Повстання Томаса Ваєтта — Вікіпедія

Керманич повстанців, Томас Ваєтт-молодший. Посмертний портрет, ймовірно, виконаний на основі портрета Ваєтта-старшого пензля Ганса Гольбайна

Повстання Томаса Ваєтта проти королеви Англії Марії Тюдор почалося в січні 1554 року. Змова, укладена в листопаді – грудні 1553 року, передбачала одночасне збройне повстання в чотирьох графствах Англії, проте відносний успіх мало тільки повстання в Кенті на чолі з Томасом Ваєттом-молодшим. З усіх заколотів епохи Тюдорів повстання Ваєтта було найближчим до захоплення верховної влади[1]. Між 25 січня і 3 лютим 1554 року загони Ваєтта силами до 3 тисяч осіб[2] зайняли графство, відбили удари урядових сил і увійшли в передмістя Лондона. 7 лютого повстанці пішли на штурм Лондона і були придушені урядовими військами. У бойових діях в Кенті і Лондоні загинули від 60 до 70 чоловік з обох сторін[3]. Близько ста осіб були страчені, в тому числі Ваєтт і Генрі Грей, а також Джейн Грей і її чоловік Гілфорд Дадлі, які не брали участі у змові. Більшість учасників повстання були помилувані Марією.

Цілі і мотиви змовників точно не відомі. Повсталі проголошували своєю метою запобігання династичному шлюбу між Марією та іспанцем Філіпом. Найбільш ймовірно, що дійсними цілями були скинення Марії і передача корони її сестрі Єлизаветі.

Передумови[ред. | ред. код]

Докладніше: Криза престолонаслідування 1553 року в Англії
Генріх VIII, портрет 1540 року

У 1532–1539 роках король Англії Генріх VIII розірвав відносини з Ватиканом, заснував Церкву Англії і націоналізував монастирські володіння. Єпископи, які відмовилися підкоритися Актам про супрематію, були страчені. Наближені короля були щедро винагороджені монастирськими землями, а широке коло лояльного до Генріха дворянства збагатилося на земельних спекуляціях[4]. Генріх був послідовний у грошових і політичних питаннях, але не мав твердої думки в питаннях віри — в наступні роки він схилявся і до реставрації католицького обряду, і до протестантизму. Його старша дочка Марія (1516–1558) виросла католичкою, син Едвард (1537–1553) — протестантом. Особисті релігійні погляди молодшої дочки Генріха Єлизавети (1533–1603) залишаються точно невідомими (у роки свого правління Єлизавета дотримувалася «середнього курсу» на примирення католиків і протестантів).

Генріх помер у 1547 році, передавши трон малолітньому Едварду. Призначена Генріхом рада верховників передала виключні регентські права Едварду Сеймуру (з 1547 року герцог Сомерсет). У 1549 році Сеймур потрапив у немилість, а місце регента обійняв Джон Дадлі (з 1551 року герцог Нортумберленд). І Сеймур, і Дадлі активно проводили протестантські реформи, але не могли змінити історично сформовану релігійність народу: протестанти були сильними при дворі, але абсолютна більшість англійців залишалася переконаними католиками[5]. У 1549 році заміна богослужбових книг спровокувала народне повстання в західній Англії[en][6], а несправедливий розподіл земель і обгороджування — повстання Роберта Кета ​​в Норфолку[7].

Марія I, портрет 1554 року

У лютому 1553 року Едвард захворів — як виявилося, невиліковно. Перебуваючи при смерті, під впливом Дадлі у червні 1553 року Едвард відсторонив Марію та Єлизавету від престолонаслідування і призначив своєю спадкоємицею шістнадцятирічну Джейн Грей, правнучку Генріха VII і невістку регента Дадлі. Після смерті Едварда 6 липня Джейн Грей «правила» Англією з 10 по 19 липня 1553 року. За цей час католичка Марія, що бігла з Лондона, зуміла мобілізувати значну армію і схилити на свій бік Таємну раду. Після того, як Джон Дадлі, розраховуючи на швидку військову перемогу, рушив навздогін за Марією, Рада скинула Джейн Грей і прикликала на трон Марію. Джон Дадлі здався на милість переможниці і був страчений 22 серпня 1553 року[8]. Джейн Грей і її чоловік Гілфорд Дадлі були засуджені на смерть 13 листопада 1553 року, але Марія вагалася і не поспішала виконувати вирок[9].

Після перевороту незаміжня Марія піклувалася підбором відповідного нареченого. 2 серпня 1553 року Марія публічно сказала, що, бувши приватною особою, вона не збиралася виходити заміж — але, ставши королевою, вона повинна знайти собі чоловіка[10]. Свій вибір Марія довірила двоюрідному братові і наставнику Карлу V, зробивши застереження, що остаточне рішення залишається за нею[11]. Першим, очікуваним і прийнятним для знаті кандидатом став Едвард Кортні, правнук короля Едуарда IV і далекий родич Марії. Усе своє свідоме життя, з 1538 по 1553 рік, він провів в ув'язненні в Тауері. Марія звільнила Кортні і повернула йому титул графа Девон, але особисто з ним не зустрілася[11]. Ймовірно, вона чекала, що Кортні сам шукатиме зустрічі з нею, але той, побоюючись придворних інтриг, не вжив жодних заходів до зближення[12]. Інтриги все ж пішли — з боку іспанських послів, які поширювали чутки про можливий союз між Кортні і Єлизаветою[12].

Змова[ред. | ред. код]

Філіп II, фрагмент портрета 1557 року

29 вересня 1553 року Марія прийняла до Ордену Лазні групу нових кавалерів, включаючи Кортні і Генрі Невілла, лорда Абергавенні[en], а 1 жовтня коронувалася у Вестмінстерському абатстві[13]. До того часу скарбниця королівства спорожніла і Марії довелося серйозно замислитися про зовнішні позики[14]. На думку Девіда Лодса[en], Марія усвідомлювала свою нездатність керувати країною і в скрутну хвилину спиралася в першу чергу на своїх родичів по материнській лінії — іспанських Габсбургів, яких представляв в Лондоні посол Симон Ренар[15]. Під впливом Ренара королева відмовилася від шлюбу з Кортні на користь іспанця Філіпа II[16]. 23 жовтня Марія, не називаючи імені Філіпа, роз'яснила своє рішення вельможам і єпископам, які просили її про шлюб з Кортні: державі і королеві потрібен не шлюб з англійцем, але династичний союз з могутньою дружньою державою[17]. 16 листопада депутати Палати громад звернулися до Марії з петицією на користь шлюбу зі співвітчизником і отримали жорстку відмову[18][19]. Чутки про майбутній шлюб з Філіпом просочилися з палацу на вулиці, розбурхавши лондонську чернь і дворянську опозицію[20]. Народ не довіряв іспанцям, дворяни-протестанти обґрунтовано побоювалися католицької реакції[20].

