Сучасна українська література — Вікіпедія

Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною. Утім, під поняттям «сучасна українська література» найчастіше розуміють сукупність художніх творів, — написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році й дотепер. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для митців СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще в роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986)[1]. Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шістдесятників[2].

Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів із літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, сенсо-фізіологізму, уживання ненормативної лексики та суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті.

Відомі сучасні українські поети: Василь Федько, Грицько Чубай, Іван Низовий, Олег Лишега, Віктор Неборак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Іван Малкович, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Кость Москалець, Павло Вольвач, Володимир Цибулько, Ігор Павлюк, Сергій Жадан, Галина Крук, Олег Короташ, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Олег Гуцуляк, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, В'ячеслав Гук, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Степан Дупляк, Павло Коробчук, Богдан-Олег Горобчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Лесь Белей, Катерина Бабкіна, Лесик Панасюк, Олена Герасим'юк, Дарина Гладун, Тарас Малкович, Оксана Гаджій, Михайло Жаржайло, Заза Пауалішвілі, Катерина Калитко, Елла Євтушенко, Мирослав Лаюк, Любов Голота, Павло Вишебаба.

Провідні прозаїки: Валерій Шевчук, Володимир Діброва, Юрій Винничук, Юрій Ґудзь, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Юрій Покальчук, Галина Пагутяк, Юрій Іздрик, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Павло Вольвач, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Тимофій Гаврилів, Наталка Сняданко, В'ячеслав Гук, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Дзвінка Матіяш, Ірена Карпа, Таня Малярчук, Любко Дереш, Іван Корсак, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Михайло Слабошпицький, Юрій Щербак, Любов Голота. Серед есеїстів відомі передовсім Микола Рябчук, Віталій Жежера, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Махно, Олександр Бойченко, Юрко Прохасько, Анатолій Дністровий, Андрій Бондар.

Сучасні драматурги: Наталя Ворожбит, Олександр Ірванець, Надія Симчич, Неда Неждана, Лесь Подерв'янський, Павло Ар'є, Анна Багряна, Олександр Гаврош, Олена Клименко, Ігор Павлюк, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Олекса Сліпець, Володимир Сердюк, Марина Смілянець,.

Розвиток сучасної літератури та історичний контекст[ред. | ред. код]

Автор першого українського бестселера «Польові дослідження з українського сексу» (1996) Оксана Забужко.

Деякі письменники за часів пізнього СРСР не писали у соцреалістичному стилі. Такою була психологічна проза Валерія Шевчука та авторів «химерної прози» (В. Земляк та В. Дрозд). Існували також інші андерґраундні літературні середовища, представники яких стали основою для виникнення сучасної літератури. До таких належали передовсім Київська школа поезії, середовище львівського самвидавівського часопису «Скриня» (Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь, Орест Яворський)[3], окремі поети-дисиденти (наприклад, Ігор Калинець). Авторів «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв'янський) вважають попередниками українського постмодерну[4]. На формування сучасної української літератури вплинула також творчість поетів Нью-Йоркської групи, які виросли за кордоном і у своїй творчості відділяли мистецтво від політики на відміну від сучасних їм шістдесятників. Починаючи з 1970-х років багато письменників дистанціювалися від політики на користь естетичних орієнтирів, знаменуючи цим нову якість літератури й роблячи своє мистецтво самодостатнім[2].

Цензурний тиск на українських літераторів у СРСР зменшився із політикою Перебудови в середині 1980-х років. Це дало змогу письменникам звернутися до стилістичних прийомів та тем, які раніше були забороненими для публікації. Від цього часу відбувалася ревізія популістичного соцреалістичного канону української літератури разом з поверненням імен письменників часів Розстріляного Відродження, діаспори, а також творів, що не могли бути надруковані за радянських часів. У 1987—1988 роках за ініціативи Спілки письменників України почалися реабілітаційні процеси і видання творів письменників, розстріляних у 1930-х роках, записувалися свідчення свідків Голодомору[5].

Сама роль письменника у суспільстві, якому, як в офіційному соцреалізмі, так і в середовищі значною мірою опозиційних шістдесятників, надавалася особлива виховна функція, зазнала серйозного перегляду. Письменники-постмодерністи (передовсім група «Бу-Ба-Бу») цілеспрямовано руйнували міф про українського письменника-героя-страждальця. Місце патетики посіли іронія та пародія. Наприкінці 1990-х років низка письменників виступила за повернення автора до заангажованості (І. Андрусяк, С. Процюк)[6].

Тамара Гундорова виокремлює дві фази в літературному процесі 1990-х років[7]. На початку 1990-х років вільна літературна діяльність була способом вираження набутої свободи й автори намагалися творити відроджену національну літературу. З другої половини десятиліття розвинулися численні різноманітні літературні напрями.

Культуртрегер початку 1990-х років Микола Рябчук.

Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця XX століття було літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Ці письменники цілеспрямовано займалися деструкцією образу серйозного популістського українського письменника (наприклад, роман «Рекреації» Ю. Андруховича). Присутність і творчість Юрія Андруховича значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників — постмодерністів в Івано-Франківську, таких як Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк та М. Микицей.

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації, спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками (Ю. Андрухович, О. Гриценко, П. Мідянка, В. Шакула, К. Москалець, А. Могильний, І. Маленький, О. Лишега, Г. Чубай, В. Діброва, Б. Жолдак, Я. Павлюк, Ю. Винничук)[8][9].

Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравали різноманітні культурні фестивалі («Червона рута», «Вивих», «Золотий гомін», «Альтернативи», «Імпреза»)[10].

Після розпаду СРСР Спілці письменників України (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи[11]. У 1997 році було утворено Асоціацію українських письменників (АУП) у результаті протесту низки незалежних письменників нового покоління проти застарілих принципів Спілки письменників України. До АУП входили популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі[12]. Щоправда, згодом багато авторів лишилися у Спілці письменників, попри те що вони вступили в АУП. Деякі письменники, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом виступили за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання[13].

Розвиток сучасної української літератури відбувався на тлі значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих письменників[14], поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже складним для письменників, оскільки суми гонорарів за літературні твори в незалежній Україні були і залишаються низькими[15]. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі[16]. Декілька приватних українських благодійних фондів підтримують літературні проєкти[17].

Твори художньої літератури зазвичай видають накладами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.

Постмодернізм в українській літературі[ред. | ред. код]

Прозаїк-постмодерніст Тарас Прохасько.

Т. Гундорова відзначає, що корені українського постмодернізму сягають таких його попередників: аванґард 1920-х років (М. Семенко, М. Йогансен, В. Домонтович), українська химерна проза (О. Ільченко, В. Дрозд, В. Шевчук), діаспорна література (Е. Андієвська, Ю. Косач, Нью-Йоркська група, Ю. Тарнавський)[18].

Західний постмодернізм зазвичай асоціюється з пізнім капіталізмом, у той час як в Україні він був викликаний посттоталітрним та постколоніальним станом суспільства[19]. Плюралізм українського постмодернізму повстав як реакція на тривале насаджування однієї офіційної версії правди в СРСР. Прикметними рисами українського постмодернізму були також його політичність та емоційність[20].

Український постмодернізм мав декілька відгалужень: ґротескний (Володимир Діброва, Лесь Подерв'янський, Богдан Жолдак), карнавальний (Бу-Ба-Бу), апокаліптичний (Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Євген Пашковський), попкультурний (Сергій Жадан), феміністичний (Оксана Забужко), популярний (Юрій Винничук)[21][22].

Для постмодернізму характерна зміна поважного ставлення до класичної і до масової літератури. В текстах письменників цього напряму наявне іронізування над класиками та гра з символами національної пам'яті[23]. Важливим наслідком постмодернізму став розвиток в Україні масової літератури, яка успадкувала деякі його художні прийоми (списки, колажність, різноманітні стилі в одному тексті)[24][25].

Найбільш поширеними прийомами в українському постмодернізмі стали іронія та стилізація[26].

Закінченням періоду українського постмодернізму вважають кінець 1990-х років[27].

Поколіннєва класифікація[ред. | ред. код]

В історії української літератури письменників прийнято умовно розділяти за десятиріччями[28][29][30]. Сучасні художні твори написані представниками різних літературних поколінь.

Шістдесятники[ред. | ред. код]

Прозаїк-шістдесятник Валерій Шевчук.
Докладніше: Шістдесятники

У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецький рух, представники якого згодом отримали назву «шістдесятники». «Шістдесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.

До шістдесятників відносять письменників народжених між 1928 та 1947 р.[31]. Шістдесятники творили у період відносної лібералізації громадського життя — Хрущовської відлиги. Багато представників цього соціально активного покоління за часів незалежності інтегрувалися у владні структури, стали членами комітетів державних премій. В шістдесяті роки в еміграції активною і впливовою була Нью-Йоркська група поетів.

Поети Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Низовий

в еміграції: Е. Андієвська, Ю. Тарнавський, В. Вовк, Б. Рубчак, Ж. Васильківська, П. Килина, Б. Бойчук

Прозаїки В. Шевчук, Ю. Мушкетик, В. Дрозд, В. Яворівський, Є. Гуцало, Г. Тютюнник
Угруповання в еміграції: Нью-Йоркська група
Антології
  • Шістдесят поетів шістдесятих років: антологія нової української поезії (Упор. Б. Кравців, 1967)
  • Нью-Йоркська група (Упор. В. Ґабор, 2012)

Постшістдесятники та сімдесятники[ред. | ред. код]

Василь Голобородько, представник Київської школи поезії.
Докладніше: Постшістдесятники

До постшітсдесятників відносять представників Київської школи поезії. Це покоління письменників також називають «витісненим поколінням» оскільки публікація творів авторів була практично повністю зупинена цензурою. Постшістдесятники та сімдесятники дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію, їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, що відбувалося на фоні посилення цензури за часів Брежнєва. Автори цього покоління орієнтувалися на європейську естетичну традицію, а не на соцреалізм. Сімдесятники народжені між 1939 та 1953 р.[32]. Сімдесятники, які не друкували своїх творів і лишалися в андерґраунді, представлені в основному львівським середовищем знайомих поета Григорія Чубая.

Поети В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Саченко, І. Семенеко, Г. Чубай, О. Лишега, М. Рябчук
Прозаїки Ю. Винничук, В. Яворський, В. Медвідь, Б. Жолдак, Я. Павлюк
Драматурги Лесь Подерв'янський
Угруповання Київська школа поезії, група Грицька Чубая
Антології
  • Поети «витісненого покоління» (Упор. І. Андрусяк, 2009)
  • Українські літературні школи та групи 60―90-х рр. XX ст. (Упор. В. Ґабор, 2009)

Вісімдесятники[ред. | ред. код]

Поет-вісімдесятник Ігор Римарук.
Докладніше: Вісімдесятники

Вісімдесятники почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 1980-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах. Вісімдесятники народжені між 1949 та 1965 р.[33].

