Петиція — Вікіпедія

Пети́ція (лат. petitio) — індивідуальна або колективна вимога, звернення, пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається в органи державної влади у письмовій формі.

Поява інституту направлення петицій до органів публічної влади на початковому своєму етапі була зумовлена природною реакцією окремих верств населення на деспотизм авторитарної влади та спочатку існувала як стихійний громадський рух. Лише з часом направлення звернень отримало своє конституційно-правове закріплення з урахуванням національних політичних, правових та історичних особливостей тих чи інших держав. На сьогодні загальновизнаним конституційним стандартом фактично у всіх демократичних державах є зобов'язання органів публічної влади та їх посадових і службових осіб розглядати звернення та ініціативи громадян, а також їх об'єднань та надавати щодо них обґрунтовану відповідь у встановлений законодавством строк[1].

У деяких країнах петиція може подаватися не лише громадянином, але і будь-якою особою (як особисто, так і спільно з іншими людьми). На право подавати петицію також можуть бути встановлені обмеження для деяких категорій громадян (наприклад, для військовослужбовців в Іспанії).

Велика Британія[ред. | ред. код]

Країною, в якій вперше було врегульовано право громадян на напрямок петицій до органів влади є Велика Британія, яку цілком обґрунтовано в науці конституційного права прийняти вважати батьківщиною конституціоналізму. Фактично всі ключові для становлення британської державності конституційні акти - Велика Хартія Вольностей 1215, Петиція про права 1628 року і Білль про права 1689 року були прийняті монархом під консолідованим тиском спочатку представників дворянства, а потім буржуазії[2].

США[ред. | ред. код]

Сполучені Штати Америки є країною, яка має доволі потужне конституційно-правове регулювання направлення звернень громадян у формі петицій до органів публічної влади. Направлення американськими громадянами індивідуальних або колективних клопотань до органів публічної влади для підтримки або на противагу певному нормативно-правовому акту є історично першою та найбільш поширеною формою впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у США. Саме право петицій гарантоване першою поправкою до Конституції США[3].

Франція та Німеччина[ред. | ред. код]

У ФРН функціонує Комітет Бундестагу з петицій (Petitionsausschuss) для розгляду клопотань та скарг, яких надходить від 20 до 50 тисяч протягом скликання. За роки свого існування зазначений комітет зарекомендував себе як інституційний посередник між парламентом та громадянами у вирішенні нагальних питань нормативно-правового характеру. Комітет з петицій фактично відіграє роль колективного омбудсмана у ФРН[4].

У Франції петиції розподіляє по компетентних комітетах голова Національних зборів (нижньої палати парламенту), яка вже приймає рішення (відправляє в іншу комісію, відповідному міністрові для ухвалення рішення, не робить жодних дій або представляє на розгляд Національних зборів).

Європейський Союз[ред. | ред. код]

Кожен громадянин або мешканець Європейського Союзу, а також будь-яка компанія, організація чи асоціація з головним офісом в одній з держав-членів, має право індивідуально або разом з іншими, звертатися до Європейського Парламенту зі скаргою щодо будь-якого питання в межах повноважень Спільноти (статті 21 та 194 Договору про заснування Європейської Спільноти), яке стосується скаржника безпосередньо.

В Європейському Союзі право подавати петиції до Європейського парламенту було передбачене ще Маастрихтським договором 1992 року. Право петиції було запроваджено для того, щоб громадяни ЄС та особи, які постійно проживають в Європейському Союзі, мали можливість у більш простій формі звертатися до органів публічної влади ЄС із побажаннями та скаргами[5].

Усі запити надходять у парламентський комітет з петицій, який вирішує, чи є вони прийнятними для подальшого розгляду. За потреби комітет може звернутися з запитанням до омбудсмена. Для формування свого висновку за петицією, яку прийняли до розгляду, комітет може просити Європейську Комісію надати йому необхідні документи або інформацію.

