Триалізм в Австро-Угорщині — Вікіпедія

Етнічний склад та внутрішні кордони Австро-Угорщини (1911)
Варіант реорганізації Австро-Угорщини Генріха Ганау, 1905
Пропозиція Ніколи Звоніміра Бєловучича щодо реорганізації Австро-Угорщини, 1910
Пропозиція Іво Пілара щодо реорганізації Австро-Угорщини, 1910

В історії Австро-Угорщини триалізм являв собою політичний рух, який мав на меті реорганізацію дуалістичної імперії у триалістичну шляхом утворення автономної Хорватії як рівноправної з Австрією та Угорщиною одиниці.[1] Імператор Франц Фердинанд просував ідею триалізму перед тим, як на нього було здійснено замах у 1914, з метою запобігання розколу імперії через незгоду слов'янської частини зі своїм становищем у ній. Імперія могла складатися з трьох рівноправних частин замість двох — слов'янська її частина мала бути репрезентованою на найвищому рівні разом з Австрією й Угорщиною. Серби вбачали в цій ідеї загрозу їхньому прагненню до створення держави Югославії. Угорські лідери займали домінуючі позиції в імперських колах; вони категорично відкидали ідею триалізму, оскільки вона могла призвести до виходу багатьох національних меншин з-під угорського панування, яке сприймалося ними як пригнічуюче.[2]

Ідея триалізму ніколи не була близькою до фактичної імплементації, хоча в неї були прибічники серед помітних представників політичної еліти. Наприкінці Першої світової війни прихильники триалізму досягли номінальної підтримки, однак незадовго після цього монархія перестала існувати як така.

Історія[ред. | ред. код]

Ідея триалізму бере свій початок у 1880-х в аристократичних та клерикальних колах Австро-Угорської імперії як реакція на угорський націоналізм;[3] вона мала бути противагою революційному, сепаратистському югославізму. Розроблялася всередині партійного апарату імперії при підтримці хорватських політиків і австрійських посадових осіб (включаючи імператора Франца Фердинанда[1]). Австрійці сподівалися, що Сербія врешті-решт приєднається до створеної в перспективі великої Хорватії; це мало чинити тиск на Угорщину та дозволити Відню продовжити домінувати в імперії.[3]

На початку та в середині XIX століття розвинувся панславізм, представники якого прагнули створити на додачу до австрійської та угорської корон третю, слов'янську, яка б охоплювала окремо "північних" та південних слов'ян, що дозволило б імперії опиратися претензіям інших слов'янських країн та націй (Росії та Сербії).

З поразкою ранніх панславістських (чехо-словацького й хорватсько-словенсько-сербського) рухів нова концепція суворо концентрувалася навколо Хорватії. Після австро-угорського компромісу 1867 та хорватсько-угорського 1868 серед хорватського населення існувало невдоволення через те, що воно виявилося розділеним між двома частинами імперії (хорвати Істрії й Далмації — під австрійським протекторатом, тоді як хорвати Хорватії і Славонії — під угорським; між ними пролягала Боснія і Герцеговина). Особливо наполягали на реорганізації імперії здебільшого в Хорватії і Славонії та Боснії і Герцеговині, де починаючи з 1848—49 були невдоволені асоціацією з угорцями. Було висунуто багато тріалістських пропозицій, проте основна ідея полягала в тому, що імперія мала складатися з трьох частин — Австрії, Угорщини та Хорватії.

Найвідомішими прихильниками триалізму в Хорватії були Нікола Звонімір Бєловучич[hr] (автор книги Триалізм і Хорватська держава), Іво Пілар (історик, політик і автор книги Південнослов'янське питання), Александар Хорват[hr] (лідер промонархістської Партії Права та делегат від хорватських земель при підписанні триалістського договору у Відні та Будапешті у 1918).[4] Серед інших прихильників ідеї були генерал Стефан Саркотич, фельдмаршал Свєтозар Бороєвич, Іво Продан[hr], архієпископ Йосип Стадлер[en] та генерали Лука Шнярич[hr] і Міхаель Михайлович[hr].[5]

