Луї Альтюссер — Вікіпедія

Луї Альтюссер
фр. Louis Althusser
Західна філософія
Народження 16 жовтня 1918(1918-10-16)[1][2][…]
Bir Mourad Raisd, Французький Алжир[3][4]
Смерть 22 жовтня 1990(1990-10-22)[2][3][…] (72 роки)
Ла-Верр'єр, Івлін
інфаркт міокарда
Поховання Cimetière de Viroflayd[6]
Громадянство (підданство)  Франція
Знання мов
  • французька[7]
    • Ім'я при народженні фр. Louis Pierre Althusser
    Діяльність
  • політик, викладач університету, редактор
    • Викладав Вища нормальна школа[4]
    Основні інтереси політика · економіка · ідеологія
    Значні ідеї епістеміологічний розрив, наддетермінація, ідеологічний державний апарат, інтерпеляція, антигуманізм
    Вплинув Мішель Фуко, Ален Бадью, Етьєн Балібар, Джудіт Батлер, Ентоні Ґіденс, Перрі Андерсон, Нікос Пуланзас · Жан-Люк Маріон, Славой Жижек, Ернесто Лаклау, Стюарт Голл
    Alma mater Вища нормальна школа[3][8] і Ліцей дю Паркd
    Літературний напрям марксизм[9], Структуралізм і structural Marxismd
    Зазнав впливу
  • Карл Маркс, Володимир Ленін, Мао Цзедун, Антоніо Ґрамші, Нікколо Макіявеллі, Бенедикт Спіноза, Канґієм, Башлар, Зигмунд Фрейд, Жак Лакан
    • Вчителі Жан Гітон (філософ) і Жан Іпполіт[10]
    Відомі студенти Мішель Фуко, Бернар-Анрі Леві і Marta Harneckerd
    Визначний твір
  • For Marxd, Reading Capital (work level)d, Ideology and Ideological State Apparatuses (work level)d і Philosophy and the Spontaneous Philosophy of the Scientists (work level)d
    • Історичний період Філософія 20 століття
    Партія Французька комуністична партія[4]
    Брати, сестри Georgette Althusserd
    У шлюбі з Hélène Rytmannd
    CMNS: Луї Альтюссер у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
    Ця стаття є частиною серії статей про
    Комунізм
    Особи
    Портал:Комунізм

    Луї́ П'єр Альтюссе́р (фр. Louis Pierre Althusser; 16 жовтня 1918(19181016), Бірмандрейс, Алжир[11] — 22 жовтня 1990, Ла-Верр'єр, Франція[12]) — французький філософ, один із найвпливовіших представників західного марксизму, творець структуралістського марксизму, член Французької комуністичної партії (1948—1980), професор Вищої нормальної школи (Париж). Праці Альтюссера перебували на перетині марксистської традиції та низки напрямів континентальної філософії та соціальних наук.

    Пік популярності Альтюссера припав на 1960-ті та 1970-ті роки, коли були опубліковані його основні роботи — «За Маркса» та «Читаючи „Капітал“». На тлі загального підйому французького неомарксизму початку 1960-х Альтюссер запропонував нову інтерпретацію творів Маркса, спираючись на французьку традицію епістемології науки, структуралізм, спінозизм і психоаналіз. Висунуті Альтюссером ідеї теоретичного антигуманізму, епістемологічного розриву історії як «процесу без суб'єкта», наддетермінації, теоретичної практики широко обговорювалися в усьому світі. Альтюссер у той період був провідним теоретиком Французької компартії та брав активну участь у суспільно-політичних дискусіях. Філософ постійно переглядав свої ранні погляди, а в пізній період зблизився з течією постструктуралізму.

    Альтюссер понад тридцять років викладав у престижній Вищій нормальній школі, багато його учнів, у тому числі Мішель Фуко, П'єр Бурдьє, Жак Дерріда, згодом стали знаменитими філософами. Альтюссер вплинув на сучасну суспільну думку, мав послідовників у різних частинах світу: Великій Британії, США, Італії, країнах Латинської Америки. Сформульована Альтюссером теорія ідеології, заснована на поняттях інтерпеляції та суб'єктивації, є однією з найвідоміших концепцій ідеологій у сучасній політичній філософії, соціальних та гуманітарних науках.

    До 1980-х років, у зв'язку із загальним занепадом марксизму, роботи Альтюссера почали забуватись. У 1990-ті роки, після посмертних публікацій численних рукописів, листів та автобіографії, інтерес до творчості філософа повертається, часто супроводжуючись переглядом колишніх оцінок.

    Життєпис Альтюссера трагічний. Виходець із сім'ї французьких поселенців у колоніальному Алжирі, під час Другої світової війни він провів п'ять років у таборі для військовополонених. Усе доросле життя філософ страждав від психічного розладу, що виражалося у формі постійних депресій. У 1980 році, під час загострення хвороби, Альтюссер задушив свою дружину, Елен Рітманн. Його визнали неосудним через ментальний розлад, після чого він три роки проходив примусове лікування у психіатричній клініці. З тої пори він майже не займався академічною роботою і провів залишок життя на самоті, зазнаючи постійних нападок з боку своїх противників та преси.

