French
DeutschПідгайний Семен Олександрович — Вікіпедія
| Підгайний Семен Олександрович | |
|---|---|
| Народився | 17 квітня 1907 Новомінська, Канівський район |
| Помер | 14 листопада 1965 (58 років) Торонто, Канада |
| Країна |  Російська імперія Кубанська Народна Республіка СРСР.svg){kind=small} Канада |
| Діяльність | журналіст, історик |
| Галузь | історія[1], археографія[1] і журналістика[1] |
| Alma mater | КНУ імені Тараса Шевченка |
| Знання мов | українська[1] |
| Заклад | ХНУ імені В. Н. Каразіна |
Семе́н Олекса́ндрович Підга́йний (нар.17 квітня 1907, Новомінська, Кубань — пом.14 листопада 1965, Торонто, Канада) — український учений — історик, археограф, автор спогадів про українську інтелігенцію на Соловецьких островах, член-основоположник УРДП, 1948 року — перший з черги державний секретар реорганізованого ДЦ УНР.
Біографія[ред. | ред. код]
Народився у станиці Новомінській Єйського повіту Кубанської області у заможній козачій сім'ї. Під час боротьби козаків Кубані з більшовиками втратив батька і старшого брата: обидва були розстріляні більшовиками у 1922 році[2].
1924 року виїхав у Київ, де вступив до Київського інституту народної освіти (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В університеті Підгайного цікавила державно-творча діяльність Богдана Хмельницького, і він обрав за тему своєї дипломної праці його білоруську політику. Над цим питанням він багато працював, зібрав великий джерельний матеріал і приступив до писання майбутньої дисертації, яка по закінченні університету мала відкрити йому шлях до аспірантури й подальшої наукової діяльності. За декілька місяців до закінчення курсу Підгайного було виключено з інституту за його походження. Цьому передувала погромницька стаття в київський газеті «Пролетарська правда». Проте спільними зусиллями української професури й тодішнього керівництва інституту Підгайному було дозволено закінчити інститут, але шлях до аспірантури в Києві для нього був закритий[3].
Після закінчення інституту працював науковим співробітником Музею Слобідської України у Харкові (тепер Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова) і викладав історію України у Харківському інституті народної освіти (тепер Харківський національний університет).
Арешт і подальша доля[ред. | ред. код]
На початку 1930-х років нав'язує ближчі стосунки з Українською академією наук (ВУАН) у Києві, де стає членом комісії соціально-економічної історії України й співробітником археографічної комісії. Ще раніше він зацікавився історією старого українського промислового робітництва, зокрема на Бахмутських і Торських соляних заводах XVII–XVIII століття.
За дорученням Академії наук Підгайний досліджує відповідні архівні матеріали не лише в Харкові і Києві, але і в Москві та Ленінграді. Наслідком цієї роботи була велика (понад 500 сторінок машинопису) археографічна збірка матеріалів до історії промисловості й робітництва на Бахмутських, Торських і Співаковських соляних заводах XVII–XVIII століття. Доповідь на цю тему Підгайний зробив на спільному засіданні обох згаданих вище комісій восени 1932 року, й тоді було ухвалено видати цей твір. Окрім того, Семен Олександрович написав, на підставі архівних матеріалів, знайдених ним у Москві, цінну студію про становище робітників і умови праці на Почепівській і Шептаківській паруснополотняних мануфактурах Гетьманщини в першій половині XVIII століття. Ця праця була прийнята до друку в IV томі «Українського Археографічного Збірника» ВУАН[3].
Арешт 17 січня 1933 року під час погрому ВУАН 1933–1934 років не дозволив здійнити ці видавничі плани. Звинувачений у членстві в міфічній підпільній організації «Союзі Кубані й України», у 1933–1940 роках був на засланні у Соловецькому таборі особливого призначення[4][5].