Поети В. Неборак, І. Римарук, Д. Кремінь, В. Герасим'юк, О. Забужко, Л. Таран, Н. Білоцерківець, Ю. Андрухович, О. Ірванець, К. Москалець, Г. Петросаняк, І. Малкович, П. Мідянка, В. Цибулько, І. Лучук, Н. Гончар
Прозаїки Г. Пагутяк, Є. Пашковський, В. Діброва, О. Ульяненко, Л. Кононович
Драматурги Б. Жолдак, О. Ірванець, В. Сердюк[34]
Угруповання Бу-Ба-Бу, Лугосад, Пропала грамота
Антології

Дев'ятдесятники[ред. | ред. код]

Докладніше: Дев’ятдесятники
Поетеса Маріанна Кіяновська.

Покоління дев'ятдесятників чи не вперше в історії української літератури творило в умовах свободи від державної цензури. Дев'ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій. Дев'ятдесятники народжені між 1964 та 1977 р.[35]. Між поколіннями шістдесятників та дев'ятдесятників існував ідейний конфлікт: в той час коли для перших соціальна ангажованість та певна месіанська роль письменника були цінними, другі відкидали це на користь герметичної літератури та стилістичних експериментів[36].

Поети М. Савка, С. Жадан, І. Андрусяк, О. Короташ, П. Вольвач, М. Кіяновська, І. Павлюк, І. Ципердюк, В. Махно, А. Бондар, Р. Скиба, О. Гуцуляк.
Прозаїки Т. Прохасько, С. Процюк, Н. Сняданко, Р. Кухарук, Т. Гаврилів
Драматурги Н. Неждана
Угруповання ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Геракліт, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний Вітер, Пси святого Юра, Нечувані, ОЧІ, Друзі Еліота, ХаДЛА, СТАН
Антології
  • Дев'ятдесятники: Авторська антологія нової української поезії (Упор. В. Махно, 1998)
  • Українські літературні школи та групи 60―90-х рр. XX ст. (Упор. В. Ґабор, 2009)

Двотисячники[ред. | ред. код]

Автор роману «Пацики» Анатолій Дністровий.

Двотисячники народжені між 1978 та 1988 роком[37], або поети, які долучилися до українського літературного процесу через участь у конкурсах, журнальних публікаціях, власними книгами між 2000 та 2010-м роками[38]. Двотисячники часто добивалися популярності епатажними акціями та активною промоцією себе у медіа та публічному просторі, проте відомі і друкованою в окремих збірках та антологіях поезією. Для творів цього покоління характерне відчуття відмови від цінностей попередників внаслідок недовіри до культури батьків, вихованих у тоталітарному суспільстві[39]. Найширшим зібранням творів поетів-двотисячників є антологія «Дві Тонни»[38], упорядкована О. Романенком та Б. Горобчуком. Вона, а також окремі книги, виступи та публікації двотисячників і приводять до думки, що цей феномен — значно складніший і ширший, аніж прийнято про це говорити, і по-своєму серйозніший, аніж поетичні феномени попередніх поколінь.

Поети О. Авербух, К. Бабкіна, О. Барліг, С. Богдан, А. Бондар, Богдан-Олег Горобчук, Я. Гадзінський, С. Дупляк, С. Жадан, К. Калитко, М. Кіяновська,V. Коврей, П. Коробчук, О. Коцарев, Г. Крук, Д. Лазуткін, А.Любка, А.Малігон, О. Мамчич, Б. Матіяш, С. Поваляєва, М. Савка, О. Сливинський, Ю. Стахівська, О. Степаненко, стронґовський, В. Черняхівська, І. Шувалова, Л. Якимчук
Прозаїки С. Андрухович, М. Бриних, Л. Дереш, А. Дністровий, С. Жадан, І. Карпа, С. Пиркало, С. Поваляєва, Т. Прохасько, Н. Сняданко, С. Ушкалов
Драматурги П. Ар'є, О. Барліг, Наталія Ворожбит
Угруповання «Ротонда», Спілка ЕКстремальної Словесності, Мистецька Гільдія «Неабищо», «Оксія», «Цілодобово!»
Антології

Двітисячідесятники[ред. | ред. код]

Ще в середині 2010-х Оксана Забужко, яка до того скептично відгукувалася про поколіннєвий поділ за десятиліттями[джерело?][40], висловила думку, що нове (після 80-ків) покоління літераторів і літераторок визначається перебуванням в умовах російсько-української війни[40][41].

До цього варто додати зростання книжкового ринку в постмайданній Україні[джерело?], викликане зацікавленням українців у власній літературі та гаслами бойкоту російських товарів. Завдяки збільшення попиту з'являється низка нішевих видавництв[джерело?], і, відповідно, зростає можливість авторів і авторок бути опублікованими. Сума цих факторів і зумовлює переломність 2014-го року.

В той же час, критикиня Ганна Улюра, попри визнання проблемність терміну "двітисячідесятники", все ж, послуговується ним. При цьому, на її думку, Революція Гідності та війна аж ніяк не є "генераційно-формуюючими" моментами для української літератури. Втім, на думку критикині, "література 2010-х буде визначатися надалі саме по тому, як вона працює з соціально-політичними темами", а однією з найголовніших особливостей нового покоління письменників вона називає роботу "із запитами реального читача".[42]

Поетеса Ірина Шувалова.
Поети Л. Белей, Г. Бєляков, О. Гаджій, О. Герасим'юк, Д. Гладун, Ю. Дишкант, М. Жаржайло, В. Карп'юк, М. Лаюк, Мідна, Т. Малкович, Іван Непокора, Лесик Панасюк, Заза Пауалішвілі, Р. Романюк, К. Тумаєва, Е. Євтушенко, В. Дикобраз, Богуслав Поляк, Т. Єфіменко, Г. Семенчук, О. Мимрук
Прозаїки В. Амеліна, О. Чупа, О. Мордовіна, М. Лаюк, О. Михед
Драматурги М. Лаюк, Дан Воронов
Угруповання «Оксія»
Антології
  • Знак. Альманах молодої української літератури (Упор. О. Коцарев, 2013)
  • Mirror: anthology of modern Ukrainian poetry / Свічадо: антологія сучасної української поезії (Упор. О. Ришкова, 2016)
  • Антологія молодої української поезії III тисячоліття (Упор. М. Лаюк, 2018)

Позадесятники та літературні самітники[ред. | ред. код]

Поет Олег Лишега.

Через радянську цензуру низка старших авторів почали друкувати свої твори тільки в 1990-х роках. Таких авторів Олександр Гордон запропонував називати «позадесятниками»[43]. Зокрема, з-поміж авторів старшого покоління Юрій Покальчук (1941—2008) позиціонував себе як сучасний письменник. В 1990-ті роки свої важливі твори написали письменники, яких не прийнято приписувати до якогось з названих поколінь: Василь Федько, Олег Лишега та Галина Пагутяк[44]. В. Даниленко згадує літературних самітників, творчість яких відрізняється від їхніх сучасників: Віктор Міняйло (*1919), Феодосій Роговий (*1925), Лесь Подерв'янський (*1952), Григорій Гусейнов (*1950)[45]. Згідно з С. Павличко, наступні автори не належали до жодних літературних шкіл або ідеологій: Н. Білоцерківець, Л. Таран, О. Забужко, О. Гриценко та А. Могильний[46]. Мала українська енциклопедія актуальної літератури в антологійному додатку перелічує наступних авторів як одинаків та самітників: Юрій Покальчук, Володимир Назаренко, Андрій Охрімович, Тарас Мурашко.

Особливості сучасної української літератури[ред. | ред. код]

Юрій Андрухович, патріарх угруповання Бу-Ба-Бу, представник Станіславського феномену.

Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу, типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва[47][48]. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів, українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів[49].

У зв'язку з відсутністю доступу до творів західних авторів у час їх публікації особливістю українського постмодернізму є його запізнення у часі. Західні твори в стилі постмодернізму з'явилися вже в 1950-1960-х роках, а українські — в 1990-х. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели також до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнтуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину[50].

Після скасування заборон на публікування творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров, у той час як дев'ятдесятники цікавилися творами Майка Йогансена, Аркадія Любченка і всього періоду 1920-х років, а також українським бароко, модернізмом та авангардизмом[51]. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка[52]. Для Юрія Андруховича роль попередника відіграв Богдан-Ігор Антонич[53]. Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації, присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігоря Антонича[54]. Оксана Забужко непрямо називає своїм вчителем Юрія Шевельова[55].

Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах[56]. Це стало реакцією на загальнообов'язковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури[57].

В сучасній українській літературі в порівнянні з класичною та радянською значно більше авторів-жінок, а також жінок-критиків та літературознавців.

В літературних проєктах Щоденник та Щоденник. Re: make було зроблено спробу писати літературні тексти колективно за участю багатьох авторів.

В Україні проводять численні літературні фестивалі, важливими серед них стали Львівський міжнародний літературний фестиваль в рамках Форуму видавців у Львові, Київські лаври та Meridian Czernowitz.

Крім української літературної мови, деякі сучасні українські письменники (Б. Жолдак, Л. Подерв'янський, В. Діброва, М. Бриних) пишуть суржиком.

Урбанізація та гендерні проблеми[ред. | ред. код]

Автор феміністичної прози, Євгенія Кононенко.

При тому, що українська класика головним чином описує життя українського села, події творів сучасних авторів відбуваються у просторі міста, нерідко також за межами України (скажімо, «Перверзія» Ю. Андруховича). Традиція сільської прози була перервана романом «Міські мотиви» (1983) Валентина Тарнавського[58]. Одним з винятків є твори В. Медведя, у яких події розгортаються в селі.

У сучасній українській літературі широко висвітлюються еротичні сюжети, які були дуже обмежено виражені в українській класиці та літературі радянського періоду. У деяких творах сама сексуальність є центром уваги (наприклад, «Те, що на споді» Ю. Покальчука, «Діви ночі» Ю. Винничука), в інших вона має концептуальне значення («Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «6х0» Ю. Тарнавського). Ґендерна тематика з виділенням чоловічого (твори груп «Бу-Ба-Бу», «Пси святого Юра», Юрій Тарнавський) та жіночого (Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Софія Майданська, Галина Пагутяк, Надія Тубальцева, Світлана Йовенко) письма також набула значення у сучасних творах.

У започаткованому в середині 80-х років XX століття новому напрямі — філософсько-еротичної лірики написані деякі твори Степана Дупляка.