Запропонована Ніколою Звоніміром Бєловучичем триалістська монархія повинна була отримати назву «Австро-Угро-Хорватія»; кожен імператор мав бути коронований окремо в Австрії, Угорщині та Хорватії.[6] Загальними справами в «Австро-Угро-Хорватії» повинно було займатися також міністерство військово-морського флоту, розташоване в Пулі;[7] кожний суб'єкт монархії повинен був мати власну армію з власною мовою командування та офіцерськими кадрами;[8] міністерство закордонних справ мало рівномірно фінансуватися кожним суб'єктом монархії;[8] кожний суб'єкт монархії однаково мав бути представлений у парламенті.[9]

Згідно з Бєловучичем, Королівство Хорватія мало включати в себе Словенські землі, Істрію, Рієку, Хорватію-Славонію, Далмацію та Боснію і Герцеговину. Трієст та західна частина Істрії повинні були бути автономним регіоном королівства. Італійці регіону мали бути рівними з хорватами в політичному сенсі. Хорвати та серби (а також мусульмани) повинні були отримати громадянські свободи, особливо свободу місцевого самоврядування. Спеціальні положення повинні були діяти стосовно мови, освіти та релігії.[10] До того ж Хорватія мала бути господарем усіх шести королівських хорватських міністрів уряду.[11]

Серед членів родини Габсбургів прихильниками реорганізації імперії були Леопольд Сальватор Габсбург-Тоскана, який протягом 1894—1900 був артилерійським офіцером у Загребі, кронпринц Рудольф та Франц Фердинанд, який був найбільш видатним прибічником ідеї триалізму, через що став головною загрозою для сербських націоналістів та мішенню в ході замаху в Сараєво. Імператор Карл I під час недовгого правління також підтримував концепцію триалізму та реорганізацію монархії в Австро-Угорщині.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

Хорватські делегації намагалися досягти здійснення реорганізації імперії протягом усієї Першої світової війни й, хоча їх особисто підтримував Карл I, вони постійно наражалися на відмову та вето з угорської сторони, яка намагалася зберегти цілісність своїх володінь.[12]

Маніфест імператора Карла I від 14 жовтня 1918 був відкинутий декларацією, прийнятою Національною радою словенців, хорватів і сербів у Загребі.[13]

Голова хорватської промонархічної політичної Партії права Александар Хорват, а також члени парламенту Іво Франк[hr] та Йосип Пазман[hr], генерали Лука Шнярич і Міхаель Михайлович[5] прибули з візитом до Карла I у Бад-Ішль 21 жовтня 1918.[14] Після цього імператор підтримав ранні пропозиції хорватів від 1917, ветовані угорською стороною; імператор погодив та підписав маніфест — за умови, що угорська сторона зробить те саме, коли він поклянеться цілісністю угорських володінь.[15][16][17] Наступного дня делегація відправилася до Будапешту, де зустріла графа Іштвана Тису та вручила йому маніфест угорській Раді міністрів під керівництвом прем'єр-міністра Шандора Векерле від 22 жовтня 1918; угорська сторона підписала маніфест про створення Хорватської держави та об'єднання в ній усіх хорватських земель.[4][16] Після підписання маніфесту до Загребу була відправлена телеграма, в якій постановлено готуватися до публічного проголошення «Королівства Звоніміра».[18]

Згідно з хорватською делегацією, в Будапешті після підписання маніфесту граф Іштван Тиса заявив: «Я зрозумів, що ми зробили велику помилку стосовно Хорватії».[19]

Після підписання в Загребі було проведено два паради — один на честь падіння Габсбурзької монархії (навпроти Хорватського національного театру), а другий — за збереження триалістської держави.[4]

Останнє голосування за реорганізацію імперії відбулося, тим не менш, занадто пізно — вже на наступний день, 23 жовтня 1918 угорський прем'єр-міністр Александер Векерле подав у відставку й рада міністрів була розформована.[12]

