Перша англо-афганська війна — Вікіпедія

Перша англо-афганська війна
Дата: 1839—1842 Місце: Емірат Афганістан Результат: Перемога афганців
Сторони
Емірат Афганістан	Британська імперія
Командувачі
Дост Мухаммед, Акбар-хан	Джон Кін, Вільям Ельфінстон
Втрати
Понад 7000 убито й поранено	5062 убито

Перша англо-афганська війна — війна між Великою Британією та Еміратом Афганістан 1839—1842 років.

Причини[ред. | ред. код]

Поступальний, упродовж перших трьох чвертей XIX століття, рух Російської імперії на Кавказ і Туркестан змусив Велику Британію звернути увагу на Емірат Афганістан, на той час ще відокремлений від її індійських володінь широкою територією сикхських і синдських володінь. По мірі наближення російських володінь до кордонів Афганістану, військове значення Туреччини й Персії поступово падало в очах британців і замість цього ставало важливим значення Афганістану, який став єдиним бар'єром, що відокремлював російські володіння від меж Індії. Звідси — думки про підкорення Афганістану, чи, принаймні, про міцний з ним союз стали обов'язковим елементом усіх міркувань британців щодо оборони їхніх індійських володінь.

Але причиною, що змусила Велику Британію вже у 1808 році вступити у відносини з Афганістаном, була не експансія Росії на південь, а плани Наполеона з захоплення британської Індії. У 1807 році було підписано франко-іранський союз, який дозволяв Франції провести через Іран свої війська з метою захоплення Індії, тому Ост-Індській компанії довелось вживати заходів у відповідь. Оскільки Афганістан був північним порталом до Індії, було вирішено відправити туди посольство.^[1]

Посольство Ельфінстона, відправлене до Кабула у 1808 році для встановлення дружніх відносин із Шуджею-Шахом, вперше дало британцям деякі певні відомості про Афганістан, який до тієї пори був для них зовсім не відомим. Однак, відносини, що вдало зав'язались, внаслідок різних обставин не підтримувались упродовж наступних 30 років, до самого 1838 року, коли особливі обставини спонукали Велику Британію знову звернути увагу на це місце у центральній Азії. Перші 30 років 19 століття в історії Афганістану були переповнені внутрішніми суперечностями, що виражались, головним чином, у боротьбі двох головних гілок династії Дуррані — Садозаїв (Шуджа-Шах і його нащадки) та Баракзаїв (Дост-Мухаммед). До 1830-их років перевага виявилась на боці Дост-Мухаммеда, який, залишаючись правителем Кабулу й Газні, роздав провінції своїм братам і синам. Лише Герат ще залишався під владою Камрана, племінника Шуджі-Шаха, останній жив в Індії, отримуючи від британців невелику субсидію. Розбрат настільки послабив Афганістан, що сусіди почали зазіхати на деякі частини його території. Зі сходу почали загрожувати Пешавару сикхи, із заходу претендували на Герат перси. Положення Дост-Мухаммеда ставало важким, але ще більше погіршилось, коли Шуджа-Шах, якого спонукали британці, уклав у 1833 році союз із сикхами і вторгся в Сінд, маючи намір потім йти на Кандагар і Кабул. Вважаючи свої сили для боротьби з ним недостатніми, Дост-Мухаммед відрядив у 1834 році посольство до Росії з проханням про допомогу. Посланець еміра Хусейн Алі-хан дістався Оренбурга тільки у 1836 році, де через військового губернатора Перовського, вступив до перемовин з російським урядом. Результатом цих відносин стало відрядження у 1837 році до Афганістану поручика Віткевича, який служив при Перовському. Прибуття у грудні того ж року в Кабул Віткевича, що виявило перемовини, які почались між Росією та Афганістаном, а також рух перських військ на Герат, здійснений під впливом російської дипломатії в Тегерані, стали достатнім для Великої Британії приводом для того, щоб оголосити війну Дост-Мухаммеду.

1 жовтня 1838 року Джордж Іден виголосив маніфест, що містив оголошення війни й мотивування прийнятого британцями рішення.

