та Очаків за Російською імперією, а також відсував кордон між двома імперіями до Дністра.

Війни з Османської імперії ознаменувалися великими військовими перемогами Румянцева, Орлова-Чесменського, Суворова, Потьомкіна, Ушакова, утвердженням Російської імперії на Чорному морі. В результаті до Російської імперії відійшло Північне Причорномор'я, Крим, Прикубання, посилилися її політичні позиції на Кавказі та Балканах, зміцнений авторитет Росії на світовій арені.

На думку багатьох істориків, ці завоювання є головним досягненням правління Катерини II. Разом з тим, ряд істориків (К. Валишевський, В. О. Ключевський та ін.) та сучасників (Фрідріх II, французькі міністри та ін.) пояснювали «дивовижні» перемоги Російської імперії над Османською імперією не так силою російської армії та флоту, які були щедосить слабкими та погано організованими, скільки наслідком надзвичайного розкладання в цей період османської армії та держави^[26][38]

Відносини з Грузією та Персією[ред. | ред. код]

За царя Картлі і Кахеті Іраклія II (1762–1798) об'єднана Картлійсько-Кахетинська держава значно посилюється, зростає її вплив у Закавказзі, причому османів виганяють з країни. Відроджується грузинська культура, виникає книгодрукування. Одним з провідних напрямків громадської думки стає просвітництво. Іраклій звернувся за допомогою до Російської імперії для захисту від Персії і Османської імперії. Катерина II, яка саме воювала з Османською імперією, з одного боку, була зацікавлена в союзникові, а з іншого, не хотіла посилати до Грузії значні військові сили. У 1769-1772 роках незначний російський загін під командуванням генерала Тотлебена воював проти Османської імперії на боці Грузії. У 1783 році Росія і Грузія підписали Георгіївський трактат, який встановлював російський протекторат над царством Картлі-Кахеті в обмін на військовий захист Російської імперії. У 1795 році перський шах Ага Мохаммед-хан Каджар вторгся до Грузії і після Крцаніської битви розорив Тбілісі. Російська імперія, виконуючи умови трактату, почала проти неї бойові дії і в квітні 1796 року російські війська взяли штурмом Дербент та придушили опір персів на території сучасного Азербайджану, включаючи великі міста (Баку, Шемаха, Ганджа).

Відносини зі Швецією[ред. | ред. код]

Користуючись тим, що Російська імперія вступила у війну з Османською імперією, Швеція, підтримана Королівством Пруссія, Королівством Великої Британії та Голландією, розв'язала з нею війну за повернення раніше втрачених територій. Вступивші на територію Російської імперії війська були зупинені генерал-аншефом В. П. Мусіним-Пушкіним. Після низки морських битв, які не мали рішучого результату, Росія розгромила лінійний флот шведів у битві під Виборгом, проте через налетілий шторм зазнала важкої поразки у битві гребних флотів при Роченсальмі. В результаті сторони підписали у 1790 році Верельський мирний договір, за яким кордон між країнами не змінився.

Російська колонізація Північної Америки[ред. | ред. код]

3 серпня 1784 року на острів Кадьяк (Бухта Трьох Святителів) прибула експедиція Шеліхова. «Шеліховці» («Північно-східна компанія») починають посилено освоювати острів, підпорядковуючи місцевих ескімосів (конягів), сприяючи поширенню православ'я серед тубільців та впроваджуючи ряд сільськогосподарських культур (картопля, ріпа). У 1788 році російські володіння на Алясці постраждали від потужного цунамі. Поселення на острові Кадьяк довелося перенести у 1792 році на нове місце, місто отримало назву Павлівської гавані.^[39]. У 1795 році російським промисловцям під проводом Баранова вдалося просунутися до Якутата.

Паралельно з компанією Шеліхова Аляску освоювала конкуруюча з ним компанія купця Лебедєва-Ласточкіна. Споряджений ним галіот «Св. Георгій» (Коновалов) прибув у 1791 році в затоку Кука, а його екіпаж заснував Миколаївський редут. У 1792 році «лебєдівці» заснували поселення на берегах озера Іліамна та спорядили експедицію Василя Іванова до берегів річки Юкон. Однак компанія Лебедєва-Ласточкіна станом на 1798 рік зазнала фіаско, не витримавши конкуренції з шеліховцями, через відсутність хорошого постачання з метрополією в Сибіру та повстання індіанців атна.

У 1799 році була заснована Михайлівська фортеця (Сітка). З 1808 року столицею російської Америки стає Ново-Архангельськ. Фактично управління американськими територіями велося Російсько-американською компанією, правління якої знаходилося в Іркутську, офіційно Російська Америка була включена до складу Сибірського генерал-губернаторства, а після його поділу у 1822 році на Західне та Східне, до складу Східно-Сибірського генерал-губернаторства.

Відносини з іншими країнами[ред. | ред. код]

У 1764 році нормалізувалися відносини між Російською імперією і Королівством Пруссія, згодом між цими країнами був укладений союзний договір, який послужив основою утворення Північної системи — союзу Російської імперії, Королівства Пруссія, Королівства Великої Британії, Швеції, Данії-Норвегії та Речі Посполитої проти Франції та Австрії. Російсько-пруссько-британська співпраця продовжилася і надалі. У жовтні 1782 року було підписано Договір про дружбу і торгівлю з Данією-Норвегією.

У третій чверті XVIII в. йшла боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Королівства Великої Британії — буржуазна революція привела до створення США. У 1780 році, російський уряд прийняв «Декларацію про збройний нейтралітет», підтриману більшістю європейських країн (кораблі нейтральних країн мали право збройного захисту при нападі на них флоту воюючої країни).

У європейських справах роль Російської імперії зросла під час австро-пруської війни 1778—1779 років, коли вона виступила посередницею між воюючими сторонами на Тешенському конгресі, де Катерина по суті продиктувала свої умови примирення, які відновлювали рівновагу у Європі^[40]. Після цього Російська імперія часто виступала арбітром у суперечках між німецькими державами, які зверталися за посередництвом безпосередньо до Катерини.

Одним з грандіозних планів Катерини на зовнішньополітичній арені став так званий «Грецький проєкт» — спільні плани Російської імперії й Австрійської монархії по розділу османських земель, вигнання османів з Європи, відродженню Візантійської імперії та проголошення її імператором онука Катерини — великого князя Костянтина Павловича. Згідно з планами, на місці Молдовського князівства та Князівства Волощина повинна була би утворитися буферна держава Дакія, а західна частина Балканського півострова передавалася б Австрійській монархії. Проєкт був розроблений на початку 1780-х років, однак здійснений не був через суперечності союзників та відвоювання Російською імперією значних османських територій самостійно.

Після Великої французької революції Катерина виступила одним з ініціаторів антифранцузької коаліції та встановлення принципу легітимізму. Вона говорила: "Послаблення монархічної влади у Франції наражає на небезпеку всі інші монархії. З мого боку я готова чинити опір усіма силами. Пора діяти та взятися за зброю "^[41]. Проте в реальності вона усунулася від участі в бойових діях проти Франції. На поширену думку, однією з дійсних причин створення антифранцузької коаліції було відволікання уваги Королівства Пруссія та Австрійської монархії від справ Речі Посполитої. Разом з тим, Катерина відмовилася від усіх укладених з Францією угод, наказала висилати всіх підозрюваних у симпатіях до французької революції з Російської імперії, а у 1790 році випустила указ про повернення з Королівства Франція всіх росіян.

Незадовго до смерті, у 1796 році, Катерина почала Перська похід: планувалося, що головнокомандувач Валеріан Зубов (висунувся в полководці завдяки протекції свого брата Платона Зубова — фаворита імператриці) з 20 тисячами солдатів захопить всю або значну частину території Персії. Подальші грандіозні завойовницькі плани, які як вважають, були розроблені самим Платоном Зубовим, включали похід на Константинополь: із заходу через Малу Азію (Зубов) та одночасно з півночі з боку Балкан (Суворов), — для реалізації Грецького проєкту. Цим планам не судилося збутися через її смерть, хоча Зубов встиг здобути кілька перемог та захопити частину перської території, включаючи Дербент і Баку^[42].

Під час правління Катерини ІІ Російська імперія отримала статус великої держави. В результаті двох успішних для Росії російсько-турецьких війн 1768—1774 і 1787—1791 рр. до Росії був приєднаний Кримський півострів та вся територія Північного Причорномор'я. У 1772—1795 рр. Росія взяла участь у трьох поділах Речі Посполитої, в результаті яких приєднала до себе території нинішніх Білорусі та Правобережної України, Литви та Курляндії. Під час період правління Катерини почалася російська колонізація Алеутських островів та Аляски.

