Сербське царство — Вікіпедія

	Історія Сербії;
	Старчево; Винча;
	Сербія у Римській імперії;
	Біла хорватія; Білі серби; Рашка; Дукля/Зета; Захумл'є; Травунія; Сербська імперія; Моравська Сербія; Земля Бранковича; Битва на Косовому полі; Сербська деспотовина;
	Перша Габсбурзька Сербія; Друга Габсбурзька Сербія;
	Перше сербське повстання; Друге сербське повстання;
	Сербське князівство; Сербське королівство; Сербський фронт; Королівство Югославія; Сербія (1941–1944); Ужицька Республіка; \| СР Сербія;
	ФР Сербія; Сербія;
	Цей шаблон: переглянути; обговорити; редагувати;

	Сербська імперія
	Історична держава
Прапор	Герб
	; У 14 столітті
Столиця	Скоп'є, Прізрен
Мова(и)	Сербська, грецька
Релігія	Православ'я
Форма правління	Абсолютна монархія
Офіційна мова	Сербська, грецька, староцерковнослов'янська
	Цар сербів і греків
- 1346 —1355	Стефан Душан
- 1355 — 1371	Стефан Урош V
Попередник
	Рашка (держава)
	Візантійська імперія
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Сербське царство

Сербське царство (серб. Српско Царство, Srpsko Carstvo)^[1], Сербсько-грецьке царство, Сербська імперія або (стосовно до першого його періоду) Душанове царство — епоха в розвитку сербської держави, коли вона досягла своєї найбільшої могутності і розширила свої межі до максимальних за всю історію. Епоха ця, як правило, визначається від коронації сербського короля Стефана Душана царським титулом до поразки сербських військ на річці Мариці, тобто з 1346 по 1371. Сербське царство було однією з наймогутніших держав Європи свого часу.

Передісторія[ред. | ред. код]

6 січня 1322 року Стефан III, згодом названий Дечанським, після смерті свого батька Мілутіна переміг у громадянській війні інших претендентів на сербський престол і був коронований «богоданним вінцем королівства сербського». У 1325 у він одружився з Марією Палеолог, дочкою візантійського пангіперсеваста Іоанна, племінника імператора Андроніка II. У боротьбі останнього з його онуком Андроніком III Стефан зайняв сторону свого тестя, і, незважаючи на його поразку, придбав Велес, Просік і кілька міст у Македонії.

У результаті воєн з Рагузькою республікою Стефан отримав Стогін, Пелєшаць, а також, імовірно, частину Хуму.

Зростаюча сила Сербії об'єднала проти неї болгарського царя Михайла і Андроніка III. У 1330 році болгарська армія була розбита в битві під Велбуждом: Михайло загинув, а Андронік, який йшов на допомогу, після звістки про це повернув своє військо додому.

Однак замирення з Візантією налаштувало проти Стефана значну частину сербської знаті, яка вважала це результатом підступів королеви-візантійки. Остання завзято наполягала, щоб спадкоємцем Сербії був не старший син Стефана — Душан (Стефан Душан), а інший — Симеон Синіша.

Королевич Душан і знать Зети вирішили, що пора покінчити з владою короля Стефана. Їхнім намірам сприяв переворот у Болгарії, в результаті якого царем там став Іван Олександр, і знову виникли загрози Сербії. Незабаром Душан за допомогою Зетської знаті легко скинув свого батька і 8 вересня 1331 року коронувався як король Сербії; повалений батько його помер в ув'язненні в листопаді.

Душан незабаром одружився з Оленою, сестрою болгарського царя Івана Олександра. Багато в чому завдяки цьому шлюбу відносини між Сербією і Болгарією під час правління Душана залишалися дружніми.

Того ж року Душана урочисто зустріли жителі Дубровника. Через два роки вони отримали від нього узбережжя Далмації від Стону до Дубровника.

Незабаром молодий сербський король напав на Візантію і зайняв майже всю Македонію, міста Прилеп, Охрид, Костур і Струмицю (лише Солунь витримала облогу і залишилася за Візантією). Мирний договір 1334 року закріпив нові кордони.

У 1336—1340 рр.. Душан захопив більшу частину Албанії і розширив свою державу до Яніни. До 1345 року під його владою була вся Македонія (крім Солуні), Албанія і Епір.