Підготовка британського наступу[ред. | ред. код]

Ще у серпні 1838 року військові частини, призначені для походу, були попереджені про це, а 13 вересня наказом головнокомандувача індійською армією генерала Фейна було визначено склад експедиційного загону. Пунктом зосередження було призначено Курнол. Загін складався з п'яти піхотних бригад (15 полків), однієї артилерійської (5 батарей), та однієї кавалерійської (3 кінних полки). Піхотні бригади були зведені у дві дивізії під командуванням генералів Коттона й Дункана. Окрім цього загону, що називався Бенгальською армією і збирався під особистим началом головнокомандувача, у Бомбеї формувався інший загін у складі трьох бригад, піхотної (3 полки), артилерійської та кавалерійської під командуванням генерала Кіна (командувача Бомбейською армією). Війська, набрані Шуджею-Шахом, мали близько 6 тисяч чоловік. Вони мали разом із Бенгальською армією переправитись через Інд дорогою на Шикарпур і звідти йти на Кандагар і Кабул. Нарешті, з Пешавара на Кабул мали вирушити сикхські полки Ранджит Сингха і невеликий загін індо-британських військ, разом близько 10 тисяч чоловік під командою сина Шуджі-Шаха, Теймура Мірзи й під керівництвом британського капітана Вада. Між тим, поки війська зосереджувались, обставини в Афганістані сильно змінились: перси, які у цей час тримали в облозі Герат, не змогли його взяти, й на початку вересня 1838 були змушені піти. Віткевича вже не було в Кабулі, Дост-Мухаммед залишався безпомічним. З відступом персів від Герата, звичайно, зникав усілякий привід до походу в Афганістан, але тодішній віце-король індії лорд Окленд наполіг на здійсненні прийнятого рішення. Однак, склад експедиційного загону все ж було зменшено до 21 тисячі чоловік, в тому числі бенгальських військ — 9,5 тисяч чоловік, які зосередились на початку грудня біля Фіроспура (одна дивізія генерала Коттона, що складалась із 3 піхотних бригад). Об'єднані сили бенгальських і бомбейських військ отримали назву «Індської армії», командування якою було доручено генералу Кіну. Кількість обозних, які супроводжували війська, була надмірно великою й сильно ускладнювала їхній рух; так, за ба бенгальським контингентом прямував обоз із 30 тисяч в'ючних верблюдів з 38 тисячами обозної прислуги. Бенгальські війська мали прямувати з Фіроспура на південний захід, через Багавальпур і потім через Синд до берегів Інду; переправа через річку поблизу Суккура. Звідси війська мали вирушити на північний захід через Шикарпур і Баг, до початку Боланського проходу, потім через прохід до Кветти, та звідси через Коджакський перевал на Кандагар.

Сили, які мав на той час Афганістан, були досить незначними. Дост-Мухаммед утримував 2,5 тисячі чоловік піхоти, озброєних трутовими крупнокаліберними рушницями, 12-13 тисяч вершників і близько 45 гармат. Найкращим родом військ була кавалерія. Окрім цього «регулярного» війська, було ополчення, яке за сприятливих умов могло дати кілька десятків тисяч ненавчених, недисциплінованих і погано озброєних солдат.

Похід на Кабул[ред. | ред. код]

Індська армія до квітня 1839 року зосередилась поблизу Кветти й потім продовжувала рух на Кандагар і Газні, не зустрічаючи ніде опору з боку афганців. Війська відчували нестачу продовольства, а також транспортних засобів внаслідок сильного мору обозних тварин. Близько 20 тисяч голів загинуло тільки дорогою до Кандагара. У Кандагар індо-британські війська вступили без бою 25 квітня. Подальший їхній шлях лежав на Газні. Це місто оборонялось гарнізоном під началом Гейдар-хана, сина Дост-Мухаммеда. Через небажання афганців здаватись британцям міною підірвали стіну фортеці й пішли на штурм. Гарнізон бився до останньої можливості. Близько 1000 чоловік його загинуло в бою, 1600 було узято в полон, в тому числі й сам Гейдар-хан. Британцям перемога коштувала всього 17 убитих і 165 поранених, в тому числі 18 офіцерів. Однак, попри значну перевагу ворожих сил, Дост-Мухаммед не опускав рук. Покладаючись на силу спротиву фортеці Газні, він вирішив свої найкращі війська під началом сина Акбар-хана кинути спочатку на Пешавар, куди у квітні почали стягуватись сикхські війська Ранджит Сінгха, розбити їх і вже потім усіма силами накинутись на Індську армію. Однак, швидке падіння Газні зруйнувало плани еміра. Дост-Мухаммед змінив свій намір та вирішив із загоном військ, силою близько 6000 чоловік, виступити з Кабула назустріч Індської армії, й на берегах Кабулдар'ї дати їй бій. Він дійшов зі своїми військами до с. Арганди, де у загоні виявились такі тривожні ознаки розладу і зради, що на успіх битви не залишалось жодної надії. Тоді Дост-Мухаммед дозволив (2 серпня) своїм військам підкоритись Шуджі-Шаху, а сам з невеликою кількістю прибічників (350 чоловік) відступив на Баміан. Про втечу еміра стало відомо у британському таборі вже наступного дня, за ним було вислано погоню, але він встиг минути проходи Гіндукуша й дістатись Афганського Туркестану. 7 серпня Шуджа-Шах урочисто вступив до Кабула, а тижні за три сюди ж прибув сикхський загін Теймура-мірзи, який через смерть Ранджит-Сінгха у червні 1839 року тільки наприкінці липня вступив у Хайберський прохід, та після нетривалої сутички поблизу Алі-Меджида, вирушив на Кабул, не зустрічаючи дорогою жодного спротиву.