6 лютого 1941 року повернувся на Слобожанщину, але як репресованому йому відмовили у праві проживати в обласному центрі і прикріпили до районного міста Ізюм, де працював бухгалтером в артілі «Культпраця»[5]. Під час Другої світової війни певний час був членом управи Харкова і начальником одного з його районів.[6]
З 1944 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.[7] За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано Союз українців жертв російського комуністичного терору. До 1955 року очолював Світову федерацію політв'язнів. Вирішальним чином сприяв появі двотомної англомовної праці «The Black Deeds of Kremlin: A White Book» («Біла книга про чорні діла Кремля»), яка мала широкий розголос у різних країнах[4]. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History». Автор книжок про Соловецьку каторгу «Українська інтелігенція на Соловках» та «Недостріляні».
Помер у Торонто, Канада, похований на цвинтарі «Проспект».
Твори[ред. | ред. код]
- Підгайний С. До редакції часопису Українські вісті. — «Українські вісті», 1947, № 77, 29 жовтня.
- Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. — Б.м: — Прометей, 1947. — 93 с.
- Підгайний С. Недостріляні. (у двох частинах: ч.1ч.2) — Б.м., в-во «Україна» — 1949.
- Pidhainy S. Islands of death. — Burns & MacEachern, Toronto, 1953, 240 pages.
- Pidhainy, S. O. (editor-in-chief) The Black Deeds of the Kremlin: A White Book, translated by Alexander Orletsky, Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror, Toronto, Ont., 1953—1955 OCLC 558528829
- Pidhainy S. Ukrainian National Communism. — «Ukrainian Review», 1959, № 7.
Перевидання:
- Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні (у двох частинах). — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 328 с. Передмова Олексія Коновала. Редактор Олександр Шугай. Видання здійснено коштом Фундації імені Івана Багряного (США).
- Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. — Тернопіль, «Джура». — 2009.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Czech National Authority Database
- ↑ ПІДГАЙНИЙ СЕМЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. resource.history.org.ua. Процитовано 9 березня 2023.
- ↑ а б Український історик 3-4 (11-12). Рік III. Боулінг-Грін, Огайо, США: Українське Історичне Товариство. 1966. с. 68—71.
- ↑ а б Семен Підгайний, Юрій Шаповал (2019). Українська інтеліґенція на Соловках. Недостріляні. Видавництво «Кліо». ISBN 6177023878.
- ↑ а б Хроніки Семена Підгайного. Зеркало недели | Дзеркало тижня | Mirror Weekly. Процитовано 9 березня 2023.
- ↑ Оглоблин О. Українська історіографія. 1917—1956 / Пер. з англ. — К., 2003. — 253 с.
- ↑ Сергій Білокінь. Биківня і Вінниця в історіографії терору. Архів оригіналу за 9 грудня 2012. Процитовано 9 грудня 2012.
Посилання[ред. | ред. код]
Джерела та література[ред. | ред. код]
- О. В. Ясь. Підгайний Семен Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 230. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
- «Українська революційно-демократична партія (УРДП_УДРП): Збірник матеріалів і документів»/ Упоряд. О.Коновал.- Чикаго- Київ.: Фонд имени Ивана Багряного, 1997. — 856 с.
- Оглоблин О. «Семен Підгайний (1907—1965)». — Український історик. — 1966. — № 3-4.
- Оглоблин О. Українська історіографія. 1917—1956 / Пер. з англ. — К., 2003. — 253 с. — ISBN 966-8225-18-X
- Полонська-Василенко Н. «Історична наука в Україні за совєцької доби та доля істориків// Записки НТШ».- Париж, Чикаго, 1962. — Т. 173.
- Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — ISBN 966-7804-57-7.
- Гайовий Гриць. Жах соловецького потойбіччя, або Убивчі свідчення «недостріляного» українського інтелігента // Літературна Україна. — 2009. — 17 грудня. — С. 1, 3.
- Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
 | Це незавершена стаття про особу, що має стосунок до України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |