Літин (селище) — Вікіпедія

Селище Літин
Герб Літина	Прапор Літина
	У центрі Літина, серпень 2009 рокуУ центрі Літина, серпень 2009 року
Країна	Україна
Область	Вінницька область
Район	Вінницький район
Громада	Літинська селищна громада
Код КАТОТТГ:
Облікова картка	Літин
Основні дані
Засновано	1391
Магдебурзьке право	1578
Статус	із 2024 року
Площа	6.79 км²
Населення	▼ 6 625 (01.01.2020)
Густота	992.93 осіб/км²;
Поштовий індекс	22300—306
Телефонний код	+380 4347
Географічні координати	49°19′38″ пн. ш. 28°05′00″ сх. д. / 49.32722° пн. ш. 28.08333° сх. д.Координати: 49°19′38″ пн. ш. 28°05′00″ сх. д. / 49.32722° пн. ш. 28.08333° сх. д.
Висота над рівнем моря	254 м
Водойма	Згар ;
Відстань
Найближча залізнична станція:	Уладівка
До станції:	30 км
	До обл. центру:
- фізична:	28 км
- залізницею:	54 км
- автошляхами:	31,6 км
Селищна влада
Адреса	22300, Вінницька область, Вінницький район, смт Літин, вул. Соборна, 32
Голова селищної ради	Бичок Анатолій Іванович
Карта
	Літин
	Літин
	Літин у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою: Літин.

Лі́тин — селище в Україні, Вінницького району Вінницької області. Адміністративний центр Літинської селищної громади.

Загальні дані[ред. | ред. код]

Літин розташований біля річки Згар. Площа містечка становить 680 га.

У Літині проживає (2-а пол. 2000-х рр.) 6817 осіб, серед них:

1790 пенсіонерів;
54 інвалідів Другої Світової війни;
106 солдатських вдів;
56 багатодітних сімей.

Загальний житловий фонд (2-а пол. 2000-х рр.) становить 42 багатоквартирних будинків, або майже 700 квартир та 2400 індивідуальних житлових будинків.

Тут розташована Літинська виправна колонія (№ 123).

Історія[ред. | ред. код]

Походження назви[ред. | ред. код]

Достовірним фактом можна вважати походження назви «Літин» від корня «літ», який складає основу географічної назви «Літва», що значить «Заболочена країна»^[2]. У 1972 році районна газета «Радянське життя» опублікувала серію статей про древній Літин. Через рік до редакції завітав житель с. Боркова, пенсіонер-колгоспник Степан Захарович Валігура. Він переповів таку легенду: ‘Де Літин стоїть, у ту давню пору було тільки перехрестя доріг, по яких тяглися різні товари. А та місцевість і назви не мала, безлюдна була. Тільки на перехресті корчма стояла, у якій Літа горілкою торгувала, а горілка в ту пору з меду варилася. А навпроти степка в Згару на острові стояв мужицький монастир. [У документах XIX ст. дійсно є інформація про чоловічий монастир над річкою Згаром, поблизу Майдану Почапинецького (тепер с. Зоринці) — авт.] 3 Києва часто по цих дорогах проїздив у монастир Нестор Літописець, він родом був киянин. Певно і в корчму заїздив, і Літа добре його пригощала. Він у своєму літопису і назвав цю місцевість Літином — на ім'я Літи. І поставив герб Літина — чотири берези, а посередині корчма^[2].

Перші згадки[ред. | ред. код]

Літин має давню і цікаву історію. Перші згадки про нього датуються кінцем XIV століття. Довгий час вважалося, що першою згадкою про Літин є грамота великого князя Свидригайла від 21 травня 1431 року. Ця грамота встановлювала межі володінь панів Микулинських і Кмитів^[3]. Землі по ліву сторону від річки Кулиги, згідно з цим документом, належать Микулинським, а по праву, з Літином — є майном брацлавського землянина Кмити.

Проте, кілька років тому було знайдено документи, які доводять, що Літин старіший. В Національному історичному архіві Білорусі знайшли пергаментний документ — грамоту князя Федора Коріятовича, володаря Поділля — від 20 червня 1391 року. В ній йдеться про те, що Костянтин і Федір Коріатовичі дарять в «отчину и дидичну» Сокілець і інші привілеї своєму вірному слузі Гриньку: "А дали есмы ему границу к Сокольцю: от Чжюнькова долов Росью по устье Малой Торчице, а от Плискова долов Роской аж до устья, а от верха Кропивной аж до устья, а от устья Кропивной долов Богом аж до устья Собу, а от Дашевцов долов Собом, аж до устья Собу, а от Звенигорода дали мы ему границу аж по Конелыи. И со всеми с тыми потокы што в тым рекам сидят и по тых потоках, и с лесы, и с поли, и с дубравами, и со всеми с тыми вжитки…