Стилістика та дискурси[ред. | ред. код]

Сучасні українські письменники користуються низкою стилів, їхніми комбінаціями та різновидами:

Стиль Представники
апокаліптицизм О. Ульяненко
богеміанізм Ю. Андрухович
дитячо-підліткова альтернатива С. Жадан, Л. Дереш, І. Карпа, Т. Малярчук, С. Поваляєва, Н. Сняданко, С. Пиркало, С. Андрухович[59]
екзистенціалізм з елементами психоаналізу С. Процюк, О. Мордовіна
інтелектуалізм І. Римарук, О. Забужко, Н. Білоцерківець
магічний реалізм Т. Прохасько, В. Ґабор, О. Довженко, О. Клименко
меланхолійна метафізичність О. Лишега, В. Махно, М. Кіяновська, І. Андрусяк
метаісторизм В. Кожелянко
міфологізм В. Герасим'юк, В. Голобородько, М. Лаюк, Д. Гладун
некрокомунізм В. Крюгер
неоаванґард С. Жадан, А. Бондар, В. Цибулько[21] О. Коцарев, Л. Якимчук
необароко Ю. Андрухович, поетичні групи Бу-Ба-Бу та ЛуГоСад
неомодернізм проза: В. Шевчук, В. Медвідь, Є. Пашковський, К. Москалець, О. Ульяненко, Г. Пагутяк; поезія: В. Герасим'юк, І. Римарук, О. Забужко[60], М. Лаюк, Лесик Панасюк, Богдан-Олег Горобчук, Д. Гладун, Іван Непокора, О. Сливинський
неопозитивізм Р. Іваничук, Ю. Мушкетик
неоромантизм І. Павлюк
неофутуризм Ю. Завадський О. Коцарев, Б. Горобчук
новолітеризм В. Цибулько[61]
пародійність О. Ірванець
передпостмодерні явища В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв'янський, Ю. Винничук
порно-еротицизм Ю. Винничук, Ю. Покальчук
постмодернізм Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Богдан-Олег Горобчук, Лесик Панасюк, Д. Гладун, М. Лаюк, М. Жаржайло, Заза Пауалішвілі, О. Мимрук
рокова ритміка В. Неборак
сенсо-фізіологізм В'ячеслав Гук
сюрреалізм О. Клименко[62][63][64], Богдан-Олег Горобчук, Лесик Панасюк
фемінізм О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Таран, Н. Тубальцева
футуризм С. Жадан О. Коцарев, Л. Якимчук
Володимир Єшкілєв, автор «Малої української енциклопедії актуальної літератури».

Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (1998) визначив у літературному процесі тестаментально-рустикальний, неомодерний та постмодерний дискурси[65]. Р. Харчук запропонувала класифікувати авторів на «західників» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв) та «ґрунтівців» (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) залежно від їхньої ідейної спрямованості[44]. Подібне розділення «нативістів» та «модернізаторів» зробила і польська дослідниця Оля Гнатюк[66]. Т. Гундорова говорить про три культурно-естетичні напрямки у сучасній українській літературі: неомодернізм (Є. Пашковський, В. Медвідь та К. Москалець), постмодернізм (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Цибулько, Ю. Позаяк) та неопопулізм (наприклад, «Орда» Романа Іваничука, «На брата брат» Юрія Мушкетика, «Загублена душа» Анатолія Дімарова, «Злий дух. Із житієм» Володимира Дрозда[7]). На думку критика Євгена Барана, авторів 1990-х років варто поділяти на «єзуїтів» (Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Микола Рябчук, Володимир Єшкілєв) та національно заангажованих митців (Павло Вольвач, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Степан Процюк, Василь Слапчук)[67].

Володимир Даниленко класифікує сучасних письменників на традиціоналістів та західників. У свою чергу, традиціоналістичну течію він поділяє на неопоганство (Валерій Ілля, Сергій Плачинда, Ярослав Орос) та прихильників старої літературної школи. Представники першої хвилі західництва: Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Надія Кир'ян, Михайло Саченко, Анатолій Сірик, Станіслав Вишенський; друга хвиля західництва: Микола Рябчук, Соломія Павличко, Максим Стріха, Володимир Діброва, Олег Лишега, Юрій Андрухович. Організаційним центром та друкованим виданням традиціоналістів є Національна спілка письменників України та газета «Літературна Україна», а західників — Асоціація українських письменників та часопис «Критика»[68]. Представники обох напрямків ідеологічно ворогують між собою, не читаючи та не цитуючи творів один одного. Неотрадиціоналісти (В'ячеслав Медвідь та Євген Пашковський) об'єднують українське патріархальне письмо із західними стилістичними прийомами[69].

Регіональні особливості[ред. | ред. код]

Письменник та критик з Донецька Олег Соловей на Махнофесті.

На основі стилістичних та територіальних відмінностей письменників 1980-1990-х років часто розділяють на дві літературні школи. Така класифікація стала часто вживатися після публікації антології житомирських авторів «Вечеря на дванадцять персон» (1997)[70].

«Житомирська» (за В. Даниленком), або «київсько-житомирська» (за Н. Білоцерківець[71]) школа включає таких авторів, як В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь, В. Даниленко та Сергій Квіт. Попередниками житомирської школи В. Даниленко назвав Валерія Шевчука, Євгена Концевича та Бориса Тена[72]. Для представників цієї школи характерні критика постмодернізму та наголошення на відповідальності письменника перед своїм народом[73].

«Галицька» (за В. Даниленком), або «галицько-станіславська» (за Н. Білоцерківець) школа об'єднує таких письменників, як Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик та Т. Прохасько. Ці автори приймали постмодернізм, західні впливи та заперечували громадянську роль письменника.

На думку І. Бондаря-Терещенка, варто також виділити східноукраїнську школу, представлену С. Жаданом, О. Солов'єм, А. Білою та О. Ушкаловим та самим І. Бондарем-Терещенком[74]. Особливістю сучасної літератури зі сходу України є те, що автори пишуть українською, проживаючи часто у здебільшого російськомовних містах.

Павло Вольвач, автор роману «Кляса» (2003).

На думку В. Даниленка, українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника. Це видно, зокрема, з того, що деякі найвідоміші українські письменники, такі як Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та Сергій Жадан походять не з Києва і не проживають у ньому[75].

В 2000-ні роки вийшло декілька антологій, в яких сучасні автори представлені за регіоном:

  • Запоріжжя та Дніпропетровськ: «Гімн очеретяних хлопчиків» (2011), «Січовий Парнас: антологія: поетичні твори вихованців Запорізького державного університету» (2000)
  • Івано-Франківськ: «Дайте! Нобелівську премію українським письменникам! Антологія літературної студії „Нобель“» (2012)
  • Львів: ЛяЛяк (Львівська Літературна Криївка) (2010)
  • Полтавщина: «Калинове гроно: Антологія літераторів Полтавщини часу незалежності України» (2010)
  • Степовий регіон: «Степ. Step» (2012)
  • Тернопільщина: «Літературне Тернопілля 1984—2007: антологія» (2007)
  • Харків: «Два міста: Антологія харківської поезії» (2000), «Харків Forever: Антологія молодої поезії» (2004), «Готелі Харкова: Антологія нової харківської літератури» (2008), «Харківська Барикада № 2: антологія сучасної літератури» (2008)
  • Чернігівщина: «Чернігівський шлях: антологія прози сьогоднішньої Чернігівщини» (2004)

Літературні угруповання та середовища[ред. | ред. код]

Докладніше: Список українських літературних об'єднань
Член угруповання Лугосад поет Назар Гончар.

Письменники 1990-х та 2000-х років належали до численних літературних груп в різних містах та регіонах України:

При тому, що наприкінці 1980-х та в 1990-х роках існували яскраві та плідні літературні групи (Лугосад, Бу-Ба-Бу, Нова деґенерація), письменники молодшого покоління надають перевагу індивідуальній творчості.

Активними сучасними літературними середовищами в Україні є київське видавництво «Смолоскип», львівське мистецьке об'єднання «Дзиґа», а також літературний клуб «Маруся»[76], який є організатором Центру літературної освіти[77].

Зв'язок з українською еміграцією[ред. | ред. код]

Докладніше: Література української діаспори

Деякі помітні сучасні українські письменники надають перевагу проживанню за кордоном, але продовжують писати українською мовою: Юрій Тарнавський, Василь Махно, Володимир Діброва, Оксана Луцишина, Марія Шунь, Дана Рудик, Тарас Девдюк, Тетяна Мельник, Володимир Олейко. Марія Шунь, яка проживає в Нью-Йорку, впорядкувала кілька поетичних антологій сучасних українських авторів («ЛітПошта» (2009), «ЛяЛяК» (2010), «СТЕП. STEP.» (2012)) та письменників діаспори («Аз, два три… дванадцять — лист у пляшці» (2010)). Книги українсько-литовського письменника Ярослава Мельника, який мешкає в Литві та Франції і пише українською та литовською мовами, номінувалися на численні літературні нагороди обох країн. Народжений в еміграції письменник Тарас Мурашко пише українською та словацькою мовами. Англомовні твори Юрія Тарнавського одержали схвальні оцінки критики[78]. 2013 року німецькомовна письменниця з Києва Катя Петровська стала лауреатом премії імені Інґеборґ Бахман за роман «Можливо Естер»[79].

Марко Роберт Стех разом з Адріяном Івахівом, Нестором Микитином та Романом Ващуком, членами театральної групи АУТ (Аванґардний український театр, Торонто), був одним із засновників новаторського журналу «Термінус», що виходив у 1986–1989 роках і вплинув на тогочасний український літературний андерграунд[80][81].

Драматичні твори в еміграції пишуть Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Ірена Коваль, Ігор Афанасьєв, Максим Курочкін[82].

Зв'язок з іншомовними письменниками України[ред. | ред. код]

Андрій Курков — один з найвідоміших сучасних російськомовних письменників України.
Докладніше: Російськомовна література України та Кримськотатарська література

Значна частина сучасних письменників України пише мовами національних меншин, зокрема російською мовою. Існує багато культурних контактів між російсько- та україномовними авторами. Зокрема, російськомовний поет Олександр Кабанов є головним редактором культурного журналу та порталу «ШО», який публікує російсько- та україномовні тексти, а також і організатором міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври». Багато письменників перекладають тексти один одного. Інші сучасні російськомовні поети: Борис Херсонський, Андрій Поляков та Ігор Померанцев.

Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі в Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник. Серед інших відомих російськомовних прозаїків Олексій Нікітін, Володимир Рафієнко та Андрій Краснящих.

