Франкське іконоборство — Вікіпедія

Франкське іконоборство — релігійний рух серед християн королівства франків проти культу шанування ікон та інших зображень Христа і святих у VIII—IX століттях. На відміну від візантійського іконоборства[ru] цей конфлікт протікав з меншим завзяттям.

Іконоборство[ред. | ред. код]

До кінця VIII століття у франків не відомо про більш-менш значні суперечки щодо культу зображень. Відомі описи предметів меровінзького мистецтва містять згадки про численні живописні твори, проте практично всі вони не збереглися. Задовільних пояснень цьому явищу поки немає[1]. Деякі свідчення хроністів можуть вказувати на наявність суперечливого ставлення до поклоніння зображенням у першій половині VIII століття. У цілому для цього періоду не відомо ні про зображеннях, що носяться, які можна назвати іконами, ні про клятви на таких зображеннях, ні про видіння вірян[2]. Єдиним винятком є мініатюри низького художнього рівня з Євангелія Гундохіна (754)[3].

Під 767 роком Аннали королівства франків повідомляють, що «почалося дослідження про святу Трійцю і про зображення святих, король Піпін зібрав раду в маєтку Жентільї[fr], [і] з приводу цього дослідження провів синод». У складених у різний час версіях Анналів це повідомлення дещо відрізняється: в ранішій редакції, датованій приблизно 790 роком, йдеться про те, що Піпін скликав «великий синод», а не «раду». Ця зміна щодо статусу цього зібрання відбулося в кінці царювання Карла Великого (768—814), коли суперечка про зображення була в розпалі. Подробиці про цей собор і про згадане «дослідження про Трійцю» не відомі[прим. 1], дослідники пов'язують ці події з франко-візантійськими відносинами того часу, зосередженими навколо можливого укладення шлюбного союзу між двома дворами. У підсумку, союз укладено не було, можливо через протидію папства, яке побоювалося за свої володіння в Італії, які могли опинитися під загрозою, внаслідок його укладення[5].

На Римському соборі 769 року[fr] , в якому взяли участь 12 франкських єпископів, питання про зображення не було основним, проте з політичних міркувань папі Стефану III (768—772) було важливо запобігти зближенню Візантії і держави франків. Тому необхідно було показати, що іконоборча політика візантійських імператорів того часу є єретичною[6]. З ініціативи франків питання про зображення розглянуто, і рішенням собору іконоборство засуджено, а Іконоборчий собор[ru] 754 року піддано анафемі[7].

Наступник Стефана III, папа Адріан I (772—795) почав листуватися з імператрицею Іриною та її сином Костянтином VI, переконуючи їх відмовитися від іконоборства. 787 року відбувся всесвітній Другий Нікейський собор, на якому відновлено шанування ікон. Незабаром рішення собору в неякісному латинському перекладі[прим. 2] досягли двору Карла Великого. До цього часу франки прийняли компромісне рішення з цього питання, засуджуючи як поклоніння іконам, так і їх руйнування. За дорученням Карла, діяння собору вивчили два його радники з питань богослов'я — Алкуїн і Теодульф[ru] Орлеанський[ru]. Складене ними спростування собору, Capitulare adversus synodum, відіслано до Риму 792 року, а Теодульф продовжив роботу над детальнішою критикою собору в своїх Opus Caroli Regis Synodum[9]. 794 року для вирішення питання про ставлення до нещодавно виниклої адопціоністської[ru] течії в іспанській церкві і Нікейського собору, скликано собор у Франкфурті[de], на якому рішення Нікейського собору про ікони відкинуто[10].

815 року іконоборство відновлено[ru] у Візантії при імператорі Леві V (813—820)[11]. Імператор Людовик Благочестивий (814—840) дізнався про настання другого іконоборчого періоду у Візантії з листа імператора Михайла II (820—829)[12].

Незалежно від цих подій боротьбу з зображеннями вів між 816 і 818 роками в своїй дієцезії єпископ Клавдій Туринський[en][13].

825 року Людовик Благочестивий зібрав з дозволу папи в Парижі собор єпископів і богословів, на якому знову засуджено постанови Другого Нікейського собору. Паризький собор засудив як іконоборців, так і іконопоклонників. На думку Собору здійснювати поклоніння (лат. λατρεία личить одному Богу, і заборонив поклоніння іконам, дозволивши їх шанування (лат. veneratio); неправильно ікони прирівнювати до святого Хреста; ікони присутні не для поклоніння, a для згадки про благочестиву любов (лат. pro amoris pii memoria), є прикрасою, a для невігласів — повчанням, за такого ставлення до них вони не шкодять вірі[14]. На Паризькому соборі, після ретельного розгляду, вирішено, що зображення дозволяються, але вони не важливі для віри або богослужіння. Було підтверджено попереднє рішення, що зображення не слід ні руйнувати, ні поклонятися їм[15].

На Константинопольському соборі 869—870 років папські легати підтвердили визначення Другого Нікейського собору. У західній церкві поклоніння іконам не набуло визнання як загальнообов'язкового догмату, але теоретичні обґрунтування іконопочитання в католицькому богослов'ї в цілому відповідали Другому Нікейському собору[16][17].

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. ↑ Можливо, це перша згадка в зв'язку зі спором про філіокве, який привів до Ахенського собору 809 року[4].
  2. ↑ Новий латинський переклад підготував при папі Івані VIII (872—882) Анастасій Бібліотекар[8].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Noble, 2009, с. 135.
  2. ↑ Noble, 2009, с. 135—138.
  3. ↑ Noble, 2009, с. 139.
  4. ↑ Noble, 2009, с. 144.
  5. ↑ Noble, 2009, с. 140—143.
  6. ↑ Noble, 2009, с. 145—146.
  7. ↑ Noble, 2009, с. 147.
  8. ↑ Noble, 2009, с. 160.
  9. ↑ Noble, 2009, с. 159—160.
  10. ↑ Noble, 2009, с. 170.
  11. ↑ Noble, 2009, с. 248.
  12. ↑ Noble, 2009, с. 263.
  13. ↑ Noble, 2009, с. 287.
  14. ↑ А. В. Карташев. Вселенские соборы //VII Вселенский собор 787 г.// Парижский собор 825 г.
  15. ↑ Noble, 2009, с. 286.
  16. ↑ Д. В. Зайцев, Н. Л. / Иона, еп. г. Орлеана. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2011. — Т. XXV. — С. 434-437. — ISBN 978-5-89572-046-2.(рос.)
  17. ↑ П. В. Кузенков. Прот. Валентин Асмус. Прот. Владислав Цыпин / Вселенский VII Собор. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2005. — Т. IX. — С. 645-660. — ISBN 5-89572-015-3.(рос.)

Література[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Франкське_іконоборство&oldid=31682222