Сениця Павло Іванович — Вікіпедія

Сениця Павло Іванович
	Зображення
Основна інформація
Дата народження	23 вересня 1879
Місце народження	Переяславський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Дата смерті	3 липня 1960 (80 років)
Місце смерті	Москва, СРСР
Громадянство	СРСР і Російська імперія
Професії	композитор, музичний педагог, фольклорист
Освіта	Московська державна консерваторія імені Петра Чайковського
Жанри	опера

Павло Іванович Сениця (* 23 вересня 1879(18790923), Максимівка (в інших джерелах — Дем'янці), Полтавська губернія — † 3 липня 1960, Москва, Росія) — видатний український композитор-модерніст і фольклорист.

Життєпис[ред. | ред. код]

Навчався в Московській консерваторії (1909) спочатку на вокальному факультеті (клас А. Мазетті), потім на контрабасі (клас А. Мартинова), з 1906 року — композиторський факультет (класи О. Ільїнського та С. Василенка). Після закінчення консерваторії там працював викладачем музичних теоретичних дисциплін. Товаришував з Болеславом Яворським та Сергієм Танєєвим.

У 1921—1931 збирав і впорядковував музичний фольклор.

Влітку 1923 року в Празі відбувся авторський концерт композитора. В цьому ж році в Харкові відбувся концерт Українського художнього вокального квартету з програмою «Три ЕС» (Стеценко, Степовий, Сениця).

Напередодні прем'єри симфонії № 2 «Де-не-де тополі» (першого модерністського твору в історії української музики) стався конфлікт між автором та інспектором відділу мистецтв Головполітосвіти, композитором Пилипом Козицьким. В результаті чого симфонія була виконана… без першої частини! Таку дію композитор сприйняв як акт вандалізму. В політичних колах П. Сениця був затаврований як контрреволюціонер. Було заборонено виконання і видання його творів на цілі десятиліття.

Помер у Москві.

Його ім'я носить дитяча музична школа міста Переяслава.

Творчість[ред. | ред. код]

Твори:

опери «Життя — це сон» (за Кальдероном), «Наймичка» (за Шевченком, не (закінчена);
симфонія № 1 фа мажор (1905), симфонія № 2 «Де-не-де тополі» (1912),
вісім струнних квартетів, увертюра для симфонічного оркестру,
«Скерцо», «Музичний малюнок» та «Пісня без слів» для фортепіано,
дві «Думи» для віолончелі з фортепіано,
«Легенда» для скрипки і фортепіано,
хори, солоспіви (понад 50), обробки народних пісень.

Вокальні твори Сениці написані на поезії Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, М. Філянського, О. Олеся, М. Шаповала, О. Неприцького-Грановського. В українській музиці 20 ст. твори Сениці, особливо інструментальні, мали новаторське значення.

Фольклористика[ред. | ред. код]

Наукові праці:

«Сучасна українська музика» (1923),
«Українська вокальна музика» (1925),
«Українські народні пісні, записані у Волинській губернії М. Некозаченком» (1926),
«П. Демуцький, нарис з його життя і критичний аналіз праць» (1931).

Література[ред. | ред. код]

Костенко В. «Павло Сениця. До 25-річчя композиторської діяльности» (1930);
Михайлов М. «Композитор П. Сениця. Нарис про життя і творчість» (1965).
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Ольга Чепіль. PERSONA INCOGNITA Павло Іванович Сениця

Посилання[ред. | ред. код]

Сениця Павло Іванович // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 5 : Пе—С. — С. 711.
Сениця Павло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1718. — 1000 екз.
Марко Роберт Стех, «Очима культури» № 87. Павло Сениця і Левко Ревуцький
Сениця Павло Іванович