Деякі автори, такі як Яна Дубинянська, Наталія Бельченко, Дмитро Лазуткін та Еліна Свенцицька пишуть українською та російською мовами.

Декілька авторів (Лесь Подерв'янський, Богдан Жолдак, Михайло Бриних) написали кілька творів суржиком.

Українські письменники пов'язані з кримськотатарськими передовсім через спільні видавничі та перекладацькі проєкти[83][84].

Поезія[ред. | ред. код]

Поет-постмодерніст Володимир Цибулько.

Порівняно з класичною та радянською українською літературою сучасні поети відчутно частіше використовують верлібр, ніж традиційне силабо-тонічне віршування. Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою. Так, Володимир Цибулько у своїх віршах змінює граматику та синтаксис[85].

Поезія від середини 1980-х до середини 1990-х років позначена великим інтересом до бароко. Зокрема необарокові елементи характерні для поетичних груп Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад та Пропала грамота, а також для поетів-паліндромістів Миколи Мірошниченка та Анатолія Моїсеєнка[86].

Серед значних поетичних книг кінця вісімдесятих — початку дев'яностих років: «Пора косовиці» (1990) Івана Низового, «Ікар на метеликових крилах» (1990) Василя Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) Миколи Воробйова та «Диригент останньої свічки» (1990) Оксани Забужко[87]. Поезія 1990-х років перебувала під впливом американських поетів-бітників, зокрема Юрій Андрухович у передмові до перекладеної ним антології поезії бітників говорить про паралель між звільненням від впливу британської літературної традиції в США в 1950-ті роки і звільненням від російського впливу в українській поезії 1990-х років[88].

Сергій Жадан став найвпливовішим поетом в сучасній українській літературі. Покоління поетів після нього деякі критики навіть називають «піджаданниками»[89].

Стилістично сучасна українська поезія дуже різноманітна. В жанрі фонетичної поезії пишуть такі автори, як Юрій Завадський, Андрій Антоновський, а в жанрі зорової поезії — Микола Мірошниченко, Мирослав Король, Віктор Женченко, Микола Сорока, Іван Іов, Василь Трубай, Микола Луговик[90].

В 1990-ті роки популярності набули гумористичні лімерики Юрка Позяка, представника угруповання «Пропала грамота», зокрема його книга вибраного «Шедеври» (1997). Чорним гумором відмічені вірші Юрія Луканова. Іронічна поезія характерна для групи Бу-Ба-Бу, особливо Олександра Ірванця, а також для Віри Балдинюк, Віктора Шушпана, Юрія Заруцького, Володимира Цибулька та Ігоря Бондаря-Терещенка[91]. Сатиричну поезію пишуть Андрій Панчишин, Юрко Космина, Тризубий Стас, Ігор Жук, Едуард Драч, В'ячеслав Шнайдер, Костянтин Гулюк, Дмитро Лазуткін, Юрій Луканов, Артем Полежака[92].

В 1990-2000-ні роки з'явилися слеми — змагання поетів у читанні віршів.

До наймолодших поетів, що дебютували в 2000-2010-ті роки, належать: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдан-Олег Горобчук, Богдана Матіяш, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Степан Дупляк, Олена Герасим'юк, Люба Якимчук, Наталія Калиновська, Лесь Белей, Григорій Семенчук, Мирослав Лаюк, Лесик Панасюк, Дарина Гладун, Олександр Авербух. Сама поезія, із врахуванням соціокультурного контексту 2000-х років, зазнає суттєвих трансформацій, змінюючи традиційний від пізнього романтизму та раннього модернізму орієнтир із ліричного «Я» в сторону конструювання масової аудиторії[93]. Повість волинського поета Гея Василя "Що крає у краї туман?", видана 2010 року.

Мультимедіа та вірші, покладені на музику[ред. | ред. код]

Виступ Сергія Жадана з гуртом «Собаки в Космосі», 2013.

Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Одними із перших авторів, хто вдався до музичного супроводу своїх текстів були Віктор Неборак (альбом «Неборок», 1995 р.)[94] та Юрій Покальчук з гуртом Вогні великого міста[95]. Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Karbido, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в Космосі. Юрій Андрухович використовує також елементи відео у своїх мультимедійних виставах («Самогон. Цинамон. Абсент»). Катерина Бабкіна займається відеопоезією. В музичних проєктах беруть участь також прозаїки: Ірена Карпа з гуртом Quarpa, Юрій Іздрик з Drum-театром. Учасники НЛО «Ротонда» експериментували на 4 проєктах поезо-живопис-музики «Екле» залучаючи й інших поетів. Має свій музично-поетичний проєкт Любов Якимчук, яка виступає в дуеті з відомим імпровізуючим контрабасистом Марком Токарем[96].

Вірші багатьох сучасних поетів покладено на музику. Найвідомішою є пісня «Вона» гурту Плач Єремії на слова Костянтина Москальця. Цей самий гурт написав пісню «Сервус, пане Воргол» на слова Петра Мідянки.

Гурт Мертвий Півень виконував численні пісні на слова сучасних українських поетів (Наталка Білоцерківець, Олег Лишега, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Юрко Позаяк, Сергій Жадан). Тексти Сергія Жадана використовували для своїх пісень такі гурти, як «Lюк», «Калєкція», «Собаки в Космосі» та «Оркестр Че»[97]. 2009 року гурт «Вертеп» випустив альбом «Віршоспіви» на слова сучасних українських поетів. На вірші поетки Люби Якимчук було створено фріджазовий музичний проєкт «Афродіта»[98]. Христина Халімонова виконує частину власних пісень на вірші Зази Пауалішвілі.

Проза[ред. | ред. код]

Автор роману «Воццек & воццекургія» Юрій Іздрик.

Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Степан Процюк, Сергій Жадан, В'ячеслав Гук, Павло Вольвач.

Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстів Костянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика[99].

Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала[100], роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе значною мірою з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально заангажованих шістдесятників чи антирадянських дисидентів[101]. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь), стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа»[102]. Часто героями сучасних творів стають «лузери», в сенсі соціального аутсайдерства та нонконформізму[103].

Знаменною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливі романи Юрія Андруховича «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997). Серед романів представників «житомирської» літературної школи можна відзначити твори «Безодня» (1992) Євгена Пашковського[104] та «Не-ми» (1998) Юрія Ґудзя[105].

Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича[106], «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса, «Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука, «Фелікс Австрія» (2014) Софії Андрухович.

Авторка монографії «Сучасна українська проза» Роксана Харчук називає наступні десять романів найзначнішими за останні десятиліття: «Око прірви» (1996) В. Шевчука, «Московіада» (1992) Ю. Андруховича, «Воццек» (1997) Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» (1999) Є. Пашковського, «Сталінка» (1994) О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» (1996) О. Забужко, «Інфекція» (2002) С. Процюка, «Депеш Мод» (2004) С. Жадана, «Згори вниз» (2006) Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності» (2005) І. Карпи[59].

Драматургія[ред. | ред. код]

Лесь Подерв'янський, автор сатиричних п'єс.

Активні сучасні драматурги: Наталя Ворожбит, Неда Неждана, Павло Ар'є, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Анна Багряна, Артем Вишневський, Ігор Павлюк, Олександра Погребінська, Надія Симчич, Олекса Сліпець, Марина Смілянець, Олександр Гаврош.

Драматурги України об'єднані у дві громадські організації: Гільдію драматургів України та Конфедерацію українських драматургів. Крім того, низку сучасних драматургів об'єднує центр Текст.

Драматургія часто не потрапляє в поле аналізу української літератури критиками прози та поезії. Однією з проблем сучасних драматургів є те, що їхні твори досить рідко ставлять в українських театрах.

Серед відомих сучасних українських п'єс «Дивна і повчальна історія Каспара Гаузера, що була зіграна бродячою трупою італійських акторів у славетному місті Нюрнберзі напередодні Різдва Христового 1836 року» Олени Клименко та «Таїна буття» і «Втеча від реальності» Тетяни Іващенко[107]. Низку сучасних українських п'єс було поставлено за кордоном, наприклад п'єсу Олександра Ірванця «Маленька роль для молодої актриси» було поставлено в Штуттгарті (Німеччина)[108].

П'єси постмодерніста Леся Подерв'янського, які висміювали пострадянські кліше, були дуже популярними для читання та в аудіозаписах в 1990-ті роки.

Від 2010 року у Львові проводять фестиваль сучасної драматургії Драма.UA.

З 2011 року у Києві проводять міжнародний фестиваль Тиждень актуальної п'єси.

П'єса «Деталізація» харківського драматурга Дмитра Тернового у 2013 році перемогла в австрійському конкурсі драматургів «Говорити про кордони»[109].

Екранізація творів та кіносценарії[ред. | ред. код]

Докладніше: Список екранізованих творів українських письменників

Низку творів сучасних письменників було екранізовано: «Кисневий голод» (1992, режисер Андрій Дончик) за оповіданнями Юрія Андруховича, «Партитура на могильному камені» (1995, режисер Ярослав Лупій) за оповіданням Олександра Жовни, «Приятель небіжчика» (1997, режисер В'ячеслав Криштофович) за повістю Андрія Куркова, «Хроніки від Фортінбраса» (2001, режисер Оксана Чепелик) за збіркою есеїв Оксани Забужко, «Діви ночі» (2008, режисер Олег Фіалко) за повістю Юрія Винничука, «Ґудзик» (2008, режисер Володимир Тихий) за романом Ірен Роздобудько[110][111], «Депеш Мод» (2013, режисер Михайло Лук'яненко) за повістю Сергія Жадана[112], Крути — символ героїзму юнацтва і нерозважливості державотворців (2016, 112 канал) за нарисом Володимира Чорномора[113], «Іван Сила» (2013, режисер Віктор Андрієнко) за повістю Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили».

Українські письменники часто виступають як сценаристи: Марина та Сергій Дяченки («Украдене щастя»), Люко Дашвар («ЛунаОдесса», «Время — это все») та інші. Олександр Ірванець був сценаристом фільму «Поводир», який номінувався від України на премію Оскар 2014 року. Конкурс Коронація слова щороку надає премії за найкращі кіносценарії.

Популярна та жанрова література[ред. | ред. код]

Автор історичних романів-бестселерів Василь Шкляр.

Існує різноманітна жанрова література, написана сучасними українськими авторами[114][115].

Популярними авторами в Україні є Люко Дашвар, Марія Матіос, Світлана Пиркало, Любко Дереш, Наталка Сняданко, брати Капранови та інші. Твори Люко Дашвар належать до бестселерів і друкуються стотисячними тиражами при тому, що типові наклади україномовної літератури становлять одну-дві тисячі примірників.

Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв'янського, які відзначаються широким уживанням ненормативної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.