На думку Лодса, заколот зародився саме в середовищі парламентарів, незгодних з вибором королеви[18]. Ядро змови склали депутати Ніколас Арнолд[en], Пітер Керью[en], Джеймс Крофт (Крофтс), Вільям Пікерінг, Едвард Робертс, Томас Ваєтт і Джордж Харпер, а також Вільям Вінтер і Вільям Томас[16]. Арнолд, Крофт, Керью, Ваєтт були великими землевласниками, Пікерінг — послом у Франції за часів Джона Дадлі, Вінтер служив контролером флоту, Томас — клерком Таємної ради. Керью, Пікерінг, Томас і Ваєтт були протестантами, інші змовники не мали явних релігійних переконань. Всі, окрім Томаса, належали до вищого класу англійського суспільства, але впливових вельмож і воєначальників серед них не було[18]. Найзначніші діячі часів Генріха VIII і Едварда, які дожили до листопада 1553 року, розсудливо воліли залишатися у тіні[21]: до змови долучився тільки Генрі Грей, батько Джейн Грей[22].

Едвард Кортні, прижиттєвий портрет

26 листопада 1553 року[21] незгодні вперше зустрілися в околицях лондонського замку Бейнерд[en][20], щоб обговорити можливість перевороту. Вільям Томас, який, можливо, організував цю зустріч, наполягав на вбивстві Марії, але більшість змовників висловилися за збереження їй життя[23]. Місце Томаса на чолі змови перейшло до Джеймса Крофта[23]. До 22 грудня визначилася тактика повстання. Заколот повинен був спалахнути на Великдень, 18 березня 1554 року, одночасно в чотирьох місцях: Крофт відповідав за бунт в Хартфордширі, Генрі Грей — в Лестерширі, Ваєтт — в Кенті, Керью з підтримкою Кортні — в Девоні[20][24]. Саме Девон — батьківщина Кортні і ймовірний плацдарм висадки іспанців — вважався першочерговою ціллю[24]. Кортні був посвячений у змову, але не взяв у ній активної участі[25]. На думку біографа Кортні Джеймса Тейлора, проживши половину життя в тюремній камері, Кортні навряд чи ризикнув би своєю довгоочікуваною свободою[26]. Ані Ваєтт, ані його найближчі прихильники не сказали на допитах ні слова проти Кортні і Єлизавети[26]. Лише Ніколас Трокмортон[en] дав свідчення про те, що Кортні нібито повинен був супроводжувати Трокмортона в поїздці до Керью з метою почати заколот в Девоні і Корнуоллі[27]. Були й непрямі свідчення того, що незадовго до повстання Кортні бував у місцях, де він міг би зустрічатися з Ваєттом, але нічого певного[27].

Дійсна мета змови залишається невідомою. На суді змовники клялися, що їх єдиною метою було примусити Марію відмовитися від шлюбу з Філіпом[28]. Ренар і єпископ Стефан Гардінер вважали, що змовники планували передати корону Єлизаветі[28]. Гардінер вважав, що змовники мали намір відновити едвардівську політику в справах релігії — що мало на увазі скинення католички Марії[28]. Ренар стверджував, що реальним двигуном змови був французький двір, а Єлизавета свідомо виконувала французькі інструкції[29]. Змовники дійсно використовували ім'я Єлизавети в агітації, посилали їй листи-звернення, але сама Єлизавета в змові участі не брала і не зробила нічого, що могло б її скомпрометувати[30].

Згідно з найбільш поширеним сучасним трактуванням, змовники вирішили силою відсторонити Марію від влади, передати корону Єлизаветі і видати її заміж за Кортні, тим самим відновивши в країні протестантизм часів Едварда VI[1][20]. Менш імовірно, що вони збиралися повернути корону Джейн Грей[20]. Значення релігійного фактору може бути оцінене лише приблизно, оскільки бунтівники навмисно уникали твердих заяв з питань віри[1]. Ваєтт інструктував своїх прихильників: «Ви не повинні навіть згадувати релігію, бо це відверне від нас серця багатьох» (англ. You may not so much as name religion, for that will withdraw from us the hearts of many)[1].

Мотиви заколотників також не цілком зрозумілі: змова об'єднала людей різного суспільного становища, з різними інтересами. Землевласники (і католики, і протестанти), що зайняли колишні монастирські землі, побоювалися реституції своїх володінь католицькою церквою[31]. Багато хто припускав, що Філіп втягне Англію в руйнівні війни в інтересах Габсбургів[31]. Маси ремісників, що прилучилися до повстання, страждали від кризи легкої промисловості, що розпочалася у 1551 році, але неможливо виділити який-небудь цех, який би істотно виграв в разі перемоги заколотників[1][32]. Ті ж класи суспільства виступали і на боці Марії; Лодс вказує на «чудову схожість» біографій і суспільного становища глави змови Томаса Ваєтта і його непримиренного супротивника — шерифа графства Кент Роберта Саутвелла[33]. На думку Лодса, повстання Ваєтта в Кенті, на відміну від селянських повстань, не мало класової складової: під час походу на Лондон заколотники-простолюдини не розграбували по своїй волі жодного панського маєтку[33].

Передчасний початок[ред. | ред. код]

Початок повстання: четверо керманичів висуваються у райони збурень

В кінці грудня 1553 року прихильники Марії отримали перші звістки про змову[24]. На початку січня 1554 року Гардінер дізнався про це від самого Кортні[27]. Тоді ж, не пізніше 7 січня 1554 року, про змову стало відомо і Ренару, і посол поквапився попередити королеву[34]. Таємна рада пішла на безпрецедентний крок, опублікувавши 14 січня умови шлюбного контракту між Марією і Філіпом[35]. Уряд Марії відкрив свої карти, запрошуючи заколотників зробити хід. Ті, виявили стеження і, вирішивши, що час настав, 18 січня 1554 року почали діяти[34]. Цей заколот з самого початку розпався на чотири незалежні одна від одної кампанії, і тільки одна з них, повстання Томаса Ваєтта в Кенті, стала реальною загрозою для Марії та її уряду. Виступи Генрі Грея і Пітера Керью були пригнічені без пролиття крові, а Джеймс Крофт зовсім не починав активних дій.

Пітер Керью почав першим. Ще 2 січня 1554 року він отримав наказ з'явитися до Таємної ради. Мета цього виклику залишилася невідомою; можливо, справа не була пов'язана з чутками про змову — але Керью припустив найгірше і втік морем в Девон[36][37]. У цьому графстві заколот міг мати міцну підтримку — місцеве населення було серйозно стурбоване чутками про висадку іспанців[38]. Однак на початку січня шериф графства, католик[39] сер Томас Денніс перехопив ініціативу, переконав найбільших землевласників зберегти вірність Марії і взяв під свій контроль стратегічне місто і порт Ексетер[40]. 17 січня Керью відкрито оголосив початок повстання[41], а Денніс оголосив в Ексетері стан облоги[42]. 19 січня в Ексетер доставили ордер на арешт Керью, виписаний Таємною радою ще 16 січня[43]. Незважаючи на симпатії чималої частини девонських простолюдинів, Керью не зумів переломити ситуацію на свою користь. Кортні залишався в Лондоні, його девонська рідня відмовилася долучитися до заколоту, а деякі відкриті союзники Керью, на кшталт сімейства піратів КіллігрюKilligrew[en], принесли більше шкоди, ніж користі[42]. Досвідчений солдат Керью зрозумів, що штурм Ексетера з його силами неможливий, і відмовився від боротьби[44]. 23 січня він написав Деннісу, що їде в Лондон, щоб здатися на милість Таємної ради[44]. 24 січня Керью демонстративно послав обоз із припасами на свою базу, імітуючи підготовку до оборони від урядових сил, а в ніч на 25 січня втік на піратській шхуні в Нормандію[45] (на думку Фруда, втеча Керью була влаштована Деннісом, який хотів уникнути відкритого зіткнення[39]).