    Життєпис[ред. | ред. код]

    Ранні роки[ред. | ред. код]

    Народився у Бірмандрейсі (передмістя Алжиру) у католицькій дрібнобуржуазній сім'ї вихідців з Ельзасу. Його батько, Шарль-Жозеф Альтюссер, був офіцером французької армії, а згодом директором марсельского філіалу Алжирської банківської компанії. Матір, Люсьєн-Марта Берґер, набожна католичка, працювала шкільною вчителькою.[13] Як згадував Альтюссер, його алжирське дитинство було благополучним. Дослідник Мартін Джей відмічав, що Альтюссер, як Камю на покоління раніше і Дерріда на покоління пізніше, був «продуктом французької колоніальної культури Північної Африки».[14]

    У 1930 році сім'я Альтюссера переїхала до Марселю, а в 1936 — до Ліона. Альтюссер навчався у школах Алжиру й Марселю, а пізніше — у Ліоні, в одному з найкращих провінційних ліцеїв Франції. У роки навчання Альтюссер, виходець з консервативної родини, підпав під вплив учителів-католиків, філософів й істориків, а 1937 року вступив до молодіжної католицької організації «Християнська студентська молодь» (фр. Jeunesse étudiantes chrêtiennes).[15] Одним з його вчителів був католицький філософ Жан Ґітон, який пізніше згадував, як молодий Альтюссер у 1938 році хотів стати ченцем-траппістом.[16][17] На думку деяких критиків Альтюссера, раннє прилучення до католицизму згодом вплинуло на його підхід до вчення Маркса.[14]

    У ліонському ліцеї Альтюссер пройшов дворічне підготовче навчання (фр. «Khâgne»), готуючись до вступних іспитів у престижні вищі школи.[18] У липні 1939 року успішно вступив до елітної Вищої нормальної школи (ВНШ).[19] Але ще до початку навчального року першокурсника Альтюссера призвали в армію і незабаром, у червні 1940 року, він потрапив у полон в місті Ванне (Бретань) і п'ять років війни провів у концтаборі для військовополонених у Шлезвіг-Гольштейні (Північна Німеччина).[16][20] Спочатку Альтюссера відправили на важкі роботи, проте він захворів і був переведений як санітар у табірному лазареті.[21][16] У своїй автобіографії Альтюссер описував табірний досвід солідарності, сумісної дії і спільності, який, з його спогадів, одкрив йому ідею комунізму. Альтюссер згадував:[22]

    Вперше я почув про марксизм у тюремному таборі — його обговорював паризький юрист на пересилці. Він і виявився першим зустрітим мною комуністом.

    Водночас перебування у концтаборі погіршило його психічне здоров'я, що виражалося у постійних депресіях, котрі тривали до кінця життя.[13] На думку біографа Елізабет Рудінеско, досвід абсурдної війни був вирішальним для філософічного покоління Альтюссера; ближче до кінця війни Альтюссер був охоплений внутрішнім замішанням — слава й героїзм, як, зрештою, і підозри у колабораціонізмі, не зачепили його.[22]

    Після визволення й закінчення війни у 1945 році Альтюссер поновив навчання у Вищій нормальній школі. У 1946 році заприятелював з перекладачем Геґеля і Ґессе Жаком Мартіном, який пізніше скоїть самогубство. Альтюссер присвятить Мартінові свою книгу «За Маркса».[13] У ВНШ він дружив з Мішелем Фуко, Жаном-Туссеном Десанті і в'єтнамським філософом Чан Дик Тхао. Під впливом Мартіна Альтюссер почав серйозно вивчати Геґеля і французьких філософів науки Жана Каваєса і Жоржа Канґілема.[23][13] Інтерес до феноменології Геґеля був пов'язаний з геґелівським «ренесансом» у Франції у 1930-х і 1940-х роках.[24] Альтюссер не приймав кожевського трактування «Феноменології духу» Геґеля (праця Кожева була опублікована 1947 року; Альтюссер написав на неї коротку рецензію «Людина, ця ніч»), позаяк відмовлявся виводити філософію Маркса з геґелівської діалектики пана й раба.[25] На думку дослідника Ґреґорі Елліота, Альтюссер у ті роки був геґельянцем, хоч і недовго. Випускна робота, написана під керівництвом Ґастона Башляра, називалася «Про поняття змісту у філософії Геґеля» (опублікована 1992 року).[19]

    Під час навчання у ВНШ молодий Альтюссер зоставався католиком і перебував у католицьких організаціях, підтримуючи взаємини з лівим рухом «священників-робітників».[19]

    Початок кар'єри. Перші публікації[ред. | ред. код]

    Закінчивши своє навчання в 1948 році, Альтюссер отримав диплом філософа. Того ж року витримав конкурс на заміщення посади викладача вишу («агреже») і був назначений асистеном у ВНШ, де згодом обіймав посади викладача філософії, старшого викладача й лектора, проводив власні тематичні курси з філософії і з окремих філософів. З 1948 року був куратором курсу («кайман» на студентському жаргоні), готував студентів до випускних іспитів, серед його учнів опинилися Жак Дерріда, П'єр Бурдьє, Мішель Фуко і Мішель Серр.[18] 1950 року став секретарем секції гуманітарних і соціальних наук ВНШ.[26][20][11] Загалом Альтюссер провів у ВНШ тридцять п'ять років, до 1980 року. Усі ці роки Альтюссер мав великий вплив у ВНШ, постійно організовував лекції та семінари з участю провідних французьких філософів.[18]

    Наприкінці 1940-х років Альтюссер поступово відходив од католицизму в бік комунізму. На політичне становлення Альтюссера багато в чім повпливала дружба з Мартіном, який був активістом компартії. У перші післявоєнні роки Французька комуністична партія була однією з найвпливовіших політичних сил: чимало французьких інтелектуалів долучалися до неї. Альтюссер згадував:[27]

    Комунізм витав у повітрі в 1945 році, після розгрому Німеччини й перемоги під Сталінградом, надій і уроків Спротиву.
    Ліцей у Ліоні, де навчався Альтюссер

    Альтюссер став членом ФКП у листопаді 1948 року, провадив активну діяльність, беручи участь, зокрема, у лівому «Русі за мир».[26] Вступивши до ФКП, Альтюссер, тим не менш, кілька років додержувався католицьких переконань.[27] 1949 року філософ висказався з приводу відносин між католицькою церквою і робітничим рухом, виступаючи одночасно за соціальне визволення церкви, і за «релігійну реконкісту».[25] Вірогідно, непросте двоїсте становище тривало довше, ніж Альтюссер одкрито визнавав — аж до початку 1950-х років, коли Ватикан заборонив католикам брати участь у русі «священників-робітників» й інших лівих рухах, які багато означали для Альтюссера.[27]

