French
DeutschПатріс Шеро — Вікіпедія
| Патріс Шеро | |
|---|---|
| Patrice Chéreau | |
 | |
| голова журі Каннського кінофестивалюd | |
| Дата народження | 2 листопада 1944 |
| Місце народження | Лезініє, Франція |
| Дата смерті | 7 жовтня 2013 (68 років) |
| Місце смерті | |
| Поховання | Пер-Лашез[1] |
| Громадянство |  Франція |
| Професія | кінорежисер, продюсер |
| Alma mater | ліцей Людовика Великого |
| Напрям | психодрама |
| Член у | Берлінська академія мистецтв і Баварська академія витончених мистецтв |
| Партнер | Паскаль Ґреґґорі[2] |
| IMDb | ID 0161717 |
| Нагороди та премії | |
   | |
| Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю за найкращу режисуру — 2003 рік, стрічка Його брат, Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю за найкращий фільм — 2001 рік, стрічка Інтим, Приз журі Каннського кінофесту — 1994 рік, стрічка Королева Марго | |
 Патріс Шеро у Вікісховищі | |
Патрі́с Шеро́ (фр. Patrice Chéreau, 2 листопада 1944, Лезініє — 7 жовтня 2013, Париж) — французький кінорежисер, театральний режисер-постановник, актор.
Біографія[ред. | ред. код]
Народився 2 листопада 1944 у містечку Лезініє на заході Франції. Під час навчання у паризькому ліцеї Людовіка Великого, ставив вистави в театральному гуртку. Кар'єру починав як театральний режисер-постановник та актор, працюючи у Мілані, Марселі та інших містах. У 1969–1972 був співдиректором (з Р. Планшоном) Національного народний театр (фр. Le Théâtre national populaire) у Віллербанні, з 1982 очолював «Театр дез Амандьє» (фр. Théâtre Nanterre-Amandiers) у Нантеррі (передмістя Парижа).
Славу у Франції Патріс Шеро здобув на театральній сцені, завдяки класичним постановкам за мотивами Віктора Гюго та Лопе де Вега, а також роботі у амплуа оперного постановника, наприклад, опер Дон Жуан Моцарта та Кільце Нібелунга Вагнера. Як актор, Шеро працював з такими кінорежисерами, як Анджей Вайда, Майкл Манн, Міхаель Ганеке та ін.
Свій перший фільм Патріс Шеро поставив у 1974 році, екранізувавши однойменний роман Джеймса Гедлі Чейза «Плоть орхідеї». У 1983 році на екрани вийшов його фільм «Поранена людина», який у 1984 році отримав кінопремію «Сезар» за найкращий сценарій. Цю ж премію отримала і стрічка 1998 року «Ті, хто мене люблять, поїдуть потягом».
У 1994 році Шеро отримав Приз журі Каннського кінофестивалю за фільм «Королева Марго» з Ізабель Аджані у головній ролі. Єдиний англомовний фільм режисера 2000 року «Інтим» удостоївся премії Луї Деллюка, нагороди «Блакитний ангел» Берлінського кінофестивалю, Премії Люм'єр та премії Міжнародної асоціації кінокритиків.
Особисте життя[ред. | ред. код]
Патріс Шеро був геєм та перебував у тривалих відносинах зі своїм партнером та улюбленим актором Паскалем Греггорі[2][3].
Помер Шеро у Парижі 7 жовтня 2013 від раку легенів.
Фільмографія[ред. | ред. код]
- Режисер
| Рік | Фільм | Оригінальна назва | Примітки |
|---|---|---|---|
| 1975 | Плоть орхідеї | La Chair de l'orchidée | за романом Д. Х. Чейза «Плоть орхідеї» |
| 1978 | Жюдіт Терпов | Judith Therpauve | |
| 1983 | Поранена людина | L'Homme blessé | • премія «Сезар» за найкращий кіносценарій • номінація на Золоту пальмову гілку Каннського МКФ |
| 1986 | Готель «Франція» | Hôtel de France | |
| 1991 | Проти забуття | Contre l'oubli | колективний проект |
| 1994 | Королева Марго | La Reine Margot | за однойменним романом О. Дюма • номінація на премію BAFTA • Приз журі Каннського МКФ |
| 1998 | Ті, хто мене люблять, поїдуть потягом | Ceux qui m'aiment prendront le train | • премія «Сезар» за найкращу режисуру • Золота зірка кіно за найкращу режисуру • номінація на Золоту пальмову гілку Каннського МКФ |
| 2001 | Інтим | Intimité | • Приз Луї Деллюка • премія Блакитний ангел Берлінського МКФ за режисуру • Премія «Люм'єр» • Приз ФІПРЕССІ на МКФ в Ріо-де-Жанейро • номінація на Європейський кіноприз |
| 2003 | Його брат | Son frère | • Срібний ведмідь Берлінського МКФ за режисуру |
| 2005 | Габріель | Gabrielle | за Дж. Конрадом • номінація на Золотого лева Венеційського МКФ |
| 2009 | Переслідування | Persécution |
- Актор
| Рік | Фільм | Оригінальна назва | Режисер |
|---|---|---|---|
| 1983 | Дантон | Danton | Анджей Вайда |
| 1985 | Прощавай, Бонапарт | Adieu Bonaparte | Юсеф Шахін |
| 1992 | Останній з могікан | Le Dernier des Mohicans | Майкл Манн |
| 1997 | Війна Люсі | Lucie Aubrac | Клод Беррі |
| 1999 | Віднайдений час | Le Temps retrouvé | Рауль Руїс |
| 2002 | Поряд з раєм | Au plus près du paradis | Тоні Маршалл |
| 2003 | Час вовків | Le Temps du loup | Міхаель Ганеке |
Джерела[ред. | ред. код]
- Languages: An Interview with Patrice Chéreau(англ.)
- Patrice Chéreau, Director of Stage and Screen(англ.)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Le Monde / J. Fenoglio — Paris: Société éditrice du Monde, 2013. — ISSN 0395-2037; 1284-1250; 2262-4694
- ↑ а б Patrice Chéreau. The Daily Telegraph (obituary). London. 8 жовтня 2013. Процитовано 7 жовтня 2015.
- ↑ Moss, Stephen (25 квітня 2011). Patrice Chéreau: 'It's OK to be hated'. The Guardian. London. Процитовано 7 жовтня 2015.
Посилання[ред. | ред. код]
 | Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Патріс Шеро |
- Conferenza di Patrice Chéreau a Milano (італ.)
- Festival de Cannes, La reine Margot (фр.)
- зеркала (абзац о Шеро)[недоступне посилання з липня 2019] (рос.)
| |||||||||||||||||||||||
| |||||||
.jpg)
| |||||||||||
 | Це незавершена стаття про французького кінорежисера або кінорежисерку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |