Передумови та причини російсько-української війни — Вікіпедія

Прогнозування майбутньої війни[ред. | ред. код]

Після війни 2008 року проти Грузії низка експертів передбачала, що наступна війна буде в Україні. Так статті опублікували: The Washington Times,^[1] Український тиждень.^[2]

Причини протистояння[ред. | ред. код]

Геополітичні причини[ред. | ред. код]

Одразу після розпаду СРСР політикум Росії взяв курс на відновлення впливу Росії на пострадянські країни. Спершу цей вплив був спрямований проти України, вихід якої з СРСР, власне, і призвів до його розпаду. Причини, що спонукали російський політикум до відродження екс-СРСР, є досить складними: від імперської ментальності росіян, скерованої не на розбудову власної держави, а на поневолення сусідніх народів, і до бажання зберегти під власним контролем виробничі потужності колишнього СРСР та гарантовані ринки збуту. Таким чином відносини з Україною в Росії традиційно розглядалися в контексті власних глобальних геополітичних інтересів.

Одним із геополітичних факторів є протиборство Росії та України за контроль на Азовському морі, що, зокрема, вилилося в Конфлікт щодо острова Тузла у 2003 році.

З листопада 2013 року, коли Віктор Янукович заблокував законодавчо закріплений курс на Європейську інтеграцію та коли почалася в країні Революція гідності, кремлівська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно імперську та брехливу інформаційну війну проти України, яка мала за мету підготувати суспільну думку у світі до зовнішньої агресії Російської Федерації щодо України.

Прагнення російської влади підкорити Україну[ред. | ред. код]

Як заявив полковник ФСБ І́гор Гіркін, російська влада ще в 2000-х роках розпочала спроби встановлення економічного контролю над Україною, щоб "купити її з тельбухами". За його інформацією, для цього Путін дозволив російським олігархам та чиновникам скупити значну частину всієї української власності^[3].

Росія активно підтримувала сепаратизм на Донбасі ще в 2004 році. У 2004 році відбувся захід під назвою «Перший Всеукраїнський з'їзд», де сепаратисти відкрито обговорювали створення незалежної республіки на сході України. Республіка мала охопити всі російськомовні регіони України. На з'їзді були присутні у тому числі високопосадовці з Росії (мер Москви Юрій Лужков), Янукович та українські олігархи^[4]. Подібні заходи були організовані у 2008^[5] та 2012^[6] роках, кожного разу – за участю високопоставлених політиків з Росії.

У 2008 році Юрій Лужков заявив, що питання державної приналежності Севастополя залишилося невирішеним, і Росія це питання вирішуватиме на користь свого "державного права"^[7].

Інформаційна війна проти України ведеться всіма можливими засобами, а її непрямими жертвами виявляються не тільки українці. Як приклад, загальновідомий вислів Володимира Путіна, адресований Президенту США Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» (З розмови Володимир Путіна та Джорджа Буша, Бухарест, 2-4 квітня 2008)^[8][9].

Початок російсько-української війни в 2014 році фактично ознаменував прагнення Росії посилити вплив на Україну^[10], яка Революцією Гідності започаткувала геополітичний розворот на Захід. Традиційно для Росії цей вплив почав здійснюватись у формі гібридної (фактично — неоголошеної) війни, що межує з державним тероризмом. Таким чином, інформаційна війна, яку Росія активізувала з початком російської збройної агресії, направлена на інформаційне забезпечення сепаратистського руху на сході України, послаблення контролю центральної влади, створення проблем безпекового та економічного характеру.

Колаборація і її причини[ред. | ред. код]

У червні 2019 Олександр Турчинов, який у лютому-травні 2014 виконував обов'язки Президента України, оприлюднив відсоток зрадників по різним силовим структурам під час захоплення Криму:^[11]

• Збройні сили України — 70 %,
• Міністерство внутрішніх справ України — 99 %,
• Державна прикордонна служба України — 70 %,
• Служба безпеки України — 90 %,
• Управління державної охорони України — 95 %

Основними причинами зрадництва були:

• Безперешкодна робота російської пропаганди в Україні і особливо у Криму напередодні і під час інтервенції, існування антиукраїнських організацій, толерантне відношення української влади до цих явищ протягом багатьох років; при цьому — відсутність системної проукраїнської пропаганди.
• Більш високий рівень грошового забезпечення російських військовослужбовців, особливо у Криму, де вони на той час отримували ще й окремі надбавки як за службу за кордоном, взагалі меркантильні міркування (зокрема, збереження житлової площі і т. ін.)
• Індивідуальна вербувальна робота російських спецслужб (іноді — відвертий підкуп), спрямована на керівний склад українських силових структур, командирів військових частин^[12]
• Невизначеність політичного статусу української влади у зв'язку з втечею у лютому президента В.Януковича до Росії, а також всіх керівників силових структур.
• Неспроможність нової української влади надати дієву підтримку оточеним у Криму частинам у зв'язку з відсутністю достатніх сил і засобів і, можливо, політичної волі.

Одним з перших резонансних випадків державної зради став відкритий перехід на бік ворога 2 березня 2014 р. командувача ВМС ЗС України Дениса Березовського, тільки напередодні, 1 березня, призначеного на цю посаду.

Також на бік окупантів перейшли майже всі інші державні службовці (судді, прокурори, чиновники адміністрацій).

На Донбасі найбільш відомими зрадниками стали:

• Ходаковський Олександр Сергійович — колишній командир донецької «Альфи» СБУ, активно підтримував російських загарбників, у травні 2014 створив терористичне озброєне угруповання «батальйон «Восток» і активно втрутився у боротьбу за владу на окупованій росіянами території Донецької області.
• Штепа Неля Ігорівна — міський голова Слов'янська, член «Партії регіонів», відкрито стала на бік терористів угрупування Гіркіна, які у квітні 2014 захопили місто і вимагала від мешканців міста, також підтримувати їх.
• Царьов Олег Анатолійович — народний депутат України, член «Партії регіонів». Ще навесні 2014 р. намагався вести проросійську політичну діяльність в Україні, зокрема, намагаючись виправдовувати окупантів у медіа-просторі, підтримувати антиукраїнських активістів. 26 червня 2014 року обраний «спікером парламенту» Союзу народних республік — об'єднання терористичних організацій ДНР і ЛНР. В Україні перебуває у розшуку.

Див. також[ред. | ред. код]

• Оцінки та класифікація російсько-українського конфлікту
• Історичні передумови проросійських заворушень 2014 року в Україні
• Доктрина Єльцина

Примітки[ред. | ред. код]

Матеріали[ред. | ред. код]

• Will Russia-Ukraine be Europe's next war? («Чи станеться між Росією та Україною наступна війна в Європі?»). Стаття-прогноз «The Washington Times» за 12 жовтня 2008.
• Гай-Нижник П. П. Росія проти України (1990—2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення. — К.: «МП Леся», 2017. — 332 с. ISBN 978-617-7530-02-1
• Агресія Росії проти України: історичні передумови та сучасні виклики / Кер. проекту, упоряд. і наук. ред. П. П. Гай-Нижник; Авт. кол.: П. П. Гай-Нижник, Л. Л. Залізняк, І. Й. Краснодемська, Ю. С. Фігурний, О. А. Чирков, Л. В. Чупрій. Міністерство освіти і науки України; Науково-дослідний інститут українознавства. — К.: «МП Леся», 2016. — 586 с. — ISBN 978-966-97599-0-0.
• Ситник О. Історичні витоки російсько-української війни 2014—2017 років // Східноєвропейський історичний вісник. — 2017. — Вип. 2. — С. 71—81.