Разом з тим, багато істориків розглядають окремі елементи зовнішньої політики Катерини II (ліквідація Речі Посполитої як самостійної держави, прагнення до захоплення Константинополя) як мають швидше негативні, ніж позитивні, результати. Так, Н. І. Павленко називає ліквідацію Речі Посполитої як суверенної держави «розбійницькою акцією з боку сусідів»^[43]. Як пише К.Еріксон, «нинішні історики посягання Катерини на незалежність Польщі сприймають як варварство, що йде врозріз з ідеалами гуманізму та просвітництва, які вона проповідувала»^[44]. Як відзначають К. Валишевський та В. О. Ключевський, в ході поділів Речі Посполитої 8 мільйонів слов'ян опинилися під «ярмом» Пруссії та Австрії; причому, ці розділи дуже підсилили останніх, набагато більше, ніж Росію. У результаті Росія своїми руками створила на своєму західному кордоні в особі зміцнівших німецьких держав грізних потенційних супротивників, з якими надалі їй доведеться воювати ^[26].

Наступники Катерини критично оцінювали принципи її зовнішньої політики. Її син Павло I ставився до них негативно і після її смерті поспішив повністю переглянути відразу після сходження на трон. Під час правління її онука Миколи I бароном Бруновим був підготовлений рапорт, в якому говорилося: "Ми не можемо не визнати, що способи, обрані імператрицею Катериною для виконання її планів, далеко не узгоджуються з характером прямоти та честі, які є тепер незмінним правилом нашої політики … ". «І нашою істинною силою», — приписав імператор Микола I своєю власною рукою^[42].

Павло І[ред. | ред. код]

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Імператор Павло I вступив на престол 6 листопада 1796 року у віці 42 років. 5 квітня 1797 року, в перший день Пасхи, відбулася коронація нового імператора. Це було перше в історії Російської імперії спільне коронування імператора й імператриці. Після вступу на престол Павло рішуче приступив до зламу порядків, встановлених матір'ю. У сучасників залишилося враження, що багато рішень приймалися «на зло» її пам'яті. Живлячи глибоку відразу до революційних ідей, Павло, наприклад, повернув свободу радикалам Радіщеву, Новикову та Костюшку, а останньому навіть дозволив виїхати в Америку.

Одночасно з похованням Катерини прах Петра III був перенесений у імператорську усипальню — Петропавлівський собор. На похоронній церемонії регалії несли Олексій Орлов та інші учасники вбивства імператора, а Павло власноруч зробив обряд коронування батьківських останків.

У день коронації Павло I публічно прочитав прийнятий новий закон про престолонаслідування, який підвів риску під сторіччям палацових переворотів та жіночого правління в Росії. Відтепер жінки фактично були відсторонені від спадкування російського престолу. Вперше були встановлені правила регентства.

З огляду на страх перед новим палацовим переворотом, були запроваджені заходи для ослаблення позицій дворянства в цілому та гвардії зокрема і на противагу їм покращення становища селян, зокрема Павло відмінив 2 січня 1797 року статтю Жалуваної грамоти, яка забороняла застосовувати тілесні покарання до дворян. Були введені тілесні покарання за вбивство, розбої, пияцтво, розпусту, службові порушення. Імператор також скасував дворянські зібрання, ввів подушне мито, заборонив колективні прохання та участь у виборах для звільнених з державної служби за проступки.

Також Павло встиг провести низку перетворень, спрямованих на подальшу централізацію державної влади. Зокрема, змінилися функції Сенату, були відновлені деякі колегії, скасовані Катериною II^[45]. У 1798 році вийшов указ про створення департаменту водних комунікацій. 4 грудня 1796 грудня засновано Державне казначейство та посада державного скарбника. Затвердженою у вересні 1800 року «Постановою про комерц-колегії» купецтву було дано право вибрати 13 з 23 її членів зі свого середовища^[46].

18 березня 1797 року був виданий Маніфест про свободу віросповідання в Польщі для католиків та православних. 29 листопада 1796 року була проголошена амністія засланим полякам, які брали участь у повстанні Костюшка. 12 березня 1798 року Павло видав указ, який дозволяв будівництво старообрядницьких храмів у всіх єпархіях російської держави. З тих пір старообрядці особливо шанують пам'ять Павла.

Панічно боячись заразливості прикладу Великої французької революції, Павло у 1800 році заборонив ввезення іноземних книг та відряджання юнаків за кордон для отримання освіти. Тільки на Ризькій митниці було конфісковано 552 томи, призначених для ввезення в Росію. У немилість потрапили Гете, Шиллер, Кант, Свіфт та інші видатні автори. Всі приватні («вільні») друкарні в країні були закриті. Павло не схвалював французький крій сукні та слова, які нагадували йому про революційну Францію. У той же час він дав притулок у своїх володіннях високопоставленим французам-емігрантам, включаючи майбутнього Людовіка XVIII, у розпорядження якого був виділений весь Мітавський палац, і останнього принца Конде, який повинен був мати дім у Гатчинському пріораті.

Зміцнення дисципліни за Павла I торкнулося різних сторін суспільного життя, але в першу чергу армії. Одним із перших своїх указів Павло затвердив нові військові статути, потім переглянув петровський морський статут, обмежив термін служби рекрутів 25 роками. Замість раціональної «потьомкінської» військової форми, що скасувала перуки та буклі, Павло ввів обмундирування військ, повністю запозичене з прусських зразків. У новій формі було корисне нововведення — шинелі, які змінили в 1797 році колишні опанчі та врятували безліч російських солдатів. За межами Петербурга було розгорнуто будівництво казарм. В армії з'явилися принципово нові підрозділи — інженерний, фельд'єгерський, картографічний.

Величезний вплив приділявся зовнішній стороні військової справи (муштра і фрунт). За найменші промахи офіцерів очікувало розжалування, що створювало нервову обстановку в офіцерському середовищі. Під заборону потрапили політичні гуртки серед офіцерів. У той ж час солдатам дозволили скаржитися на зловживання командирів і карали їх не так часто, як раніше. Вперше в Європі були введені нагородні знаки для рядових.

Зовнішня політика. Загибель Павла І[ред. | ред. код]

На початку правління Павла І основним напрямком зовнішньої політики була боротьба з революційною Францією. У 1798 році Російська імперія вступила в антифранцузьку коаліцію з Великою Британією, Австрійською монархією, Османською імперією, Королівством Обох Сицилій. За наполяганням союзників головнокомандувачем російськими військами був призначений опальний О. В. Суворов. Під його командування також передавалися й австрійські війська.

Під керівництвом Суворова Північна Італія була звільнена від французького панування. У вересні 1799 року російська армія здійснила знаменитий перехід через Альпи. Проте вже в жовтні того ж року Росія розірвала союз з Австрією через невиконання австрійцями союзницьких зобов'язань, а російські війська були відкликані з Європи. Спільна британо-російська експедиція в Нідерланди обернулася невдачею, в якій Павло звинуватив британських союзників^[47].

У 1799 році перший консул Наполеон Бонапарт зосередив у своїх руках всю повноту влади, після чого став шукати союзників у зовнішній політиці. Загроза загальноєвропейської революції минула, а тому виникли передумови для зближення з Російською імперією. Зосередження світової торгівлі в руках британців викликало роздратування у багатьох морських державах. Тоді з'явився задум коаліції об'єднаних флотів Французької республіки, Російської імперії, Данії-Норвегії та Швеції, здійснення якого могло б завдати відчутного удару по пануванню британців на морі.

Вирішальним фактором стало захоплення 5 вересня 1800 року британським флотом стратегічно розташованого острова Мальта, який Павло I як великий магістр Мальтійського ордена вважав підпорядкованою Російській імперії територією і потенційною середземноморською базою для російського флоту. Це було сприйнято Павлом як особиста образа. Як відповідь 22 листопада 1800 року Павло I видав указ про накладення секвестру на всі британські судна у всіх російських портах (їх налічувалося до 300), а також про призупинення платежу всім британським купцям надалі до розрахунку їх за борговими зобов'язаннями в Російській імперії, із забороною продажу британських товарів в імперії. Дипломатичні відносини між країнами були перервані^[48]. Подібно до того, як його батько через приватний династичний інтерес в Голштинії ледь не втягнув Росію у війну з Данією, так і Павло, дбаючи про інтереси мальтійських лицарів, поставив Російську імперію на грань війни з Великою Британією, найсильнішою морською державою того часу.

Союзний договір між Російською імперією, Королівством Пруссія, Швецією і Данією-Норвегією був оформлений 4-6 грудня 1800 року. По відношенню до Королівства Великої Британії була проголошена політика збройного нейтралітету. Британський уряд дав дозвіл своєму флоту захоплювати судна, які належали країнам ворожої коаліції. У відповідь на ці дії Данія захопила Гамбург, а Пруссія — Ганновер^[49]. Союзна коаліція наклала ембарго на експорт товарів до Великої Британії, і в першу чергу зерна, в надії на те, що нестача хліба поставить британців на коліна. Багато європейських портів були закриті для британських кораблів.