Початок повстань[ред. | ред. код]

Таким чином Шуджа-Шах був посаджений на престол й за духом декларації 1 жовтня 1838 року війська мали повертатись до Індії. Але через сумнівний стан справ, було вирішено повернути додому тільки половину Індської армії, а інші війська мали залишатись в Афганістані під командуванням генерала Коттона. У вересні з Кабула пішла вся бомбейська дивізія, прямуючи через Боланський прохід. У жовтні пішла частина Бенгальського загону, прямуючи через Пешавар. В Афганістані залишились: 7 тисяч чоловік британо-індійських військ, 13 тисяч чоловік Шуджі-Шаха (утримувались за рахунок Ост-Індської компанії) і 5 тисяч сикхського контингенту. Головна частка цих військ залишалась у Кабулі, значна їх кількість була у Джелалабаді, а невеликі загони були розташовані в Кандагарі, Газні й Баміані. Спочатку все складалось добре. Приплив до країни грошей пожвавив економіку й посилив торгово-промислову діяльність, але потім подорожчання предметів першої необхідності, постійне втручання іноземців до внутрішніх справ країни, систематичні образи з їхнього боку на адресу релігійних та родинних почуттів й інші причини спричинили загальне невдоволення. Назріваючи поступово, воно почало виявлятись невдовзі окремими повстаннями у різних частинах Афганістану. Гільзаї, які немало турбували Індську армію на її шляху від Кандагара до Газні, не визнавали влади Шуджі-Шаха і продовжували перешкоджати сполученню між Кабулом і Газні. Їх приборкали, проте ненадовго, у вересні 1839 року експедицією майора Утрама. Навесні наступного року гільзаї підбурили повстання з ширшим розмахом, причому відряджені проти них війська генерала Нота з великими труднощами привели їх до покори. Восени 1839 року повстали хайберці. Навесні 1840 року відбулось повстання хазарійців (поблизу Баміана).

Полон Дост-Мухаммеда[ред. | ред. код]

Між тим, Дост-Мухаммед, після свого нетривалого перебування в Хульмі, спробував шукати притулку у бухарського еміра Насрулли, але помилився у своїх розрахунках і повернувся назад у в Хульм. У цей самий час (середина 1840 року) британці, з метою впливу на узбецьких володарів Афганського Туркестану, висунули невеликий загін на північ від Баміана, до Байгака. Дост-Мухаммед скористався цими обставинами й умовив хульмського хана напасти на Байгак. 30 серпня було здійснено напад на британський пост, і загін, що його займав, був змушений відступити до Баміана. Дост-Мухаммед з узбецьким загоном переслідував британців, проте 18 вересня був розбитий туземними частинами генерала Денні. Втративши надію на сприяння узбеків, Дост-Мухаммед пішов у Кугістан (провінція на північ від Кабула) й підбурив там хвилювання. Проти повстанців з Кабула було вислано загін під началом генерала Селя. У Перванській долині (на північ від Чарикара) 2 листопада відбулась битва, в якій британці зазнали поразки. Наступного дня загін Селя відступив до Чарикара. Таким був стан справ, коли відбулась незрозуміла донині та нез'ясована істориками подія. Третього дня після Перванського бою Дост-Мухаммед прибув у Кабул й віддав себе у розпорядження британців. Невдача у Насрулли, слабкість узбеків, страх за свою голову, яку імовірно було непогано оцінено британцями, ось імовірні причини, що можуть слугувати розгадкою вчинку Дост-Мухаммеда. Емір був направлений на проживання до Індії.

Повстання[ред. | ред. код]

З уходом Дост-Мухаммеда й після невдачі Хівінського походу Перовського, перебування британців в Афганістані втрачало свій сенс, чому Шуджа-Шах і нагадав їм про це. Однак, британці, ймовірно, не мали наміру йти, влаштовуючись у країні, закладаючи тут сади, будуючи будинки, виписуючи з Індії свої родини. Така поведінка іноземців ще більше налаштовувала проти них афганське населення. Гнів поступово зростав. Заколоти і хвилювання почали виникати між дуррані, гільзаями та іншими племенами Афганістану. Приборкання цих спалахів поглинало всю увагу британців, але чим далі, тим менш успішним воно ставало. Стан справ погрожував загальним повстанням, яке невдовзі й почалось. Приводом до нього послужило скорочення і навіть припинення грошових субсидій, що видавались вождям гільзаїв, кугістанців, кизилбашів та інших афганських племен. Шуджа-Шах на низку звернених до нього з цього приводу претензій, посилався на свавілля британців, натякнувши на бажання звільнитись від іноземців. Цього натяку було достатньо, щоб наприкінці вересня 1841 року відбулась змова з метою повернення втраченого й усунення панування іноземців. Британці, попереджені про змову, нічого не вживали. Почалась низка повстань.

Наприкінці вересня східні гільзаї зачинили у своїх горах всі проходи, що ведуть з Кабула в Джелалабадську область, перервавши сполучення британців з Індією. Приборкання гільзаїв було доручено генералу Селю, вже призначеному зі своєю бригадою до повернення в Індію через Пешавар. Він мав відновити порядок на гільзайських землях дорогою, під час свого руху на Джелалабад. 11 жовтня він вступив у Хурд-Кабульську ущелину та, побачивши дорогою безперервні бої із заколотниками, до 30 жовтня ледь дістався Гандамака, зазнавши значних втрат.

Одночасно спалахнуло повстання в Кугістані й на просторі між Кабулом і Кандагаром. Нарешті 2 листопада сталась різня у самому Кабулі та однією з перших жертв став британець Бернс, який стояв при Шуджі-Шаху як неофіційний радник. Два будинки, в яких розміщувалась британська місія були розграбовані, варти при них були вирізані, скарбниця (170 тисяч рупій) розграбована, вся прислуга перебита. І все це було скоєно у присутності 6 тисяч британських військ, що зачинились в укріпленому таборі на відстані півгодини дороги від повсталого міста. З боку генерала Ельфінстона, який командував у цей час військами під Кабулом не надійшло жодного розпорядження, жоден британський офіцер не з'явився своїм на допомогу!

Безкарність різні 2 листопада 1841 року стала в очах афганців свідченням слабкості британців, звістка про успіх повстання пронеслась усією країною, і натовпи газі звідусіль повалили до міста. Шуджа-Шах зачинився у кабульській цитаделі Бала-Гіссар й чекав результату подій. На чолі повстання стояли магометзаї, родичі Дост-Мухаммеда, які обрали еміром Мухаммед-Земан-хана, племінника Дост-Мухаммеда й колишнього правителя Джелалабадської області. У британських військ було віднято велику частину їхніх запасів провіанту й артилерійських боєприпасів. В Кударі обурені солдати Кугістанського полку самі перерізали своїх британських офіцерів. У Чарикарі полк гуркхів, узятий в облогу афганцями у своїх казармах, був змушений залишити їх через нестачу води й на шляху до Кабула був винищений. У Чейндабаді, між Кабулом і Газні, був вирізаний загоном Вудборна. Загін капітана Фірріза був узятий в облогу у Хайберських горах кількома тисячами афганців і ледве пробився до Пешавара.

Відступ і знищення загону Ельфінстона[ред. | ред. код]

Слабкий та нерішучий Ельфінстон бачив порятунок тільки у відступі. Замість того, щоб вжити енергійних заходів, він став з афганцями до перемовин. Війська між тим були голодними та поступово цілковито деморалізувались. Перемовини тягнулись нескінченно. Британський представник Макнактен, запрошений на побачення з Акбар-ханом був зрадницьки вбитий 23 грудня. Його відрубану голову, насадивши на спис, пронесли вулицями міста, а спотворене тіло було виставлено на знущання на Кабульському базарі упродовж трьох діб. Зі смертю Макнактена, вожді повстання вирішили, що їхня угода не є чинною, й запропонували Ельфінстону нові, принизливіші умови. У перший день 1842 року угоду з афганцями було скріплено печатками 18-ти сердарів. На виконання цієї угоди британцями були здані афганцям: усі грошові суми, у кількості 1400000 рупій, вся артилерія, за винятком 9 гармат, багато різної вогнепальної та холодної зброї, всі снаряди, амуніція, усі хворі й тяжко поранені з двома лікарями при них та, нарешті, заручники числом 6 офіцерів. Обіцяний же угодою конвой з числа афганських військ призначено не було. Не отримавши обіцяного конвою, Ельфінстон наважився вирушити на власний страх і ризик та 6 січня британські війська кількістю 4,5 тисяч чоловік бойового складу, з нестройовими, жінками, дітьми й табірною прислугою, виступили з Кабула, прямуючи до Хурд-Кабульської ущелини. Ледве хвіст колони залишив табір, як почались напади афганців, гармати невдовзі відняли у британців і весь загін було перетворено на натовп, охоплений панікою. Неподалік від Джелалабада, де перебував зі своїм загоном генерал Сель, афганці довершили винищення загону Ельфінстона. Те, що врятувалось тут, загинуло далі від холоду, голоду і злиднів. З 16 тисяч чоловік, які виступили з-під Кабула, вціліла єдина людина, доктор Брайден, який 14 січня, поранений та цілковито виснажений голодом дістався Джелалабаду.

Завершення війни[ред. | ред. код]

Доля інших британських загонів, що перебували в Афганістані була такою. Сель вдало тримався у Джелалабаді, відбиваючи та навіть розсіюючи натовпи афганців; також утримувався й генерал Нотт у Кандагарі. Обидва відмовились здати афганцям зайняті ними позиції, незважаючи на вказівки Ельфінстона, який виконував угоду 1 січня. У Келат-і-Гільзаї успішно тримався капітан Крегі. В Газні довго опирався полковник Памер, але повіривши афганцям, що вони його пропустять у Пешавар, здав цитадель (6 березня). Відбувся негайний напад на гарнізон, і його було цілком винищено, за винятком Памера й кількох офіцерів, взятих у полон. Сполучення між Індією та Кабулом були перервані ще у жовтні 1841 року. Коли в Калькутті були отримані звістки про кабульське повстання, через Пешавар була надіслана для підтримки кабульської армії бригада генерала Вільда, проте вона (січень 1842) не змогла пробитись через Хайберський прохід і була відкинута з великими втратами. Для порятунку решти афганських загонів Селя й Нотта були вжиті такі заходи: Поллко, який замінив Вильда, був посилений 4 піхотними полками, кавалерією та артилерією, а із Сінда була висунута на Кандагар бригада генерала Енглянда. Останнього наприкінці березня зустріли на Коджакському перевалі афганці й він відступив до Кветти. Полок вже у лютому був у Пешаварі, але він залишався тут упродовж двох місяців. У подальшому, однак, дії британців були рішучішими та вдалими. Виступивши 3 квітня, Полок пройшов у кілька днів до Джелалабада, де і з'єднався з Селем. 10 травня, після невеликої справи на Коджакському перевалі, прибув у Кандагар і генерал Енглянд.

Після цього британські війська мали піти з Афганістану, або наступом вглиб країни відновити свій престиж та звільнити заручників і полонених. Новий віце-король схилявся до першого, громадська думка Великої Британії вголос вимагала другого. Нарешті, Ноту було наказано почати відступ з Афганістану, але окільним шляхом, через Газні—Кабул—Пешавар, Поллоку ж було запропоновано підтримати Нотта рухом на Кабул. Нотт виступив з Кандагара 7 серпня, Полок із Джелалабада — 20 серпня. Між тим, у Кабулі, з часу уходу Ельфінстона тривав розбрат, що значно послабило здатність афганців до спротиву. Полок і Нотт рухались на Кабул майже безперешкодно, легко розсіюючи неорганізований натовп афганців. 15 вересня до Кабула прибув Полок, а наступного дня і Нотт. Звідси ними були надіслані до різних частин країни невеликі каральні експедиції, а Кабул віддано військам на розграбування. Після майже місячного перебування під Кабулом, 12 жовтня британські загони виступили на Пешавар. Цей відступ був схожий на втечу. Загін Нота, який ішов позаду підлягав безперервним нападам афганців. В останніх числах грудня війська сягнули меж Індії. Тоді ж Дост-Мухаммед отримав дозвіл повернутись в Афганістан, де, зважаючи на смерть Шуджі-Шаха, невдовзі й посів престол. Так завершилась перша англо-афганська війна. Вона вартувала життів 18 тисяч чоловік, 25 мільйонів фунтів стерлінгів і сильно принизила політичне значення та військовий престиж британців у Середній Азії.

