French
DeutschМандичевський Корнило — Вікіпедія
| о. Корнило Мандичевський | |
|---|---|
 | |
| Посол до Австрійського та Галицького парламенту | |
| 28.09.1885 — 30.01.1907 | |
| Народився | 8 серпня 1828 Печеніжин, Коломийський повіт, Станіславівський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія |
| Помер | 19 квітня 1914 (85 років) Надвірна, Надвірнянський повіт, Станіславівський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина |
| Відомий як | громадський діяч |
| Громадянство | Австрійська імперія→ Австро-Угорщина |
| Національність | Українець |
| Політична партія | Руський клуб |
| Діти | Мандичевський Іван Корнилович |
| Професія | священик |
| Релігія | Католицизм |
| Нагороди |  |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Корнило - Станіслав Іванович Мандичевський (8 серпня 1828, Печеніжин, Коломийський повіт, Станіславівський округ, Королівство Галичини і Лодомерії , Австрійська імперія - 19 квітня 1914, Надвірна, Надвірнянський повіт, Станіславівський округ, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорщина) - греко-католицький священик, громадський діяч.
Народився 8 серпня 1828 році в Печеніжині на Коломийщині родині о. Івана Мандичевського. Закінчив народну школу в Коломиї, згодом станиславівську гімназію. Протягом 1849 - 1853 років навчався у Львівській духовній семінарії. [1] Висвячений на священника 1853 року. Після свячень став вікарієм у Зарваниці, з 1857 — парохом в Угринові Долішньому, з 1862 — адміністратором парафії в селі Зарваниця, а з 1864 — Довге.
Довголітній парох Надвірної (з 1865 року[1]), Надвірнянський декан (з 1883 року[1]), член Надвірнянської міської ради (1868-1907) член повітової ради й управи повіту (1866–1914), маршалок Надвірнянського повіту (1875–1914). Почесний крилошанин Станиславівської єпархії (з 1887 року[1]).
Не мав скристалізованої ідентичності, схилявся до ідеї греко-католицької нації по річку Збруч. Намагався бути ультралояльним до австрійської влади та польських політиків, уникав тісніших контаків з москвофілами і народовцями.
У Галицькому сеймі та Райхсраті промовляв зрідка, винятково на аполітичні теми. Був дуже діяльним щодо облаштування Надвірнянського повіту: здобував кошти на дороги, меліорацію, школи, через що користувався значним авторитетом виборців. 1897 року в Надвірній відбулись урочистості з нагоди 25-річчя головування отця К. Мандичевського у повітовій раді.
- до Райхсрату VII-X скликань у 1885–1907 роках від 22 округу (Станиславів — Галич — Богородчани — Солотвина — Тлумач — Тисмениця — Отинія — Надвірна — Делятин); став ним за підтримки митрополита Сильвестра Сембратовича та групи часопису «Мир», який проводив угодову політику стосовно поляків[2]
- до Галицького сейму 3[3], 4, 5, 6, 7, 8-го скликань від IV курії 31 округу Надвірна — Делятин; входив до складу «Руського клубу» у 3, 4, 5, 6-й каденціях, «Клубу руських послів соймових» 7-ї каденції, «Руського соймового клубу» 8-го скликання.[4]
Взагалі галицька преса полюбляла жартувати з нього. Газета «Діло» пояснювала ігнорування ним сецесії українських послів у 1901 році так:
Старенький сей чоловік, котрому близше до сотки літ, як до п'ятдесятки, попросту міг не знати, що коло него діється. Як прилипне до свого фотелю, на якім його посадили, сидить так довго, аж доки по скінченім засіданню служба не збудить його і не скаже, що вже саля порожня і світло гаситься. Впрочім, 10 корон за послідне засідання, то також гроші; нині корони на улиці не валяються[5].
Був серед діячів так званої «нової ери», під час якої українці Галичини намагалися досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами. Зокрема, 24 листопада 1890 р. разом з Олександром Барвінським, Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, Костянтином Телішевським, митрополитом Сильвестром Сембратовичем брав участь у прес-конференції графа Казимира Бадені, на якій було підведено підсумки попередніх переговорів.[6]
В останні роки життя відійшов від громадсько-політичної діяльності. Помер у Надвірній.[2]
- Орден Залізної Корони ІІІ ступеня (1898)[7],
- Почесний громадянин Надвірної.[2]
У Надвірній певний час нинішня вулиця Соборна називалася ім'ям Корнила Мандичевського[8].
- ↑ а б в г Łopuszaski B. Mandyczewski Kornel Stanisław (1828—1914)… — S. 473.
- ↑ а б в Łopuszaski B. Mandyczewski Kornel Stanisław (1828—1914)… — S. 474. (пол.)
- ↑ щодо визнання дійсним вибору о. К. Мандичевського послом див.: Stenograficzne Sprawozdania z pierwszej sesyi trzeciego peryodu Posiedzeń Sejmu Krajowego… Galicyi… w roku 1870. Posiedzenie 1—11 [Архівовано 9 листопада 2017 у Wayback Machine.]. — Lwów, 1870. — S. 21. (пол.)
- ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 107—113; 157—158.
- ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 158.
- ↑ «Нова ера». Галичина, 1890 р. Архів оригіналу за 11 лютого 2015. Процитовано 11 лютого 2015.
- ↑ Odznaczenia jubileuszowe [Архівовано 22 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Nowa Reforma, Nr 277 z 3 grudnia 1898. — S. 5.
- ↑ Надвірнянська Правда. Архів оригіналу за 24 червня 2020. Процитовано 17 квітня 2022.
- Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму [Архівовано 29 жовтня 2017 у Wayback Machine.]. — Львів : Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл. — С. 157—158. — (Львівська сотня). — ISBN 978-966-486-089-2.
- Łopuszański B. Mandyczewski Kornel Stanisław (1828—1914) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1974. — T. XIX/3, zeszyt 82. — S. 473—474. (пол.)
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |