French
DeutschЦвіт яблуні — Вікіпедія
| Цвіт яблуні | ||||
|---|---|---|---|---|
| Жанр | імпресіоністичний етюд | |||
| Автор | Михайло Коцюбинський | |||
| Мова | українська | |||
| Написано | 1902 | |||
| | ||||
«Цвіт яблуні» — імпресіоністичний етюд українського письменника Михайла Коцюбинського, написаний у 1902 році в Чернігові. Зразок глибинного проникання письменника в психічне життя людини.
Сюжет та композиція твору[ред. | ред. код]
У творі помітна тришарова смислова будова. Ми не бачимо зовнішності головного героя: ні особливих рис, ні специфічних характеристик. Ми не знаємо його імені та віку. Ми знаємо лише те, що герой має дружину, служницю Катерину, власний дім з городом, є письменником і батьком маленької дівчинки.
Першою темою, що пронизує «Цвіт яблуні» й розвивається протягом усього твору, є смерть маленької дівчинки Оленки. Другою темою, яка є прихованою, проте прочитується між рядками читачем, є філософська проблема життя та смерті, проблема невідворотності. Третя тема невидимими нитками поєднує обидві теми в єдине ціле. Це проблема митця, проблема психології творчості, проблема вибору, яка пов'язана зі смертю дитини, з філософією життя, тобто присутня і в сюжетному змісті, і прихована між рядками.
Варто наголосити, що із трьома смисловими темами пов'язана трирівнева будова свідомості нашого героя. По-перше, головний герой — батько, у якого помирає єдина донька:
Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря[1].
По-друге, батько приймає закони буття, розуміє, що проти смерті немає ліків:
Се закон природи", — говорить щось іззаду виразно[1].
По-третє, він усвідомлює ставлення своєї власної психічної індивідуальності митця до навколишньої дійсності:
… Воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені…[1]
Свідомість головного героя спонтанно й хаотично посилає йому короткі автоматичні імпульси, тоді думки чи слова відзиваються внутрішніми голосами або спонукають нашого героя до незрозумілої для нього самого поведінки в той час, коли його ментальність зайнята чимось іншим, як, наприклад, усвідомлені імпульси естетичних, еротичних, етичних почуттів та різні уривки споминів і слів із забутого вже минулого, що живуть у підсвідомості.
Гра кольорів[ред. | ред. код]
Майстерно акцентуючи увагу на контрастах світла та тіні, письменник детально відтворив роздвоєння людської душі, почуття батька й митця, перебування свідомості між двома світами — реальним та ірреальним, світлом — темрявою, занепокоєнням — радістю. Два світи — це своєрідні два поверхи у свідомості головного героя, які зображенні зовсім протилежними кольорами:
Вгорі темний, похмурий, важкий, під ним — залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней…[1]
У мовній палітрі твору ці два світи сконцентровано на двох протилежних точках: тривога (неспокій) і радість (життя). Центром першої точки є чорний колір, який пов'язується із вікнами, морем, крилами, простором, хвилями, скелями, волоссям:
За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом…[1]
Почуття радості, піднесеності, загального заспокоєння зосереджені у білому, зеленому, жовтому та блакитному кольорах, які автор пов'язує з предметами, що є приємними для людини (цвіт, день, сукенка, небо):
Крізь білий цвіт виднілось синє небо…[1]
Образ дитини, що помирає, автор підкреслює світлими тонами, наголошуючи на несправедливості смерті, яка забирає ще зовсім невинну, юну дівчинку:
… Нa ній коротенька біла сукеночка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй[1].
Символи[ред. | ред. код]
Увесь комплекс вражень, що подає нам твір, об'єднують образи-символи, що часто у різних формах повторюються та характеризують стан та вигляд хворої Оленки, причину хвороби дівчинки та наближення її неминучої смерті. Усі символи можна поділити на дві групи: слухові та зорові.
Слухові образи-символи[ред. | ред. код]
- Образ-символ свисту: він вирізняється на тлі усіх інших образів-символів, присутній від початку новели до кінцевого враження від передсмертного, стишеного свисту.
- Калатало нічного сторожа. Калатало своїм безперервним ритмом однакового звуку нагадує нерозривне коло життя, що обов'язково проходить через смерть. Калатало для героя — зв'язок із минулим, із його пращурами. Своїм звуком воно раз у раз повертає героя в реальність, нагадує, що існує життя поза межами кімнати.
- Символічна арфа. Образ-символ арфи передає внутрішню тривогу головного героя, він неспокійний, його дратують звуки, запахи, деталі побуту.
- Годинник. Годинник символізує невблаганний час, що невпинно приближає смерть єдиної батькової втіхи — маленької донечки Оленки. Образ є символом плину людського життя, його скороминучості. Він ніби нагадує нам, що час на цій землі є зліченим для кожного. Це своєрідний показник змін, найчастіше сумних та болісних, ознака близької розлуки.
Зорові образи-символи[ред. | ред. код]
- Блимання лампи. Ця лампа символізує, з однієї сторони, груди дитини, яка скоро помре, а з іншої – вічну боротьбу світла-життя з темнотою-смертю.
- Символічний образ зелених луків. Усе, що пов'язане з природою, для батька асоціюється з відпочинком для втомленої душі. Зелена трава, луки та п'янка природа — символ відпочинку, гармонії, легкості, ніжності. Лише серед природи можна знайти заспокоєння для розбурханої свідомості.
- Головним символом, що наявний і у назві твору, і в сюжетній канві новели є яблуневий цвіт. Його можна віднести не лише до зорових образів, але й до чуттєвих. Цей символ є важливим не тільки у нашому етюді, а й у особистому житті письменника. У творі — це символ ніжності, розквіту життя. Батько порівнює цвіт із донечкою, такою ж світлою та ніжною, як яблуневі пелюстки. Також батько розуміє, що краса цих пелюсток — тимчасова, скоро вони опадуть, зав'януть, як і сталось з життям його дівчинки, яке просто згасло.
Після смерті М. Коцюбинського, Олександра Аплаксіна (кохана письменника) писала:
Наступного дня Анастасія Григорівна, дружина Жука, попросила мене допомогти робити вінки на труну Коцюбинського. На східцях будинку Жуків ми робили вінки. Але я не могла зосередитися, і у мене нічого не виходило. Анастасія Григорівна брала їх з моїх рук і швидко та майстерно переробляла. Квіти приносили безперервно. Хтось приніс кошик біло-рожевого яблуневого цвіту. «Цвіт яблуні», — скорботно промайнула думка. Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час своєї останньої подорожі, що йому приємно було бачити там розквітлу яблуню. Я присунула до себе той кошик і швидко сплела вінок. Він був найкращий з усіх вінків. Анастасія Григорівна тоді розповіла, що саме цей вінок хтось поклав у труну у голову Михайла Михайловича. «А знаєте, — сказала вона, — Віра Устинівна прохала від вас не приймати ні вінків, ні квітів»[2].
Примітки[ред. | ред. код]
Посилання[ред. | ред. код]
- Агеєва В. Імпресіоністична естетика Коцюбинського // Слово і час. — 1994. — № 9. — С. 9-10.
- Денисюк І. О., Лужецький З. В. Барви і звуки слова // У вінок Михайлу Коцюбинському. — К.: Рад. письменник, 1967.
- Костенко М. О. Художня майстерність М. Коцюбинського. — К., 1969. — 157 с.
- Коцюбинський М. Цвіт яблуні / М. Коцюбинський ; передм. Г. Івановської. — Харків ; Київ : Держ. вид-во України, 1930. — 22, 1 с. [Архівовано 16 травня 2021 у Wayback Machine.]