Почалася підготовка до укладення військово-стратегічного союзу з Бонапартом. Незадовго перед вбивством Павло спільно з Наполеоном став готувати військовий похід на Індію, щоб «потурбувати» британські володіння. Одночасно з цим він послав у Середню Азію військо Донське (22 500 осіб), у завдання якого входило завоювання Хіви та Бухари. Проте настільки грандіозний похід був зовсім не підготовленим, Павло і сам зізнавався, що у нього навіть немає карт Середньої Азії, і в той же час вимагав від отамана Василя Орлова дібратися до британських володінь у Індії^[50].

Загін був відкликаний з астраханських степів відразу після загибелі Павла — точно так само, як після смерті Катерини її наступник першим ділом відкликав в Росію армію під командуванням Валеріана Зубова, яка йшла підкорювати Персію.

Незадоволення внутрішньою та зовнішньою політикою Павла I широких дворянських та військових кіл, його психологічна неврівноваженість та самодурство, викликали ряд змов придворної аристократії — т. зв. «Смоленська змова» 1798 року та гвардійська змова 1800—1801 рр., яка завершилась вбивством Павла I в ніч з 11(23) на 12(24) березня 1801 року у Михайлівському замку. Російський престол посів його син Олександр I.

Олександр І[ред. | ред. код]

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

З перших днів нового правління імператора оточили молоді люди, яких він закликав допомагати йому в у проведенні реформ. Вони склали т. з. Негласний комітет. У 1801-1803 рр. була проведена реформа вищих органів державної влади. При імператорі був створений законодавчий орган, який до 1810 року іменувався Неодмінною радою, а потім був перетворений у Державну раду. Маючи на меті послабити кріпацтво, негласний комітет підготував у 1803 році «указ про вільних хліборобів».

Незважаючи на прекраснодушні пориви та нарікання з приводу кріпацтва, державна діяльність молодого Олександра не виходила за рамки освіченого абсолютизму катерининського зразка. Відмінною рисою цієї ідеології є наголос на розширенні народної освіти. При Олександрі до існуючого Московського університету додалося кілька нових вищих та привілейованих середніх навчальних закладів (ліцеїв), включаючи знаменитий Царськосільський ліцей, пізніше перейменований в Олександрівський. У 1804 році були видані перші в Російській імперії цензурний та університетський статути: вищі навчальні заклади отримували певну автономію.

У 1803 році Олександр розпустив Негласний комітет і поклав реформування імперії на плечі талановитого правознавця з низів — М. М. Сперанського. Під його керівництвом була проведена міністерська реформа, яка замінила архаїчні петровські колегії міністерствами. У 1808–1809 рр. Сперанський розробив план всеосяжної перебудови імперії, який передбачав створення виборного представницького органу та поділ влади. Проєкт зустрів запеклу протидію сенаторів, міністрів та інших вищих чиновників. Перед очима у Олександра був приклад батька, знищеного елітою, якій він наполегливо протистояв. Вже схваливши та почавши здійснення проєкту Сперанського, імператор поступився тиску наближених та відклав реформи до кращих часів.

У відомій промові з нагоди відкриття польського сейму (1818) Олександр знову обіцяв дати конституційний устрій всім своїм підданим. Таємна розробка проєктів конституції та селянської реформи тривала в його оточенні до кінця 1810-х років, хоча до 1812 року імператор уже втратив колишній інтерес до реформування та відправив Сперанського в заслання. Перетворення тривали лише в найбільш вестернізованих провінціях імперії, де вони не зустрічали настільки запеклого опору дворянства: так, селяни Прибалтики були звільнені від особистої кріпосної залежності, полякам була дарована конституція, фінам — гарантована непорушність конституційного закону 1772 року.

В цілому, олександрівські перетворення, від яких в суспільстві очікували великих глибоких змін, виявилися поверховими і, загрузнувши в компромісах між дворянськими угрупованнями, не спричинили якої-небудь істотної перебудови державного устрою.

Якщо перша половина правління Олександра пройшла під знаком ліберальних перетворень, то у другій половині наголос робився на державну безпеку та «закручування гайок». Наполеонівські війни переконали імператора, що в умовах рекрутських наборів Росія не в змозі швидко збільшувати чисельність армії у воєнний час та скорочувати її з настанням миру. Військовий міністр Аракчеєв приступив до розробки військової реформи.

Наприкінці 1815 року передбачувана реформа остаточно прийняла форму військових поселень. Аракчеєв планував створити новий військово-землеробський стан, який своїми силами міг би утримувати та комплектувати постійну армію без обтяження бюджету країни; чисельність армії зберігалася б на рівні воєнного часу. З одного боку, це дозволяло звільнити населення країни від постійної повинності утримання армії, з іншого боку — дозволяло оперативно прикрити від можливого вторгнення західний прикордонний простір.

Перший досвід впровадження військових поселень був отриманий у 1810-1812 роках на резервному батальйоні Єлецького мушкетерського полку, розміщеного в Бобильовському старостві Климовського повіту Могильовської губернії. У серпні 1816 році розпочалася підготовка до переведення військ та жителів інших губерній в розряд військових поселян. У 1817 році були введені поселення в Новгородській, Херсонській та Слобідсько-Української губерніях.

Аж до кінця правління Олександра I продовжувалося зростання кількості округів військових поселень, які поступово оточували кордон імперії від Балтики до Чорного моря. До 1825 року у військових поселеннях налічувалося 169 828 солдатів регулярної армії та 374 000 державних селян і козаків. Ці поселення, що викликали гостру критику у верхах та невдоволення в низах, були скасовані лише у 1857 році, з початком «великих реформ». До цього часу в них налічувалося 800 тисяч чоловік.

Форми опозиції[ред. | ред. код]

Введення військових поселень зустріло запеклий опір з боку селян та козаків, яких змушували ставати військовими поселенцями. Влітку 1819 року спалахнуло повстання в Чугуєві поблизу Харкова. У 1820 році селяни підняли повстання на Дону: 2556 селищ було охоплено бунтом.

16 жовтня 1820 року головна рота Семенівського полку подала прохання скасувати введені жорсткі порядки та змінити полкового командира. Роту обманом завели в манеж, заарештували та відправили в каземати Петропавлівської фортеці. За неї заступився весь полк, після чого він був оточений військовим гарнізоном столиці, а потім у повному складі відправлений у Петропавлівську фортецю. Перший батальйон був відданий військовому суду, солдатам винесли вирок у вигляді заслання до далеких гарнізонів. Інші батальйони були розкасовані по різних армійських полках.

Під впливом Семенівського полку почалися хвилювання в інших частинах столичного гарнізону: поширювалися прокламації. У 1821 році в армії вводиться таємна поліція. У 1822 році вийшов указ про заборону таємних організацій та масонських лож.

У міру відмови Олександра від політики реформ та зміщення його поглядів в бік реакції формуються таємні офіцерські організації, які отримали в історіографії назву декабристських: у 1816 році був створений «Союз порятунку», який складався з 30 офіцерів, учасників війни з Наполеоном, які різко критикували Олександра I за припинення ліберальних реформ і наполягали на основних демократичних свободах. У 1818 році на основі «Союзу порятунку» формується «Союз благоденства», який налічував понад 200 чоловік, і був настроєний рішучіше (ліквідація самодержавства, кріпацтва тощо).

У 1821 році «Союз благоденства» оголосив про саморозпуск, а на його основі були створені «Північне» і «Південне таємні товариства», лідери яких мали програми революційних перетворень (див. «Руська правда» Пестеля і «Конституція» Муравйова). Вони сподівалися захопити владу шляхом військового перевороту в столиці (Північне товариство) та його підтримки в провінції (Південне товариство). Після загадкової смерті Олександра I Північне та Південне товариства вирішили виступити проти нового імператора Миколи I, що призвело до відкритого повстання в грудні 1825 року.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Війна третьої коаліції[ред. | ред. код]

У 1805 році шляхом укладення ряду трактатів була фактично оформлена нова антифранцузька коаліція, і 9 вересня того ж року Олександр відбув у діючу армію. Хоча командувачем був М. І. Кутузов, фактично головну роль в ухваленні рішень став грати Олександр. Імператор ніс головну відповідальність за розгром російсько-австрійської армії під Аустерліцем, проте відносно ряду генералів були прийняті серйозні заходи: генерал-лейтенант А. Ф. Ланжерон був звільнений від служби, генерал-лейтенант І. Я. Пржібишевський та генерал-майор І. А. Лошаков були віддані під суд.

22 листопада (4 грудня) 1805 року було укладено перемир'я, за яким російські війська повинні були покинути австрійську територію. 8 (20) червня 1806 року в Парижі був підписаний російсько-французький мирний трактат. У вересні 1806 року Пруссія почала війну проти Франції, а 16 (28) листопада 1806 року Олександр оголосив про виступ Російської імперії проти Франції. 16 березня 1807 року Олександр виїхав до армії через Ригу та Митаву і 5 квітня прибув в Головну квартиру генерала Л. Л. Беннігсена. Цього разу Олександр менше, ніж під час минулої кампанії, втручався у справи командувача. Після поразки російської армії у війні він був змушений піти на мирні переговори з Наполеоном.

