Якоб Багратуні — Вікіпедія

Якоб Багратуні
вірм. Հակոբ Գերասիմի Բագրատունի
Народився 25 серпня 1879(1879-08-25)
Ахалціхе, Тифліська губернія
Помер 23 грудня 1943(1943-12-23) (64 роки)
Лондон, Велика Британія
Поховання Бромптонський цвинтар
Країна  Російська імперія
 Демократична Республіка Вірменія
Діяльність дипломат, військовослужбовець, політик
Alma mater Перше Київське Костянтинівське військове училище (1900) і Академія Генерального штабу (1907)
Знання мов російська і вірменська
Заклад Кексгольмський лейб-гвардії полкd
Учасник Перша світова війна
Військове звання генерал-майор
Рід Багратіди вірменські
Батько Q29947166?
Брати, сестри Enovk Bagratunid
Нагороди
орден Святого Георгія IV ступеня

Якоб Багратуні (вірм. Հակոբ Բագրատունի, рос. Багратуни Яков Герасимович; 25 серпня 1879 — 23 грудня 1943) — вірменський князь і полководець. Він був генерал-майором Російської імперії та Вірменії під час Першої світової війни, а пізніше став послом Вірменії в Англії.

Біографія[ред. | ред. код]

Раннє життя[ред. | ред. код]

Якоб Багратуні народився 25 серпня 1879 року у дворянській родині в Ахалціхе на півдні Грузії (тоді частина Російської імперії). Більша частина населення міста в цей час складали вірмени. Його родина походить від династії Багратуні колишніх царів Вірменії в середньовіччі.[1] У 1898 році закінчив з відзнакою Тифліську гімназію, 1900 року— Київське військове училище, 1907 року — Миколаївську академію Генерального штабу.

Військова кар'єра[ред. | ред. код]

Багратуні служив офіцером у Варшаві і успішно виконав важливе завдання в розвідці у Персії. У 1904 році став лейтенантом і того ж року вступив до Академії Генерального штабу, але на початку 1905 року його навчання було перервано, і його направили на фронт російсько-японської війни. Багратуні командував ротою на 19-му Східно-Сибірському шельфі. 25 лютого 1905 року в бою біля села Пуг був поранений, але продовжував командувати ротою. За бойові заслуги нагороджений орденом Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість» та орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами.

26 листопада 1908 року він став капітаном і помічником-ад'ютантом начальника штабу Туркестанського військового округу. Тоді Багратуні очолював 4-й розвідувальний відділ окружного штабу. За словами його біографа академіка Гранта Аветісяна, Багратуні виконував секретні військові дослідження та практичні завдання в Монголії, Тибеті, Кореї, Афганістані та Середній Азії в Бухарі, Кашгарі, Керміше, Кушці, Мерві. Він розкрив змову пантюркських емісарів у Ташкенті та інших містах Туркестану. За це відзначений нагородженням орденом Святої Анни 3-го ступеня та званням підполковника. Також за заслуги емір Бухари відзначив, нагородивши його орденом Золотої Зірки Бухари 3-го ступеня.[1]

Перша світова війна[ред. | ред. код]

На початку Першої світової війни Багратуні був штабним офіцером для виконання завдань у штабі 1-го армійського корпусу Туркестану. У вересні 1914 року відзначився в боях на Західному фронті в районі Луки, за що був нагороджений орденом Святого Станіслава 2 ступеня з мечами та орденом Святого Володимира 4 ступеня з мечами. З жовтня 1914 по січень 1915 тимчасово обіймав посаду начальника штабу 1-го Туркестанського армійського корпусу, а з січня 1915 по листопад 1916 року — начальник штабу 76-ї піхотної дивізії, 2-ї Туркестанської піхотної бригади та 2-ї піхотної туркестанської бригади. 6 грудня 1915 року Багратуні отримав звання полковника, а за заслугу в боях нагороджений орденом Святого Володимира 3-го ступеня з мечами, орденом Святої Анни 2-го ступеня з мечами, орденом Святого Георгія 4-го класу. 22 листопада 1916 року він став командиром 8-го піхотного Туркестанського полку.

Діяльність у 1917[ред. | ред. код]

Після Лютневої революції був одним із прихильників демократичних реформ в армії. У травні 1917 року був обраний делегатом на Всеросійський з'їзд офіцерів у Петрограді, а з червня 1917 року обіймав посаду військового міністра Тимчасового уряду Росії Олександра Керенського, свого шурина. Багратуні став начальником штабу Петроградського військового округу 12 липня 1917 року, а 30 серпня 1917 року отримав звання генерал-майора.