Генрі Грей (герцог Саффолк) залишався в Лондоні до ранку 25 січня[46]. Того дня, коли Ваєтт підняв в Кенті відкритий заколот, Грей втік з Лондона на північ, піднімати повстання в Лестерширі. У той же день по його слідах вирушив загін прихильників Марії[47]. Грей не був популярним в рідному графстві, де народ дотримувався католицизму і був байдужий до заклинань про «іспанську загрозу»[48]. Йому дозволили агітувати проти Марії і Філіпа в Лестері, але він зміг завербувати там всього 140 бійців — ймовірно, своїх власних васалів[49]. 30 січня Ковентрі, місто, яке, на думку Грея, повинно було стати йому опорою, відмовилося відкривати ворота заколотникам[50]. Дізнавшись про це, Грей відмовився від боротьби, розпустив свій загін і здався на милість переможців[51].

Джеймс Крофт залишався в Лондоні до 19 січня включно[36]. 20 січня він відвідав у Ешрідже[en] Єлизавету і безуспішно намагався переконати її виїхати подалі від Лондона і Марії[52]. Після цього Крофт не вжив жодних активних дій, і його ім'я зникло з історичних свідчень аж до його арешту 13 лютого. Чутки про загони заколотників в Хартфордширі, де Крофт збирався підняти заколот, виявилися помилковими.

Едуард Кортні остаточно вибув з боротьби 21 січня. У цей день Гардінер викликав до себе Кортні і вчинив йому жорсткий допит. Єпископ переконав Кортні розірвати всі зв'язки зі змовою і зачаїтися, а потім знищив документи, які компрометували Кортні[27][53].

До 22 січня двір залишався в невіданні про найнебезпечніший напрямок заколоту, очолюваний Томасом Ваєттом[54]. Найнебезпечнішим ворогом Марії в ці дні здавалася Єлизавета. Гардінер переконував Марію в тому, що заколотники хочуть привести до влади Єлизавету, і вимагав її негайного арешту[55]. У липні 1553 Єлизавета легко мобілізувала дві тисячі озброєних вершників — силу, з якою не могли не рахуватися при дворі. Марія зажадала, щоб Єлизавета, яка знаходилася в Ешріджі, в двадцяти семи милях від Лондона, негайно прибула до двору у Вестмінстер[56]. Єлизавета в ці дні була нездорова, але посланці Марії примусили її до переїзду. Поїздка, яка зайняла п'ять діб, фактично була арештом: Марії була необхідна не присутність Єлизавети в Лондоні, а її ізоляція[56]. Свідчення сучасників про цей епізод вкрай суперечливі — ясно тільки те, що Єлизавета, яка не брала участь у змові, не намагалася, та й не могла втекти від сестри[57].

Похід Ваєтта[ред. | ред. код]

Розгортання[ред. | ред. код]

Замок Аллінгтон — родовий маєток Ваєттів

У п'ятницю 19 січня Ваєтт у супроводі Пікерінга приїхав з Лондона в родовий замок АллінгтонAllington Castle[en] в Кенті[36]. Графство Кент, стратегічно розташоване між Лондоном і Па-де-Кале, завжди становило особливий інтерес для англійських монархів[58][1]. Тюдори побоювалися посилення місцевих сімейств і за можливості винагороджували своїх наближених саме кентськими землями[58]. Так наприкінці XV століття в Кенті облаштувалося сімейство Ваєттів, а в 1540-х роках — лондонський суддя і земельний спекулянт Роберт Саутвелл, брат вельможі Річарда СаутвеллаRichard Southwell (courtier)[en][58]. У Кенті зосередилися маєтки діючих чиновників, дипломатів і суддів, тому місцеве дворянство, як вважали в Лондоні, не становило загрози для королівської влади[58]. Селяни і міська чернь, навпаки, вирізнялася схильністю до збурень[58].

Томас Ваєтт-молодший у тридцять два роки вже мав п'ятьох дітей і встиг послужити шерифом графства[59]. Під час повстань 1549 року він отримав досвід організації ополчення, тому обурення серед дворян-протестантів не становило для нього особливої ​​проблеми[60][61]. Його найближчі союзники Харпер, Калпеппер і Генрі АйсліHenry Isley[en] також служили шерифами Кента; Ваєтт, Калпеппер і брати Айслі жили в Кенті постійно і тому мали сильний вплив на свою клієнтуру[62].

Село ЕлфордAylesford[en] на ріці Медвей поблизу Мейдстона — вербувальна база Ваєтта. Дванадцять жителів Елфорда були звинувачені в участі у заколоті[63]

19 січня Ваєтт послав гінців до родичів і знайомих, запрошуючи всіх зібратися на військову раду в замку Аллінгтон[64]. 20 і 21 січня зібрані у замку виробили тактику дій, призначили відкритий виступ на 25 січня і розіслали по всіх графствах Англії гінців з обурливими прокламаціями (вони були опубліковані одночасно, 25 січня)[65]. Ваєтт не розкрив союзникам справжні цілі змови: за його легендою, виступ в Кенті було частиною загального руху за порятунок королеви «від злих радників і її власних помилок»[66]. Ваєтт намагався залучити до змови Саутвелла (католика, але супротивника шлюбу Марії і Філіпа[39]) і його свояка лорда Абергавенні, але вони залишилися вірні королеві і очолили опір заколоту. Всього, за даними слідства, до змови було залучено близько тридцяти кентських дворян, у тому числі математик і астроном Леонард ДіґґсLeonard Digges (scientist)[en][67].

22 січня до Марії дійшли перші чутки про збурення в Кенті, вона послала Ваєтту примирливого листа з пропозицією почати переговори про мирний вихід з кризи[68]. Марія намагалася виграти час[66] і не збиралася навіть обговорювати відмову від шлюбу з Філіпом. Ваєтт, розуміючи наміри королеви, відмовився від переговорів і вигнав її гінців з Кента[66]. 23 січня заколотники почали агітувати кентських простолюдинів до повстання «проти іспанців»[69]. Саутвелл примітив одного такого агітатора, Вільяма Айслі, але перша спроба мобілізувати місцевих дворян проти заколоту зірвалася — всі вони «раптом» кудись поїхали[69]. За матеріалами судів над бунтівниками, Ваєтт зумів завербувати жителів 124 церковних парафій по всьому графству[70]. Більшість підслідних жили в околицях родових помість Ваєтта і його найближчих союзників[71]. Населення узбережних міст на сході Кента, що знаходилося під контролем Саутвелла і Абергавенні, в заколоті участі майже не брало[32].