Василь Кожелянко є автором романів альтернативної історії, в яких розглядаються вигадані варіанти розвитку історії України. До цього жанру належить також роман Олександра Ірванця «Рівне/Ровно».

Григорій Гусейнов пише художньо-документальні краєзнавчі прозові твори, зокрема відома його десятитомна книга «Господні зерна».

На ниві історичних та детективних романів багатьма преміями було відзначено твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12 видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[116]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який порушує заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках[117]. У жанрі історичного роману пишуть, зокрема, такі автори, як Володимир Лис, Ярослава Бакалець, Ярослав Яріш, Юрій Сорока.

Марія Матіос, авторка роману «Солодка Даруся».

У жанрі фентезі пишуть такі сучасні автори, як Марія Римар, Тетяна Винокурова-Садиченко, Олена Захарченко, Костянтин Матвієнко, Марина Соколян, Тарас Завітайло, Наталя Тисовська та Сергій Батурин[118]. Твори з містичними елементами та складними психологічними сюжетами належать перу Галини Пагутяк, Володимира Єшкілєва та Любка Дереша.

Серед авторів фантастики можна відзначити твори подружжя Марини та Сергія Дяченків, Тимура Литовченка, Олександра Левченка, Яни Дубинянської, Маріанни Малини, Дари Корній.

У жанрі детективу пишуть, зокрема, Леонід Кононович, Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Євгенія Кононенко, Андрій Кокотюха, Алла Сєрова, Олексій Волков, Наталя та Валерій Лапікура, Наталя та Олександр Шевченки та інші[119].

Автори романів-жахів: Наталка та Сергій Шевченки, Михайло Рошко, Любко Дереш.

Романи-мелодрами пишуть такі автори, як Галина Вдовиченко, Міла Іванцова, Ірен Роздобудько.

У жанрі еротичного роману написані деякі твори Юрія Покальчука, Олеся Ульяненка, Юрія Винничука, Світлани Поваляєвої.

До жанру соціально-психологічної прози відносять твори Марії Матіос, Люко Дашвар, Володимира Лиса, Галини Тарасюк.

Автором першого українського технотрилеру «Бот» у 2012 році став Максим Кідрук, який відомий також як автор пригодницьких романів.

Література для дітей та юнацтва[ред. | ред. код]

Голова видавництва дитячої літератури «А-ба-ба-га-ла-ма-га» поет Іван Малкович.

Після здобуття Україною незалежності ініціатива у виданні дитячої літератури перейшла до приватних видавництв, головами яких часто є відомі українські прозаїки й поети. Літературу для дітей друкує видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», директором якого є поет Іван Малкович. Інша українська поетеса Мар'яна Савка є головним редактором та співзасновником «Видавництва Старого Лева». Низку творів для дітей і підлітків друкують видавництва «Грані-Т» і «Розумна дитина». Загалом видавництва дитячої літератури українською мовою належать до найуспішніших в Україні[120].

В Україні є Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва[121], який є співзасновником недержавної премії дитячої літератури «Великий Їжак».

Деяким творам для дітей та юнацтва (таких як роман Володимира Рутківського «Сині Води») присуджують загальнолітературні премії (Книга року Бі-Бі-Сі 2011). Від 2012 року надається також нагорода «Дитяча книга року BBC»[122].

До авторів дитячої та юнацької літератури належать такі: Володимир Рутківський, Іван Низовий, Роман Скиба, Сашко Дерманський, Олесь Ільченко, Леся Воронина, Дмитро Кешеля, Сергій Оксеник та Сергій Батурин[123]. Твори для дітей пишуть також письменники Мар'яна Савка, Іван Лучук, Галина Пагутяк, Зірка Мензатюк, Сашко Гаврош, Галина Малик, Надія Гуменюк, Марія Морозенко, Тамара Коломієць, Степан Процюк, Іван Андрусяк та Іван Малкович.

Декілька авторів пишуть у популярному жанрі фентезі: Володимир Рутківський, Зірка Мензатюк (етнофентезі) та Галина Пагутяк, Галина Малик (міське фентезі)[120].

Українські дитячі книги було включено до каталогу найкращих дитячих книг світу «Білі ворони». Це книги «Вісім днів із життя Бурундука» Івана Андрусяка (каталог 2013), «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька (каталог 2011)[124] та «Піратські історії» Олени Комової (каталог 2010)[125].

Літературознавство та критика[ред. | ред. код]

Дослідниця українського постмодернізму Тамара Гундорова.

Багато письменників констатують брак якісної та професійної критики творів сучасних авторів[126][127]. До відомих критиків сучасної української літератури належать Тамара Гундорова, Віра Балдинюк, Андрій Дрозда, Ростислав Семків, Євген Баран, Андрій Бондар, Ігор Бондар-Терещенко та Михайло Бриних. Особливістю сучасної критики є наявність у ній різноманітних методологій, зокрема постструктуралізму (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Марко Павлишин), фемінізму (Віра Агеєва, Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Ніла Зборовська), неомодернізму (Сергій Квіт), герменевтики (Сергій Квіт, Євген Баран). Думки літературних критиків у ставленні до постмодернізму в українській літературі розділилися на такі позиції: прийняття постмодернізму як даності (Т. Денисова, С. Андрусів), апологія та популяризація (М. Павлишин, Т. Гундорова, Р. Семків, І. Бондар-Терещенко), консервативність та критика (І. Фізер, О. Пахльовська, Є. Баран, С. Квіт, О. Яровий)[128]. Значна кількість самих письменників та поетів є одночасно і літературними критиками: Маріанна Кіяновська, Анна Біла, Олег Соловей, Олег Коцарев, Ігор Бондар-Терещенко, Ігор Павлюк, Олександр Клименко та інші.

У пресі багато про сучасну українську літературу пише Ірина Славінська та Світлана Дорошенко, які проводять інтерв'ю та зустрічі з письменниками, здійснюють огляди нових видань. Активними літературними оглядачами є Юрій Володарський (журнал ШО), Євген Стасіневич (портал Літакцент), Ганна Улюра (портали Літакцент, Збруч).

Курси сучасної української літератури читаються на філологічних факультетах університетів України та за кордоном. При Києво-Могилянській академії є Центр досліджень сучасної літератури під керівництвом Володимира Панченка, за ініціативи якого створено літературний сайт ЛітАкцент[129]. Існують дві ґрунтовні монографії українських авторів, присвячених сучасній українській літературі, а саме: «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005) Тамари Гундорової та «Сучасна українська проза: постмодерний період» (2008) Роксани Харчук. Декілька книжок іноземних дослідників, зокрема «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність» (2003) Олі Гнатюк, «Картографуючи посткомуністичні культури» (2007) Віталія Чернецького та «The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction» (2012) Марка Андрейчика також присвячені цій тематиці. У книзі «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998) письменник Володимир Єшкілєв упорядкував власне бачення сучасної української літератури. Подібні авторські інтерпретації містяться в книгах Ярослава Голобородька «Артеграунд. Український літературний істеблішмент» (2006) та Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі: письменник і літературний процес» (2008).

За кордоном сучасну українську літературу досліджують Марко Павлишин (Австралія), Марко Андрейчик (Канада)[105], Оля Гнатюк[130] та Лідія Стефанівська (Польща), Віталій Чернецький (США)[131], Штефан Сімонек (Австрія), Уілеам Блекер (Велика Британія)[132], а також Александер Кратохвіль (Німеччина)[133], Тетяна Гофманн (Швейцарія)[134] та Павло Романюк (Румунія).

Літературні премії та рейтинги[ред. | ред. код]

Дворазовий лауреат премії Книга року Бі-Бі-Сі Юрій Винничук.
Докладніше: Список літературних нагород України та Літературні і літературно-мистецькі премії в Україні

Головною офіційною літературною нагородою України є Національна премія України імені Тараса Шевченка. Ставлення сучасних письменників до премії залишається досить суперечливим через її офіційний статус та багато у чому радянську спадковість. Юрій Андрухович відмовився від номінації на Шевченківську премію[135]. Також Оксана Забужко висловлювалася критично щодо цієї премії. У 2011 році Василь Шкляр попросив про відтермінування його премії до часу, поки Міністром освіти України перестане бути Дмитро Табачник.

За роки незалежності України виникла низка альтернативних нагород та книжкових конкурсів: Коронація слова, Літературний конкурс видавництва «Смолоскип», ЛітАкцент року, Книга року Бі-Бі-Сі та інші. Престижною нагородою залишається також заснована в 1981 році в діаспорі Премія фундації Антоновичів, яка кожні два роки надає премії за літературні твори та Літературна премія фундації Івана Багряного. Літературний конкурс видавництва «Смолоскип» надає можливість молодим письменникам — переможцям конкурсу надрукувати книжку.

2012 року Національна академія наук України номінувала поета-шістдесятника Бориса Олійника на Нобелівську премію з літератури, якої письменник не одержав[136].

Кілька рейтингів українських письменників ґрунтуються на популярності творів і тиражі видань автора. У 2012 році було засновано премію Золоті письменники України для українських письменників-романістів, чиї романи вийшли сукупним накладом понад 100 000 примірників. Журнал Фокус складає свій рейтинг найуспішніших українських письменників також на основі тиражу видань їхніх книжок[137].

Літературний критик В. Даниленко в книзі «Лісоруб у пустелі» (2008) пропонує власні рейтинги 50 найкращих сучасних українських поетів та віршів, 50 найкращих оповідань, 50 найкращих повістей і романів та 50 найкращих сучасних драматичних творів[138]. 2004 року журнал «Дикое поле» на основі опитування експертів опублікував свій рейтинг сучасних україно- та російськомовних українських поетів, прозаїків, есеїстів, критиків та літературознавців[139].

2014 року журнал «ШО» провів масштабне опитування сімдесяти семи експертів (критиків, літературознавців, письменників, перекладачів, видавців, редакторів) для визначення рейтингу сучасних українських авторів[140]. Найкращі прозаїки були відзначені у такому порядку: Т. Прохасько, С. Жадан, Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Шевчук, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, М. Матіос, Т. Малярчук, Л. Дереш, В. Діброва, І. Роздобудько, Є. Кононенко, Г. Пагутяк, Є. Пашковський, П. Вольвач, А. Дністровий, В. Шкляр, Т. Антипович, М. Бриних, В. Даниленко, Л. Денисенко, Л. Кононович, В. Портяк, Н. Сняданко, М. Дочинець, О. Ірванець, С. Процюк, В. Рутківський, А. Санченко. До списку найкращих українських сучасних поетів в наступному порядку були включені: С. Жадан, Ю. Андрухович, В. Герасим'юк, М. Кіяновська, Л. Костенко, О. Лишега, Г. Крук, Ю. Іздрик, І. Малкович, П. Мідянка, К. Бабкіна, О. Ірванець, Т. Федюк, О. Забужко, І. Андрусяк, О. Сливинський, М. Воробйов, В. Махно, В. Неборак, А. Малігон, Б. Матіяш, М. Савка, К. Москалець, Н. Білоцерківець, О. Коцарев, І. Шувалова, В. Голобородько, Г. Петросаняк, О. Соловей, Ю. Буряк, П. Вольвач, П. Гірник, Б.-О. Горобчук, В. Карп'юк, В.Проценко, П. Коробчук, Д. Лазуткін, Ю. Позаяк, Р. Скиба, В. Цибулько.

Друковані видання та інтернет[ред. | ред. код]

Літературні журнали[ред. | ред. код]

Докладніше: Літературні журнали України та Список українських літературних періодичних видань

Один із провідних часописів актуальної української літератури, який виходить регулярно — «Кур'єр Кривбасу»[141].

Після одержання Україною незалежності, з 1992 року головний літературний часопис української діаспори «Сучасність» (видається від 1961) став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис перестав виходити регулярно і втратив вплив. Натомість з'явилися нові журнали такі, як «Четвер» (від 1989, значною мірою в ньому друкувалися письменники-представники «Станіславського феномену») та «Кур'єр Кривбасу» (від 1994). Консервативним виданням Спілки письменників України є «Літературна Україна», новоутворена опозиційна Асоціація українських письменників видавала власну газету «Література плюс», що була важливою платформою для літературної критики в 1990-ті роки[142]. В 1990-то роки існувала низка літературних періодичних видань, які були короткотривалими, але відіграли вагому роль в літературному процесі: «Авжеж!» (друкував твори житомирської групи письменників), «Криниця», «Світовид», «Український засів». Літературознавчі статті та рецензії часто публікує часопис «Критика». Академічним літературознавчим виданням є «Слово і час». У 2012 році видання часопису «Сучасність» було відновлено.

Видавництва та серії[ред. | ред. код]

Докладніше: Видавництва України

Твори сучасних українських авторів видають найбільші українські видавництва, зокрема Фоліо та Клуб сімейного дозвілля. Серії «Сафарі» та «Графіті» видавництва Фоліо присвячені сучасній українській прозі та поезії. Від 2003 року у видавництві «Факт» (а після 2011 року у видавництві «Зелений пес») виходить поетична серія «Зона Овідія» за ініціативи поета Тараса Федюка[143]. Сучасна поезія проза також виходить у видавництвах Meridian Czernowitz, Лілея-НВ, Нора-Друк, Кальварія, Літературна аґенція «Піраміда» (серії «Сучасна українська проза», «Приватна колекція», «Fest-проза»). У видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА виходить серія вибраного сучасних поетів «Українська поетична антологія». Автори-переможці конкурсу мають можливість надрукувати свою першу книгу у видавництві Смолоскип (серія «Лауреати „Смолоскипа“»). Мистецька агенція «Наш Формат» випустила низку аудіокниг сучасних українських авторів.

Публікації в інтернеті[ред. | ред. код]

В інтернеті існують численні вебсайти, де публікуються твори сучасних поетів та прозаїків: Поетичні майстерні[144], Поетика[145], poezia.org[146], Літклуб[147] та ін. Багато сучасних авторів оприлюднюють свої нові твори у соціальних мережах. Серед вебпорталів рецензій та критики нових книжок можна відзначити Буквоїд[148] та ЛітАкцент. Останній також видає свій альманах та присуджує щорічну книжкову премію ЛітАкцент року. Літературний подкаст «кабі.net», модерований поетом Юрієм Кучерявим, присвячений презентації нових видань українських письменників та поетів, інтерв'ю з ними та читанню текстів[149].

Література та політика[ред. | ред. код]

Роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» було вилучено з обігу за порнографічність.
Ця стаття містить ненормативну лексику.
Її вміст може здатися деяким читачам образливим чи непристойним.

На відміну від старшого покоління шістдесятників, багато з яких активно ангажувалися в політичне життя (Володимир Яворівський, Дмитро Павличко, Іван Драч, Роман Іваничук), молодше покоління авторів відверто від нього дистанціювалося.

Попри те що цензурний тиск на українських письменників зі здобуттям Україною незалежності практично зник, існують випадки, коли офіційні установи намагалися втрутитися в літературні процеси. 2009 року роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» за висновком Національної експертної комісії з питань моралі був визнаним порнографічним і книгу було вилучено з обігу. На початку 2011 року Марія Матіос звернулася до Генерального прокурора з заявою про переслідування від силових структур та спробу вилучити її книгу «Вирвані сторінки з автобіографії» з книгарень[150]. У 2011 році Василь Шкляр попросив про відтермінування його Шевченківської премії до часу, поки Міністром освіти України перестане бути Дмитро Табачник. Після одержання прохання, Шкляра вилучили зі списку лауреатів премії. У січні 2012 року до Юрія Винничука, автора вірша «Убий підараса», що став інтернет-мемом, прийшла додому міліція, вимагаючи письмових пояснень[151].

У 2012 році депутатом Верховної Ради України було обрано письменницю Марію Матіос. Народним депутатом був поет Володимир Цибулько. Поет Юрко Позаяк був керівником Служби підготовки виступів Президента України Віктора Ющенка, а письменник Володимир Проценко його довіреною особою в виборчому окрузі.

Деякі українські письменники брали участь у Помаранчевій революції 2004 року, наприклад, Сергій Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові.

Відомі українські письменники виступають часто як публічні інтелектуали. Перед виборами Президента України 2010 року Оксана Забужко пропонувала голосувати проти всіх[152]. Також Юрій Андрухович часто озвучує свої погляди на політичні події в пресі[153].

Переклади іноземними мовами та сприйняття за кордоном[ред. | ред. код]

Сергій Жадан, твори якого перекладено численними іноземними мовами.
Докладніше: Список перекладачів з української мови

Твори сучасних українських письменників, таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені багатьма іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах. 2012 року було презентовано чеський проєкт відеоантології сучасних українських авторів «Україна поетична» (Ukrajina — jedna báseň)[154].

Досі проблематичною лишається досить невелика кількість перекладачів з української мови на іноземні, багато хто з яких є самі українцями за походженням. Загалом сучасна українська література найбільше перекладається на польську та німецьку мови. До найпродуктивніших перекладачів з української належать: Сабіне Штер та Анна-Галя Горбач (німецька мова), Михайло Найдан (англійська мова), Віра Вовк (португальська мова), Рита Кіндлерова (чеська мова), Лоренцо Помпео (італійська мова), Олена Марінічева та Завен Баблоян (російська мова), а також українсько-польські перекладачі Оля Гнатюк, Анета Камінська та Богдан Задура. Допомозі у виданні іноземних перекладів з сучасної української літератури присвячена грантова програма «Книжковий фонд» фонду «Відкрий Україну»[155]. Від березня 2013 року поетичний фестиваль Meridian Czernowitz надає стипендії для роботи в Чернівцях іноземним перекладачам українських літературних творів[156].

Англійською мовою від 2004 року виходить журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів[157]. 2010 року вийшов спеціальний випуск журналу «International Poetry Review» під назвою «Двадцять п'ять років української поезії (1985—2010)»[158]. У 2011 році в російському літературному журналі «Новый мир» було опубліковано багато перекладів та рецензій на сучасні українські літературні твори[159][160].

Українські поети та письменники виступають з читаннями на міжнародних літературних фестивалях, таких як Лейпцизький книжковий ярмарок. У 2012 році Україна була почесним гостем фестивалю європейських літератур в місті Коньяк (Франція)[161].

Твори окремих авторів здобули визнання читачів та критики за кордоном. У 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку[162]. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, у 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок[163]. У 2010 році Сергій Жадан був висунутий на звання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс»[164], а 2013 року роман «Ворошиловград» автора було внесено журналом «GQ» до списку «21 книга XXI століття»[165].

Лауреат премії британського ПЕН-клубу Ігор Павлюк.

У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською. Книгу «Catching Gossamers» взяла на реалізацію найбільша світова роздрібна книготорговельна мережа Barnes & Noble[166]. Великий успіх у Швейцарії мав німецький переклад роману «Де твій дім, Одіссею?» Тимофія Гавриліва[167]. Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» посів друге місце серед десяти найкращих книжок світової літератури, виданих у Польщі у 2012 році за версією сайту Xięgarnia[168]. Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction»[169]. Твори Сергія Жадана та Тані Малярчук були включені до збірників найкращої європейської белетристики «Best European Fiction» 2012 та 2013 років відповідно[170][171]. Три українські книги стали лауреатами літературної нагороди Центральної Європи Angelus: «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича у 2006 р., «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко у 2013 р. та «Месопотамія» Сергія Жадана у 2015 р.

Український поет Ігор Павлюк уперше в історії української літератури став лауреатом премії британського ПЕН-клубу у 2013 році[172], а у 2015 році він здобув міжнародну перемогу у Великій Британії за книжку віршів «Політ над Чорним морем» («A Flight Over the Black Sea»), яка на думку читачів з різних країн світу та англійського ПЕН-клубу стала найкращою з усіх у проєкті «Сто найяскравіших підтриманих ПЕН-клубом книг за 10 років»[173],[174]. Academia.edu включила цю книгу у список найвизначніших книг людства за всю історію[175]. А в 2021 році Ігор Павлюк став лауреатом Міжнародної Швейцарської літературної Премії[176].

Антології[ред. | ред. код]

Докладніше: Список українських антологій

В укладанні антологій сучасної української літератури відображені смаки різних літературних середовищ. Наприклад, андерґраундна поезія 1980-х представлена у виданій в Канаді антології «Вісімдесятники: Антологія нової української поезії» (1990, упорядник І. Римарук), уявлення про сучасний літературний канон з погляду середовища представників станіславського феномену дає «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998, упорядник Ю. Андрухович). Житомирська проза та поезія представлені в антологіях «Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії» (1995, упорядник В. Медвідь) та «Вечеря на дванадцять персон» (1997, упорядник В. Даниленко).