Був одним з організаторів створення вірменських військових частин у російській армії. У серпні 1917 року разом із продовженням служби на посаді начальника штабу військового округу був обраний вірменським військовим комісаром і головою Вірменської військової ради, активно брав участь у формуванні вірменських добровольчих загонів.[1]

Напередодні приходу до влади більшовиків для вжиття заходів проти лояльних Тимчасовому уряду військ штаб Північного фронту наказав направити до Петрограда особливий військовий відділ. Однак командування фронту наказ не виконало. В результаті Багратуні вдалося зібрати лише невелику військову силу. 7 листопада 1917 р. новопризначений очільник Тимчасового уряду Микола Кішкін отримав повноваження навести порядок у місті. Він негайно зняв з посади головнокомандувача Петроградським військовим округом полковника Георгія Полковнікова і замінив його більш енергійним генералом Багратуні. Однак він не зміг переломити негативний розвиток ситуації і невдовзі більшовики захопили окружний штаб. Багратуні подав у відставку і був заарештований більшовиками у Зимовому палаці. Він перебував у фортеці до звільнення 15 грудня 1917 року. Наступного дня він знову обійняв посаду вірменського військового комісара.[1]

Вірменський генерал і дипломат[ред. | ред. код]

Генерал Якоб Багратуні та генерал Андранік Озанян

Багратуні продовжував працювати над формуванням армійського корпусу та відправкою військ до Вірменії та на Кавказ з кінця 1917 до початку 1918 року. Він прибув до Баку 7 березня 1918 року щоб допомогти Центральнокаспійській диктатурі на чолі зі Степаном Шаумяном. У ніч на 15 березня він пережив замах, коли на нього на вулиці напали троє турецьких агентів, і який призвів до ампутації ноги. Незважаючи на ампутацію, брав участь у боях під час Березневих днів, а влітку — в обороні проти турецько-татарських об'єднаних військ. На початку осені 1918 року він був призначений Центральнокаспійською диктатурою військовим міністром. 15 вересня об 11:00 англійці без попередження вивели свої війська, оголивши цілі ділянки, що призвело до захоплення Баку Ісламською армією Кавказу в битві під Баку. 16 вересня 1918 року Багратуні організував 1500 військових та 8000 біженців і переправився в Персію до порту Анзалі.[1] Того ж дня, коли турки прорвалися в Баку, відбулася різанина тисяч вірмен.[2]

Після повернення британських військ у Баку 18 листопада Багратуні повернувся до Вірменської національної ради. Він також зайнявся обороною в Зангезурі та Нагірному Карабаху на чолі з генералом Андраніком Озаняном.[1]

У 1919 році він був у складі делегації Вірменії на Паризькій мирній конференції як радник. Він був частиною вірменської військової місії в серпні 1919 року, спрямованої на США для переговорів про співпрацю в оборонному секторі. Місія прибула до Нью-Йорка в листопаді 1919 року. Багратуні зустрічався з багатьма американськими політиками та громадськими діячами, виступав на мітингах, наполягав на допомозі Вірменії та офіційному визнанні Республіки Вірменія. 3 січня 1920 року Багратуні зустрівся з держсекретарем США Робертом Лансінгом, з яким підписав меморандум, в якому говорилося, що вірмени за наявності зброї та уніформи самостійно повернуть вірменську територію, залишену туркам за Мудроським перемир'ям. Незважаючи на те, що Вірменія вже створила посольства в кількох країнах, Лансінг пояснив, що влада США не може надавати військову допомогу країнам, які офіційно не визнані.[1]

Після завершення місії в 1920 році повернувся до Франції і був призначений послом Республіки Вірменія у Великій Британії, де залишився у вигнанні. Багратуні помер 23 грудня 1943 року в Корнуоллі. Після похоронної у вірменській церкві в Лондоні 3 січня 1944 року його поховали на кладовищі Бромптон .[3]

Особисте життя[ред. | ред. код]

Багратуні був одружений з Лідією Кудояровою, дочкою чиновника в Ташкенті. Вони одружилися 31 січня 1914 року в Спасо-Преображенському військовому соборі в Ташкенті.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж Архівована копія (Russian). Noev-kovcheg.ru. 1 вересня 2011. Архів оригіналу за 3 січня 2015. Процитовано 2 січня 2015. 
  2. Andreopoulos, George (1997). Genocide: Conceptual and Historical Dimensions. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, ISBN 0-8122-1616-4, p. 236.
  3. The Times, 19 January 1944.

Посилання[ред. | ред. код]