Джерела[ред. | ред. код]

• Военная энциклопедия Сытина, частина 2 (рос.)
• Халфін. Провал британської агресії в Афганістані [Архівовано 5 квітня 2012 у Wayback Machine.]
• Henry Havelock. Narrative of the War in Affghanistan. [Архівовано 1 квітня 2015 у Wayback Machine.]
• Richard Hartley Kennedy. Narrative of the campaign of the Indus in Sind and Kaubool in 1838-9. [Архівовано 1 квітня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
• James Outram. Rough Notes of the Campaign in Sinde and Affghanistan, in 1838-9 [Архівовано 1 квітня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
• William Hough. A Narrative of the March and Operations of the Army of the Indus: In the Expedition to Affghanistan in the Years 1838—1839. [Архівовано 1 квітня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Перша англо-афганська війна

Примітки[ред. | ред. код]

п о р Заморські території Британської імперії Умовні позначення: залежні території нинішньої Великої Британії виділені напівжирним шрифтом, члени Співдружності націй — курсивом, королівства Співдружності підкреслені. Втрачені до початку періоду деколонізації (1947) території виділені темно-зеленим кольором.   Європа і Середземномор'я     з 1066 Гернсі¹,² з 1066 Джерсі¹,² 1171—1541 Лордство Ірландія з 1346 Острів Мен¹ 1541—1801 Ірландія в унії 1708—1757 Менорка з 1713 Гібралтар 1763—1782 Менорка 1794—1796 Корсика 1798—1802 Менорка 1800—1964 Мальта³ 1801—1922 Велика Британія та Ірландія 1807–1890 Гельґоланд 1809–1864 Іонічні острови 1878–1960 Кіпр 1921–1922 Південна Ірландія 1921–1937 Ірландська Вільна держава (сьогодні Ірландія)4 з 1921 Північна Ірландія 1945–1949 Окупаційна зона в Німеччині 1945–1949 Окупаційна зона в Австрії з 1960 Акротирі і Декелія ¹ Коронні володіння британської монархії, що не входять до Великої Британії. ² В 1940–1945 під окупацією Третього Рейха. ³ Пізніше вийшла з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. 4 У 1949 вийшла зі Співдружності.   Північна Америка     1583—1907 Ньюфаундленд 1607—1776 Вірджинія з 1619 Бермудські Острови 1620—1691 Плімутська колонія 1622—1691 Мен 1629—1691 Колонія Массачусетс-Бей 1632—1776 Меріленд 1635—1644 Сейбрук 1636—1776 Коннектикут 1636—1776 Род-Айленд 1638—1665 Нью-Гейвен 1663—1712 Кароліна 1664—1783 Нью-Йорк 1665—1686 Нью-Джерсі 1670—1870 Земля Руперта 1674—1702 Східна Джерсі 1674—1702 Західна Джерсі 1680—1686 Нью-Гемпшир 1681—1783 Пенсильванія 1686—1689 Нова Англія 1689—1783 Нью-Гемпшир 1691—1780 Массачусетс 1701—1776 Делавер 1702—1776 Нью-Джерсі 1712—1776 Північна Кароліна 1712—1776 Південна Кароліна 1713—1867 Нова Шотландія 1732—1776 Джорджія 1759—1867 Нью-Брансвік 1763—1873 Острів Принца Едварда 1763—1791 Квебек 1763—1783 Східна Флорида 1763—1783 Західна Флорида 1776 Тринадцять колоній 1791—1841 Верхня Канада 1791—1841 Нижня Канада 1815—1858 Округ Нова Каледонія 1818—1846 Колумбія/Орегон¹ 1841—1867 Провінція Канади 1849—1866 Ванкувер 1853—1863 О-ви Королеви Шарлотти 1858—1866 Британська Колумбія 1859—1870 Північно-Західна територія 1862—1863 Територія Стікін 1866—1871 Ванкувер і Брит. Колумбія 1867—1931 Канадська конфедерація² 1907—1949 Домініон Ньюфаундленд ¹ Спільне володіння з США. ² Після 1931 — домініон Канада.   Латинська Америка, острови Карибського басейну та Південної Атлантики     1605—1979 Сент-Люсія 1623—1883 Сент-Кіттс 1624—1966 Барбадос 1625—1650 Острів Святого хреста 1627—1779 Сент-Вінсент 1627—1816 Підвітряні острови 1628—1883 Невіс 1632—1782 Монтсеррат 1632—1860 Антигуа 1643—1860 Острови Бей з 1650 Ангілья 1651—1667 Суринам¹ 1655—1859 Москітовий берег 1655—1962 Ямайка з 1658 Острів Святої Єлени² з 1666 Британські Віргінські Острови 1666—1860 Барбуда з 1670 Кайманові Острови 1650—1973 Багамські острови 1630—1641 Острів Провіденс 1670—1689 Острови Сент-Андрес і Провіденсія 1762—1779 Гренада 1763—1778 Домініка 1763—1888 Тобаго 1775—1908 Південна Джорджія з 1783 Монтсеррат 1783—1974 Гренада 1783—1979 Сент-Вінсент і Гренадини 1783—1978 Домініка з 1783 Теркс і Кайкос 1797—1888 Тринідад з 1815 Острів Вознесіння² з 1816 Тристан-да-Кунья² 1814—1966 Брит. Гвіана (Гаяна)³ 1833—1958 Навітряні острови 1833—1958 Підвітряні острови з 1833 Фолклендські Острови4 1860—1981 Антигуа і Барбуда 1862—1981 Британський Гондурас (Беліз) 1882—1983 Сент-Кіттс і Невіс 1888—1962 Тринідад і Тобаго з 1908 Південна Джорджія та Південні Сандвічеві Острови4 1958—1962 Федерація Вест-Індії ¹ Крім того перебував під окупацією Великої Британії в 1795—1802 та в 1802—1815. ² Входить до складу залежної території Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья. ³ З 1970 перестала бути королівством Співдружності, зберігши членство в ньому. 4 Знаходилися під окупацією Аргентини в 1982; приналежність оскаржується нею з 1816.   Африка     1661—1702 Острів Джеймс 1765—1816 Сенегамбія 1787—1961 Сьєрра-Леоне¹ 1794—1976 Сейшельські острови 1795—1803 Капська колонія 1806—1910 Капська колонія 1807—1814 Мадейра 1810—1968 Маврикій¹ 1810—1965 Чагос 1816—1965 Гамбія² 1834—1839 Сокотра 1843—1910 Наталь 1861—1906 Колонія Лагос 1868—1966 Басутоленд (Лесото) 1867—1957 Золотий берег (Гана)¹ 1877—1881 Республіка Трансвааль 1878—1910 Волфіш-Бей 1881—1900 Протекторат Ойл-Ріверс 1882—1922 Султанат Єгипет 1884—1960 Британський Сомаліленд 1885—1895 Колонія Бечуаналенд 1885—1966 Протекторат Бечуаналенд (Ботсвана) 1887—1897 Зулуленд 1889—1924 Баротселанд 1890—1962 Уганда¹ 1890—1963 Занзібар 1890—1895 Вітуленд 1891—1907 Британська Центральна Африка 1895—1920 Британська Східна Африка 1899—1956 Англо-Єгипетський Судан 1900—1914 Північна Нігерія 1900—1914 Південна Нігерія 1900—1910 Колонія Оранжевої Річки 1900—1910 Трансвааль 1902—1968 Свазіленд 1907—1964 Ньясаленд (Малаві)¹ 1910—1931 Південно-Африканський Союз¹ 1914–1960 Нігерія¹ 1915–1931 Південно-Західна Африка³ 1916–1956 Британський Тоголенд³ 1922—1961 Британський Камерун³ 1920—1963 Кенія¹ 1922—1961 Танганьїка³ 1923—1965 Південна Родезія 1924—1964 Північна Родезія (Замбія) 1953—1963 Федерація Родезії та Ньясаленду з 1965 Британська Територія в Індійському Океані 1979—1980 Південна Родезія (Зімбабве)4 ¹ Пізніше вийшла/вийшов з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. ² З 1970 перестала бути королівством Співдружності, в 2013 вийшла із Співдружності. ³ По мандату Ліги Націй. 4 В 2003 вийшла із Співдружності.   Азія     1640—1858 Мадрасське президентство 1685—1824 Бенкулєн 1687—1858 Бомбейське президентство 1690—1858 Бенгальське президентство 1702—1705 Пуло-Кондор 1721—1949 Туземні князівства Індії 1762–1764 Маніла і Кавіте 1786—1826 Пенанг 1789—1796 Великий Андаман 1796—1948 Цейлон (Шрі-Ланка)¹ 1812—1814 Бангка 1812—1824 Біллітон 1819—1826 Сінгапур 1820—1971 Договірний Оман (ОАЕ) 1820—1971 Бахрейн 1824—1948 Бірма² 1826—1946 Стрейтс-Сетлментс² 1839—1963 Колонія Аден 1839—1842 Афганістан (окупація) 1841–1997 Гонконг² 1841—1946 Королівство Саравак² 1848—1890 Лабуан 1858—1947 Британська Індія (Індія¹, Пакистан¹, М'янма, Бангладеш) 1858—1872 Андаманські і Нікобарські острови² 1861—1947 Сіккім 1873—1896 Негері-Сембілан 1874—1896 Селангор 1874—1896 Перак 1879—1919 Афганістан (протекторат) 1881–1946 Протекторат Північний Борнео² 1887–1896 Паханг 1886—1963 Протекторат Аден 1887—1965 Мальдівські острови 1888—1984 Бруней² 1891—1971 Маскат і Оман (Оман) 1895—1946 Федеровані малайські держави² 1898–1930 Вейхай 1899–1961 Кувейт 1904–1948 Джохор 1910–1949 Бутан 1909–1946 Нефедеровані малайські держави³ 1916–1971 Катар 1920–1932 Месопотамія4 1920—1948 Палестина4 1921—1946 Трансйорданія4 1946—1963 Колонія Північний Борнео 1946—1963 Колонія Саравак 1946—1963 Сінгапур 1946—1948 Малайський Союз 1947—1950 Індійський Союз 1948—1972 Домініон Цейлон 1948—1957 Малайська Федерація (Малайзія) 1962—1967 Федерація Південної Аравії 1963—1967 Протекторат Південної Аравії ¹ Пізніше вийшла/вийшов з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. ² В 1941—1945 під окупацією Японської імперії. ³ В 1942—1945 в складі Таїланду. 4 По мандату Ліги Націй.   Австралія, Океанія і Антарктика     1788—1901 Новий Південний Уельс 1788—1901 Острів Норфолк 1803—1901 Земля Ван-Дімена / Тасманія 1807—1863 Оклендські острови 1824—1980 Нові Гебриди¹ (Вануату) 1826—1901 Західна Австралія 1829—1832 Колонія Свон-Рівер 1836—1901 Південна Австралія з 1838 Піткерн 1839—1907 Колонія Нова Зеландія 1841—1933 Земля Вікторії 1851—1901 Колонія Вікторія 1857—1955 Кокосові острови 1859—1901 Квінсленд 1874—1970 Фіджі² 1877—1976 Британські Західно-Тихоокеанські Території 1878—1931 Острови Ашмор і Картьє 1884—1902 Британська Нова Гвінея³ (Папуа Нова Гвінея) 1888—1893 Раротонга 1888—1958 Острів Різдва² 1889—1926 Токелау 1892—1976 Острови Гілберта і Елліс³ (Кірибаті і Тувалу) 1893—1901 Федерація островів Кука 1893—1978 Британські Соломонові острови³ (Соломонові Острови) 1900—1970 Тонга 1900—1901 Савідж 1901–1942 Австралійський Союз 1907–1953 Домініон Нова Зеландія 1908—1962 Південні Шетландські острови5 1908—1962 Південні Оркнейські острови5 1908—1962 Земля Ґреяма5 1909—1931 Острови Ашмор і Картьє 1910—1947 Острів Херд і острови Макдональд 1923 Залежна територія Росса 1923—1968 Науру3,6 1930—1933 Земля Ендербі 1939—1979 О-ви Кантон і Ендербері³ з 1962 Британська Антарктична Територія5 ¹ Спільне володіння з Францією з 1906. ² З 1987 перестали бути королівством Співдружності, в 2006 виключені із Співдружності. ³ В 1942—1945 під окупацією Японської імперії. 4 Спільне володіння з США. 5 З 1961 територіальні претензії заморожені згідно Договору про Антарктику. 6 Под управлінням Великої Британії, Австралії та Нової Зеландії по мандату Ліги Націй. У списки не включені території, що були окуповані Британською імперією в ході Другої світової війни.

Словники та енциклопедії Encyclopædia Britannica Нормативний контроль Freebase: /m/02j_7w · J9U: 987007602235005171 · LCCN: sh2011002996 · NKC: ph697626