Франко-російський союз[ред. | ред. код]

25 червня (7 липня) 1807 року Олександр I уклав з Французькою імперією Тільзитський мир, за умовами якого визнав територіальні зміни в Європі, зобов'язався укласти перемир'я з Османською імперією та вивести війська з Молдовського князівства та Князівства Волощина, приєднатися до континентальної блокади (розриву торгових відносин з Великою Британією), надати Наполеону війська для війни в Європі, а також виступити посередником між Французькою імперією та Великою Британією. Британці у відповідь на Тільзитський мир бомбардували Копенгаген і відвели данський флот. 25 жовтня (6 листопада) 1807 року Олександр оголосив про розрив торгових зв'язків з Великою Британією. У 1808–1809 роках російські війська успішно провели війну з Швецією, приєднавши до Російської імперії Фінляндію. 15 (27) вересня 1808 року Олександр I зустрівся з Наполеоном в Ерфурті і 30 вересня (12 жовтня) підписав секретну конвенцію, у якій в обмін на Молдовського князівства та Князівство Волощина зобов'язався спільно з Французькою імперією діяти проти Великої Британії.

Під час франко-австрійської війни 1809 року Російська імперія, як офіційний союзник Французької імперії, висунула до австрійських кордонів корпус генерала С. Ф. Голіцина, який, однак, не вів яких-небудь активних військових дій та обмежився демонстраціями, які нічого не значили. У 1809 році відбувся розрив союзу з Францією.

Війни з іншими країнами[ред. | ред. код]

Причиною війни зі шведами послужила відмова короля Швеції Густава IV Адольфа на пропозицію Російської імперії приєднатися до антибританської коаліції. 9 лютого 1808 року війська Ф. Ф. Буксгевдена вторглися до Фінляндії. 16 березня була оголошена війна.

Російські війська зайняли Гельсінгфорс (Гельсінкі), взяли в облогу Свеаборг, захопили Аландські острови і Готланд, шведська армія була витіснена на північ Фінляндії. Під тиском британського флоту довелося залишити Аланди та Готланд. Буксгевден за своєю ініціативою пішов на укладення перемир'я, яке не було затверджене імператором.

У грудні 1808 року Буксгевдена змінив О. Ф. Кноррінг. Імператор Олександр I наказав новому головнокомандувачу перенести театр війни на шведський берег, користуючись можливістю перебратися туди по льоду. Кноррінг відтягував виконання плану і не діяв до середини лютого. Олександр I, вкрай незадоволений цим, послав до Фінляндії військового міністра, графа Аракчеєва, який, прибувши 20 лютого в Або, наполіг на якнайшвидшому виконанні найвищої волі. 1 березня армія переправилася через Ботнічну затоку трьома колонами, головною з яких командував П. І. Багратіон. 5 вересня 1809 року у місті Фрідрихсгамі було укладено мир, за яким до Росії переходили Фінляндія та Аландські острови (імператор Всеросійський став ще й Великим князем Фінляндським); Швеція зобов'язувалася розірвати союз з Великою Британією та укласти мир з Французькою імперією і Данією-Норвегією, а також приєднатися до континентальної блокади.

18 (30 грудня) Османська імперія оголосила війну Російській імперії. У лютому 1807 року російська ескадра віце-адмірала Д. М. Сенявіна, яка перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила османський флот. На Дунаї османські війська зазнали ряд поразок та відійшли за Дунай.

Після укладання Тільзитського миру 1807 року між Французькою імперією та Російською імперією Наполеон, відповідно до умов договору, виступив посередником в укладанні миру між Російською імперією та Османською імперією. У серпні 1807 року було укладено перемир'я, яке тривало до березня 1809 року.

Восени 1809 року 80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала О. О. Прозоровського (з серпня 1809 року генерала П. І. Багратіона) почала дії проти османських фортець, заволоділа містами Ісакча, Тульча, Бабадаг, Мачін, Ізмаїл, Браїлів та взяла в облогу Силістрію, проте у жовтні була змушена зняти облогу, внаслідок руху до Силістрії 50-тисячної османської армії.

У лютому 1810 р. головнокомандувачем російської Дунайської армії був призначений генерал-лейтенант М. М. Каменський. У травні російська армія переправилася через Дунай та захопила фортеці Пазарджик, Силістрія та Разград, а у червні взяла в облогу Шумлу.

Штурм Рущука (Русе) у липні закінчився невдачею. Османський головнокомандувач Юсуф-паша спробував розбити російські війська під Рущуком, але зазнав поразки поблизу Батіне (у серпні), а Рущук і Джурджу капітулювали.

На початку 1811 року Дунайська армія була послаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Призначений у березні 1811 року головнокомандувачем генерал М. І. Кутузов зосередив численні сили (45 тис. осіб) на основних напрямках. У червні 60-тисячна армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але Кутузов, маючи всього 15 тис. осіб, відбив удар супротивника, а потім відвів війська за Дунай.

Наприкінці квітня Ахмет-паша переплив через Дунай та зосередив 35 тисяч осіб на лівому березі. У жовтні російський 10-тисячний корпус переплив західніше Рущука на правий берег Дунаю. Головні сили османів, які знаходилися на лівому березі, виявилися оточеними в районі Слобозії і в результаті капітулювали 23 листопада (5 грудня).

У жовтні були розпочаті мирні переговори, які завершилися завдяки дипломатичному мистецтву Кутузова підписанням 16 (28 травня) Бухарестського мирного договору 1812, котрий зафіксував приєднання до Росії Бессарабії.

Одночасно з тим Росія вела війну з персами у 1804—1813 рр., яка була спричинена підписанням Олександром І «Маніфесту про заснування нового правління в Грузії», за яким Картлі-Кахетинське царство входило до складу Росії і ставало Грузинською губернією імперії. Після цього до російської корони добровільно приєдналися Бакинське, Кубинське, Дагестанське та інші царства. У 1803 році приєдналася Мінгрелія та Імеретинське царство. Ці події викликали обурення у персів, котрі боялися втратити свій вплив в регіоні. Протягом цього часу бойові дії тривали на користь росіян, які активно просувалися на перських територіях.

Після завершення в січні 1812 російсько-турецької війни та укладення мирного договору, Персія стала схилятися також до примирення з Росією. Проте звістка про вступ Наполеона I до Москви зміцнила військову партію при шахському дворі; в південному Азербайджані для нападу на Грузію була сформована армія під керівництвом Аббас-Мірзи. Проте Котляревський, перейшовши Аракс, 19-20 жовтня (31 жовтня — 1 листопада) розгромив у багато разів переважаючі сили персів поблизу Асландузького броду і 1 (13) січня захопив Ленкорань. Шаху довелося вступити в мирні переговори.

12 (24) жовтня 1813 року був підписаний Гюлістанський мирний договір (Карабах), за яким Персія визнала входження до складу Російської імперії Східної Грузії та Північного Азербайджану, Імереті, Гурії, Мінгрелії і Абхазії; Росія отримала виключне право тримати військовий флот на Каспійському морі.

Франко-російська війна 1812 року[ред. | ред. код]

12 (24) червня 1812, коли «Велика армія» Наполеона почала вторгнення в Росію, Олександр перебував на балу у генерала Беннігсена в маєтку Закрет під Вільно. Тут він отримав повідомлення про початок війни. На наступний день було видано маніфест про початок війни з Францією, який закінчувався словами: «Я не покладу зброї, доки жодного ворожого воїна не залишиться в царстві моєму». Олександр направив до Наполеона О. Д. Балашова з пропозицією розпочати переговори за умови, що французькі війська покинуть межі імперії. 13 (25) червня відбув до Свенцяни. Прибувши до діючої армії, він не оголосив М. Б. Барклая-де-Толлі головнокомандувачем і тим самим прийняв на себе командування. Олександр схвалив план оборонних військових дій та заборонив вести мирні переговори до того часу, доки хоча б один ворожий солдат залишався на російській землі.

Перебування Олександра та його свити у Дрисському таборі стримувало воєначальників та ускладнювало ухвалення рішень. У ніч на 7 (19) липня в Полоцьку, послухавши порад Аракчеєва та Балашова^[51], відбув з армії до Москви, звідки повернувся до Петербурга. Після вигнання французьких військ з меж Росії 31 грудня 1812 року (12 січня 1813 року) Олександр випустив маніфест зі словами: "Видовище смерті військ його неймовірне! Хто міг це зробити? .. Так пізнаємо у великій справі сій промисел Божий ".

Закордонні походи російської армії. Віденський конгрес[ред. | ред. код]

Брав участь у розробці плану кампанії 1813-1814 років. Перебував у штаб-квартирі Головної армії та був присутній на головних битвах кампанії 1813 і 1814 років, очолюючи антифранцузьку коаліцію. 31 березня 1814 року на чолі союзних військ вступив у Париж.

У 1815 році, обігнавши на кілька переходів армію, прибув до Парижа і запобіг підготовленому союзниками вибуху Віденського мосту, збудованого на честь взяття Наполеоном Відня у 1806 році^[52].

Був одним з керівників Віденського конгресу, який встановив новий європейський порядок. Російській імперії в результаті було надано велику частину Варшавського герцогства та було дозволено залишити Фінляндію (яку вона, завоювала у Швеції у 1809 році і мала під владою до 1917 року).

Розширення кордонів[ред. | ред. код]

За час правління Олександра I територія Російської імперії значно розширилася: в російське підданство перейшли Східна та Західна Грузія, Мінгрелія, Імеретія, Гурія, Фінляндія, Бессарабія, більша частина Польщі (утворила Царство Польське). Входження Фінляндії до Російської імперії по суті було актом створення національної держави, якої у фінів до цього не було — на Боргоському сеймі в 1809 році Олександр пообіцяв зберегти в незмінному вигляді основний закон країни, «конституцію», як він її назвав, прийняту ще у 1772 році. На імператора Росії цим сеймом були покладені функції, які до цього виконував король Швеції, напередодні усунений від влади. Остаточно встановилися західні кордони імперії.

Останні роки[ред. | ред. код]

В останні два роки життя, втративши опору у вигляді Голіцина та містиків, Олександр все менше цікавився державними справами, які передоручив Аракчеєву («аракчеєвщина»). Він ніяк не реагував на повідомлення про поширення таємних товариств. Стомленість тягарем правління, апатія та песимізм імператора були такі, що говорили про його намір зректися престолу^[53]. Останній рік життя Олександра був затьмарений найбільшою повінню в столиці та смертю 16-річної позашлюбної дочки Софії (єдину дитину, якого він негласно визнавав своєю та щиро любив).

До кінця життя Олександр зберіг пристрасть до подорожей, яка змусила його об'їздити пів-Росії та пів-Європи^[54], і помер далеко від своєї столиці. За два роки до смерті він розпорядився скласти секретний маніфест (16 серпня 1823 року), в якому прийняв зречення брата Костянтина від престолонаслідування та визнав як законного спадкоємця молодшого брата, Миколу.

Помер імператор Олександр 1 грудня 1825 року в Таганрозі, у будинку Папкова, від гарячки із запаленням мозку у віці 47 років. Його смерть породила безліч легенд та гіпотез, згідно з якими імператор, нібито змучений докорами сумління (як співучасник вбивства свого батька), інсценував свою смерть далеко від столиці та почав усамітнене життя під ім'ям старця Федора Кузьмича. Питання про тотожність Федора Кузьмича з російським імператором істориками однозначно не вирішене.

Микола І[ред. | ред. код]

Олександр I, залишившись бездітним, оформив передачу престолу повз другого брата Костянтина, теж бездітному, третьому братові — Миколі. Імператорський маніфест таємно зберігали в Успенському Соборі Московського Кремля і офіційно Микола I спадкоємцем престолу не рахувався. Тому спочатку після того, як звістка про смерть Олександра в Таганрозі досягла Петербурга, Микола I відмовився визнати заповіт Олександра I і весь Петербург, Сенат, війська та сам Микола присягають Костянтину I, навіть встигли викарбувати монету з профілем Костянтина Павловича.

Великий князь Костянтин Павлович жив та служив у Варшаві, представляючи династію Романових в Царстві Польському. У 1823 році князь Костянтин Павлович, посилаючись на морганатичний шлюб, звелів позбавити його від імператорського тягаря. Лише після того, як Костянтин вже повторно підтвердив свою відмову від престолонаслідування, Микола вирішує прийняти владу. 14 (26) грудня повинна була пройти переприсяга.

Повстання декабристів[ред. | ред. код]

Для членів таємних дворянських товариств міжправління було найкращим часом для підняття виступів і в Петербурзі піднімають повстання прямо 14 (26) грудня. Декабристи планували перешкодити сенаторам принести присягу Миколі I. Сенатори повинні були затвердити новий основний закон — Конституцію. Якби сенат не погодився оприлюднити народний маніфест, було вирішено примусити його до цього силою. Маніфест російському народу містив у собі кілька пунктів: створення тимчасового уряду, скасування кріпацтва, рівність усіх перед законом, демократичні свободи, запровадження суду присяжних, скасування загальної військової повинності, виборність чиновників. Повсталі війська повинні були зайняти Зимовий палац і Петропавловську фортецю, імператорську родину повинні були заарештувати. У разі необхідності передбачалося вбити імператора. Для керівництва повстанням був обраний диктатор — князь Сергій Трубецькой.

Першим виступив на Сенатську площу Московський гвардійський полк, піднятий на повстання офіцером Олександром Бестужевим о 11:00. Полковник барон Фредерікс, командир полку, хотів перешкодити виходу повстанців на площу, проте був убитий ударом шаблі офіцера Щепіна-Ростовського. Солдати Московського полку прийшли на Сенатську площу з полковим прапором, зарядивши рушниці та взявши з собою бойові патрони.

Полк вишикувався в бойове каре біля пам'ятника Петру I, навпроти Сенату, аби перешкодити сенаторам принести присягу, проте сенатори в результаті довгого нічного засідання 13 (25) — 14 (26) грудня присягнули Миколі I вночі і після цього роз'їхалися по домівках о 8 годині ранку. Спочатку приречений на невдачу план підкріпило також небажання Олександра Якубовича штурмувати Зимовий палац, призначений вбивця імператора Петро Каховський не став стріляти в нього, а диктатор повстання — князь Сергій Трубецькой — і зовсім не з'явився на Сенатську площу. Микола I, що з таким трудом прийшов до влади напередодні, не хотів погіршувати початок свого правління пролиттям крові і довго сподівався на мирне врегулювання повстання, незважаючи на вбивство петербурзького генерал — губернатора Милорадовича. Кілька разів за його наказом кінна гвардія ходила в психологічну атаку на повсталі війська, проте все було безрезультатно.

Після 15:00 почало сутеніти. Було очевидно, що потрібно терміново до кінця дня ухвалити якесь рішення: або імператор відмовляється від престолу і виникає вакуум влади, або до повстанців застосовується зброя. Зважаючи на відсутність інших прийнятних пропозицій, Микола I наказує зарядити гармати картеччю. Гарматним вогнем особисто керує молодший брат Миколи I — Михайло Павлович. Пальбу картеччю починають в пітьмі, перший залп дали вище солдатських рядів. На цей залп повстанці відповіли рушничним вогнем. Проте потім під градом картечі ряди здригнулися, завагалися і досить швидко втратили порядок. Було вбито до 300 військових та до 1000 роззяв з натовпу.

Після закінчення слідства, всі нижні чини були помилувані, членів таємних товариств засудили до четвертування та обезголовлювання, проте Микола I, являючи государеву милість, замінив ці заходи відповідно шибеницею та вічною каторгою.

Повстання декабристів залишило глибокий слід у душі імператора та вселило в нього страх до будь-яких проявів вільнодумства. Повстання придушили, а п'ять його керівників були страчені (1826). Микола був глибоким консерватором, а тому не змінював намічений курс протягом тридцяти років.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Найважливішим напрямком внутрішньої політики стала централізація влади. Для здійснення завдань політичного розшуку в липні 1826 року був створений постійний орган — Третє відділення особистої канцелярії — секретна служба, яка мала значні повноваження, начальник якої (з 1827 року) одночасно був шефом жандармів. Третє відділення очолив О. Х. Бенкендорф, який став одним із символів епохи, а по його смерті (1844 рік) — О. Ф. Орлов.

6 (18) грудня 1826 року був створений перший з секретних комітетів, завданням якого було, по-перше, розгляд паперів, опечатаних в кабінеті Олександра I після його смерті, і, по-друге, розгляд питання про можливі перетворення державного апарату.

12 (24) травня 1829 року у залі Сенату, в присутності сенаторів, нунціїв та депутатів Царства, був коронований як король (цар) Польський.

29 листопада 1830 року почалося повстання проти влади Російської імперії на території Царства Польського, Литви, частково Білорусі та Правобережної України. Повстання велося під гаслом відновлення «історичної Речі Посполитої» у межах 1772 року.

До жовтня 1831 року повстання було придушене російськими військами. У лютому 1832 року був виданий «Органічний статут», згідно з яким Царство Польське оголошувалося частиною Російської імперії, ліквідовувалися сейм та польське військо. Старий адміністративний поділ на воєводства було замінений поділом на губернії. Фактично це означало прийняття курсу на перетворення Царства Польського в російську провінцію — на територію Королівства поширювалися монетна система, система мір та ваги, які діяли в усій Російській імперії.

