Харченко Максим Борисович — Вікіпедія

Харченко Максим Борисович
Солдат
Загальна інформація
Народження	28 березня 1978(1978-03-28) Золотоноша
Смерть	28 серпня 2014(2014-08-28) (36 років) Новокатеринівка
Громадянство	Україна
Alma Mater	Національна академія внутрішніх справ України
Псевдо	«Макс - Два 00»
Військова служба
Роки служби	2014
Приналежність	Україна
Вид ЗС	Сухопутні війська
Рід військ	Механізовані війська
Формування	42 БТрО
Війни / битви	Миротворчі місії ООН Війна на сході України Іловайський котел
Нагороди та відзнаки

Макси́м Бори́сович Ха́рченко (нар. 28 березня 1978(19780328) — пом. 28 серпня 2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Короткий життєпис[ред. | ред. код]

Народився 1978 року. Закінчив київську ЗОШ № 67 Солом'янського району; Національну Академію внутрішніх справ України, працював інспектором розшуку. Через реорганізацію залишив службу у званні лейтенанта міліції та пішов на контрактну службу в ЗСУ, був професійним снайпером-радіотелефоністом.

Брав участь у багатьох миротворчих операціях у різних країнах — протягом 2003—2004 років знаходився у миротворчому контингенті в Республіці Ірак, рота військової поліції; згодом брав участь в інших миротворчих операціях на території Африки.

Був активним учасником Революції Гідності — терміново залишив службу та повернувся до Києва. Був у штабі національного спротиву — охороняв підступи до сцени; виносив полеглих та поранених з вулиці Інститутської.

На фронт пішов добровольцем попри те, що його не хотіли брати через професійні травми. Снайпер 42-го батальйону територіальної оборони ЗС України Кіровоградської області «Рух Опору», псевдо «Макс-Два-00».

Його підрозділ проривався з боєм для допомоги українським підрозділам в Іловайську, поліг за 400 метрів східніше села Новокатеринівка на полі — край лісопосадки, у результаті бойового зіткнення. Тоді ж полягли Євген Мельничук, Володимир Татомир, солдат 92-ї бригади Володимир Усенко.

Тіло Максима знайдене 25 вересня пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Після ідентифікації — опізнаний по пластині в нозі — воїна поховали 26 листопада у Золотоноші.

Без Максима лишились мама Надія Сергіївна, дружина, два сини — з них син Андрій.

Нагороди та вшанування[ред. | ред. код]

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений:

• 17 липня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно);^[1]
• Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 4, місце 23
• Вшановується 29 серпня на щоденному ранковому церемоніалі вшанування українських захисників, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії^[2]
• Іловайський Хрест (посмертно)
• груднем 2016 року в київській ЗОШ № 67 Солом'янського району Максиму відкрито пам'ятну дошку^[3]
• медаль «За оборону рідної держави» (посмертно)
• медаль «За жертовність і любов до України» (посмертно)

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Герої не вмирають [Архівовано 22 грудня 2016 у Wayback Machine.]
• Харченко Максим Борисович [Архівовано 26 квітня 2017 у Wayback Machine.]
• Небесна Гвардія
• Достукатись до сердець

Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.