29 жовтня 1918 хорватський парламент на основі права на самовизначення, що визнавалося всіма воюючими сторонами, задекларував кінець союзу та розірвання всіх зв'язків між Угорщиною й Хорватією, а також об'єднання всіх хорватських земель та вступ до Держави Словенців, Хорватів і Сербів.[20]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Bosnia-Hercegovina. Eastern Europe. ABC-CLIO. с. 644. Архів оригіналу за 13 вересня 2020. Процитовано 23 січня 2021.
  2. ↑ Spencer Tucker et al. eds. (1999). The European Powers in the First World War: An Encyclopedia. Taylor & Francis. с. 269. Архів оригіналу за 31 травня 2020. Процитовано 23 січня 2021.
  3. ↑ а б Nevenko Bartulin (2012). From independence to trialism: the Croatian Party of Right and the project for a liberal "Greater Croatia" within the Habsburg Empire, 1861–1914. У Matthew P. Fitzpatrick (ред.). Liberal Imperialism in Europe. Palgrave Macmillan. {{cite encyclopedia}}: Проігноровано невідомий параметр |стор= (довідка)
  4. ↑ а б в Budisavljević Srđan, Stvaranje Države SHS, (Creation of the state of SHS), Zagreb, 1958, с. 132-133.
  5. ↑ а б Vasa Kazimirović NDH u svetlu nemačkih dokumenata i dnevnika Gleza fon Horstenau 1941 – 1944, Beograd 1987, с.56-57.
  6. ↑ Bjelovučić Nikola Zvonimir, Trijalizam i Hrvatska država, Dubrovnik, 1911.
  7. ↑ Bjelovučić, стор. 11.
  8. ↑ а б Bjelovučić, стор. 12.
  9. ↑ Bjelovučić, стор. 13.
  10. ↑ Bjelovučić, стор. 7.-20.
  11. ↑ Bjelovučić, стор. 16-17.
  12. ↑ а б SZABÓ DÁNIEL Wekerle Sándor utolsó miniszterelnöksége с. 16.
  13. ↑ F. Šišić Dokumenti, с.180.
  14. ↑ Jedna Hrvatska ‘H. Rieči’", 1918., №2167
  15. ↑ A. Pavelić (lawyer) Doživljaji, p.432.
  16. ↑ а б Dr. Aleksandar Horvat Povodom njegove pedesetgodišnjice rodjenja, Hrvatsko pravo, Zagreb, 17/1925., no. 5031
  17. ↑ Edmund von Glaise-Horstenau,Die Katastrophe. Die Zertrümmerung Österreich-Ungarns und das Werden der Nachfolgestaaten, Zürich – Leipzig – Wien 1929, p.302-303.
  18. ↑ F. Milobar Slava dr. Aleksandru Horvatu!, Hrvatsko pravo, 20/1928., no. 5160
  19. ↑ S. Matković, "Tko je bio Ivo Frank?", Politički zatvorenik, Zagreb, 17/2007., no. 187, 23.
  20. ↑ Hrvatska Država, newspaper Public proclamation of the Sabor 29.10.1918. Видано 29.10.1918. №299. с.1.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Bartulin, Nevenko. "From Independence to Trialism: The Croatian Party of Right and the Project for a Liberal “Greater Croatia” within the Habsburg Empire, 1861–1914." in by Matthew P. Fitzpatrick, ed. Liberal Imperialism in Europe (Palgrave Macmillan, 2012) стор. 115-140.
  • Kann, Robert A. The multinational empire: nationalism and national reform in the Habsburg monarchy, 1848-1918. (Columbia University Press, 1950).
  • Miller, Nicholas J. "RW Seton-Watson and Serbia during the Reemergence of Yugoslavism, 1903–1914." Canadian Review of Studies in Nationalism 15 (1988): 59-69 online[недоступне посилання]
  • Matijević, Zlatko (2008). Stranka prava (frankovci) u doba vladavine Narodnoga vijeća Slovenaca, Hrvata i Srba (listopad - prosinac 1918.). Journal of Contemporary History (Croatian) . Zagreb: Croatian Institute of History. 40 (3). Архів оригіналу за 25 липня 2020. Процитовано 23 січня 2020.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Триалізм_в_Австро-Угорщині&oldid=40217533