Лейбористська партія (Велика Британія) — Вікіпедія

Ця стаття не містить посилань на джерела. Ви можете допомогти поліпшити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (лютий 2017)

Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. Будь ласка, допоможіть поліпшити переклад. (лютий 2017)

Лейбористська партія англ. Labour Party
Країна	Велика Британія
Голова партії	Кір Стармер (з 2020) [1]
Ген. секретар	Iain McNicold
Дата заснування	27 лютого 1900 року
Штаб-квартира	Вікторія-стріт, 105, Вестмінстер, Лондон, SW1E 6QT (англ. 105 Victoria Street, Westminster, London SW1E 6QT)[1]
Ідеологія	соціал-демократія демократичний соціалізм
Молодіжна організація	Young Labourd
Членство в міжнародних організаціях	Соціалістичний інтернаціонал Партія європейських соціалістів
Кількість членів	366 604 (березень 2024)[2]
Офіційний колір (кольори)	червоний
Девіз	"Для більшості, а не меншості" (англ. For the Many, Not the Few)[3]
Гімн	The Red Flagd
Офіційний сайт	labour.org.uk

Лейбори́стська па́ртія (англ. Labour Party — Трудова партія) — одна з провідних британських політичних партій. Лідер партії — Кір Стармер (з 2020 року). Партія лівоцентристська, підкреслює необхідність посилення державного втручання в економіку, соціальну справедливість і зміцнення прав трудящих. З 11 травня 2010 року перебувала в опозиції зі статусом Вірна опозиція Його Величності (офіційна опозиція)^[4]. У 2024 році пришла до влади внаслідок виборів. Кір Стармер - чинний прем'єр-міністр.

Лейбористську партію засновано на початку 20-го сторіччя за активної участі представників робітничого руху лівого спрямування («labour» у перекладі з англійської означає «праця», «робоча сила»). 1900 року був організований «Комітет робочого представництва»; з 1906 називається «Лейбористська партія». Вже у лютому 1918 року було прийнято Статут Лейбористської партії — Конституцію ЛПВ. У серпні того ж року було прийнято програмний документ «Праця та новий соціальний порядок». Протягом довгих років лейбористи займали ліву частину політичного спектра Великої Британії. Профспілки, як і раніше, продовжують грати помітну роль в партії.

У 1920-х роках замістила Ліберальну партію в ролі головного супротивника Консервативної партії Великої Британії.

1 лютого 1924 Лейбористський уряд Великої Британії на чолі із Рамсеєм Макдональдом став першим із урядів наддержав, що визнав владу СРСР. ^[5]

Лейбористи виступають за збереження необхідної ролі держави в економіці, ліквідацію суспільної нерівності та підтримку соціальних програм у галузі освіти, охорони здоров'я та боротьби з безробіттям, наявність обмеженою економічними потребами імміграції, захист прав меншин та активну європейську інтеграцію.

Рамсей Макдональд: Перші праці прем'єр-міністра, 1924 і 1929-31. 1923-го року на загальних виборах велася на консерваторів протекціоністської пропозиції, але, хоча вони отримали найбільше число голосів і залишилася найбільшою партією, вони втратили більшість у парламенті, що викликає необхідність формування Уряд підтримував вільну торгівлю. Таким чином, з мовчазної згоди лібералів Асквіта, Рамсей Макдональд став першим прем'єр-міністром лейбористом в січні 1924 року, який сформував перший уряд лейбористів, попри роботу тільки зі 191 депутатом (менше ніж на третину палати громад).

Оскільки уряд був змушений покладатися на підтримку лібералів, він не зміг отримати будь-який соціалістичний законопроєкт, прийнятий Палатою Громад. Єдиний істотний захід був в Вітлі щодо житлового закону, який почав програму створення 500 тис. будинків для здачі в оренду робітничим родинам.