    Протягом усього життя Альтюссер майже не писав великих праць. Його спадок містить збірки раніше прочитаних лекцій, чорнові версії неопублікованих книг, незакінчені фрагменти. Зазвичай книги створювалися на ґрунті компіляцій статей за схожою тематикою. Альтюссер з 1946 року писав статті, присвячені християнству, політиці, філософії історії і поточним політичним подіям (приміром, процесу Райка в Угорщині).[25] Перша стаття про актуальність християнства у сучасному світі, опублікована в католицькому виданні «Полонене Євангеліє», відповідала на питання «Чи оголошена благая вість сьогоднішнім людям?».[26] У той же період займався філософією французького Просвітництва, за якою готував у 1949–1950 роках проєкт великої дисертації на тему «Політика і філософія в XVIII столітті» та невелике дослідження за Руссо.[28] У 1950 році дисертацію було представлено Жанові Іпполітові й Володимирові Янкелевичу, проте в підсумку її відхилили.[18] Згодом Альтюссер писав, що ця праця завжди зберігала для нього значущість, що найшло втілення у книзі про Монтеск'є і пізніших роботах про Руссо. На початку 1950-х років Альтюссер остаточно дистанціювався від Геґеля, учення якого стало для нього «буржуазною» філософією.[25]

    З 1953 по 1960 Альтюссер майже нічого не публікував з марксистської тематики. Але викладацька діяльність створила йому репутацію філософа та дослідника. У 1955 році Альтюссер опублікував у журналі «Revue de l'enseignement philosophique» відкритий лист Полю Рікеру «Про об'єктивність історії», присвячений питанням наукових основ історії; лист був відповіддю на жорстку критику Рікерjv книги Раймона Арона «Введення у філософію історії». У 1959 році вийшла його перша книга — про філософію Монтеск'є. В 1960 році Альтюссер переклав, відредагував і опублікував обрані роботи Феєрбаха 1839-1845 років, написавши передмову до збірки його текстів.[29]

    1960-ті роки: головні праці[ред. | ред. код]

    Вища нормальна школа, у якій Альтюссер мешкав і працював більшу частину життя

    У 1961 році з публікації статті «Про молодого Маркса — питання теорії» в журналі «La Pensée» почалася серія робіт про Маркса, які принесли Альтюссерові популярність.[20][11] Альтюссер включився в дебати про Маркса і марксистську філософію, що розгорялися серед французьких марксистів.[15] Дебати проходили трьома різними способами: через публікації книжок, полеміку у газеті «La Nouvelle Critique» (1964—1965 роки) і пленумі ФКП 1966 року.[30]

    У 1964 році в «La Nouvelle Critique» виходить стаття «Фройд і Лакан», присвячена психоаналізу і марксизму у Франції. Тоді ж ВНШ з ініціативи Альтюссера запрошує Лакана для проведення семінарів.[31] На першому ж семінарі згадується Спіноза. До того ж періоду інтенсивної творчої та викладацької активності належить цикл семінарів Альтюссера з таких тем: «Ранні роботи Маркса» (1961–1962), «Витоки структуралізму» (1962–1963; на семінарі розбиралася і «Історія безумства» Фуко, яку Альтюссер оцінював дуже високо),[32] «Лакан і психоаналіз» (1963–1964), «Читаючи „Капітал”» (1964–1965).[33] Останній семінар послужив базисом для однойменної колективної роботи. У семінарах брали участь, зокрема, Етьєн Балібар, Ален Бадью, П'єр Машерей, Домінік Лекур, Режіс Дебре, Жак Рансьєр, Жак-Ален Міллер.[18]

    «За Маркса» (1965, збірка текстів, опублікованих з 1961 по 1965 роки) та «Читаючи „Капітал“» (1965, співавтори Ж. Ранс'єр, П. Машерей, Е. Балібар та Р. Естабле) приносять Альтюссерові міжнародну популярність, хоч і зазнають серйозної критики. Він стає одніим із провідних теоретиків ФКП.[29] У цих книгах Альтюссер пропонує радикальне на той час трактування Маркса. Протягом двох десятиліть його роботи впливають на марксистські дебати.[33] Пік полеміки припав на середину 1960-х років, вона мала широкий резонанс, а дві головні книги Альтюссера стали бестселерами. У ході дебатів, що проходили на фоні критики культу особи Сталіна, «гуманісти» протистояли «сцієнтистам»; лідером останніх був Альтюссер, який виступав з позицій «теоретичного антигуманізму».[33][34] Альтюссер згадував, що у боротьбі проти «гуманізму» і, одночасно, проти сталінісського діамату він, крім суворо наукових цілей, переслідував і політичні.[35] Хоча гуманізм і антисталінізм Жана-Поля Сартра, який мав великий вплив у ті роки, теж був лівим, його волюнтаризм не сприяв виробленню послідовної політичної тактики або стратегії. У марксистів-гуманістів із французької компартії науковий марксизм асоціювався зі сталінізмом. Тому інтелектуальні маневри Альтюссера з радикальної інтерпретації Маркса відбувалися у досить складних обставинах.[35]

