Саті (ритуал) — Вікіпедія

Са́ті (санскр. सती) — похоронна ритуальна традиція в індуїзмі, відповідно до якої вдова підлягає спаленню разом з її покійним чоловіком на спеціально спорудженому похоронному багатті. Нині це явище рідкісне і заборонене.

Слово «саті» — прикметник жіночого роду на санскритi, що означає «справжня», «існуюча», а також «правдива», «чесна». Назва походить від імені богині Саті, відомої також як Дакшаяні, що принесла себе в жертву, не змігши стерпіти приниження, яким її батько Дакша піддав обраного нею бога Шіву.^[1]

Історія[ред. | ред. код]

Традиція саті має паралелі з аналогічними ритуалами в інших культурах. Наприклад, на похоронній церемонії у вигляді кремації в кораблі або човні, що практикувалася на Русі та описана Ібн Фадланом, разом з тілом господаря спалювалася його рабиня. Є відомості про існування подібної практики на території Індії до створення імперії Гуптів (приблизно 400 рік н. е.). Кілька згаданих в Махабхараті випадків, коли жінки добровільно приносили себе в жертву, і ряд інших подібних документів можна розглядати як частково історичні джерела, проте відомо, що велика частина цих історій заснована на реальних подіях.^[2].Слід зауважити, що принесення себе в жертву або бажання це зробити не є традицією Махабхарати і відповідно в епосі не було ні слова про саті, на відміну від інших відомих традицій, таких як Раджасуя Яґна. Ці історії слід розглядати скоріше як вираз скорботи у зв'язку з втратою близького.

Грецький історик Арістобул Кассандрейський, що подорожував з Александром Македонським, описав спостережуваний ним випадок саті в місті Таксілі. Пізніше приклад добровільного спільного спалення описує індійського солдата армії Євмена з Кардіо, чиї дві жінки боролися за право померти поруч з ним на похоронному багатті (316 до н. е.). На думку греків, метою таких порядків було позбавити дружин потенційної мотивації отруїти своїх чоловіків.^[3]

Добровільна смерть на похоронах описана в Північній Індії до періоду імперії Гуптів. Ця практика мала назву «анумарама». На відміну від саті, самопожертви були дійсно добровільними, без елемента примусовості, і могли поширюватися не тільки на вдів, але й на інших родичів, слуг, ідейних послідовників або друзів обох статей, тих, хто бажав таким чином висловити свою відданість покійному. Іноді ці смерті були наслідком присяги вірності, даної ще за життя покійному.^[4].

Сучасні дослідники вважають, що практика самоспалення вдів набула поширення приблизно в 500 рік н. е., під кінець існування імперії Гуптів. Деякі пов'язують це із занепадом буддизму в Індії^[5]розшаруванням суспільства на касти і з тим, що саті могли використовувати як метод підпорядкування в касті. Є припущення, що традиція саті була принесена білими гунами буддійського віросповідання, чиє вторгнення до Індії вплинуло на розпад імперії Гуптів.

Приблизно у той же час історії про саті стали вибивати на меморіальних каменях. Найбільш ранні з них — в Сагарі, Мадгья-Прадеші, хоча найбільший набір з'явився в Раджастхані кілька століть потому. Ці меморіальні камені, звані «девлі» або «камені саті», стали місцем поклоніння померлої жінки. Найбільша кількість таких каменів — у Західній Індії.

За нинішніми відомостями саті поширилися по всьому субконтиненту приблизно до X століття. Традиції продовжували дотримуватися аж до початку XIX століття в різних районах з більшою або меншою регулярністю.

Примус[ред. | ред. код]

Передбачалося, що саті має виконуватися добровільно, проте на практиці найчастіше це виглядало не так. Не кажучи вже про фактор соціального тиску, в багатьох випадках вдову схиляли до смерті шляхом безпосереднього застосування фізичної сили.

Малюнки та описи часто зображують жінку, що сидить на похоронному вогнищі зв'язана чи яким-небудь іншим способом обмежена в рухах, - щоб не втекла, коли багаття запалять. На кількох з них навколо багаття стоять охоронці з довгими шестами, щоб не дати жінці вибратися з вогню.^[6]