Вранці 25 січня в селах, що знаходилися під впливом змовників, задзвонили церковні дзвони, і завербовані селяни потягнулися в міста[46]. Ваєтт підняв прапор повстання і зачитав звернення в Мейдстоні, його союзники зробили те ж саме в Тонбріджі, Рочестері, Маллінзі та інших містах і містечках[72]. Лише троє мирових суддів марно намагалися зупинити заколот[72]. Увечері 25 січня Саутвелл сповістив Марію, що становище настільки небезпечне, що королеві слід залишити Лондон[73].

Перемога при Рочестері[ред. | ред. код]

Пересування головних сил повстанців з 25 січня по 7 лютого 1554 року. Кольором виділені сучасні межі Великого Лондона.

26 січня Ваєтт перехопив королівський караван річкових суден з артилерією й боєприпасами[74]. 26 або 27 січня уряд в Лондоні нарешті проголосив Ваєтта зрадником; у відповідь Ваєтт оголосив поза законом Саутвелла, Абергавенні і всіх їхніх союзників[75]. Таємна рада, що загрузла в інтригах, не збиралася допомагати Марії: сильна королева здавалася верховникам більшим злом, ніж збройний заколот[74]. Єдиним виходом для Марії стало пряме звернення до міської корпорації Лондона[74]. Муніципалітет зібрав каральний загін з 800 ополченців (англ. Whitecoats), який очолив старий герцог Норфолк[75]. На думку Лодса, або Норфолк був обраний за його беззастережну відданість католицизму, або його навмисно принесли в жертву[76]. Норфолк не мав жодних шансів: всі його офіцери і більша частина ополченців співчували заколотникам[76].

До 27 січня Ваєтт мав у своєму розпорядженні 2000 бійців в Рочестері, у 35 милях від Лондона[77], а сильні загони братів Айслі займали Тонбрідж і Севенокс[75]. Місцеве населення — клієнтура Ваєтта і його союзників — не підтримувало лоялістів[78]. Саутвелл і Абергавенні з 600 бійцями перекрили в Маллінгу дорогу, що з'єднувала Тонбрідж і Рочестер, не дозволяючи Томасу Айслі з'єднатися з силами Ваєтта[75]. Інший загін лоялістів на чолі з бароном КобхемаGeorge Brooke, 9th Baron Cobham[en] (400 бійців) займав Грейвсенд[78].

28 січня загін Генрі Айслі (500 бійців) несподівано вийшов з Севенокса в Рочестер[78]. Саутвелл прийняв бій і розбив заколотників під РутемомWrotham[en], захопивши близько 60 полонених[78]. Генрі Айслі втік з Кента на захід[78]. Жорстку протидію Саутвелла заколотникам, на думку Лодса, міг пояснювати його особистий конфлікт з Ваєттом, але ніяких свідоцтв цього не збереглося[79]. Особиста рішучість Саутвелла не могла компенсувати слабкість його впливу на місцеве дворянство: він лише нещодавно влаштувався в Кенті і не мав родинних зв'язків з сусідами[80]. Такі зв'язки і вплив мав союзник Саутвелла лорд Абергавенні, спадкоємець найдавнішого, але не найбагатшого кентського сімейства[80].

Після сутички під Рутемом учасникам конфлікту з обох сторін здалося, що заколот досяг вищої точки[78], але це було помилкою. У той же день 28 січня Норфолк привів свої сили (1200 осіб, включаючи загін з Грейвсенда, з вісьмома гарматами) до Рочестера[81]. З табору заколотників до Норфолка біг Джордж Харпер; командувач радо прийняв старого знайомого, а той переконав його в слабкості позиції Ваєтта[81]. Вночі Харпер, який діяв за завданням Ваєтта, організував перехід лондонців на бік заколотників[82]. Вранці 29 січня, коли Норфолк повів своє військо на приступ, лондонці з криком «Ми всі англійці! До Ваєтта!» (англ. We are all Englishmen! A Wyatt! A Wyatt!) повернули зброю проти свого командувача[82]. Норфолк спробував відбитися від лондонців артилерійським вогнем, а коли бунтівники захопили батарею — втік до Лондона[82]. Барон Кобхем розпустив залишки свого загону і зачинився в замку КулінгCooling Castle[en][83], а Саутвелл, що не брав участі в битві (Норфолк не вважав за потрібне попередити його), виїхав до Лондона і залишив Абергавенні в тилу бунтівників[84]. Абергавенні прибув до Лондона вже в лютому, щоб очолити опір в Саусварку.

Марш на Лондон[ред. | ред. код]

Ворота замку Кулінг — у XVII столітті резиденції баронів Кобхем

Якби 29 січня Ваєтт, як радили йому офіцери лондонців, негайно пішов на незахищений Лондон, результат повстання міг скластися на його користь[85][77]. Але Ваєтт витратив час на другорядні цілі, давши Марії можливість завоювати громадську думку і організувати опір[77].

Вранці 30 січня заколотники силами до 2000 осіб обложили замок Кулінг, що належав тестеві Ваєтта барону Кобхему. Барон очолював сили лоялістів в Грейвсенді, а троє його синів брали активну участь у заколоті[84][86]. Розбивши гарматними пострілами розвідний міст, заколотники розграбували замок і доставили барона до Ваєтта[84]. Ввечері 30 січня заколотники, рухаючись в сторону Лондона, досягли Грейвсенда, увечері 31 січня — Дартфорда[84]. Положення Марії стало настільки нестерпним, що вона була готова відкласти одруження[87]. Населення Лондона відкрито схилялося на бік заколотників[88]. У цей день Марія направила Ваєтту другу пропозицію до перемир'я, але Ваєтт королеві не довіряв і висунув неприйнятні зустрічні умови: королева повинна здати повстанцям ключі від Тауера і стати заручницею Ваєтта[89].

Мирне вирішення конфлікту стало неможливим: обурена нахабством Ваєтта Марія рішуче налаштувалася на повний військовий розгром заколоту[90]. 1 лютого королева, відмовившись від посередництва непрацездатної Таємної ради, безпосередньо звернулася за підтримкою до лондонців[91]. У супроподі вірних лордів Марія приїхала в Гілдхолл і роз'яснила стан справ лондонському купецтву[91]. Марія процитувала знущальні умови Ваєтта і визнала, що «іспанський шлюб» розколов суспільство, а потім запропонувала вирішити питання про шлюб через парламент[91]. Громадська думка, яка ще вранці схилялася на бік заколотників, змінилася на користь королеви. Новим командувачем урядових сил став Вільям Герберт, граф Пемброк[en][92], комендантом міста — Вільям Говард[en]. Вільям Педжет[en] відновив контроль корони над Таємною радою[92]. Абергавенні організував оборону південних передмість Лондона, а Саутвелл повернувся в Кент, щоб загрожувати бунтівникам з їх власного тилу[93].