Уряд звалився після всього лише дев'ять місяців, коли ліберали голосували за розслідування спеціальний комітет у справі Кемпбелла, голосування, в якому Макдональд був заявлений як довірена особа. На наступних загальних виборах бачив публікацію, за чотири дні до дня голосування, оголосили про горезвісний лист Зінов'єва, до якої були залучені праці в змові з комуністичної революції в Англії. Консерватори повернулися до влади, хоча голоси збільшилася з 30,7% до однієї третини голосів виборців. Лист Зінов'єва в наш час^[коли?] в цілому вважають підробкою.

На противагу Рамсей Макдональд продовжував свою політику подачі Партії праці як помірної сили. Під час страйку 1926 року він виступає проти страйку, стверджуючи, що найкращий спосіб досягнення соціальних реформ — через урну для голосування.

Лейбористська партія стала найбільшою в Палаті Громад вперше, з 287 місцями і 37,1% голосів виборців. Однак Макдональд як і раніше, покладається на підтримку ліберальної меншості, щоб сформувати уряд. Макдональд вирушив на призначення перших жінок-міністрів Великої Британії. Одною з них стала Маргарет, яку призначили міністром праці.

Уряд, проте, незабаром охопила криза. До кінця 1930 року рівень безробіття був удвічі більший і налічував більш як два з половиною мільйони осіб. Уряд не має ефективних відповідей на кризу. До літа 1931 року суперечка про те, чи слід скоротити державні витрати призвела до розколу уряду. Через погіршення економічної ситуації Макдональд домовився створити «національний уряд» з консерваторами та лібералами.

24 серпня 1931 року Макдональд подав у відставку, згодом міністри та голови невеликого числа своїх старших колег у формуванні національного уряду разом з іншими сторонами також подали у відставку. Це викликало велике невдоволення тих, хто був в Лейбористській партії, вони відчули себе обдуреними через дії Макдональда: він і його прихильники були негайно виключені з Лейбористської партії, але продовжував формувати окремі національні організації праці, що залишилися в лейбористській партії (знову-таки під керівництвом Артура Гендерсона) і ще кілька лібералів збирається в опозицію. Наступні загальні вибори продемонстрували переконливу перемогу національного уряду і лихо для Лейбористської партії, яка отримала лише 52 місць, менше, ніж у 1929 році.

Орієнтація — соціал-демократична, партія пов'язана з профспілковим рухом. Вперше здобула владу 1924 року. З 2007 року лідер партії — Гордон Браун. З 1997 року партія стає керівною.

На тлі різкого падіння популярності серед виборців молоде покоління лейбористів на чолі з Тоні Блером, Пітером Мандельсоном і Гордоном Брауном в середині 1990-х років розробило ідеологію «нового лейборизму». Партія відмовилася від соціалістичних ідей і стала лівоцентристською, почавши боротьбу за виборців англійського середнього класу. Це не сповільнило вплив на зростання рейтингів партії, і в 1997 році лейбористи отримали рекордну за всю історію кількість мандатів (418) і абсолютну більшість (у 179 місць) у Палаті громад.

На загальних парламентських виборах у 2005 році лейбористи отримали частку в 35,3% голосів і 356 місць (абсолютна більшість) в парламенті. Тоні Блер став першим лідером лейбористів, який привів партію до перемоги на виборах тричі поспіль. Проте в 2005 році лейбористи перемогли з помітно меншим результатом, ніж у 1997 чи 2001 році. Причиною цього стали електоральна втома від перебування при владі однієї партії, негативне ставлення суспільства до британської участі у війні в Іраку, розчарування виборців у політиці лейбористів і проблеми всередині самої партії.

Лейбористи традиційно користуються популярністю виборців в індустріальних районах північної та північно-західної Англії, в Лондоні, а також в Шотландії та Уельсі.

How Labour Governments Fall: From Ramsay MacDonald to Gordon Brown. [Ed. by T. Heppell, K. Theakston]. L: Palgrave Macmillan, 2013. 190 p.

• Офіційний сайт партії [Архівовано 1 липня 2015 у Wayback Machine.]
• Хто очолить Лейбористську партію після Корбіна? [Архівовано 11 квітня 2020 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття про Велику Британію. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.