Історія[ред. | ред. код]

Стефан Душан був урочисто коронований в Скоп'є 16 квітня 1346 року з титулом «Цар і самодержець сербів і греків», а його син Урош був проголошений королем Сербії. Оскільки царську коронацію міг провести лише Патріарх, сербський синод насамперед звів архієпископа Іоанникія в патріархи. За допомогою болгарського патріарха Симеона і Охридського архієпископа Миколи той і провів коронацію.^[2]

Завоювання Душана[ред. | ред. код]

Війни і загарбання Стефана Душана ніколи не припинялися. До кінця 1348 року він зайняв Етолію, Акарнанію і Фессалію. У 1349 пішов на Боснію, але Хум взяти не зміг, хоча і спустошив деякі боснійські області.

На початку 1350-х Душан вирушив на північ. Після зіткнення з угорським королем Лайошем Великим він зайняв Мачву і Белград (1353).

У 1352 відбулася перша битва на Мариці, коли вперше сербським та болгарським військам довелося зіткнутися з турками. Навіть поразка сербів у цій битві не зупинила завоювань Душана.

У кінці 1355 року почалася війна між Сербією і Венецією, з одного боку, і Угорщиною з Боснією — з іншого. Незабаром після її початку цар Душан помер (20 грудня 1355). Війна тривала три роки; в результаті Далмація і Дубровник відійшли до Угорщини.

Культура і економіка Душанова царства[ред. | ред. код]

Ймовірно, найбільшим документом Душанової влади в Сербії є його «Законник» — звід законів, укладений у 1349 (доповнений у 1354-му) і унікальний для Європи того часу. «Законник» Душана кодифікував і юридично оформив всі правові норми й звичаї, які тоді панували в Сербії.

Цар Душан відкрив нові торгові шляхи і сприяв розвитку економіки своєї країни. Царство процвітало і було однією з найрозвинутіших держав Європи. У цей час були створені деякі з найвизначніших пам'яток сербської культури, наприклад «Номоканон» святителя Сави.

Царство після Душана[ред. | ред. код]

Після смерті Душана почався занепад держави, піднеслися місцеві феодали. Наступник Стефана син Урош, прозваний Слабким, не мав ані сили, ані мудрості для того, щоб протистояти цьому; при ньому держава швидко опустилась до феодальної анархії і фактично розпалася. Висунулося сімейство Мрнявчевичів і кілька інших; деякі визнавали верховну владу Уроша (Лазар Хребелянович в Південній Сербії, Вук Бранкович у Косово, брати Балшичі в Зеті, Нікола Алтомановіч із Златибору та Рудника), тоді як Вукашин Мрнявчевич відокремився і в 1366 році у своїй столиці Прилепі проголосив себе королем. Але всі — незалежно від ставлення до Уроша — самостійно керували своїми володіннями і намагалися захищати їх, тоді як Урош цього не міг і не вмів.

У такому стані Сербія, розділена і слабка, постала перед новою загрозою: Держава турків-османів поступово поширювалася з Азії до Європи, спершу захоплюючи землі Візантії, а пізніше — й інших балканських держав.

Урош помер бездітним у грудні 1371 року.

Сербські царі[ред. | ред. код]

Стефан Урош IV або Стефан Душан (1346—1355)
Стефан Урош V або Урош II (1355—1371)

Галерея[ред. | ред. код]

Сербська держава за Стефана Душана (1350)
Альфонс Муха. «Коронація сербського царя Стефана Уроша IV Душана як імператора Східної римської імперії»
Найбільша територіальна експансія

Примітки[ред. | ред. код]

↑ У сербській та українській літературі використовується термін «царство», в англомовній — «імперія» (англ. empire).
↑ У Константинополі створення сербської патріархії не визнали, і цар Душан, патріарх Іоанникій і все сербське духовенство з 1350 по 1375 рік перебували під анафемою. Візантійці називали Душана і його спадкоємця тільки королями Сербії.

Див. також[ред. | ред. код]

Історія Сербії

Джерела[ред. | ред. код]

Ілустрована історіја Срба, том 3: Српска држава Немањіћа 1321—1371 — Illustrated history of the Serbs, vol. 3: The Serbian state of the Nemanjićes / Пріреділі Мілан Ст. Протіћ, Нікола Кусовац, Десанка Мілошевіћ. — Београд: КІЗ ЛІТЕРА, 1992; Melbourne: Perfect Ideas Pty Ltd, 1993. ISBN 86-7467-011-3.

[1] У сербській та українській літературі використовується термін «царство», в англомовній — «імперія» (англ. empire).

[2] У Константинополі створення сербської патріархії не визнали, і цар Душан, патріарх Іоанникій і все сербське духовенство з 1350 по 1375 рік перебували під анафемою. Візантійці називали Душана і його спадкоємця тільки королями Сербії.

[1]

[2]