Милостиня — Вікіпедія

Ми́лостиня (від «милість») — виявлення турботи до ближнього, знедоленого, жебрака, каліки, до людини іншої культури в скрутному становищі, у вигляді допомоги у різних формах, переважно у вигляді матеріальної допомоги (подаяння).

Милостиня — характерна ознака значного матеріального розмежування в суспільстві, де більшість матеріальних ресурсів належить привілейованим класам чи небагатьом родинам. У випадках неспроможності або небажання держави розв'язувати проблему збільшення населення чи перерозподілу матеріальних ресурсів, зростає потреба в інших формах підтримки життя бідноти, також і потреба в милостині.

Подібний стан сприяє знедоленню та бідності широких верств населення. На цю чисельну соціальну групу припадає менша частина харчових та матеріальних ресурсів. Значні соціальні зрушення у вигляді епідемій, негуманно проведених реформ чи війни посилюють гніт і сприяють появі маргіналів, емігрантів, жебраків, людей з девіантною поведінкою.

Християнська основа милостині[ред. | ред. код]

Ще в Старому Заповіті, особливо в Законі Мойсея, благочестивим людям вказується на їх борг робити добро бідним.^[1] Ісус Христос сказав:

«Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.»(Матвій.5: 42).

Ці слова Ісуса Христа свідчать про те, що милостиню потрібно подавати поза всяким сумнівом.

Апостол Павло з цього приводу зазначає:

«Хто ж дає насінне сїючому, подасть і хлїб на їжу, і намножить насінне ваше і зростить засїви праведности вашої»(2 Кор.9, 10).[2]

«Сходи, що ведуть на небо» — так назвав милостиню Іван Золотоустий, який постійно стверджував її виняткове значення серед інших чеснот.^[3]

«Милостиня є пречудова художниця і покровителька тих, хто вправляється в ній, бо вона люб'язна Богу і знаходиться поблизу Нього, легко просячи милість тим, кому хоче …»(XII :264-265 ).[3]

Даючи милостиню жебракам, на думку Івана Золотоустого, людина проявляє любов до Ісуса Христа. Златоуст навіть порівнює милостиню з євхаристією.^[3] Давати милостиню потрібно з привітним поглядом, без жалю на обличчі. Не варто чекати нагороди за подану милостиню. Милостиня потрібніша людині, яка дає, ніж тому, хто просить її.^[4] Цієї ж думки дотримується і Іван Золотоустий.

«І сам Бог звелів давати милостиню не для того, щоб тільки насичувалися бідні, але щоб і ті, хто подають отримували благодіяння, і - навіть більше для останніх, ніж для перших» / III: 270 /.[3]

Християнське вчення твердить, що таким чином людина очищає свою душу від гріхів:

«У них живиться тіло, а у вас душа робиться приємною Богу. Їм, коли приймають, не відпускається жоден гріх, а вам прощаються багато гріхів». (XI: 230)[3]

Одним із сенсів милостині є позбавлення від влади грошей.^[3] Біблія твердить, що подаючи милостиню, людина робить добрий вчинок, виявляючи турботу, співчуття та щедрість до оточуючих його людей. Цим самим людина повинна не тільки викоренити зі своєї душі жадібність і злість, але і служити Богу, живучи за його заповідями. А Господь

«....йому надолужить за його доброчинство.»[5]

Історія розвитку милостині в православ'ї[ред. | ред. код]

В часи Київської Русі жебраки не сприймалися як економічна і соціальна аномалія, навпаки, вони вважалися своєрідним знаряддям морального виховання, а допомога їм — необхідною умовою спасіння душі. В. В. Розанов писав:

«Якби чудодійним актом законодавства або економічного прогресу і медичного знання раптом зникли б в Стародавній Русі всі жебраки й убогі, хто знає – могло б бути, що давньоруський милостивець відчув би деяку моральну незручність».[6]

Допомога бідним, милостиня, відома на Русі здавна. Володимир Великий, перший християнський князь, настільки приділяв увагу убогим і нещасним, що його турбота про бідних і м'якість, за словами літописця Нестора,

«виходила навіть за межі державної користі».[7]

Князь Володимир запропонував «кожному убогому та бідному приходити на княжий двір, брати страву, і пиття, і гроші з казни».^[8] Також, він повелів зробити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, роздаючи хворим і убогим. Крім того, Володимир заснував училища для навчання дітей знатних людей, середнього стану і убогих. А новгородський князь Ярослав Володимирович (пом. 1201) відкрив сирітське училище, в якому пригрів і навчав на своєму утриманні 300 юнаків.^[9] У першій половині XII століття чернігівський князь Микола Давидович побудував у Києві «лікарняний» монастир, що став першою в Росії богодільнею за церковною огорожею.^[10] Князь Андрій Боголюбський, як і Володимир, наказував розвозити по вулицях їжу та годувати бідних, а князь Роман Мстиславич взагалі все своє майно роздав бідним і сам помер у злиднях. Удільний Володимирський князь Всеволод Юрійович, після страшної пожежі, що сталася в 1185 році і знищила всі дерев'яні споруди у Володимирі, виділив містянам кошти на будівництво нових будинків.^[11] Крім княжої благодійності існували й інші форми: монастирська, парафіяльна, громадська, боярська і купецька. Милостиню намагалися давати особисто, з рук в руки. Навіть пізніше російські царі, крім безособової роздачі милостині на площах, практикували походи в остроги і богодільні особисто, хоча часто і інкогніто. Безпосередньо в Україні в часи Середньовіччя розвиваються братства. Братські притулки отримали назву шпиталів і призначалися для тих, хто не мав можливості жити самостійно своєю працею. Поширеним серед братств було роздавати милоститиню. За часів Петра І ситуація на Русі змінюється. З жебраками починають боротися. Справжнім репресіям піддавалися професійні жебраки. Згідно з указом від 1691 за «удаване жебрацтво» належало покарання аж до заслання в Сибір. Милостиню ж царським указом пропонувалося передавати в госпіталі, де містяться убогі і жебраки. За словами О. В. Ключевського:

