Синто-буддистський синкретизм — Вікіпедія

Синто-буддистський синкретизм (яп. 神仏習合, しんぶつしゅうごう, сінбуцу-сюґо або яп. 神仏混淆, しんぶつこんこう, сінбуцу-конко) — еклектична концепція взаємопроникнення двох східноазійських релігій , синто і буддизму, а також і явище їхнього гармонійного співіснування у Японії з 10 століття по 1868 рік.

Короткі відомості[ред. | ред. код]

Зародження синто-буддистського синкретизму датують 6 століттям, добою правління принца Шьотоку, коли японці активно запозичували материкові культурні надбання, а разом з ними і буддизм. У 7 столітті для проповідування останнього, читання і переписування буддистських сутр, використовувалися священні місця традиційної японської релігії синто — гори або ліси, які ототожнювалися із синтоїстським божествами. Під впливом материкової буддистської архітектури та ідеї вшанування божества у замкнутому просторі, в Японії стали зводитися перші синтоїстські святилища, які вважалися «домами»^[1] або «палацами» божеств^[2]. У 8 столітті, у добу культури Темпьо, що мала яскраво виражений буддистський характер, у середовищі буддистських ченців виникла концепція навернення японських божеств до буддизму, у зв'язку з чим біля синтоїстських святилищ почали споруджуватися буддистські «присвятилищні монастирі»^[3]. Таким чином, склалася атмосфера гармонійного формального співіснування синто і буддизму.

Процес синкретизму супроводжувався асиміляцією японських божеств і включенням їх до буддистського пантеону. У 10 столітті буддистські мислителі висунули ідею, що ці божества є місцевими «тимчасовими еманаціями»^[4] «основних субстанцій»^[5], будд, які приходять у світ заради спасіння людства. Відповідно, синтоїстські божества — це ті ж самі індійські будди і бодхісаттви, які лише відомі під іншими японськими іменами. Наприклад, богиня сонця Аматерасу Омікамі проголошувалася втіленням будди Вайрочани, а божества святинь Кумано чи Ацута бодхісатвами.

Явище синто-буддистського синкретизму існувало в Японії до 19 століття. Проте спроба прив'язати синто до буддистської космології викликало супротив незначної частини японських інтелектуалів вже у 14 — 16 століттях. Ці мислителі розробляли доктрини синто, відмінні від буддизму, на основі даосизму, конфуціанства і, навіть, християнства, але особливого впливу на тогочасні релігійні практики не мали. Відродження їхньої «теологічної» спадщини відбулося наприкінці 18 — початку 19 століття, в часи зародження японського націоналізму та популярності філософсько-філологічної школи кокуґаку.

Після реставрації Мейджі та створення першого націоналістичного уряду, у 1868 році було видано «Закон про розмежування синто і буддизму». Синто проголошувалося державною релігією; вводився інститут синтоїстського священства та культ Імператора як Первосвященика. Частина буддистських монастирів була зруйнована або перенесена на нові місця, подалі від синтоїстських святилищ. Практика патронування буддистськими монахами останніх була припинена.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

• 義江彰夫 『神仏習合』, 岩波書店, 1996.
• Mark Teeuwen, Fabio Rambelli. Buddhas and Kami in Japan: Honji Suijaku as a Combinatory Paradigm. London: RoutledgeCurzon, 2002.

Посилання[ред. | ред. код]

• Удзідера // Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав: Навч. посібник / Омельчук В. В., Ліснича В. М. — Київ : Персонал, 2011. — С. 572.
• Синто-буддистський синкретизм (яп.)