Згідно з новим положенням статті 21, внесеним Амстердамським договором, кожен громадянин Союзу має право звертатися з письмовими запитами в усі установи Союзу, зокрема, і в Комітет регіонів, Соціально-економічний комітет і до омбудсмена будь-якою з офіційних мов Союзу (а також ірландською) та отримати письмову відповідь цією ж мовою.

Україна[ред. | ред. код]

Див. також: Звернення громадян

Історія[ред. | ред. код]

Практика подання петицій має певні історичні традиції в Україні, зокрема, на територіях, що входили до складу Російської імперії. За умов абсолютної монархії клопотання гласних земських зібрань протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. припустимо визначити своєрідною альтернативою колективним петиціям, квазі-петиціями. Дослідники земських клопотань ще у ХІХ ст. були переконані в тому, що усі найважливіші закони 1879—1889 рр. або було прийнято завдяки ініціативі земських гласних, або ґрунтувалися переважно на матеріалах земських клопотань. Значна кількість земських клопотань сприяла формуванню усталеної соціальної практики звернень підданих до органів державної влади та наближала перспективу отримання ними права на петицію.

Окрім масових акцій соціального протесту і сорокарічна практика клопотань гласних підготувала ґрунт для Височайшого наказу «О возложении на Совет Министров, сверх дел, ему ныне подведомственных, рассмотрения и обсуждения поступающих на Высочайшее Имя от частных лиц и учреждений видов и предположений по вопросам, касающимся усовершенствования государственного благоустройства и улучшения народного благосостояния» від 18 лютого 1905 р., яким підданим надавалося право петицій. Однак, у тексті «Основных Государственных Законов Российской империи» від 23 квітня 1906 р. право петицій не закріплено.

Сучасність[ред. | ред. код]

Першим органом державної влади України, який практично втілив у життя вказане законодавче положення, став глава держави[6]. Так, 28 серпня 2015 року запрацював спеціальний розділ «Електронні петиції» вебсайту Президента України, доступний за електронною адресою petition.president.gov.ua. Відповідно до чинного законодавства України особливою формою колективного звернення громадян до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування є електронна петиція, яка подається та розглядається в порядку, передбаченому статтею 23-1 Закону України «Про звернення громадян». З електронними петиціями громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування через офіційний вебсайт органу, якому вона адресована, або вебсайт громадського об'єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Електронна петиція, адресована відповідно Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, розглядається у особливому порядку за умови збору на її підтримку не менш як 25000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції. Вимоги до кількості підписів громадян на підтримку електронної петиції до органу місцевого самоврядування та строку збору підписів визначаються статутом територіальної громади. Особливий порядок розгляду петицій, які набрали належну кількість підписів, визначається актами адресатів петиції. Якщо петиція не набрала необхідної кількості підписів, її розглядають в порядку, встановленому законом для звичайних звернень громадян[7].

Підстави для відхилення електронної петиції[ред. | ред. код]

Електронна петиція не може містити заклики до:

  • повалення конституційного ладу;
  • порушення територіальної цілісності України;
  • пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;
  • заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

В Україні про петицію вперше заговорили учасники протестів, які виникли в Києві на Майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Перші петиції були адресовані до США з проханням втрутитися у ситуацію в Україні і були розміщені на сайті Білого дому[8].

Першим в Україні запровадити інструмент петиції запропонував координатор громадської кампанії «За відповідальну владу» Ігор Курус [9] у законопроєкті «Про вотум недовіри посадовим особам», який дозволяє людям через інструмент петиції — збором підписів, вирішувати долю чиновників і можновладців, які перейшли межі законів і суспільної моралі, як механізм реального застосування п'ятої статті Конституції України[10][11]. Законопроєкт про онлайн-петиції був презентований[12], а пізніше зареєстрований у Верховній Раді[13]. Пізніше цей законопроєкт було відкликано на користь аналогічного законопроєкту, поданого Президентом України і прийнятого у липні 2015 року[14].