Вид Лондона з південного берегу Темзи, гравюра 1616 року. На передньому плані — передмістя Саусварк, праворуч — Лондонський міст

Вранці 3 лютого бунтівники дійшли до Саусварка, передмістя Лондона на правому (південному) березі Темзи[94]. Єдиний міст через Темзу надійно охороняли прихильники королеви на чолі з Абергавенні[93], і Ваєтт не зважився на штурм мосту[95]. Пемброк, в свою чергу, не робив активних вилазок, справедливо вважаючи, що час працює проти Ваєтта[96]. За три дні стоянки у Саусварку заколотники поповнили свої ряди і ополченцями-перебіжчиками, і місцевими обивателями[97]. Ймовірно, останні не стільки співчували заколоту, скільки намагалися захистити свою власність від розграбування — однак, за винятком пограбування палацу Гардінера, поведінка заколотників була зразковою[98]. На військовій нараді одні союзники запропонували Ваєтту повернутися в Кент, щоб придушити лоялістські загони, інші — піти в ще не охоплений повстанням Ессекс[97]. Але Ваєтт розсудив, що ключ до захоплення влади залишається в Лондоні[97]. Рада постановила переправитися через Темзу на захід від Лондона і йти на штурм його західних воріт північним берегом річки[97]. Ваєтт запевнив повсталих, що облога не потрібна: його союзники в Лондоні відкриють ворота[99].

У поході на Лондон брали участь від 2 до 3 тисяч осіб, історія зберегла імена близько 750 з них[100]. 560 з 750 жили в Кенті, велика частина решти — в Лондоні і Саусварку[100]. На думку Лодса, цифра в 750 осіб становить приблизно п'яту частину від загального числа заколотників і 40-50 % від ядра активних бунтівників[2].

Розгром[ред. | ред. код]

Місце останнього бою Ваєтта (художня реконструкція 1895 року). У центрі — Ладгейтські ворота, на передньому плані — Фліт-стріт. Ліворуч за воротами — собор Святого Павла, праворуч вгорі (за річкою) — Саусварк

6 лютого Ваєтт повів своє військо з Саусварку на південний захід, у Кінгстон-апон-Темс[101]. Бунтівники перейшли Темзу Кінгстонським мостомKingston Bridge, London[en], але їх артилерія загрузла в трясовині[102]. Втративши декілька годин в марних спробах визволити гармати, вночі з 6 на 7 лютого Ваєтт потайки пройшов лівим берегом Темзи до західних передмість Лондона[103]. На світанку 7 лютого бунтівники побачили мету — міську стіну лондонського Сіті, а перед нею — війська Пемброка[104]. Лондон був вражений звісткою про те, що Ваєтт готує відкритий напад місто[105]. Паніка і напруга були викликані не стільки страхом перед Ваєттом, скільки взаємною недовірою серед лондонців: кожен підозрював кожного в зраді[101].

Після нетривалої зупинки в НайтсбріджіKnightsbridge[en] Ваєтт зважився на штурм[104]. Протестантський вікарій Кінгстона Вільям Олбрайт благословив заколотників на вирішальний бій[106]. Бій під Чарінг-Кроссом, що розпочалась пополудні 7 лютого в лощині між Найтсбріджем і Ладгейтськими воротамиLudgate[en] лондонського Сіті, описаний сучасниками вкрай суперечливо[104]. Після нетривалої перестрілки одні урядові загони відступили, відкривши Ваєтту шлях до центру міста, а інші втекли[57]. Син Ваєтта Джордж вважав, що Пемброк лише дивом уникнув долі Норфолка[3]. На думку Лодса, Пемброк вийшов з бою, побоюючись масової зради своїх ненадійних ополченців[104]. Можливо, що Пемброк навмисно відступив, давши заколотникам прорватися до воріт, розраховуючи надалі їх оточити[104]. Достеменно відомо лише те, що Ваєтт, просунувся по Стренд і Фліт-стріт і майже безперешкодно дійшов до замкнених Ладгейтських воріт, які обороняв Вільям ГовардWilliam Howard, 1st Baron Howard of Effingham[en][107].

Ймовірно, Ваєтт розраховував на повторення подій під Рочестером, але цього разу лондонські ополченці залишилися вірними королеві[107]. Ваєтт не зважився на штурм воріт, і близько п'ятої години вечора його військо, переслідуване урядовими загонами, відступило на захід до застави Темпл-БарTemple Bar, London[en][107]. За весь день обидві сторони втратили близько сорока чоловік вбитими, а всього за 18 днів повстання загинули від 60 до 70 осіб[107]. Увечері 7 лютого Ваєтт здався на милість переможців, а його найближчі союзники відмовилися від продовження боротьби[107]. Активно чинив опір лише невеликий загін Катберта Вогана, посланий Ваєттом у Вестмінстер[107]. У західних передмістях Лондона почалися масові арешти.

Суди і страти[ред. | ред. код]

Страта відсіканням голови на Тауер-Хілл. Гравюра 1685 року

До вечора 7 лютого майже всі значні учасники походу Ваєтта були заарештовані і доставлені в Тауер, лише небагатьом вдалося втекти[108]. Незабаром всі в'язниці були переповнені, і заарештованих почали розміщувати в церквах[109]. Саутвелл розгорнув тимчасовий штаб в замку Аллінгтон, керуючи звідти каральними загонами, що прочісували графство[108]. 17 лютого йому на допомогу прийшли 300 вершників герцога Пемброка[108]. Кентські в'язниці, як і лондонські, швидко переповнилися, а карателі не квапилися судити заколотників, чекаючи сигналів із Лондона[108]. Було не зрозуміло, чи готова Марія до масових страт, або ж вона волітиме помилувати простих заколотників[108].

Після розгрому заколоту придворні партії зробили свої, різні, висновки з подій[110]. Ренар вирішив, що іспанські інтереси в Англії вимагають фізичного усунення Єлизавети і Кортні[110]. Гардінер, який захищав Кортні, вирішив, що безпека країни вимагає викорінення протестантизму[110]. Педжет, що представляв військову партію, добивався помилування бунтівників[111]. Карл V закликав Марію жорстко покарати організаторів і проявити милість до рядових заколотників[112]. Сама ж Марія переконала себе, що народ Англії все-таки підтримує її, а повстання Ваєтта — справа нечисленних «єретиків і агітаторів»[112]. Після того, як пройшла гарячка перших днів лютого, вона передала слідство і суди Таємній раді[112].

Перший суд над тридцятьма трьома лондонцями, які перейшли на бік Ваєтта під Рочестером, відбувся вже 10 лютого[109]. 12 лютого в Лондоні засудили ще 147 осіб[109]. В цей день в Лондоні були зведені перші шибениці, а в Тауері таємно обезголовили леді Джейн Грей і її чоловіка[113]. Перша масова страта 45 заколотників відбулася в Лондоні 14 лютого[113]. У Лондоні стратили тільки місцевих жителів, а кентських заколотників (включаючи братів Айслі, Вогана, Діґґса, крім самого Ваєтта) Рада віддала до рук Саутвелла[113]. Деякі із засуджених дворян були помилувані, а через кілька днів — знову засуджені[113]. Олександр Бретт (капітан лондонців, які перейшли на бік бунтівників під Рочестером) був страчений, а Воган і Діґґс вижили[113]. Генрі Грей, батько леді Джейн, був обезголовлений 23 лютого.

