Російсько-українське правове протистояння — Вікіпедія

Російсько-українське правове протистояння — складова глобального протистояння між Росією та Україною з часів розпаду СРСР.

Історичне тло та причини протистояння[ред. | ред. код]

З розпадом СРСР російська влада болісно сприйняла вихід України з-під контролю Москви і тому започаткувала ряд проектів, що мали за мету зберегти російський вплив на Україну. Ці проекти були спрямовані на забезпечення російського впливу на політичну, мовно-культурну та інші сфери. «Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави»^[1].

Як наслідок імперських інтересів Росії з розбудовою держави України імперські проекти мають за мету реванш, «реінтеграцію», нове «возз'єднання» тощо... При цьому природні політичні інтереси України російським політикумом не тільки ігноруються, але за будь-якого зручного приводу прямо заперечуються. Таким чином, російський політикум штучно створює політико-правове протистояння, направлене на послаблення української державності, що обумовлює наявність сучасного правового конфлікту між Україною та Росією.

Методи та засоби[ред. | ред. код]

Складові протистояння[ред. | ред. код]

Правове та юридичне забезпечення проектів, направлених на збереження російського впливу на Україну, здійснювалось на вищому законодавчому рівні Росії шляхом прийняття тих чи інших постанов з питань, які дозволяли найбільш ефективно, з точки зору російського політикуму, сприяти розв'язанню задач підкорення України. Серед таких питань найбільше розробленими виявились питання юридичного статусу Криму, рівня співробітництва України з НАТО та статусу російської мови в Україні. Ці питання неодноразово піднімались на міждержавному рівні та на рівні міжнародних організацій. При цьому, в багатьох випадках, прийняті російськими законодавцями постанови часто були не зверненнями до рівного партнера, а рекомендаціями або настановами, що розглядалось українським політикумом як втручання у внутрішні справи України.

Протистояння в міждержавних стосунках[ред. | ред. код]

Міністр юстиції України Павло Петренко в жовтні 2016 зазначив, що більшість міжнародних угод, які укладала Росія упродовж 25 років, мали положення, які не дозволяли розповсюджувати на них дію міжнародного права^[2].

Протистояння на міжнародній арені[ред. | ред. код]

Протистояння з часів здобуття незалежності і до початку 2014[ред. | ред. код]

Протистояння навколо Криму[ред. | ред. код]

Протистояння навколо Криму почалося одразу після розпаду СРСР. Не зважаючи на міжнародну практику розпаду союзів та нормативну врегульованість питань щодо розпаду СРСР російський політикум піддавав сумніву законність перебування Криму у складі України. Ці сумніви підкріплювались тим, що більшість населення Криму складали етнічні росіяни, при цьому питання формування такого етнічного складу Криму всіляко замовчувалось, оскільки формування російської або проросійської більшості в Криму відбувалось в незручні для пропаганди способи, в тому числі — через етнічні чистки. Протягом 1990-х років питання про зміну статусу півострова неодноразово піднімалось в російській Державній Думі, проте до зміни державної приналежності Криму це не призвело.

Так, в червні 1992 року Верховна Рада Росії прийняла постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР зі зміни статусу Криму, прийнятих в 1954 році», яким, фактично, піддала сумніву територіальну цілісність України та її юрисдикцію на території Криму^[3].

9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову про «статус міста Севастополя» з метою підтвердити його «російський федеральний статус». Рада безпеки ООН на прохання України визнала це рішення як не сумісне з принципами статуту ООН і констатувала, що воно не має юридичної сили.

У 1997 році Росія і Україна підписали Договір про дружбу, співпрацю і партнерство, яким зобов'язалися поважати територіальну цілісність одна одної, а в 2003 році — договір про державний кордон, який затвердив існуючі міждержавні кордони. Ці договори на деякий час призупинили правове протистояння між Росією та Україною.

Протистояння щодо співробітництва України та НАТО[ред. | ред. код]

Протистояння навколо російської мови в Україні[ред. | ред. код]

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України, 10 стаття якої констатує:

Державною мовою в Україні є українська мова.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 10 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/99 від 14.12.99}

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

23 жовтня 1998 року Державна Дума Росії прийняла заяву у зв'язку з закріпленням в Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної Державної мови на території Автономної Республіки Крим, в якій «нагадала» українським законодавцям про національний склад України та Криму^[4].

В липні 2000 року^[5] Державна Дума Росії виступила з заявою щодо неприпустимості українізації та наголошувала, що для українців, що проживають в Росії «є всі можливості отримання освіти» рідною мовою.

У жовтні 2002 року Державна Дума Росії виступила зі зверненням до Верховної Ради України з «пропозицією» надання російській мові статусу другої державної в Україні. Це звернення не знайшло підтримки Президента України Леоніда Кучми, який виступив з категоричною заявою про неможливість надання російській мові статусу державної.

В кінці вересня 2006 року МЗС РФ розповсюдив коментар, в якому говорилося, що Москва не має наміру більше ігнорувати випадки дискримінації російської мови в Україні. МЗС України у відповідь на коментар про так звану дискримінацію російської мови зажадало від російського керівництва припинити розігрувати мовну карту як метод впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Україні і з повагою ставитися до законів України, як це передбачено міжнародною практикою.

Протистояння під час російсько-української війни 2014[ред. | ред. код]

Результати[ред. | ред. код]

Наслідки[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]