    У середині 1960-х років під впливом робіт Альтюссера у ФКП сформувалася фракція його прибічників, що складалася переважно з молодих інтелектуалів.[15] Офіційне керівництво залишалося на позиціях сталіністичного марксизму, піддаючись критиці як «ліворуч», з боку сформовуваних маоїстських груп, так і «праворуч» — з боку гуманістів.[36] Ліві групи (маоїсти і троцькісти) виступали проти перетворення партії на парламентську структуру.[37] Альтюссер, спочатку обережно, а потім явніше ідентифікував себе з маоїстською лівою критикою сталінізму (перша згадка їм Мао Цзедуна датувалася 1962 роком).[36] Наприкінці 1966 Альтюссер опублікував в одному з маоїстських часописів непідписану статтю «Про культурну революцію», що мала великий резонанс.[37] Філософ оцінював китайську культурну революцію, що почалася, як «безпрецедентний історичний факт», що представляє «величезний теоретичний інтерес». Посилаючись на досвід культурної революції, Альтюссер виступив проти перетворення ФКП на партію парламентського типу і закликав до її реформування з опорою на масовість і спонтанність революційного руху.[37]

    На той час популярність Альтюссера у Франції настільки зросла, що мало яка інтелектуальна дискусія про політику, ідеологію чи питання теорії обходилася без згадування його робіт. З 1965 і по 1980 Альтюссер редагував серію «Теорія» для видавництва «Масперо», в якій публікувалися він та його прихильники.[38] Ключові події у теоретичній боротьбі відбулися 1966 року. У січні відбулася конференція філософів-комуністів у Шуазі-ле-Руа. На конференції лідер гуманістів Роже Ґароді виголосив «обвинувальну промову» проти теоретичного антигуманізму. Альтюссер при цьому був відсутній, було зачитано його лист. Полеміка стала піком тривалого конфлікту між прихильниками Альтюссера та Ґароді. У березні пройшов пленум Центрального Комітету ФКП в Аржантей (передмісті Парижа), де головував Луї Араґон. За результатами розгляду тез Альтюссера і Ґароді керівництво прийняло рішення (його зачитав філософ Люсьєн Сев) підтримати позицію Ґароді, хоча й останній піддався критиці. Теоретичний антигуманізм був названий тупиковим підходом, що виключає поняття людини і неправильно трактує питання суспільних відносин та класової боротьби, в резолюції стверджувалося, що теорія веде до «ідеалістичної антропології» та «історичного скептицизму». Генеральний секретар партії Вальдек Роше заявив, що «комунізм без гуманізму ― не комунізм».[39] Наприкінці 1966 року 600 студентів-маоїстів було офіційно вигнано з ФКП. Після пленуму Альтюссер підготував великий лист до ЦК ФКП із критикою теоретичних проблем у резолюції, але так його й не відправив. Рішення керівництва підтримати Ґароді надалі зменшило вплив Альтюссера на ФКП.

    У тому ж 1966 Альтюссер опублікував кілька статей про Руссо. У 1967 році написав велику статтю «Історичне завдання марксистської філософії» для публікації в радянських «Питаннях філософії», проте в радянському журналі вона не була прийнята і вийшла угорською мовою роком пізніше. Тоді ж Альтюссер організував у ВНШ групу «Спіноза» з теоретичних та політичних питань. Учасники групи, серед яких був Ален Бадью, переховувалися під псевдонімами, за прикладами численних підпільних організацій того часу. У 1967 та 1968 роках, аж до травневих подій, Альтюссер разом зі своїми учнями провів у ВНШ «Курс філософії для науковців». Частина матеріалів склала книгу «Філософія та спонтанна філософія науковців» (1974). У Французькій філософській спільноті 24 лютого 1968 Альтюссер прочитав лекцію «Ленін і філософія» (була видана в 1969).

    Після 1968[ред. | ред. код]

    Під час заворушень травня 1968 року Альтюссера було госпіталізовано через депресивний зрив, тож він був відсутній у Латинському кварталі. Чимало його студентів брали участь у подіях, а Режіс Дебре став міжнародною революційною знаменитістю. Мовчанка Альтюссера була негативно зустріта радикально настроєними студентами, на стінах домів писали: «A quoi sert Althusser? Althusser — a rien».[40] Він зазнавав різкої критики з боку ліворадикальної маоїстської газети «Діло народу», яка називала його ревізіоністом.[41] З цього моменту його вплив серед студентів пішов на спад. Пасивність Альтюссера осудили деякі з його прихильників, насамперед учень Жак Рансьєр.[29]

    Червоні та чорні прапори на театрі Одеон, зайнятому студентами й артистами у травні 1968 року.
    Барикади в Бордо, травень 1968 року.

    У відповідь на критику Альтюссер пізніше зробив спробу «самокритики» і висловив своє ставлення до травневих подій у дальших публікаціях і листах, зокрема у праці «Щодо статті Мішеля Верре про Студентський травень», опублікованої в журналі «La Pensée» влітку 1969 року. Його позиція була двоїстою. З одного боку, Альтюссер називав травневі заворушення «найважливішою подією у західній історії з часів Спротиву й перемоги над нацизмом» й намагався примирити студентів-радикалів і ФКП, але на умовах компартії; з іншого боку, Альтюссер прийняв офіційний аргумент ФКП проти «інфантильного безладу анархічного утопізму», який «заразив» студентський рух. Філософ тоді не виступив проти радянського вторгнення до Чехословаччини, осудивши його набагато пізніше, в «Елементах самокритики» (1974). Ставлення до Альтюссера зі сторони керівництва ФКП було радше негативним, хоча «Юманіте» у той час публікувало його передмови до перевидання «Капіталу».

    У 1969 році була написана, але в підсумку не опублікована, праця «Держава, право, надбудова» (повністю видана 1995 року), частиною якої була знаменита стаття «Ідеологія й ідеологічні апарати держави», що вийшла у часописі «La Pensée» 1970 року. У тому ж році Альтюссер написав передмову до книги чилійської науковиці Марти Гарнекер «Основні положеня історичного матеріалізму», що була видана в Мексиці й Аргентині та стала бестселером. На той час Альтюссер зажив велику популярність у Латинській Америці: деяким лівим активістам й інтелектуалам він здавався чи не новим Марксом, хоч його роботи були предметом гострих дискусій і різкої критики. На рубежі 1960-х і 1970-х років його головні праці перекладаються на англійську: «За Маркса» — у 1969 році, «Читаючи „Капітал”» ― у 1970 році, після чого альтюссерівські ідеї широко поширилися серед англомовних марксистів.

    У 1970-і роки Альтюссер інтенсивно працював у ВНШ, круг його адміністративних обов'язків був досить широким. Він видавав серію «Теорія». ФКП з початку 1970-х років вступила у період внутрішніх конфліктів з теоретичних питань, котрі відбувалися на тлі виникнення єврокомунізму. Альтюссерівський структуралістський марксизм у тих умовах становив собою один з більш-менш оформлених напрямів.[42] Альтюссер критикував як парламентську стратегію лівої єдності, так і рештки сталінізму, досі офіційно не відкинутого керівництвом ФКП. Одним з найобговорюваніших питань була теза про диктатуру пролетаріату, від якої ФКП офіційно відмовилася на з'їзд 1976 року. Альтюссер піддав різкій критиці форму, у якій це було зроблено, а пізніше висловив свою позицію у серії публікацій «Що мусить змінитися в комуністичній партії» у «Le Monde» (1978). Альтюссер і його однодумці поступово здавали свої позиції в компартії, перетворюючись на маргінальну групу, що складалася здебільшого зі студентів й інтелектуалів. Вони намагалися відстоювати свої позиції всередині партії, втім альтюссерова поразка була безспірною. При цьому політичне розмежування у ФКП за принципом праві-ліві могло бути умовним: Альтюссер часто мав схожі позиції, приміром, з правим комуністом Жаном Елленштайном.

    Альтюссер продовжував брати участь у різних публічних заходах ВКП: 1973 року в організованій газетою «Юманіте» дискусії «Комуністи, інтелектуали й культура» (спільно з Жаном Елленштайном і Луї Араґоном), 1976 року — у Святі книги. У 1975 році Альтюссер здобув докторський ступінь в Ам'єнському університеті за сукупністю опублікованих праць.[20] 1976 року вийшла збірка статей різних років «Позиції». У липні того ж року філософ читав лекції в університетах Мадриду й Барселони, а в листопаді 1977 року зробив доповідь «Нарешті криза марксизму!» на конгресі у Венеції, організованим італійським лівим часописом «Il Manifesto». Доповідь «Одинокість Макіавеллі» була представлена на конференції в Національному фонді політичних наук (1977). До 1978 року належить «ревізіоністський» текст «Маркс у своїх межах» (опублікований 1994 року) і стаття про марксизм для італійської Enciclopedia Europea. !979 року Альтюссер був мав зробити доповідь про психоаналіз на франко-радянській конференції у Тбілісі, проте відмовився від участі.

    Хвороба. Особисте життя[ред. | ред. код]

    Літографія 1858 року з написом «Меланхолія, що переходить у манію»

    Альтюссер усе доросле життя страждав на біполярний афективний розлад, у нього були часті депресії, що почалися, імовірно, ще 1938 року та стали регулярними після п'ятилітнього перебування у німецькому полоні.[15] Більшу частину житття він прожив у квартирі в будівлі ВНШ, рідко її покидаючи. З 1950-х років перебував під постійним медичним наглядом, часто проходив психіатричне й хімієтерапевтичне лікування у клініках, що включала й радикальні методи лікування, як електрошок.[15][18] Альтюссер не обмежував себе у прописаних лікарями медикаментах і практикував самолікування, вживаючи різні ліки в поєднанні з алкоголем.[43] Лікувався він і з допомогою психоаналізу. За свідченнями Елізабет Рудінеско, Альтюссер з 1965 року став проходити постійні сеанси у психоаналітика Рене Діаткіна, який був його закріпленим лікарем приблизно до 1987 року. Хвороба впливала на наукову продуктивність: наприклад, 1962 року філософ почав писати книгу про Макіавеллі під час депресивного загострення і врешті провів 3 місяці в клініці. Під час подій травня — червня 1968 року Альтюссера звинувачували у пасивності, хоча він у цей час перебував на лікуванні. У 1976 році Альтюссер підрахував, що з минулих 30 років 15 він провів у лікарнях і психіатричних клініках.[44]

    У 1946 році Альтюссер зустрів свою майбутню дружину — колишню учасницю Спротиву та ліву активістку, соціолога Елен Рітман, єврейку російського походження.[45] Вони офорфмли шлюб лише 1976 року, після 30 років сумісного життя. Елен Рітман брала участь у Спротиві з Жаном Бофре і вступила до ФКП. Наприкінці 1940-х років її виключили з партії через неясні причини, формально звинувативши у «троцькізмі» і «злочинах». Імовірно, мова йшла про страти колишніх колаборантів, у яких Елен брала участь.[45] Альтюссер тривалий час намагався відновити репутацію Елен у ФКП, але безуспішно. Зі спогадів Альтюссера, Елен подарувала йому «світ солідарності й боротьби, світ мотивованої дії… світ рішучості». Альтюссер згадував:

    Вона любила мене, як мати любить дитя <…> і водночас, як добрий батько, одкривши мені <…> справжній світ, той безмежний край, куди я ніколи не міг потрапити… Своїм бажанням вона посвятила мене в мужчини, відкрила в мені чоловічий початок. Вона любила мене, як жінка любить чоловіка!