На виконання цього закону 28 серпня 2015 року Президент України видав Указ «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України» [Архівовано 7 вересня 2015 у Wayback Machine.], згідно з яким вже наступного дня на офіційному сайті президента було запущено сервер петицій. Згідно з положенням Петиція розглядається у разі залучення на її підтримку не менш як 25 000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня її оприлюднення. Першою петицією, що досягла необхідної кількості голосів, стала петиція від Української асоціації власників зброї, в якій вимагається законодавчо затвердити право громадян України на захист.

Зовнішні посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Нестерович В.Ф. (2014). Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка. с. 173-174 (736 с).
  2. ↑ Нестерович В.Ф. (2013). Британская модель конституционно-правового регулирования права петиций. Философия права. № 4. с. 12-15.
  3. ↑ Нестерович В.Ф. (2014). Петиційна форма впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у США. Бюлетень Міністерства юстиції України. с. 96—102. Архів оригіналу за 29 липня 2018. Процитовано 20 жовтня 2018.
  4. ↑ Нестерович В.Ф. (2015). Конституційно-правові засади впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів: зарубіжний та український досвід: Автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. Київ. с. 17 (40 с).
  5. ↑ Нестерович В.Ф. (2016). Реалізація права петицій на рівні Європейського Союзу. Публічне право. № 2. с. 33—40.
  6. ↑ Нестерович В.Ф. (2015). Інституційне утвердження електронних петицій в Україні у контексті зарубіжного досвіду. Віче. № 22. с. 18—23.
  7. ↑ Закон України «Про звернення громадян». Архів оригіналу за 16 травня 2015. Процитовано 8 вересня 2015.
  8. ↑ Понад 10 петицій проти влади України розміщено на сайті Білого дому [Архівовано 11 листопада 2014 у Wayback Machine.] // «Дзеркало тижня», 2 грудня 2013
  9. ↑ Ігор Курус: з петиціями «гратися» небезпечно [Архівовано 14 вересня 2015 у Wayback Machine.] //«РБК - Україна», 11 вересня 2015
  10. ↑ Інструкція по втіленню реального народовладдя [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // «Конфлікти і закони», 30 грудня 2013
  11. ↑ Правозахисники готують механізми контролю за владою // «5 канал», 25 лютого 2014
  12. ↑ Рада може узаконити онлайн-петиції // «5 канал», 15 липня 2014
  13. ↑ Проєкт Закону про право громадян ініціювати розгляд нормативно-правових актів органами влади та місцевого самоврядування [Архівовано 20 грудня 2014 у Wayback Machine.] // «Верховна Рада України», 22 липня 2014
  14. ↑ Порошенко підписав Закон про електронні петиції. Архів оригіналу за 11 вересня 2015. Процитовано 8 вересня 2015.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Нестерович В.Ф. Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів: проблеми конституційної теорії та практики: Монографія / В.Ф. Нестерович. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2014. 736 с.
  • Нестерович В.Ф. Британская модель конституционно-правового регулирования права петиций / В. Ф. Нестерович. Философия права. 2013. № 4. C. 12-15.
  • Нестерович В.Ф. Петиційна форма впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у США / В.Ф. Нестерович. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2014. № 3. С. 96-102.
  • Нестерович В.Ф. Інституційне утвердження електронних петицій в Україні у контексті зарубіжного досвіду / В.Ф. Нестерович. Віче. 2015. № 22. С. 18-23.
  • Нестерович В. Ф. Реалізація права петицій на рівні Європейського Союзу / В. Ф. Нестерович. Публічне право. 2016. № 2. С. 33-40.
  • Тєлькінєна Т.Е. Від права підданих в Російській імперії на місцеве самоврядування до права петицій: 1 січня 1864 р. - 18 лютого 1905 р. / Т.Е. Тєлькінєна. Публічне право. 2015. № 1. С. 41-47.
  • Петиція // Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — ISBN 966-569-013-2.

Посилання[ред. | ред. код]

Право Це незавершена стаття з права.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Перегляд цього шаблону
  Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Петиція&oldid=40502716