А к той Соколецкой волости придали ему наша старейшая братья и мы Збынов поток весь от верха аж до устья а село Глинянець, а Вороновицю, а Прилук, а Ильинци, а на реце на Русаве дали есмы ему в трех местах люди садит. А также теща его княгини Андриановая Веинецьская дали пану Гринькови и своим детям своя села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею: село Микулиньци, Литыню, Вонячин^[4], Дешковци, Стрижевку, и со всем с тым, што к тому прислушаеть… " .

Тобто ця грамота не тільки зафіксувала низку географічних назв Вінничини, а й утвердила те, що на 1391 рік вони існували і мали своїх володарів, що вказує на їхній ще старіший вік.

У складі Речі Посполитої[ред. | ред. код]

На початку XVI століття поселення вважалось торговельним і ремісничим центром. У 1511 році навіть була затверджена Літинська міра продажу хліба. Через Літин проходив торговий шлях «Київ-Львів». На острові, утвореним річкою Згаром та її притокою Шмигавкою, було споруджено укріплений замок. 29 березня 1566 року Філон Кміта подільські маєтки, у тому числі й Літин, за дозволом короля^[5] через їх віддаленість до місця державної служби поміняв на Чорнобиль. Отож з 1566 р. Літин, у власності Великих Князів Литовських — центр староства. У 1578 р. містечко отримало магдебурзьке право.

30 вересня 1604 року в містечку зупинялося українсько-польське військо яке 20 червня 1605 року захопило Москву.^[6]

1648 — рік звільнення Літина загоном Максима Кривоноса від польсько-шляхетського панства. У листопаді 1653 року український гетьман Богдан Хмельницький приймав послів від татарського хана у Літині. Після визволення у 1648 р. став сотенним містечком Брацлавського полку.

Від серпня 1797 р. Літин став повітовим містом Подільської губернії — центром Літинського повіту. Щороку в ньому відбувалось до 4-х ярмарків.

Історія Літина XIX століття тісно пов'язана з іменем народного месника Устима Кармелюка. У 1814 р., 1822—23 рр., 1827 р., 1830—32 рр. він був за ґратами Літинської в'язниці, чекаючи на страту (вже у 2-й пол. ХХ ст. в одному з приміщень буцегарні розмістився Літинський краєзнавчий музей імені Устима Кармалюка). Очоливши повстання тюремних в'язнів, у 1827 р. народний герой здійснив втечу.

У 1896 році в Літині було 11162 мешканці (5433 чоловіки та 5729 жінок), з їхнього числа юдеїв — 5040, православних — 3846, розкольників — 1135 (поповців — 385, безпоповців — 750), католиків — 880, протестантів — 162, представників інших вірувань — 99; за становим розподілом дворян у містечку налічувалось 410 осіб, представників духовного стану — 49, почесних громадян та купців — 686, міщан — 8 977, селян — 545, військових — 371, інших — 124. За статистикою того ж року в Літині були 3 православні церкви, 1 костел, 2 розкольницьких молитовних будинки і аж 4 синагоги та єврейських молитовних будинків. Загалом житлових будинків тоді налічувалось — 930, із них кам'яниць лише 12. Соціальну сферу в містечку представляли 2-класне міське чоловіче училище і 1 жіноче училище, а також лікарня, аптека, млин, 2 цегельних заводи та 1 шкіряний.

Національно-визвольні змагання 1917—1921 років[ред. | ред. код]

Восени 1919 року до Літина прибуває сотник із залогою Української Галицької Армії Омелян Колодницький, за короткий час не лише у місті, але й в повіті запанували порядок і спокій, населення на знак вдячності відкриває своїм коштом стрілецьку лічницю на 200 місць, де організувало догляд за хворими та пораненими. Відповіддю на відклик галицької залоги до командарма — генерала Тарнавського — прибула делегація містян з Літина. Осип Левицький: «Ми тільки й зазнали спокою за час перебування цеї команди», — заявляли вони й просили залишити О. Колодницького зі стрільцями, адже, відзначали літинці, «це рішає про життя наше, наших жінок і дітей».

У 1921 році, уже коли в окрузі закріпилася більшовицька влада, довкола Літина активно діяв український повстанський загін отамана Орла. 1 травня разом із повстанцями з Київщини без втрат захопили місто (де перебувало до 400 більшовиків) на одну ніч, аби визволити з тюрми одного з київців — поручника Красоту. При цьому повстанці розгромили ЧК, пошту, ревком, райвідділ міліції, в'язницю, а також військкомат, де перебував охоронний батальйон зі 120 червоноармійців, та здобули 20 коней^[7].