    Елен була на 8 років старша за нього. Ці стосунки були для молодого й недосвідченого у спілкуванні з жінками Альтюссера болючими й суперечливими з самого початку. Вони здійснювали на нього сильний емоційний вплив і вели до глибоких депресій. Життєвий досвід Альтюссера обмежувався домівкою, школою і концтабором, тоді як Елен багато подорожувала і провадила активну діяльність у літературних і радикальних колах. Елен постраждала від сталінізму ФКП, притому у той самий момент, коли Альтюссер збирався пов'язати філософську діяльність з комуністичним рухом.[45] Як пише Елізабет Рудінеско, для Альтюссера Елен становила протилежність його самого: вона була учасницею Спротиву; єврейкою, яка несла на собі печать Голокосту; зберегла в собі, незважаючи на марксизм, католицизм. Її дитинство не було благополучним: у віці 13 років вона стала жертвою сексуального насильства з боку сімейного лікаря, який, до того ж, поручав Елен давати своїм невиліковно хворим батькам дози морфію.[45] Згідно з Рудінеско, Елен утілювала для Альтюссера його «витіснену свідомість», «безжалісне суперего», «темну сторону», «тваринне начало».[45] В автобіографії Альтюссер так описував свої суперечливі почуття:

    Вона зберегла жахливі спогади про свою матір, яка ніколи не брала її на руки. Мати ненавиділа її, тому що дожидала хлопчика, і смаглява дочка розстроїла всі її плани та бажання… нічого, крім ненависті… Я ніколи не обіймав жінку, і, головне, жінка ніколи не обіймала мене (хоча мені було тридцять!) Бажання охопило мене, ми зайнялися любов'ю в ліжку, це було ново, хвилююче, виснажливо, несамовито. Коли Елен пішла, я поринув у нескінченну прірву страждань.

    В автобіографії «Майбутнє триває довго», написаній 1985 року й опублікованій посмертно, Альтюссер аналізував передумови своєї хвороби за допомогою психоаналізщу й находив їх у важких стосунках у родині, попри благополучне дитинство (цій темі присвячена половина автобіографії).[46] Альтюссер вважав, що він не мав справжнього «Я», що визначалося відсутністю справжньої материнської любові; батько був емоційно стриманою людиною і був практично відсутній для свого сина. Альтюссер виводив сімейну репутацію з подій до свого народження, про які довідався від тітки: Люсьєн Берґер, його мати, повинна була вийти заміж по любові за брата батька, Луї, що загинув у Першу світову війну під Верденом (сам Шарль, його батько, був заручений, своєю чергою, із сестрою Люсьєн, Жульєттою). Обидві сім'ї наслідували старованний звичай левірату, Люсьєн вийшла заміж за Шарля, а сина назвали на честь загинулого Луї. У спогадах Альтюссера цей шлюб був «безумством», не стільки через саме підкорення звичаю, скільки через надмірне підкоренне як таке, бо ж ніхто не змушував Люсьєн брати шлюб із Шардем. У результаті матір Альтюссера не любила просто так, а любила в ньому померлого Луї-старшого.[47] Філософ описував свою мати як «жінку-кастраторку» (термін з психоаналізу), яка піж впливом фобій встановлювала строгий режим соціальної та сексуальної гігієни для Альтюссера і його сестри Жоржетти. «Почуття бездонної одинокості» Альтюссер міг пом'якшити лише завдяки спілкуванню з батьками матері, котрі мешкали у Морвані. Взаємини з матір'ю і бажання заслужити її любов, з його спогадів, багато в чім визначили доросле життя та наукову кар'єру, включно зі вступом до ВНШ. Згідно з автобіографією, ВНШ була для Альтюссера певного роду прихистком інтелектуальної чистоти від великого «брудного» світу, якого так боялася його мати.

    Факти автобіографії критично оцінюють дослідники. На думку її видавців, «Майбутнє триває довго» являє собою нероздільне переплетіння фактів і вигадки. Альтюссер зосередився на описі сімейних обставин, не розглядаючи, приміром, вплив ВНШ на його особистість. Біограф Ян Мульє-Бутан, проводячи ґрунтовний аналіз раннього періоду життєпису Альтюссера, виснував, що автобіографія, написана постфактум, трактувала події крізь призму життєвого краху. Мульє-Бутан вважає, що саме Елен зіграла ключову роль у створенні «фаталистського» викладу історії альтюссерівської сім'ї, багато в чому сформувавши таке його бачення ще в 1964 році. На думку Ґ. Елліота, автобіографіє справляє передовсім враження руйнації і саморуйнації. Альтюссер, імовірніше за все, переніс початок постійних депресій на пізніший (післявоєнний) період, пропустивши більш ранні вияви хвороби в школі і концтаборі.

    Ян Мульє-Бутан пов'язує депресії не лише з подіями в особистому житті, а й з політичними розчаруваннями. Біографи Альтюссера звертають увагу на внутрішню культуру ВНШ, яка була важливим фактором, що впливав на його політичні розмисли та психологічний стан. Згідно з Мульє-Бутаном, в Альтюссера з ранніх літ сформувався тісний психологічний зв'язок з сестрою Жоржеттою, і, хоч він нечасто згадував її у своїй автобіографії, їх депресії часто збігалися в часі. У 1960-і роки Альтюссер мав близькі стосунки з італійкою Франкою Мадонією, філософом, драматургом і перекладачкою його праць. Мадонія була вродливою жінкою із заможної буржуазної родини. У 1998 році було опубліковане їхнє листування (з понад п'ятьмастами листами Альтюссера, написаними між 1961 і 1873 роками). Згідно з Е. Рудінеско, Альтюссер був закоханий у Мадонію, що втілювала для нього все те, чого йому бракувало в дитинстві й паризькому житті: справжню родину, мистецтво жити, інший спосіб мислення, спілкування і бажань.

    Убивство дружини й останні роки[ред. | ред. код]

    Після поразки французьких лівих і ФКП на виборах 1978 року депресії Альтюссера почастішали та стали сильніші. Перенісши хірургічну операцію з видалення грижі стравохідного отвору діафрагми (через грижу Альтюссерові було важко дихати під час їди), філософ провів усе літо 1980 року в клініці.[48] Зі слів самого Альтюссера, операція потягнула за собою як погіршення фізичного самопочуття, так і психічного стану. Зокрема, в нього загострилася манія переслідування.[48] Лікування не дало позитивних результатів, але під початок жовтня Альтюссера виписали з клініки.[49]

    17 листопада 1980 року, після найсильнішого приступу депресії, Альтюссер задушив свою дружину Елен у їх квартирі в ВНШ, за адресою вулиця Ульм, 15.[38] Альтюссер сам повідомив про смерть дружини лікареві ВНШ, який зв'язався з психіатричними установами. Філософа негайно госпіталізували в лікарню Сен-Анн і провели психіатричну експертизу.[49] Альтюссер стверджував, що не пам'ятав, як відбулося вдушення: він виявив це несподівано після масажу шиї дружини. Фахівці порекомендували звільнити Альтюссера від кримінальної відповідальності, згідно зі статтею 64 Кримінального кодексу Франції, оскільки «убивство дружини шляхом удушення було скоєне без додаткового насилля, у мить ятрогенної галюцинації, ускладненої меланхолійною депресією». У лютому 1981 року суд визнав Альтюссера неосудним на момент учинення дій, позаяк той перебував у стані душевного розладу, і направив його на примусове лікування у лікарню Сен-Анн; у червні Альтюссера перевели до лікарні О-Вів. Його викладацька кар'єра завершилася: міністерство освіти звільнило Альтюссера з ВНШ.[49] Він втратив усі громадянські права та помешкання у ВНШ. Своїм законним представником Альтюссер призначив філософа Домініка Лекура. До липня 1983 року він перебував на лікування спершу примусово, затим — як добровільний пацієнт у державних і приватних клініках. З 1984 до 1986 року філософ жив самітньо в квартирі на вулиці Люсьєн Левен у 20 окрузі Парижу.

    Убивство Елен Рітман прикуло велику увагу преси. Частими були заклики поводитись з Альтюссером, як зі звичайним злочинцем, примусове лікування, за такого підходу, було недопустимим привілеєм.З цього погляду, резюмує Е. Рудінеско, Альтюссер був тричі злочинцем. По-перше, як стверджувалось, мислитель легітимізовував філософську течію, відповідальну за ҐУЛАҐ. По-друге, Альтюссер вітав Китайську культурну революцію як альтернативу капіталізму та сталінізму. По-третє, Альтюссер розбестив інтелектуальну еліту французької молоді культом «злочинної» ідеології в самому серце одного з найкращих закладів Франції. Відомий публіцист Домінік Жаме виявляв змову ФКП, метою якої було не допустити поліційного розслідування стосовно вбивці й інтернувати його до лікарні Сен-Анн. У змові брали участь й альтюссерові друзі: Режіс Дебре, Етьєн Балібар і Жак Дерріда. Згідно з Е. Рудінеско, головником «ненависником» Альтюссера став соціолог П'єр-Андре Таґієфф. На його думку, філософ спланував убивство дружини, а потім добився до себе особливого ставлення. З його точки зору, Альтюссер навчав студентів сприймати злочини позитивно, аналогічно до революції. Таґієфф не виключав й антисемітські мотиви вбивства Елен. Виказувалися й точки зору на захист філософа. Наприклад, друг Альтюссера Режіс Дебре вважав, що трапилося самогубство на ґрунті альтруїзму. Ліцейський учитель Альтюссера, католицький філософ Жан Ґітон, у 1985 році так висловився про вбивство:

    Я справді думаю, що він убив дружину з любові до неї. Це було вбивство з містичного кохання. А чи є велика різниця між злочинцем і святим? <...> Моя справа не захищати його, а допомогти йому в тяжкому становищі <...> Коли я дізнався, що сталося, я часто відвідував його в лікарні Сен-Анн, а потім ужив заходів, щоб його перевели в іншу установа і <…> щоб система правосуддя вважала його божевільним, а не злочинцем

    У березні 1985 року Альтюссер прочитав статтю у «Le Monde», авторка якої, журналістка Клод Серрот, порівнювала його випадок зі скоєним у Франції вбивством молодої жінки японським канібалом Іссеєм Саґавою. Як і Альтюссера, Саґава уникнув ув'язнення з медичних причин, як у Франції, так і по поверненні в Японію, а пізніш написав книгу про вбивству, що мала успіх, і став медіазіркою Японії. Серрот стверджувала, що в подібних гучних історіях головними «зірками» стають убивці, а не жертви. Друзі вмовили Альтюссера виступити на свій захист, і він вирішив написати автобіографію. Філософ хотів її опублікувати, але врешті замкнув у письмовому столі. В автобіографії Альтюссер так пояснював убивство Елен:[50]

    Я вбив жінку, яка була для мене всім, коли я мав помутніння розсудку. Ту, яка кохала мене так, що для неї було краще померти, ніж продовжувати жити. І, без сумніву, у своєму хворобливо-несвідомому стані я «надав їй послугу», від якої вона не могла відмовитися, але від якої померла

    Убивство дружини серйозно заплямило репутацію Альтюссера. Як пише Е. Рудінеско, з 1980 року й до смерти філософ провадив дивне усамітнене життя ходячого «привида», практично «живого мерця». Альтюссер вів невеличке листування, його навіщали небагато близьків друзів, приміром, його друг, теолог і філософ Станіслав Бретон, що також був в'язнем Шталага у часи війни. Роздуми періоду 1982—1986 років склали книгу «Філософія зіткнення» (опублікована 1994 року). Останнім прижиттєвим текстом була серія інтерв'ю з Фернандою Наварро, виданих у Мексиці в 1988 році.[27] Збірка викликала резонанс у Латинській Америці. 1987 року Альтюссер переніс термінову операцію через закупорення стравоходу, і його здоров'я погіршилось. За операцією послідувала депресія, Альтюссер знову опинився у клінці О-Вів, з якої його перевели до Психіатричного інститут у західному передмісті Парижу Ла Верь'єрі (департамент Івелін). Там Альтюссер помер 22 жовтня 1990 року від зупинки серця, викликаної перенесеною пневномінією. Його могила розташована на кладовищі Вірофлей.