Після придушення повстання російська влада почала проводити політику навернення білоруських греко-католиків у православ'я. До 1839 року від більшості греко-католицьких священників погрозами та церковними покараннями були отримані підписки про згоду на перехід у православ'я з умовою одноразової грошової допомоги та збереження колишніх обрядів та звичаїв. 12 лютого 1839 року в Полоцьку зібрався собор на чолі з греко-католицькими єпископами Йосипом Семашко, Антонієм Зубко та Василем Лужинським. Собор ухвалив визнати приєднання білоруських єпархій до православної церкви.^[55]

Під час правління Миколи I проводилися засідання комісій, покликані полегшити становище селян-кріпаків; так, було введено заборону засилати на каторгу селян, продавати їх поодинці та без землі, селяни отримали право викуповуватися із продаваних маєтків. Була проведена реформа управління державним селом та підписаний «указ про зобов'язаних селян», які стали фундаментом скасування кріпацтва. Однак повного звільнення селян за життя імператора не відбулося.

Деякі реформи, спрямовані на поліпшення становища селян, не привели до бажаного результату з огляду на наполегливу протидію поміщиків. Так, з ініціативи Д. Г. Бібікова, який став пізніше міністром внутрішніх справ, у 1848 році на Правобережній Україні була розпочата інвентарна реформа, досвід якої передбачалося поширити і на інші губернії. Введені Бібіковим інвентарні правила, обов'язкові для поміщиків, встановлювали певний розмір земельної ділянки селянина та певні за неї повинності. Однак поміщики ігнорували ці правила, а місцева адміністрація, яка перебувала в залежності від них, не вживала жодних заходів^[56].

Вперше була розпочата програма масової селянської освіти. Кількість селянських шкіл у країні збільшилася з 60, де навчалося 1500 учнів, у 1838 році, до 2551 школи, де навчалося 111 000 учнів, у 1856 році. У цей період було відкрито багато технічних училищ та вузів — по суті, була створена система професійної початкової та середньої освіти країни^[57].

Стан справ у промисловості до початку правління Миколи I був найгіршим за всю історію Російської імперії. Промисловості, здатної конкурувати із Заходом, де в той час вже підходила до кінця промислова революція, фактично не існувало. В експорті Російської імперії була лише сировина, майже всі види промислових виробів, необхідні країні, отримувалися за кордоном.

До кінця правління Миколи I ситуація сильно змінилася. Вперше в історії Російської імперії у країні почала формуватися технічно передова та конкурентоспроможна промисловість, зокрема, текстильна і цукрова, розвивалося виробництво виробів з металу, одягу, дерев'яних, скляних, порцелянових, шкіряних та інших виробів, почали вироблятися власні верстати, інструменти та навіть паровози. З 1825 по 1863 роки річний виробіток продукції російської промисловості на одного робітника виріс в 3 рази, в той час як в попередній період вона не тільки не зростала, але навіть знижувалася^[58]. З 1819 по 1859 роки обсяг випуску бавовняної продукції Росії збільшився майже в 30 разів; обсяг машинобудівної продукції з 1830 по 1860 роки виріс в 33 рази^[59].

Вперше в історії Росії при Миколі I почалося інтенсивне будівництво шосейних доріг з твердим покриттям: були побудовані траси Москва — Петербург, Москва — Іркутськ, Москва — Варшава. З 7700 миль шосейних доріг, побудованих в Росії до 1893 року, 5300 миль (близько 70 %) було побудовано в період 1825—1860 років^[60]. Було також розпочато будівництво залізниць та побудовано близько 1000 верст залізничного полотна, що дало стимул до розвитку власного машинобудування.

Бурхливий розвиток промисловості призвів до різкого збільшення міського населення та зростання міст. Частка міського населення за період правління Миколи I зросла більш ніж в 2 рази — з 4,5 % у 1825 році до 9,2 % в 1858 році^[61].

Вступивши на престол, Микола І відмовився від практики фаворитизму, що панувала вже в попередньому сторіччі. Він увів помірну систему заохочень для чиновників (у вигляді оренди маєтків / майна та грошових премій), яку значною мірою сам і контролював. На відміну від попередніх правлінь, істориками не зафіксовано великі подарунки у вигляді палаців або тисяч кріпаків, подарованих якому-небудь вельможі або імператорському родичу. Для боротьби з корупцією вперше за Миколи I були введені регулярні ревізії на всіх рівнях. Суди над чиновниками при Миколі I стали звичайним явищем. Так, у 1853 році під судом знаходилося 2540 чиновників^[62]. Сам Микола I критично ставився до успіхів у цій галузі, кажучи що в його оточенні не крадуть тільки він сам та спадкоємець^[63].

Політика Миколи І щодо України була спрямована на повну нівеляцію національних особливостей, прав і традицій українського народу — скасування архаїчних Магдебурзького права (1835) та Литовського статуту, ліквідацію греко-католицької церкви на Правобережній Україні, боротьбу проти українського національно-визвольного руху (арешт членів Кирило-Мефодіївського братства, переслідування та заслання Тараса Шевченка).

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Важливою стороною зовнішньої політики Миколи І було повернення до принципів Священного союзу. Зросла роль Росії в боротьбі з будь-якими проявами «духу змін» у європейському житті. Саме за правління Миколи I Росія отримала прізвисько «жандарма Європи». Так, на прохання Австрійської імперії Росія взяла участь у придушенні угорської революції, направивши 140-тисячний корпус до Угорщини, яка намагалася звільнитися від гніту з боку Австрії; в результаті був врятований трон Франца Йосифа. Остання обставина не завадила австрійському імператору, який побоювався надмірного посилення позицій Росії на Балканах, незабаром зайняти недружню до Миколи позицію в період Кримської війни та навіть погрожувати їй вступом у війну на боці ворожої до Росії коаліції, що Микола I розцінив як невдячне віроломство; російсько-австрійські відносини були безнадійно зіпсовані аж до кінця існування обох монархій.

Втім, австрійцям імператор допомагав не просто з благодійності. «Досить імовірно, що Угорщина, перемігши Австрію, в силу обставин, що склалися, змушена була б надати сприяння задумам польської еміграції», — писав біограф генерал-фельдмаршала Паскевича князь Щербатов.

Особливе місце у зовнішній політиці Миколи I зайняло Східне питання.

Росія за Миколи I відмовилася від планів розділу Османської імперії, які обговорювалися при попередніх правителях (Катерині II та Павлу I), і почала проводити зовсім іншу політику на Балканах — політику захисту православного населення та забезпечення його релігійних та цивільних прав, аж до політичної незалежності. Вперше ця політика була застосована в Аккерманському договорі з Османською імперією 1826 року. За цією угодою Молдовське князівство та Князівство Валахія, залишаючись у складі Османської імперії, отримали політичну автономію з правом обрання власного уряду, який формувався під контролем Росії. Через півстоліття існування такої автономії на цій території була утворена держава Румунія — по Сан-Стефанському договору 1878 року. "Цілком таким ж порядком, — писав В. Ключевський, — йшло звільнення інших племен Балканського півострова: плем'я повставало проти Туреччини; турки направляли на нього свої сили; у відомий момент Росія кричала Туреччини: «Стій!»; тоді Туреччина починала готуватися до війни з Росією, війна програвалася, і за угодою повстале плем'я отримувало внутрішню незалежність, залишаючись під верховною владою Туреччини. При новому зіткненні Росії з Туреччиною васальна залежність знищувалася. Так утворилося Сербське князівство за Адріанопольським договором 1829 року, грецьке королівство — за тією ж угодою та за Лондонським протоколом 1830 року … "^[64]

Поряд з цим Росія прагнула забезпечити свій вплив на Балканах та можливість безперешкодного мореплавства в протоках (Босфор та Дарданелли)

У ході російсько-турецьких воєн 1806—1812 та 1828—1829 рр. Росія добилася великих успіхів у здійсненні цієї політики. На вимогу Росії, яка оголосила себе покровителькою всіх християнських підданих султана, султан був змушений визнати свободу та незалежність Греції та широку автономію Сербії (1830); по Ункяр-Іскелесійській угоді (1833), яка ознаменувала апогей російського впливу в Константинополі, Росія отримала право блокувати прохід іноземних кораблів у Чорне море (яке було втрачено в результаті укладення Другої Лондонської конвенції 1841 року).

На початку XIX століття до Росії були приєднані Картлі-Кахетинське царство (1801-1810 рр.), а також деякі закавказькі ханства (1805—1813 рр.). Однак між знову набутими землями та Росією лежали землі де-факто незалежних гірських народів, що присягнули на вірність Росії. Наведення порядку, кінцева анексія та встановлення російського закону на цих землях стало важливою метою російської політики. Горці північних схилів Головного Кавказького хребта чинили запеклий опір впливу імперської влади.

З середини 1830-х рр. конфлікт загострився у зв'язку з виникненням у Чечні та Дагестані релігійно-політичного руху під прапором газавату, яке отримало моральну та військову підтримку Османської імперії, а під час Кримської війни — і Великої Британії. Боротьбу з кавказькими горцями продовжив син Миколи І — Олександр ІІ.