До кінця лютого були засуджені близько 480 осіб, але масові страти знову відкладалися[114]. Потім близько шістсот осіб, які були сковані по двоє і по троє, привели під конвоєм до Марії, і королева, на радість лондонців, відпустила їх на волю[114][115]. За підрахунками істориків, основний удар правосуддя припав на жителів Лондона: з 76 засуджених до смерті були страчені 45 осіб[114][116]. З 350 засуджених жителів Кента були страчені менше тридцяти (включаючи Ваєтта і ще сімох або вісьмох дворян)[114][116]. Загальне число страчених, на думку Лодса, не перевищило сотні людей, з яких 71 особа відома поіменно[116].

11 квітня 1554 Ваєтт був страчений на Тауер-Хілл[117]. Йому дозволили виголосити промову, в якій він обстоював невинність Єлизавети і Кортні[117]. Кат зумів обезголовити Ваєтта з одного удару, тіло страченого проволокли по вулицях Лондона, а відрубану голову виставили на жердині поблизу Тайберна. Через кілька днів вона зникла без сліду — так само, як дев'ятьма роками раніше пропала голова Томаса Мора[117].

17 квітня 1554 відбувся суд над Ніколасом Трокмортоном. Звинувачення проти нього спиралося на свідчення Катберта Вогана[118], Трокмортон захищався самостійно: кримінальний процес XVI століття не допускав участі адвокатів у справах про державну зраду[119]. Після десяти годин дебатів суд присяжних виправдав Трокмортона[120]. Присяжні, які наважилися стати проти волі королеви, вирушили на півроку до в'язниць, а Трокмортон залишився в Тауері[120][118]. Обвинувачення не зуміло зібрати нових доказів проти нього, і 18 січня 1555 року він вийшов під заставу у 2000 фунтів[118]. Процес Трокмортона став важливою віхою в розвитку британської юстиції. Вже в часи Єлизавети його матеріали вивчалися і коментувалися, в XVII столітті захист Трокмортона став зразком для нових «державних злочинців», а в XVIII–XX століттях протоколи процесу неодноразово перевидавалися[121].

Жоден бунтівник, включаючи арештованого 12 лютого Кортні, не надав слідчим свідчень проти Єлизавети. Встановлені слідством епізоди не давали приводу до кримінального переслідування принцеси[122]. 16 березня 1554 року Гардінер влаштував Єлизаветі суворий допит, але та витримала і нічого не визнала[123]. 18 березня Єлизавету ув'язнили в Тауері[123]. Ренар знову вимагав стратити Єлизавету, але більшість Таємної ради вирішила врятувати її як єдину легітимну спадкоємицю бездітної Марії[123]. До кінця квітня вороги Єлизавети остаточно переконалися, що не мають у розпорядженні ніяких доказів для законного суду, а незаконна розправа могла спричинити народні обурення[123]. Режим утримання принцеси і її свити в Тауері пом'якшили, а потім Єлизавету вислали у Вудсток[28]. До палацу вона повернулася лише в квітні 1555 року, під час хибної вагітності Марії[123].

Значення повстання[ред. | ред. код]

У січні 1554 року Ваєтт наблизився до захоплення верховної влади, як жоден інший бунтівник епохи Тюдорів. Але, на думку Флетчера і МакКаллока, значення повстання Ваєтта було не в цьому, а в його поразці[1]. До повстання Ваєтта дворянство вважало заколот останнім, але все ж прийнятним засобом вирішення політичних криз[1]. Крах повстання переконав англійські правлячі верстви в тому, що час заколотів минув[1]. Дворянська опозиція зосередилася на парламентських засобах протидії волі королеви і швидко навчилася використовувати парламент у своїх інтересах[1]. Вже за життя Марії парламент спочатку перешкодив коронації Філіпа і забезпечив права Єлизавети на престолонаслідування, а потім переконав Марію в неможливості реституції церковних земель[1].

На думку Лодса, поразка Ваєтта об'єднала опозиційне дворянство навколо Єлизавети. Ця опозиція, слідом за самою Єлизаветою, відмовилася від радикальних дій[124]. Сучасник повстання, скарбник Джон ХаррінгтонJohn Harington (treasurer)[en] склав епіграму: «Заколот не може скінчитися удачею; Коли він переможе — його кличуть інакше» (англ. Treason doth never prosper. What's the reason? Why, if it prosper, none dare call it treason[124]). Саме представники партії поміркованих і склали уряд Єлизавети, а радикали (виключаючи Трокмортона) виявилися на другорядних ролях[124]. Єлизавета прекрасно розуміла розкриту повстанням Ваєтта загрозу з боку дворян-парламентарів і їх безземельних молодших синів — тієї самої сили, що очолила повстання Ваєтта[125]. Єлизавета підпорядкувала внутрішню політику ідеї примирення з дворянством, а зовнішні війни і колоніальні загарбання поглинули енергію найбільш активної його частини — в тому числі колишніх змовників Арнолда, Керью і Вогана[125].

Долі заколотників, що вижили[ред. | ред. код]

  • Ніколас Арнолд[en] (1507–1580) був випущений з Тауера в січні 1555 року. У квітні — вересні 1556 року він був заарештований за підозрою в участі у змові Генрі Дадлі[en] і знову зумів вийти сухим з ​​води. У 1560-х роках брав активну участь в колонізації Ірландії, суперничав за вплив з лордом-лейтенантом Ірландії[en]. Після полишення Ірландії багато років представляв в парламенті графство Глостер[126].
  • Катберт Воган (1520–1563) після звільнення продовжив життя солдата. У 1563 році він загинув у Гаврі при обороні міста від католиків[127].
  • 'Леонард Діґґс[en] (бл. 1515–1559) втратив майно, але зберіг життя. Після повстання він прожив всього п'ять років, його трактат «Stratioicos» був виданий посмертно. Його син Томас Діґґс (1546–1595) також став математиком і астрономом, онук Дадлі Діґґс[en] (1583–1639) — дипломатом, онук Леонард Діґґс[en] (1588–1635) — письменником.
  • Пітер КерьюPeter Carew[en] (1514–1575), що емігрував у Францію, кілька місяців намагався знайти фінансування для заколоту Генрі Дадлі[128]. Влітку 1556 року Керью був заарештований Педжетом у Фландрії, вивезений в Англію і відсидів кілька місяців у Тауері. У 1557 році Керью брав участь у військовій експедиції до Франції. У 1568 році Керью вирушив до Ірландії, щоб повернути контроль над землями, що нібито належали йому. Судові спори швидко переросли в збройний конфлікт з місцевими землевласниками і спровокували перший заколот ДесмондаDesmond Rebellions[en]. Уряд Єлизавети, який загруз в колонізації Ірландії, визнав дії Керью занадто радикальними і примусив його повернутися в Англію. Незабаром після смерті Керью Джон ХукерJohn Hooker (English constitutionalist)[en] написав його докладну біографію, одну з перших англійських книг цього жанру. На думку історика еміграції XVI століття Крістін Гарретт, Керью «можливо, був самою значною і пророчою фігурою серед усіх діячів еміграції [часів Марії Тюдор]»[129].
  • Едвард Кортні перебував під вартою спочатку в Тауері, а потім в замку Фотерінгей до початку квітня 1555 року[130]. В кінці квітня або на початку травня 1555 року Кортні виїхав у вигнання[131]. Майже півроку він провів при дворі Карла V в Брюсселі, а з січня 1556 року влаштувався в Падуї[132]. Смерть Кортні 18 вересня 1556 року спричинила стійкі чутки про його отруєння[133].
  • Джеймс Крофт (бл. 1518–1590) витримав тортури в Тауері, але не обмовив Єлизавету. Зійшовши на престол, Єлизавета відновила Крофта в правах на конфісковане при Марії майно, а сам Крофт став клієнтом фаворита Єлизавети Роберта Дадлі[134]. З 1563 року до своєї смерті Крофт представляв Хартфордшир в парламенті і займав другорядні посади в місцевій адміністрації.
  • Вільям Пікерінг (1515 або 1516–1575) у лютому 1554 втік до Франції, де разом з Керью готував морську операцію проти «іспанських загарбників». У березні 1555 року він був помилуваний і незабаром повернувся в Англію. Після коронування Єлизавети іноземні посли доносили, що неодружений Пікерінг був найбільш вірогідним кандидатом в чоловіки Єлизавети, але сам Пікерінг публічно заперечував це. Він не повернувся у велику політику і прожив решту життя у своїх маєтках[128][135].
  • Ніколас ТрокмортонNicholas Throckmorton[en] (1515 або 1516–1571) в червні 1556 року втік з країни, побоюючись переслідування у зв'язку зі змовою Генрі Дадлі[118]. Завдяки заступництву численної рідні (у Трокмортона було сім братів[136]) в 1557 році він домігся помилування і повернув конфісковані маєтки. Повернувшись до Англії, Трокмортон встановив контакт з Єлизаветою і приєднався до протестантської партії[137]. Після коронування Єлизавети Трокмортон зробив швидку придворну кар'єру, служив послом у Франції і при дворі Марії Стюарт. У 1570 році Трокмортона запідозрили в участі в Північному повстанні, взяли під варту, але незабаром звільнили через його нездоров'я. Він помер під слідством, але на волі в лютому 1571 року[138][139].