Радянська влада[ред. | ред. код]

Від березня 1923 року Літин став центром однойменного району Вінницького округу.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 90 жителів Літина^[8].

З 17 липня 1941 року по 20 березня 1944 року — Літин під нацистською окупацією. У роки Другої світової війни діяло гетто, куди нацистами насильно зганялися євреї^[9].

В січні 1967 року відбулося відновлення статусу Літина як райцентру і початок нового функціонування Літинського району. За повоєнний час у містечку збудовані нові житлові будинки, об'єкти промислового і соціального призначення.

Населення[ред. | ред. код]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[10]:

Мова	Відсоток
українська	95,42%
російська	4,32%

Економіка: промисловість, транспорт і торгівля[ред. | ред. код]

На території смт Літина розвивається промисловість, транспортна галузь.

Всього в Літині зареєстровано 453 підприємства, фірм, організацій, товариств. Основними бюджетонаповнювачами є:

ВАТ «Літинський молочний завод», на якому працює 463 ос.;
ТОВ «Літинський м'ясокомбінат» — 131 ос.;
ТОВ ВП «Маріо» — 140 ос.
ТОВ «Поділля» -

Через Літин проходить траса Вінниця — Хмельницький (E50) як частина автошляху міжнародного значення Умань — Краківець, Лісабон-Пекін. Північну частину району перетинає залізниця, на якій розташована станція Уладівка (протяжність — 9 км).

У селищі працюють 42 об'єкти торгівлі, 2 ринки, підприємства побутового обслуговування.

У 2014 р. бюджет Літина становив 6,87 млн грн.^[11]

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

На території Літина функціонують наступні заклади соціальної сфери (медицини і освіти, у тому числі позашкільної):

центральна районна лікарня
РайСЕС, 5 аптек і аптечний кіоск
2 загальноосвітніх школи І-ІІІ ст.
два дитячих садочки
ДЮСШ, ЦДЮТ, музична школа
Університет культури
Районний Будинок культури

У смт Літині газифіковано ЦРЛ, школи, дитячі садки, заклади культури і спорту, установи, підприємства, організації. Природним газом користується значна кількість мешканців містечка.

Культура[ред. | ред. код]

У Літині функціонують різноманітні заклади культури, культурно-мистецькі об'єднання, творчі колективи.

Осередком культурного життя Літина (і всього району) є районний будинок культури. Функціонують бібліотеки, у тому числі центральна районна та дитяча, при освітніх закладах тощо.

В Літині функціонує громадська культурно-наукова організація Подільський народний університет Культури^[12]. Гордістю містечка і району є Літинський краєзнавчий музей імені Устима Кармалюка.

Працює районний кінотеатр. Улюбленим місцем відпочинку містян є Парк культури та відпочинку.

У містечку збереглися каземати старої в'язниці (пам'ятка XVIII—XIX ст.); встановлено низку пам'ятників, пам'ятних знаків і меморіалів — меморіал воїнам ДСВ ; меморіал загиблих у війні в Афганістані та пам'ятний знак жертвам голодоморів і політичних репресій (за незалежності України).

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Бертьє Давид Соломонович — заслужений професор та заслужений діяч мистецтв УРСР,
Микола Битинський (*1893 — †1972) — мистецький критик, маляр, графік, геральдист, поет, педагог.
Гусєв Сергій Олексійович — український науковець, історик, дослідник трипільської культури, плідно працює на теренах археології, кандидат історичних наук, доцент.
Дозірчий Дмитро Леонідович (* 1997) старший лейтенант, командир танкової роти 59 ОМПБр Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (2022).
Замоцний Христофор Тимофійович (14.11.1917 р.) — поет, пісняр, автор збірки віршів «Скорботна Літиніада», у яку ввійшов гімн смт Літин.
Маркушевський Петро Трохимович (1919—2001) — літературознавець, фольклорист.
Мельничук Лідія Семенівна (1955—2005) — український історик.
С. Слободянюк-Подолян (*1876 — †1932) — український живописець.
Собко Сергій Станіславович (* 1984) — підполковник, Герой України.
Шаламай Анатолій Севастянович (* 1944) — кандидат хімічних наук, заступник генерального директора з науки ЗАТ «НВЦ „Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод“», лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001).
Шепель Яків Матвійович — повстанський отаман на Літинщині, полковник Армії УНР.