Вибрані антології:

Поезія
  • Вісімдесятники: Антологія нової української поезії. Упор. І. Римарук. — Едмонтон: Вид-во Канадського Інституту Українських Студій, 1990
  • Дев'ятдесятники: Авторська антологія нової української поезії. Упор. Махно В. І. — Тернопіль: Лілея, 1998
  • Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Упор. Андрухович Ю. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998
  • Початки: Антологія молодої поезії. Упор. Бондар А. — Київ: Смолоскип, 1998
  • Українські літературні школи та групи 60-90-х рр. XX ст. Упор. Ґабор В. — Львів: Піраміда, 2009
  • Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років. Упор. Жадан С. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011
  • Вольтова дуга: Антологія (50 українських поетів). Упор. А. Цвід. - Київ: Вид-во «Український письменник», 2016—244 с.
  • Антологія молодої української поезії III тисячоліття (Упор. М. Лаюк; — Київ: Вид-во «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2018)
Коротка проза
  • Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії. Упор. Медвідь В. 10 (прозаїків), 10 (поетів). — Київ: Роккард, 1995.
  • Квіти в темній кімнаті (авторська антологія сучасної новели). Упор. Даниленко В. — Київ: Генеза, 1997.
  • Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. Упор. Жадан С. — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2010
Драматургія