Повний список заколотників, що вижили і емігрували з країни, наводиться в біографічному словнику Крістін Гарретт «Емігранти епохи Марії» (англ. The Marian Exiles), вперше виданому в 1938 році[140].

Повстання в культурі[ред. | ред. код]

Перший короткий опис повстання, складений Джоном Мітчеллом, був надрукований вже в березні 1554 року у вигляді глави в «Короткій хроніці королів Англії»[141]. Повний історичний опис склав в тому ж році священик Джон Проктор. У січні — лютому 1554 року Проктор завідував школою в Тонбріджі, в одинадцяти милях від бази Ваєтта в Мейдстоуні. «Історія повстання Ваєтта» Проктора була видана в кінці грудня 1554 року в Лондоні і перевидана в січні 1556 року. Проктор дотримувався вірнопідданської позиції і католицької віри і шукав причини бунту в єресі, яку сам Ваєтт нібито приховував від своїх спільників[142]. Після двох видань книга Проктора була надовго забута, але в XX столітті вона була знову визнана найважливішим історичним джерелом[143].

У 1995 році вийшов роман Барбари Кайл «Дочка короля» (The King's Daughter), дія якого відбувається в Лондоні під час повстання Ваєтта.

У кінематографі повстання Ваєтта відображено епізодично — як розв'язка історії леді Джейн Грей або як зав'язка історії про прихід до влади Єлизавети. У фільмі 1986 року «Леді Джейн» повстання показане з точки зору сімейства Генрі Грея. Роль Генрі Грея, що вирушає підіймати заколот, виконав Патрік Стюарт. У телефільмі 2005 року «Королева-незаймана», що починається з арешту Єлизавети 18 березня 1554 року, показані сцени тортур і страти Ваєтта (в ролі Томаса Ваєтта — Браян ДікBryan Dick[en]). В англійській телевиставі 1971 року «Єлизавета R»Elizabeth R[en], головною темою якої стала еволюція відносин Марії та Єлизавети[144], вимовлені Ваєттом слова («Боже, бережи принцесу Єлизавету» замість «Боже, бережи королеву Марію») стали приводом до змін в психіці Марії[145]. За задумом творців вистави, Марія і в ході повстання, і після нього зберігала тепле відношення до зведеної сестри[145] — до того, як Ваєтт під тортурами обмовив Єлизавету[146]. Слова Ваєтта зруйнували крихкий мир в королівській родині, Марія втратила віру в людей і занурилася в релігійний фанатизм[145].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м Fletcher and McCulloch, 2008, с. 101.
  2. ↑ а б Loades, 1965, с. 76, 77.
  3. ↑ а б Loades, 1965, с. 74.
  4. ↑ McDougall, 2006, с. 69-70.
  5. ↑ McDougall, 2006, с. 71.
  6. ↑ Докладно див. коментар у Cummings, B. The Book of Common Prayer: The Texts of 1549, 1559, And 1662. — Oxford University Press, 2011. — 820 p. — ISBN 9780199207176..
  7. ↑ Докладно див. Wood, A. The 1549 Rebellions and the Making of Early Modern England. — Cambridge University Press, 2007. — 291 p. — ISBN 9780521832069.
  8. ↑ Taylor, 2006, с. 61.
  9. ↑ Taylor, 2006, с. 72.
  10. ↑ Taylor, 2006, с. 58—59.
  11. ↑ а б Taylor, 2006, с. 59.
  12. ↑ а б Taylor, 2006, с. 60.
  13. ↑ Taylor, 2006, с. 64.
  14. ↑ Taylor, 2006, с. 68.
  15. ↑ Loades, 1965, с. 10.
  16. ↑ а б Loades, 1965, с. 12.
  17. ↑ Taylor, 2006, с. 70.
  18. ↑ а б в Loades, 2006, с. 93.
  19. ↑ Loades, 1965, с. 14.
  20. ↑ а б в г д е Taylor, 2006, с. 75.
  21. ↑ а б Loades, 1965, с. 15.
  22. ↑ Loades, 1965, с. 17: Грей долучився до заколоту «до Різдва 1553 року»..
  23. ↑ а б Loades, 1965, с. 19.
  24. ↑ а б в Loades, 1965, с. 21.
  25. ↑ Taylor, 2006, с. 207—208.
  26. ↑ а б Taylor, 2006, с. 207.
  27. ↑ а б в г Taylor, 2006, с. 208.
  28. ↑ а б в г Loades, 2006, с. 94.
  29. ↑ Loades, 2006, с. 94, 97.
  30. ↑ Loades, 1965, с. 22, 23.
  31. ↑ а б Fletcher and McCulloch, 2008, с. 100.
  32. ↑ а б Loades, 1965, с. 78.
  33. ↑ а б Loades, 1965, с. 86.
  34. ↑ а б Loades, 2006, с. 95.
  35. ↑ Loades, 2006, с. 95. Контракт був підписаний 12 січня — Loades, 1965, p. 12.
  36. ↑ а б в Loades, 1965, с. 23.
  37. ↑ Froude, 1910, с. 88.
  38. ↑ Loades, 1965, с. 35.
  39. ↑ а б в Froude, 1910, с. 90.
  40. ↑ Loades, 1965, с. 36, 37.
  41. ↑ Taylor, 2006, с. 82.
  42. ↑ а б Loades, 1965, с. 40.
  43. ↑ Loades, 1965, с. 38.
  44. ↑ а б Loades, 1965, с. 41.
  45. ↑ Loades, 1965, с. 43.
  46. ↑ а б Froude, 1910, с. 92.
  47. ↑ Loades, 1965, с. 27, 28.
  48. ↑ Loades, 1965, с. 29, 32.
  49. ↑ Loades, 1965, с. 29.