Ще одним напрямком залишалися взаємини з Персією, в яких особливе місце займала проблема Закавказзя. У 1826 році Персія оголосила війну Російській імперії, бажаючи повернути втрачені землі по Гюлістанскому мирному договору 1813 року та відновити свій вплив у Закавказзі. У 1826 році перська армія вторглася в Карабах, бажаючи одним ударом покінчити з російським пануванням на Закавказзі. Однак російські війська за підтримки вірменських та грузинських добровольчих загонів захопили Єреван, а після того південний Азербайджан і Тавриз. У лютому 1828 року був підписаний Туркманчайський мирний договір: Росія отримала Єреван та Ніхічевань. У 1828 році була утворена Вірменська область, що послужило початком об'єднання вірменського народу.

Військові успіхи Російської імперії викликали негативну реакцію на Заході. Провідні світові держави не були зацікавлені в посиленні Російської імперії за рахунок старіючої Османської Імперії. Це створило основу для військового союзу Великої Британії та Французькій імперії. Прорахунок Миколи I в оцінці внутрішньополітичного становища у Великій Британії, Французькій імперії та Австрійській імперії привів до того, що країна опинилася в політичній ізоляції. У 1854 році Велика Британія та Франція вступили у війну на боці Османської імперії. Через технічну відсталість Російській імперії було складно протистояти цим європейським державам. Основні військові дії розгорнулися в Криму. У жовтні 1854 року союзники взяли в облогу Севастополь. Російська армія зазнала ряд поразок і не змогла надати допомоги обложеному місту-фортеці. Незважаючи на героїчну оборону міста, після 11-місячної облоги, в серпні 1855 року, захисники Севастополя були змушені здати місто. На початку 1856 року за підсумками Кримської війни був підписаний Паризький мирний трактат. За його умовами Російській імперії заборонялося мати на Чорному морі військово-морські сили, арсенали та фортеці, внаслідок чого Росія ставала уразлива з моря та позбавлялася можливості вести активну зовнішню політику в цьому регіоні.

Ще більш серйозними були наслідки війни у економічній галузі. Відразу після закінчення війни, у 1857 році, в Росії був введений ліберальний митний тариф, який практично скасував мито на західноєвропейський промисловий імпорт, що можливо було однією з умов миру, нав'язаних Росії Великою Британією. Результатом стала промислова криза: вже до 1862 року виплавка чавуну в країні впала на 1/4, а переробка бавовни — в 3,5 рази^[65]. Зростання імпорту призвело до витоку грошей з країни, погіршення торгового балансу та хронічної нестачі грошей у скарбниці.

Олександр ІІ[ред. | ред. код]

Перед країною стояв ряд складних внутрішньо- та зовнішньополітичних питань (селянське, східне, польське та інші); натомість фінансів були вкрай не вистачало після невдалої Кримської війни, в ході якої Російська імперія опинилася у повній міжнародній ізоляції.

Першим з важливих кроків нового імператора було укладення Паризького миру у березні 1856 року — на умовах, які в даній ситуації були не самими поганими (оскільки у Великій Британії були сильні настрої продовжувати війну до повного розгрому та розчленування Російської імперії).

Навесні 1856 року Олександр ІІ відвідав Гельсінгфорс (Велике князівство Фінляндське), де виступив в університеті та сенаті, а потім Варшаву, де закликав місцеву знать "полишити мрії " про відновлення польської державності (фр. Pas de rêveries [8]), і Берлін, де мав дуже важливу для нього зустріч з прусським королем Фрідріхом Вільгельмом IV (братом його матері), з яким таємно скріпив «двоїстий союз», таким чином прорвавши зовнішньополітичну блокаду Російської імперії.

У суспільно-політичному житті країни настала «відлига». З нагоди коронації, що відбулася в Успенському соборі Кремля 26 серпня 1856 року, Височайшим маніфестом були даровані пільги та послаблення ряду категорій підданих, зокрема, декабристів, петрашевців, учасникам польського повстання 1830—1831 років^[66]; на 3 роки припинялися рекрутські набори; у 1857 році ліквідовувалися військові поселення.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Реформи Олександра ІІ[ред. | ред. код]

Правління Олександра II ознаменувалося безпрецедентними за масштабом реформами, які отримали в дореволюційній літературі назву «великих реформ». Основні з них такі:

• ліквідація військових поселень (1857)
• скасування кріпосного права (1861)
• фінансова реформа (1863) (було централізовано управління грошовим господарством у руках Міністерства фінансів, створено Державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, створено єдині державні каси, встановлювалася гласність бюджету, введено акцизи на спиртні напої, а також збільшено податки на товари масового споживання)
• реформа вищої освіти (1863) (університетам було надано автономію, а право навчатися у вищих навчальних закладах отримувати представники всіх станів. які мали змогу заплатити за навчання)
• земська реформа (1864) (земства були загальностановими та виборними, вони вирішували культурні та господарські питання на території повіту і губернії)
• судова реформа (1864) (запровадження чіткої, однакової для всіх частин імперії системи судів, прийняття нових судових статутів, що закріплювали демократичні принципи судівництва^[1], впровадження інститутів мирових судів, присяжних повірених (адвокатури) та суду присяжних тощо. Крім безпосередньо суду було реформовано судове слідство, прокуратуру, нотаріат, створено стан (верству) присяжних повірених (адвокатуру))
• реформа міського самоврядування (1870) (у містах створювалися міські думи та її виконавчі органи — міські управі, до компетенції яких входили питання господарства та впорядкування міст, розвитку промисловості і торгівлі)
• реформа середньої освіти (1871)
• військова реформа (1874)

Дані перетворення вирішили ряд давно наболілих соціально-економічних проблем, розчистили дорогу для розвитку капіталізму в Росії, розширили межі громадянського суспільства та правової держави, проте не були доведені до кінця.

До кінця правління Олександра II під впливом консерваторів деякі реформи (судова, земська) були обмежені^[67]. Контрреформи, розгорнуті його наступником Олександром III, торкнулися також положення про селянську реформу та реформи міського самоврядування^[68].

Скасування кріпосного права[ред. | ред. код]

Перші кроки до скасування кріпосного права були зроблені Олександром I у 1803 році підписанням «Указу про вільних хліборобів», в якому було прописано юридичний статус селян, які звільнилися з кріпацтва.

У прибалтійських губерніях Російської імперії (Естляндія, Курляндія, Ліфляндія) кріпосне право було скасоване ще у 1816-1819 роках.

Всупереч існуючій думці, що переважна більшість населення дореформеної Росії була кріпаками, насправді процентне відношення кріпаків до всього населення імперії трималося майже незмінним (45 %) з другої до восьмої ревізії (тобто з 1747 по 1837 рік), а до 10-ї ревізії (1857) ця частка впала до 37 %. Згідно з переписом населення 1857—1859 років, у кріпацькій залежності перебувало 23,1 мільйони чоловік (обох статей) з 62500000 чоловік, які населяли Російську імперію. З 65 губерній та областей, існувавших в Російській імперії станом на 1858 рік, в трьох вищеназваних прибалтійських губерніях, в Землі Чорноморського війська, у Приморській області, Семипалатинській області та області Сибірських киргизів, у Дербентській (з Прикаспійським краєм) та Еріванській губерніях кріпаків не було зовсім; ще у 4 адміністративних одиницях (Архангельській та Шемахінській губерніях, Забайкальській та Якутській областях) кріпаків також не було, за винятком кількох десятків дворових людей (слуг). У решти 52 губерніях та областях частка кріпаків у чисельності населення становила від 1,17 % (Бессарабська область) до 69,07 % (Смоленська губернія).

У 1861 році в Росії була проведена реформа, яка скасувала кріпосне право в Росії та поклала початок капіталістичній формації в країні. Основною причиною даної реформи стала криза кріпосницької системи. В обстановці селянських заворушень, які особливо посилилися під час Кримської війни, уряд пішов на скасування кріпосного права.

Програма уряду була викладена в рескрипті імператора Олександра II 20 листопада (2 грудня) 1857 року Віленському генерал-губернатору В. І. Назимову. Вона передбачала: знищення особистої залежності селян при збереженні всієї землі у власності поміщиків; надання селянам певної кількості землі, за яку вони зобов'язані будуть платити оброк або відбувати панщину, і з часом — права викупу селянських садиб (житловий будинок та господарські споруди). У 1858 році для підготовки селянських реформ були утворені губернські комітети, усередині яких почалася боротьба за заходи та форми поступок між ліберальними та реакційними поміщиками. Страх перед всеросійським селянським бунтом змусила уряд піти на зміну урядової програми селянської реформи, проєкти якої неодноразово змінювалися у зв'язку з підйомом або спадом селянського руху. У грудні 1858 року була прийнята нова програма селянської реформи: надання селянам можливості викупу земельного наділу і створення органів селянського громадського управління. Для розгляду проєктів губернських комітетів та розробки селянської реформи були створені у березні 1859 року Редакційні комісії. Проєкт, складений Редакційними комісіями наприкінці 1859 року, відрізнявся від запропонованого губернськими комітетами збільшенням земельних наділів та зменшенням повинностей. Це викликало невдоволення помісного дворянства, і у 1860 році в проєкті були дещо зменшені наділи та збільшені повинності. Цей напрямок у зміні проєкту зберігся і при розгляді його в Головному комітеті по селянським справам наприкінці 1860 року, і при його обговоренні в Державній раді на початку 1861 року.

19 лютого (3 березня) 1861 року в Петербурзі Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права та Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, що складалися з 17 законодавчих актів.

Селянство, незадоволене кабальними умовами реформи, відповіло на неї масовими заворушеннями. Найбільш значними з них були Бездненський виступ та Кандієвське повстання.

Національна політика[ред. | ред. код]

22 січня 1863 року розпочалося нове польське національно-визвольне повстання на території Царства Польського, Литви, Білорусі та Правобережної України, в якому брала участь також деяка частина білорусів та литовців.

До травня 1864 року повстання було придушене російськими військами. За причетність до повстання було страчено 128 осіб; 12500 було вислано в сибірські місцевості (частина з них згодом підняла Навколобайкальське повстання 1866 року), 800 відправлено на каторгу. Повстання прискорило проведення селянської реформи в порушених ним регіонах, при цьому на більш вигідних для селян умовах, ніж в решті Росії. Влада вжила заходів з розвитку початкової школи в Литві та Білорусі, розраховуючи, що просвіта селянства в російському православному дусі спричинить політико-культурну асиміляцію населення. Також здійснювалися заходи з русифікації Польщі. Щоб зменшити вплив католицької церкви на суспільне життя Царства Польського після повстання, імператорський уряд ухвалив рішення про переведення у православ'я належних до Української греко-католицької церкви українців Холмщини^[55]. Часом ці дії зустрічали опір. Жителі села Пратулин відмовилися. 24 січня 1874 року віруючі зібралися біля парафіяльної церкви, аби перешкодити передачі храму під управління православної церкви. Після цього загін солдат відкрив вогонь по людях. Загинуло 13 осіб, які були канонізовані католицькою церквою як пратулинські мученики.

У 1863 році імператор схвалив таємний Валуєвський циркуляр, в якому заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру стали підозри імператорської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антиурядових настроїв. Дію Валуєвського циркуляру було закріплено та розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю. Ці акти вважаються одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного та політичного гноблення українського народу^[1].

При Олександрі II відбулися істотні зміни у ставленні до смуги осілості євреїв. Рядом указів, випущених у період з 1859 по 1880 рік, значна частина євреїв отримала право безперешкодно розселятися по території Росії. Як пише О. І. Солженіцин, право вільного розселення отримали купці, ремісники, лікарі, юристи, випускники університетів, їхні сім'ї та обслуга, «особи вільних професій» тощо. А у 1880 році указом міністра внутрішніх справ було дозволено залишити на проживання поза смуглю осілості тих євреїв, які оселилися незаконно^[69].

Економічний розвиток[ред. | ред. код]

На початку 1860-х років у країні почалася економічна криза, яку ряд економічних істориків пов'язує з відмовою Олександра II від промислового протекціонізму та переходом до ліберальної політики у зовнішній торгівлі^[70][71] (при цьому історик П. Байрох бачить одну з причин переходу до цієї політики у поразці Росії в Кримській війні^[72]). Ліберальна політика у зовнішній торгівлі тривала і після введення нового митного тарифу 1868 року. Так, було підраховано, що в порівнянні з 1841 роком імпортні мита у 1868 році знизилися в середньому більш ніж у 10 разів, а за деякими видами імпорту — навіть у 20-40 разів^[73].

Свідченням повільного промислового зростання в цей період може служити виробництво чавуну, збільшення якого лише ненабагато випереджало зростання населення і помітно відставало від показників інших країн.^[74]. Всупереч цілям, декларованим селянською реформою 1861 року, врожайність у сільському господарстві країни не збільшувалася аж до 1880-х років^[75], незважаючи на стрімкий прогрес в інших країнах (США, Західна Європа), і ситуація в цій найважливішій галузі економіки Росії також лише погіршувалася.

Єдиною галуззю, яка швидко розвивалася, був залізничний транспорт: мережа залізниць в країні стрімко росла, що стимулювало також власне паровозо- та вагонобудування. Однак розвиток залізниць супроводжувався безліччю зловживань та погіршенням фінансового становища держави. Так, держава гарантувала створюваним приватним залізничним компаніям повне покриття їх витрат та підтримку за рахунок субсидій гарантованої норми прибутку. Результатом були величезні бюджетні витрати на підтримку приватних компаній.^[76][77].

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Під час правління Олександра II Росія повернулася до політики розширення Російської імперії, раніше характерної для Катерини II. За цей період до Росії були приєднані Середня Азія, Північний Кавказ, Далекий Схід, Бессарабія, Батумі.

У 1858 році Росія уклала з Китаєм Айгунський договір, а у 1860 році — Пекінський договір, за яким вона отримала великі території Забайкалля, Хабаровського краю, значну частину Маньчжурії, включаючи Примор'я («Уссурійський край»).

У 1859 році представники Росії заснували Палестинський комітет, який пізніше був перетворений у Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ), а у 1861 році виникла Російська духовна місія в Японії. Для розширення місіонерської діяльності, 29 червня 1872 року відбулося перенесення кафедри Алеутської єпархії у Сан-Франциско (штат Каліфорнія), де вона стала простягати свою опіку на всю Північну Америку.

Олександр ІІ відмовився від анексії та російської колонізації північно-східного берега Папуа — Нової Гвінеї, до чого імператора закликав відомий російський мандрівник та дослідник М. М. Миклухо-Маклай. Нерішучістю Олександра II в даному питанні скористалися Австралія та Німеччина, які незабаром розділили між собою території Нової Гвінеї та прилеглих островів.^[78]

25 травня (6 червня) 1873 року під час візиту імператора та міністра закордонних справ Російської імперії О. М. Горчакова до Відня Олександр II та Франц Йосиф I підписали у Шенбруннському палаці (під Віднем) угоду. Вона могло бути розірвана лише через 2 роки після попередження однієї зі сторін. 11 (23) жовтня 1873 року до цієї угоди приєдналася і Німеччина, на чолі з кайзером Вільгельмом I. Цим самим було покладено початок «Союзу трьох імператорів».

Завершення Кавказької війни[ред. | ред. код]

У 1856–1858 роках російські війська здобули ряд перемог над горцями. Шаміль втік у свій останній притулок на горі Гуніб. 25 серпня Гуніб було взято штурмом, а сам Шаміль захоплений у полон.

Нескореним залишався Західний Кавказ, де жили адигські племена. Вони повинні були підкоритися та переселитися на нові місця на рівнині, які вказувалися російською владою ; в іншому випадку їх відтісняли далі в безплідні гори, а залишені ними землі заселялися козацькими станицями; нарешті, після їх витіснення з гір до морського берега, їм залишалося або перейти на рівнину, або переселитися до Османської імперії, в чому передбачалося надавати їм можливе сприяння. З літа 1863 року багато з них стали виселятися в Османську імперію або на південний схил хребта; більша частина адигів скорилася, так що до кінця літа число вихідців, дійшло до 30 тисяч чоловік. На початку жовтня абадзехські старшини підписали договір, за яким усі їхні одноплемінники, які бажали взяти російське підданство, зобов'язувалися не пізніше 1 лютого 1864 року почати переселятися на зазначені їм місця; іншим давався 2,5-місячний термін для виселення до Османської імперії. Безліч горців були відтіснені до морського берега та прибулими османськими кораблями перевозились до Османської імперії. 21 травня 1864 року був відслужений молебень з нагоди закінчення Кавказької війни.

Завоювання Середньої Азії[ред. | ред. код]

У 1860 році невеликий загін під командуванням полковника Циммермана зруйнував кокандські укріплення Пішпек і Токмак [22]. Кокандське ханство оголосило священну війну (газават) і в жовтні 1860 року зібрало 20-тисячну армію поблизу фортеці Узун-Агач де були розбиті полковником Колпаковським, який після того захопив відновлений кокандцями Пішпек, де цього разу був залишений російський гарнізон; у цей ж час були зайняті і невеликі фортеці Токмак і Костек.

У 1864 році було вирішено, що два загони, один з Оренбурга, інший із Західного Сибіру, попрямують назустріч один одному, оренбурзький — вгору по Сирдар'ї на місто Туркестан, а західносибірський — вздовж Олександрівського хребта. Західносибірський загін, чисельністю 2500 осіб, під командуванням полковника Черняєва, виступив з Вірного, 5 червня 1864 року взяв штурмом фортецю Ауліє-ата, а оренбурзький, чисельністю 1200 чоловік, під командуванням полковника Вєрьовкіна, рушив з Форту-Перовського на місто Туркестан, яке було захоплене 12 червня.

У 1865 році зі знову зайнятого краю, з приєднанням території колишньої Сирдар'їнської лінії, була утворена Туркестанська область, військовим губернатором якої призначений був Черняєв.

Чутки про те, що бухарський емір збирається оволодіти Ташкентом, змусили Ч