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — Київ, Критика. — 2005.
  2. ↑ а б Даниленко, 2008, с. 6.
  3. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Introduction.
  4. ↑ Гундорова, 2005, с. 115.
  5. ↑ Гнатюк, 2005, с. 140-141.
  6. ↑ Гнатюк, 2005, с. 437.
  7. ↑ а б Гундорова, 2005, с. 232.
  8. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 2332 of 4007, Chapter 7: A Community of Others.
  9. ↑ О. Гнатюк, Б. Бердиховська, Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами — К.: Дух і Літера 2004, С. 269 −270.
  10. ↑ Гнатюк, 2005, с. 181.
  11. ↑ Гнатюк, 2005, с. 186.
  12. ↑ Гнатюк, 2005, с. 187-188.
  13. ↑ Гнатюк, 2005, с. 198-199.
  14. ↑ Гнатюк, 2005, с. 184-185.
  15. ↑ Даниленко, 2008, с. 28-29.
  16. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 1500 of 4007, Chapter 5: A Return to the Margins.
  17. ↑ Олег Шинкаренко: Хто платить нашим письменникам?. Архів оригіналу за 6 травня 2013. Процитовано 19 липня 2013.
  18. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 323-324.
  19. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 155.
  20. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 324-325.
  21. ↑ а б Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 79.
  22. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 323.
  23. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 84.
  24. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 118.
  25. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 150.
  26. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 105.
  27. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 321.
  28. ↑ Гундорова, 2005, с. 240-241.
  29. ↑ Даниленко, 2008, с. 125-134.
  30. ↑ Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект Повернення деміургів — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.
  31. ↑ Даниленко, 2008, с. 126.
  32. ↑ Даниленко, 2008, с. 128.
  33. ↑ Даниленко, 2008, с. 129.
  34. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 27 березня 2022. Процитовано 1 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  35. ↑ Даниленко, 2008, с. 131.
  36. ↑ Т.І. Гундорова, Транзитна культура, 2013, с. 128-130.
  37. ↑ Даниленко, 2008, с. 133.
  38. ↑ а б Варіант типології двотисячників - Сумно?Ком. mistery.sumno.com. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 11 січня 2016.
  39. ↑ Т.І. Гундорова, Транзитна культура, 2013, с. 154-158.
  40. ↑ а б Оксана Забужко про літературні покоління 6:20. Архів оригіналу за 24 серпня 2021. Процитовано 24 серпня 2021.
  41. ↑ «Нинішнє ж покоління Оксана Забужко небезпідставно назвала поколінням відкладеної війни». // Людмила Тарнашинська. Антропотопос «покоління»: метаморфози резонансних інтенцій (2019) [Архівовано 17 квітня 2021 у Wayback Machine.]
  42. ↑ Ганна Улюра. Літературні 2010-і: дострокові підсумки. Архів оригіналу за 2 липня 2021. Процитовано 15 вересня 2021.
  43. ↑ Позадесятники: Поетична антологія. Упор. О. Гордон. Львів: Престиж-Інформ, 1999.
  44. ↑ а б Харчук, 2008, с. 20.
  45. ↑ Даниленко, 2008, с. 134-137.
  46. ↑ С. Д. Павличко С. Д. Facing Freedom: The New Ukrainian Literature, 1996 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 554.
  47. ↑ Даниленко, 2008, с. 7.
  48. ↑ Гнатюк, 2005, с. 105.
  49. ↑ Лебединцева Н. Українська поетична свідомість кінця XX ст.: трансформація архетипу Великої Матері — С. 1.; О. Гнатюк, С. 246.
  50. ↑ Гнатюк, 2005, с. 195.
  51. ↑ Харчук, 2008, с. 24.
  52. ↑ Український літературний подкаст: Сергій Жадан читає вірші Михайля Семенка. Архів оригіналу за 18 лютого 2012. Процитовано 23 січня 2012.
  53. ↑ Український літературний подкаст: Юрій Андрухович читає поезії Богдана-Ігора Антонича. Архів оригіналу за 18 лютого 2012. Процитовано 23 січня 2012.
  54. ↑ С. Жадан. Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка: Дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г. С. Сковороди. — Х., 2000; Ю. Андрухович, Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму. Автореф. Дисертації канд. філол. наук, Прикарпатський університет ім. В. Стефаника, Івано-Франківськ 1996.
  55. ↑ Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992—2002 — К: Факт, 2011.
  56. ↑ С. Д. Павличко. Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі), 1999 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 589.
  57. ↑ С. Д. Павличко. Introduction (Two Lands New Visions: Stories from Canada and Ukraine), 1998 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 584.
  58. ↑ Даниленко, 2008, с. 130.
  59. ↑ а б Роксана Харчук, Якісній українській літературі бути? Буквоїд, 02.09.2008. Архів оригіналу за 30 січня 2013. Процитовано 17 грудня 2012.
  60. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 98.
  61. ↑ Гундорова, 2005, с. 233.
  62. ↑ Євген Баран. Реінкарнаційний літопис Сашка Клименка — ЛітАкцент, 2011. Архів оригіналу за 23 грудня 2017. Процитовано 17 грудня 2017.
  63. ↑ Василь Слапчук. Чорне і біле: відмова від сірого — Буквоїд, 2015. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 17 грудня 2017.
  64. ↑ Михайло Слабошпицький. Про роман О. Клименка «Коростишівський Платонов» — Українське радіо, програма «Екслібрис», 2010. Архів оригіналу за 7 жовтня 2016. Процитовано 17 грудня 2017.
  65. ↑ Харчук, 2008, с. 19.
  66. ↑ О. Гнатюк. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. — К.: Критика, 2005
  67. ↑ Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів// СІЧ. — 1999. — № 3.; Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів// Кур'єр Кривбасу. — 1999. — ч. 111, с. 3-5.; Баран Є. Літературні дев'яності: підсумки і перспективи// Кур'єр Кривбасу. — 1999. — ч. 116, с. 3-6.
  68. ↑ Гнатюк, 2005, с. 199.
  69. ↑ Даниленко, 2008, с. 29-35.
  70. ↑ Гнатюк, 2005, с. 217, 222.
  71. ↑ Н. Білоцерківець, Голос у дискусії «Українська література після 1991», 25 січня 1997 року // Діалоги на межі століть. Стенограми міждисциплінарних семінарів імені Івана Лисяка-Рудницького. Київ 1996—2000, Дух і Літера, Київ 2003, С. 119; Н. Білоцерківець, Література на роздоріжжі. Критика 1997, ч. 1.
  72. ↑ Гнатюк, 2005, с. 209.
  73. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 578 of 4007, Chapter 3: Deconstructive Revelry.
  74. ↑ Харчук, 2008, с. 22.
  75. ↑ Даниленко, 2008, с. 79-88.
  76. ↑ Літературний клуб «Маруся». Архів оригіналу за 29 березня 2022. Процитовано 1 квітня 2022.
  77. ↑ Центр літературної освіти. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 11 березня 2013.
  78. ↑ Юрій Тарнавський, Квіти хворому. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 28 листопада 2013.
  79. ↑ Письменниця з України отримала премію імені Інґеборґ Бахман. Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 18 червня 2014.
  80. ↑ В. М. Шейко. Літературні періодичні видання України в роки незалежності: культурологічний аспект // Вісник ХДАК. Випуск 28. 2009
  81. ↑ Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект Повернення деміургів — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — 287 с. [Архівовано 22 травня 2009 у Wayback Machine.] ISBN 9667263223
  82. ↑ Авансцена: Інформ. зб. сучас. укр. драматургії: (електронне видання) / Нац. центр театр. мистец. ім. Леся Курбаса; упоряд. Я. Верещак та ін.; передм. О. Бондаревої. — К., 2012. — с. 125 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 червня 2015. Процитовано 18 грудня 2012.
  83. ↑ Юнус КАНДИМ, До питання історії і сучасного стану українсько-кримськотатарських літературних зв'язків. Архів оригіналу за 25 лютого 2014. Процитовано 7 березня 2014.
  84. ↑ Данило КОНОНЕНКО, Мости духовного єднання. Архів оригіналу за 25 лютого 2014. Процитовано 7 березня 2014.
  85. ↑ С. Д. Павличко. A Catfish for Your Thoughts: Ukrainian Literature at the Turning Point, 1994 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 529.
  86. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 137.
  87. ↑ D.Cyzevs'kyj, A History of Ukrainian Literature with an Overview of the Twentieth Century by George S.N. Luckyj. New York and Englewood, Colorado: The Ukrainian Academy of Arts and Sciences and Ukrainian Academic Press. P. 773.
  88. ↑ День смерті пані день: американська поезія 1950-60-х років у перекладах Юрія Андруховича / пер. Ю. Андрухович. Х. : Фоліо, 2006.
  89. ↑ Маріанна Кіяновська: Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії. Архів оригіналу за 22 жовтня 2012. Процитовано 26 грудня 2012.
  90. ↑ Даниленко, 2008, с. 249-260.
  91. ↑ Даниленко, 2008, с. 208-213.
  92. ↑ Даниленко, 2008, с. 213-222.
  93. ↑ Володимир Шелухін. Більше не поезія — ЛітАкцент, 2013. Архів оригіналу за 29 грудня 2013. Процитовано 17 грудня 2013.
  94. ↑ Віктор Неборак: «Неборок ми записали за сто доларів». Архів оригіналу за 11 травня 2015. Процитовано 26 січня 2015.
  95. ↑ Оксана Забужко, З мапи книг і людей. Meridian Czernowitz, 2012. С. 310—336.
  96. ↑ Літературно-музичні імпровізації: ритуал і тренд. Роздуми про музико-поезію на Форумі видавців і не тільки. Архів оригіналу за 8 червня 2013. Процитовано 16 квітня 2013.
  97. ↑ О. Коцарев. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана // Літературна Дефіляда, К: Темпора, 2012, С. 237.
  98. ↑ http://www.olesyazdorovetska.com/index.php/ensembles/78-aphrodite. Архів оригіналу за 12 грудня 2013. Процитовано 16 квітня 2013.
  99. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 2261 of 4007, Chapter 7: A Community of Others.
  100. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 228 of 4007, Chapter: Introduction
  101. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 146 of 4007, Chapter: Introduction
  102. ↑ Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Kindle e-book. Location 242 of 4007, Chapter: Introduction
  103. ↑ Т.І. Гундорова, Транзитна культура, 2013, с. 150-205.
  104. ↑ С. Д. Павличко. A Catfish for Your Thoughts: Ukrainian Literature at the Turning Point, 1994 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 531.
  105. ↑ а б Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction. Toronto: University of Toronto Press, 2012.
  106. ↑ Contemporary Ukrainian Literature. Review. 2009, с. 3, 5, 11.[недоступне посилання з травня 2019]
  107. ↑ Даниленко, 2008, с. 317-323.
  108. ↑ Авансцена: Інформ. зб. сучас. укр. драматургії: (електронне видання) / Нац. центр театр. мистец. ім. Леся Курбаса; упоряд. Я. Верещак та ін.; передм. О. Бондаревої. — К., 2012. — С. 131—132 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 червня 2015. Процитовано 18 грудня 2012.
  109. ↑ У Відні відбулася презентація п'єси Дмитра Тернового. Архів оригіналу за 16 квітня 2014. Процитовано 4 червня 2013.
  110. ↑ Антон Філатов: Кіно vs література: українські письменники-кінематографісти. Архів оригіналу за 16 квітня 2014. Процитовано 27 грудня 2012.
  111. ↑ Андрій Кокотюха. П'ять призабутих екранізацій творів сучасних українських письменників. Архів оригіналу за 29 липня 2013. Процитовано 16 лютого 2013.
  112. ↑ «ДепешМод» — кіно за повістю Жадана. Архів оригіналу за 12 серпня 2013. Процитовано 6 жовтня 2013.
  113. ↑ — докумантальний фільм за нарисом Чорномора. Архів оригіналу за 2 липня 2018. Процитовано 2 липня 2018.
  114. ↑ Вікторія Гранецька. Колекція жанрів, або Що обрати письменнику-початківцю?. Архів оригіналу за 14 червня 2016. Процитовано 14 січня 2013.
  115. ↑ Вікторія Гранецька. Продовження колекції жанрів, або Що обрати письменнику-початківцю?. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 січня 2013.
  116. ↑ Василь Шкляр: «Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою» //Дзеркало Тижня № 15 (440) 19 — 25 квітня 2003
  117. ↑ Василь Шкляр. «Залишенець» // Буквоїд. Архів оригіналу за 26 лютого 2011. Процитовано 28 грудня 2010.
  118. ↑ Contemporary Ukrainian Literature. Review. 2009, с. 13-14.[недоступне посилання з травня 2019]
  119. ↑ Contemporary Ukrainian Literature. Review. 2009, с. 17-20.[недоступне посилання з травня 2019]
  120. ↑ а б Татьяна Кохановская, Михаил Назаренко, Украинский вектор: Счастливое детство и трудное отрочество[недоступне посилання з липня 2019]
  121. ↑ Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 20 листопада 2012.
  122. ↑ ВВС Україна оголошує нову номінацію в конкурсі Книга року ВВС 2012. Архів оригіналу за 16 листопада 2012. Процитовано 13 грудня 2012.
  123. ↑ Contemporary Ukrainian Literature. Review. 2009, с. 21-23.[недоступне посилання з травня 2019]
  124. ↑ Бурундук став «Білою вороною 2013»!. Архів оригіналу за 13 листопада 2013. Процитовано 7 березня 2013.
  125. ↑ Як українські дитячі книжки собі шлях у світ торують (Deutsche Welle, 16 травня 2011)
  126. ↑ Є. Баран. До питання про критику, якої нібито немає. Архів оригіналу за 13 грудня 2013. Процитовано 30 грудня 2012.
  127. ↑ Чи існує в Україні літературна критика?. Архів оригіналу за 13 грудня 2013. Процитовано 30 грудня 2012.
  128. ↑ Харчук, 2008, с. 17.
  129. ↑ Центр досліджень сучасної літератури. Архів оригіналу за 1 липня 2014. Процитовано 19 червня 2014.
  130. ↑ Оля Гнатюк. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. — К.: Критика, 2005.
  131. ↑ Dr. Vitaly A. Chernetsky, Miami University. Архів оригіналу за 28 березня 2012. Процитовано 10 квітня 2013.
  132. ↑ Blacker, U.; (2011) Representations of space in contemporary Ukrainian literature. Архів оригіналу за 27 червня 2015. Процитовано 26 червня 2015.
  133. ↑ Alexander Kratochvil. Aufbruch und Rückkehr — Ukrainische und tschechische Proza im Zeichen der Postmoderne.
  134. ↑ Tatjana Hofmann. Архів оригіналу за 8 жовтня 2021. Процитовано 8 жовтня 2021.
  135. ↑ Т.І. Гундорова, Післячорнобильська бібліотека, 2-ге вид., 2013, с. 170.
  136. ↑ Бориса Олійника висунули на Нобелівську премію з літератури. Архів оригіналу за 7 березня 2013. Процитовано 13 березня 2013.
  137. ↑ ТОП-10 найуспішніших письменників. Версія журналу «Фокус». Архів оригіналу за 5 лютого 2016. Процитовано 25 січня 2013.
  138. ↑ Даниленко, 2008, с. 325-336.
  139. ↑ Литературная Украина: Парад 2004. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 8 лютого 2014.
  140. ↑ Писатель, знай свое место//ЖУРНАЛ «ШО». № 1-2(99-100) 2014. С. 85. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 8 лютого 2014.
  141. ↑ Гнатюк, 2005, с. 224.
  142. ↑ Олег Соловей. Про стан сучасної української критики (Назустріч семінару «Ірпінь-2000»)// Літературно-мистецький альманах «Кальміюс», Число 1-2 (9-10) 2000. Архів оригіналу за 24 листопада 2010. Процитовано 30 грудня 2012.
  143. ↑ Поетична серія «Зона Овідія» святкує ювілей — 50!. Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 18 червня 2014.
  144. ↑ maysterni.com. Архів оригіналу за 8 березня 2022. Процитовано 16 серпня 2012.
  145. ↑ poetry.uazone.net. Архів оригіналу за 29 серпня 2012. Процитовано 16 серпня 2012.
  146. ↑ poezia.org. Архів оригіналу за 3 вересня 2011. Процитовано 16 серпня 2012.
  147. ↑ Літклуб. Архів оригіналу за 26 червня 2014. Процитовано 25 травня 2014.
  148. ↑ Буквоїд. Архів оригіналу за 25 червня 2011. Процитовано 26 червня 2011.
  149. ↑ litpodcast.com. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 24 травня 2014.
  150. ↑ Газета по-українськи, № 1158, 14.01.2011, с. 11. Архів оригіналу за 15 березня 2014. Процитовано 28 липня 2012.
  151. ↑ До Винничука прийшла міліція — через вірш «Убий під***аса». Архів оригіналу за 18 липня 2012. Процитовано 28 липня 2012.
  152. ↑ Чому Оксана Забужко голосувала проти всіх
  153. ↑ Колонка Юрія Андруховича на ТСН. Архів оригіналу за 28 травня 2012. Процитовано 6 лютого 2013.
  154. ↑ Відбулась презентація Антології сучасних українських оповідань «Україно, давай, Україно!». Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 14 березня 2013.
  155. ↑ Програма «Книжковий фонд» фонду «Відкрий Україну». Архів оригіналу за 29 липня 2012. Процитовано 5 грудня 2012.
  156. ↑ Резиденція: Міжнародна стипендія для поетів і перекладачів «MERIDIAN CZERNOWITZ». Архів оригіналу за 24 листопада 2012. Процитовано 25 січня 2013.
  157. ↑ Ukrainian Literature. Архів оригіналу за 14 лютого 2021. Процитовано 23 жовтня 2011.
  158. ↑ International Poetry Review (vol. XXXVI, Number 2, Fall 2010); Людмила Таран: Михайло Найдан: «Сімдесят відсотків нових українських письменників — жінки…» [Архівовано 25 липня 2013 у Archive.is]
  159. ↑ «Новый мир» в журнальном зале. Архів оригіналу за 20 вересня 2012. Процитовано 26 лютого 2013.
  160. ↑ Михайло Назаренко: Як козаки Москву завойовували. Архів оригіналу за 7 травня 2012. Процитовано 13 березня 2013.
  161. ↑ Україна — почесний гість літературного фестивалю в м. Коньяк / 15-18 листопада[недоступне посилання з липня 2019]
  162. ↑ Объявлен шорт-лист ежегодного Национального конкурса «Книга года» — 2008
  163. ↑ Книжка українського автора на першому місці німецького рейтингу. Архів оригіналу за 25 липня 2010. Процитовано 26 грудня 2010.
  164. ↑ Человек года. Архів оригіналу за 6 червня 2010. Процитовано 26 грудня 2010.
  165. ↑ 21 книга XXI века
  166. ↑ Catching Gossamers: Catching Gossamers~A Double Hat Trick in Poetry. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 12 жовтня 2015.
  167. ↑ Тимофій Гаврилів: «Мій роман не втонув у неозорому морі розмаїтої літератури». Архів оригіналу за 4 травня 2011. Процитовано 3 грудня 2012.
  168. ↑ Literatura obca — ranking. Архів оригіналу за 9 січня 2013. Процитовано 5 січня 2013.
  169. ↑ European writer Introduction: Gjergj Fishta, Nar-Dos, Marko Cepenkov, Johannes Mario Simmel, Ihor Pavlyuk, Mit'hat Frash ri, Vartan Pasha. Архів оригіналу за 17 січня 2016. Процитовано 12 жовтня 2015.
  170. ↑ Best European Fiction 2012. Архів оригіналу за 21 листопада 2012. Процитовано 22 грудня 2012.
  171. ↑ Best European Fiction 2013. Архів оригіналу за 2 січня 2013. Процитовано 22 грудня 2012.
  172. ↑ English PEN's world bookshelf. Архів оригіналу за 13 травня 2018. Процитовано 29 червня 2014.
  173. ↑ Український поет Ігор Павлюк здобув міжнародну перемогу у Великій Британії за книжку «Політ над Чорним морем» («A Flight Over the Black Sea»). Архів оригіналу за 23 грудня 2015. Процитовано 17 грудня 2015.
  174. ↑ The best of the World Bookshelf. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 17 грудня 2015.
  175. ↑ The Greatest Great Books List Ever. Архів оригіналу за 11 грудня 2019. Процитовано 3 червня 2019.