  50. ↑ Loades, 1965, с. 31.
  51. ↑ Loades, 1965, с. 32.
  52. ↑ Loades, 2006, с. 99.
  53. ↑ Loades, 1965, с. 24.
  54. ↑ Loades, 2006, с. 52, 53.
  55. ↑ Froude, 1910, с. 91.
  56. ↑ а б Loades, 2006, с. 96.
  57. ↑ а б Loades, 2006, с. 97.
  58. ↑ а б в г д Loades, 1965, с. 48.
  59. ↑ Loades, 1965, с. 50, 51.
  60. ↑ Fletcher and McCulloch, с. 94.
  61. ↑ Loades, 1965, с. 50.
  62. ↑ Loades, 1965, с. 79.
  63. ↑ Loades, 1965, с. 78, 249.
  64. ↑ Loades, 1965, с. 51.
  65. ↑ Loades, 1965, с. 51, 52.
  66. ↑ а б в Loades, 1965, с. 54.
  67. ↑ Loades, 1965, с. 81.
  68. ↑ Loades, 1965, с. 53.
  69. ↑ а б Loades, 1965, с. 52.
  70. ↑ Loades, 1965, с. 77. Повний список цих парафій наведено у додатку. Карта районів вербування заколотників наводиться в Fletcher and McCulloch, pp. xxii—xxiii..
  71. ↑ Loades, 1965, с. 77.
  72. ↑ а б Loades, 1965, с. 56.
  73. ↑ Loades, 1965, с. 57.
  74. ↑ а б в Froude, 1910, с. 93.
  75. ↑ а б в г Loades, 1965, с. 58.
  76. ↑ а б Loades, 1965, с. 60.
  77. ↑ а б в Loades, 1965, с. 68.
  78. ↑ а б в г д е Loades, 1965, с. 59.
  79. ↑ Loades, 1965, с. 84.
  80. ↑ а б Loades, 1965, с. 85.
  81. ↑ а б Head, 1995, с. 240.
  82. ↑ а б в Head, 1995, с. 241.
  83. ↑ Loades, 1965, с. 62.
  84. ↑ а б в г Froude, 1910, с. 96.
  85. ↑ Fletcher and McCulloch, 2008, с. 96—97.
  86. ↑ Loades, 1965, с. 82.
  87. ↑ Froude, 1910, с. 97.
  88. ↑ Froude, 1910, с. 98.
  89. ↑ Loades, 1965, с. 65.
  90. ↑ Loades, 1965, с. 65, 66.
  91. ↑ а б в Loades, 1965, с. 66.
  92. ↑ а б Loades, 1965, с. 67.
  93. ↑ а б Sil, 2001, с. 140.
  94. ↑ Loades, 1965, с. 68, 69.
  95. ↑ Loades, 1965, с. 63.
  96. ↑ Sil, 2001, с. 141.
  97. ↑ а б в г Loades, 1965, с. 69.
  98. ↑ Loades, 1965, с. 63, 69.
  99. ↑ Loades, 1965, с. 69, 70.
  100. ↑ а б Loades, 1965, с. 76.
  101. ↑ а б Loades, 1965, с. 70.
  102. ↑ Loades, 1965, с. 71, 72.
  103. ↑ Loades, 1965, с. 70, 71, 72.
  104. ↑ а б в г д Loades, 1965, с. 72.
  105. ↑ Loades, 1965, с. 71.
  106. ↑ Loades, 1965, с. 88.
  107. ↑ а б в г д е Loades, 1965, с. 73.
  108. ↑ а б в г д Loades, 1965, с. 108.
  109. ↑ а б в Loades, 1965, с. 109.
  110. ↑ а б в Loades, 1965, с. 89.
  111. ↑ Loades, 1965, с. 91.
  112. ↑ а б в Loades, 1965, с. 90.
  113. ↑ а б в г д Loades, 1965, с. 113.
  114. ↑ а б в г Fletcher and McCulloch, 2008, с. 98.
  115. ↑ Loades, 1965, с. 115.
  116. ↑ а б в Loades, 1965, с. 114.
  117. ↑ а б в Loades, 2006, с. 115.
  118. ↑ а б в г Patterson, 1998, с. 14.
  119. ↑ Patterson, 1998, с. 19: адвокати з таких справ з'явилися в англійському кримінальному суді лише в 1696 році..
  120. ↑ а б Loades, 1965, с. 97.
  121. ↑ Patterson, 1998, с. 19, 22, 24 та ін..
  122. ↑ Loades, 2006, с. 92, 98.
  123. ↑ а б в г д Loades, 2006, с. 103.
  124. ↑ а б в Loades, 2006, с. 246.
  125. ↑ а б Loades, 2006, с. 245.
  126. ↑ Pollard, A. F. Arnold, Nicholas // Dictionary of National Biography, 1901 supplement. — 1901.
  127. ↑ Hearn, K. (2001). Portrait of Elizabeth Roydon, Lady Golding. Tate Gallery. Архів оригіналу за 25 вересня 2012. Процитовано 17 червня 2012.
  128. ↑ а б Thorpe, S.M. Pickering, Sir William (1516/17-75), of London and Byland and Oswaldkirk, Yorks. // The History of Parliament: the House of Commons 1509-1558 / ed. Bindoff, S. T. — Secker & Warburg for the History of Parliament Trust, 1982. — ISBN 9780436042829.
  129. ↑ Garrett, 2010, с. 104.
  130. ↑ Taylor, 2006, с. 120, 128, 129.
  131. ↑ Taylor, 2006, с. 130.
  132. ↑ Taylor, 2006, с. 135, 142, 160, 161..
  133. ↑ Taylor, 2006, с. 208—212.
  134. ↑ Loades, 1965, с. 246, 247.
  135. ↑ Garrett, 2010, с. 249—250.
  136. ↑ Patterson, 1998, с. 13, 15.
  137. ↑ Patterson, 1998, с. 14, 15.
  138. ↑ Patterson, 1998, с. 15.
  139. ↑ Garrett, 2010, с. 306-307.
  140. ↑ Garrett, 2010.
  141. ↑ Bryson, 2009, chapter XIX. Факсимільне видання хроніки див. A breviat Chronicle containing al the Kynges from Brute to this daye.
  142. ↑ Bryson, 2009, chapter XIX.
  143. ↑ Bryson, 2009, chapter XIX: «one of the primary sources on Mary’s reign».
  144. ↑ Latham, 2011, с. 191.
  145. ↑ а б в Latham, 2011, с. 195.
  146. ↑ Latham, 2011, с. 197.

Джерела[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Повстання_Томаса_Ваєтта&oldid=40753134