Хеліцери — Вікіпедія

Хеліце́ри (лат. chelicerae, від дав.-гр. χηλή — «клішня», «щелепна кістка» + κέρας — «ріг») — перша пара головних кінцівок у членистоногих павукоподібних хеліцерових, що використовується як щелепи для захоплення та розривання здобичі. Складається з 2—3 члеників та часто закінчуються клішнею (примітивні хеліцерові). Хеліцери гомологічні антенам ракоподібних.

Гачкоподібними хеліцерами павук хапає свою жертву. У середині хеліцер є канал, по якому з отруйних залоз, які розташовані біля основи хеліцер, у тіло жертви надходить травний сік. Поруч з хеліцерами містяться короткі, покриті чутливими волосками органи дотику, нюху та смаку — ногощупальці.

Різноманітність хеліцер[ред. | ред. код]

Тричленикові клешнеподібні хеліцери, ймовірно, являють собою вихідний (плезіоморфний) для хеліцерових варіант будови і характерні для мечехвостів, ракоскорпіонів, скорпіонів, кліщів та сінокосців.

Двочленикові клешнеподібні хеліцери характерні для сольпуг та псевдоскорпіонів.

Двочленикові хеліцери у формі підклешень, ймовірно, являють собою найбільш спеціалізований варіант будови цих придатків. Згідно з гіпотезою Шульца (Shultz 1990), їх слід розглядати як синапоморфію групи Tetrapulmonata (чотирьохлегеневі), що об'єднує павуків та близькі до них ряди Amblypygi, Schizomida та Thelyphonida. Відомо два варіанти їхньої будови — ортогнатний та лабідогнатний. За ортогнатного рухомі кігті хеліцер спрямовані вперед і вниз паралельно один одному, за лабідогнатного кігті розташовані з боків до площини двобічної симетрії тіла та спрямовані назустріч один одному. Лабідогнатні хеліцери характерні тільки для аранеоморфних павуків.

Хеліцери можуть набувати вторинної модифікації. У павуків вони мають кігтеподібний кінцевий членик, на якому відкривається протока отруйної залози. У паразитичних кліщів хеліцери часто перетворені на колючі стилети або несуть ріжучі лопаті і гачки, якими кліщ утримується на тілі хазяїна.

Див. також[ред. | ред. код]

• Антени (біологія)

Джерела[ред. | ред. код]

• Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М. С. Гиляров. — М. : Сов. энциклопедия, 1986. — 831 с.
• Беклемишев В. Н. Основы сравнительной анатомии беспозвоночных. Изд. 3-е. — М.: Наука, 1964. — Т. 1-2.
• Клюге Н. Ю. Современная систематика насекомых. Принципы систематики живых организмов и общая система насекомых с классификацией первичнобескрылых и древнекрылых. — СПб.: Изд-во «Лань», 2000. — 336 с.
• Shultz, J. W. (1990): Evolutionary morphology and phylogeny of Arachnida. Cladistics 6: 1-38.
• Snodgrass, R. E. Morphology of the insect head and its appendages. Smithsonian Miscellaneous Collections. 1928. 81(3): 1-158.
• Snodgrass, R. E. Evolution of the Annelida, Onychophora, and Arthropoda. Smithsonian Miscellaneous Collections. 1938. 97 (6): 1-159.
• Snodgrass, R. E. The feeding organs of Arachnida, including mites and ticks. Smithsonian Miscellaneous Collections. 1948. 110: 1-93.
• Damen, W. G. M., M. Hausdorf, E.-A. Seyfarthdagger, & D. Tautz. A conserved mode of head segmentation in arthropods revealed by the expression pattern of Hox genes in a spider. Proceedings of the National Academy of Sciences. Vol. 95, Issue 18, 10665-10670, September 1, 1998 (Інтернет-версія)(англ.)
• Scholtz, G. & G. D. Edgecombe. The evolution of the arthropod heads: reconciling morphological, developmental and palaeontological evidence. Development Genes and Evolution. 2006. 216: 395—415.

Це незавершена стаття про безхребетних. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.