«Петро Великий озброївся проти розгульного жебрацтва, яке підтримувалось приватною милостинею. У 1705 р. він наказав розсилати по Москві піддячих з солдатами і приставами ловити бродячих жебраків і карати, гроші у них відбирати, милостині їм не подавати, а тих, хто подають хапати і піддавати штрафу; благодійники повинні були доставляти свої подаяння в богадільні, що існували при церквах. Петро озброївся проти приватної милостині в ім'я суспільної благодійності, як установи, як системи богоугодних закладів ».[12]

У 1712 році був оприлюднений указ «Про заснування у всіх губерніях гошпіталей», в якому наказувалося

«учинити гошпіталі для самих калік, таких, які нічим працювати не зможуть, ні стерегти, також і дуже престарілих; також утримувати немовлят, які не від законних дружин народжені».[12]

Для сиріт, вдів і бідних дівчат організовуються училища і притулки. У 1764 році в Росії було створено перше благодійне товариство — Виховне товариство благородних дівиць. А в 1775 році імператриця Катерина II заснувала Накази громадського піклування — прообрази «органів соціального захисту».^[13] Рубіж XIX — ХХ ст. передбачав благодійність як основний фактор соціальної допомоги в державі, «… як рятівний інструмент послаблення соціальної напруги».^[14]

Після революційних подій 1917 р. благодійність визнавалася «…соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства, і в системі радянського тоталітаризму благодійності не знайшлося місця ні в енциклопедіях, ні в суспільному житті».^[14]

У 90-х рр. ХХ ст., після здобуття радянськими республікам незалежності, розпочався новий етап в процесі розвитку благодійних актів, як «…позитивного фактора процесу модернізації суспільства».^[14]

Сучасна роль милостині[ред. | ред. код]

Милостиня — важлива складова щоденної життєвої практики багатьох релігійних спільнот світу. Милостиня — щоденна практика в бідних і перенаселених країнах Азії (Індія), Африки (Судан, Сомалі, Конго), Латинської Америки (Бразилія, Аргентина). Милостиня — практика відкупу багатіїв від витіснених на узбіччя суспільства та в жебрацтво меншин у розвинених країнах світу (США, Японія) або країн з перехідними формами економіки (Росія, Україна, Румунія).

• 
  Мати емігрантка, 1936 рік.
• 
  Безробітній, Німеччина, 1949р., Гамбург
• 
  Безпритульний в Парижі, 2008 р.

Див. також[ред. | ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Милостиня

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Милостиня

• Цдака
• Садака
• Маргінал
• Жебрак
• Девіантна поведінка
• Безробіття

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Schüler Duden: Die Religionen, Ein Lexikon aller Religionen der Welt, Mannheim 1977, ISBN 3-411-01369-9
• Библейская энциклопедия Брокгауза(рос.) http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_bible/2679/Милостыня [Архівовано 21 жовтня 2015 у Wayback Machine.]
• Святе Письмо. Старий Завіт. Левіт
• Сомин Николай Владимирович Учение Св. Иоанна Златоуста и богатстве, бедности, собственности и милостыне(рос.) http://chri-soc.narod.ru/zlatoust_2_7.htm [Архівовано 19 червня 2013 у Wayback Machine.]
• Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: підручник. 3-тє видання / М. В. Кордон. — К. : Центр учбової літератури, 2010. — 584 с.
• Василий Осипович Ключевский Петр Великий Исторические портреты, Москва, Эксмо, 2008, ISBN 978-5-699-2859(рос.)
• Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. Т.2
• Повість минулих літ Нестор http://litopys.org.ua/litop/lit01.htm#page9 [Архівовано 18 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
• Религия и культура Василий Васильевич Розанов Собрание сочинений В. В. Розанова. Т. 26 Под общ. ред. А. Н. Николюкина. 2008, 894 с.(рос.)
• Біблія Переклад П. Куліша (українська) http://www.scripture.org.ua/12/1/1.html^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Кульчицький С. В. Мисик Ю. А. Власов В. С. Історія України, Київ «Літера», 2011 рік, 526 ст.

Посилання[ред. | ред. код]

• Милостиня // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Милостиня // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 978. — 1000 екз.