    Історичний і філософський контекст[ред. | ред. код]

    Історичний контекст[ред. | ред. код]

    На обставини написання найбільш відомих альтюссерових робіт — «За Маркса» (1965), «Читаючи „Капитал“» (1965) та «Ленін і філософія» (1969) — повпливали дві ключових політичних події: доповідь Хрущова на ХХ з'їзді КПРС і радянсько-китайський розкол.[51]

    ХХ з'їзд КПРС був поворотним моментом для міжнародного комуністичного руху. Десталінізація не зовсім виправдала надії, що покладалися на неї. Одначе для західних інтелектуалів з комуністичних партів вона означала свободу для критики, хоч і обмеженої, та можливості змін і взаємодій між марксистською й немарксистською традиціями. Найважливішою була можливість критичного ставлення до власне сталіністського марксизму. Після радянсько-китайського розколу Китай для багатьох інтелектуалів-комуністів виглядав самодостатньою моделлю соціалізму, що викликала симпатії як альтернатива радянській. Таке ставлення обумовлювалося зокрема й високою ціною, заплаченою Радянським Союзом за «досягнутий соціалізм».[51]

    Головні праці Альтюссера («За Маркса» і «Читаючи „Капитал“») були відбитком розмежування в комуністичному русі після ХХ з'їзду, радянсько-китайського розколу, появи гошизму. У багатьох верствах французького суспільства, насамперед поміж молоді й студентства, посилювались радикальні настрої. З іншого боку, мала місце суспільна демократизація. Виникнення нових форм соціальної боротьби в загальному контексті культурних змін того часу призвело до травневих подій 1968 року. Погляди Альтюссера та їх еволюція у 1960-ті й 1970-ті роки віддзеркалювали реальні політичні й економічні зміни у французькому суспільстві, які можна порівняти з аналогічними змінами в інших західних країнах; у його ідеях втілювались надії швидко зростаючої групи інтелектуалів.

    Філософський контекст[ред. | ред. код]

    Сталінський марксизм[ред. | ред. код]

    У 1950-ті роки, до й після ХХ з'їзду, французька компартія стояла на позиціях сталінського марксизму («марксизму-ленінізму» в радянській традиції). Набір текстів обмежувався Марксом, Енґельсом, Леніним і Сталіним. Догматична традиція давала три варіанти у філософії:[52] спиратися на «Німецьку ідеологію» та займатися безпосередньо історією; на ґрунті історичного матеріалізму розробляти діалектику, цебто дописувати те, що Маркс обіцяв дописати, але так і не написав; розвивати пізні філософські й природнонаукові ідеї Енґельса. Остання традиція була систематизована й кодифікована та називался «діалектичним матеріалізмом».

    Неомарксизм[ред. | ред. код]

    В умовах конфлікту зі сталіністьким (або сцієнтистським) марксизмом у Франції виник впливовий напрям неомарксизму. Одним з головних його питань була самоідентифікація, пов'язана з різними інтерпретаціями вчення Маркса, з позиції універсалізму чи історизму. Неомарксизм виник внаслідок невідворотної взаємодії з іншими напрями філософської думки. Неомарксисти намагалися переглянути роль теорії відчуження Маркса, проблему різниці між наукою й ідеологією (зокрема в межах самого марксизму), питання про теоретичні джерела марксизму.

    Частина інтелектуалів виступала за гуманістичний характер марксизму. В межах гуманізму було дві основних лінії. Перша відносила Маркса до гуманістичної традиції доби Просвітництва, засновник марксизму був у цьому трактуванні раціоналістом, екзистенціалістом і феноменологом. Лінія гуманізму сформувалася на ґрунті робіт Жана-Поля Сартра, Анрі Лефевра й Моріса Мерло-Понті, які інтегрували у марксизм феноменологію та екзистенціалізм Ґуссерля й Гайдеґґера. Мерло-Понті та Сартр робили акцент на політичному вимірі філософії, виступаючи проти сцієнтизму сталіністського марксизму. Мерло-Понті зоставався марксистом недовго, на відміну від Сарта, що зближався з ФКП. Мерло-Понті синтезував феноменологічну інтенційність з концептом історичної практики. Екзистенціалізм Сартра заперечував історичний й економічний детермінізм, ставлячи на перше місце людську суб'єктивність і свободу.Сартр, на відміну від Мерло-Понті, намагався адаптувати марксизм до поточної політичної ситуації. Хоч обидва мислителі в цілому некритично підтримували Радянський Союз, їхні незалежні версії марксизму були однозначно скеровані проти сталіністської версії.[53] Пролетаріат був основним суб'єктом історичного процесу, а адекватність теорії визначалася виключно ефективністю політичної практики. Цей підхід склався під впливом робіт Дьєрдя Лукача, Антоніо Ґрамші та Карла Корша.

    Альтюссер виступав проти обох версій гуманізму (при цьому одержавши зі сторони гуманістів ярлик сталініста), відстоюючи сцієнтизм й автономність марксизму як теоретичної діяльності; проти чого виступали наступники Лукача та Ґрамші.

    Французький структуралізм і психоаналіз Лакана[ред. | ред. код]

    Сучасні для Мерло-Понті й Сартра структуралісті були менш відомі у післявоєнний період. Головним джерелом для вийшлого на перший план після 1960 року структуралізму були роботи Соссюра і Якобсона. Структуралісти використовували лінгвістичне поняття знаку (складеного з означуваного і означального) та в соссюрівському сенсі вирізняли мову й мовлення. Структурна антропологія Леві-Стросса застосовувала соссюрівський аналіз знака та значення до соціальних практик (дружба, економічні відносини, міф та ін.), підпорядкованим до певних правил, кодів. Леві-Стросс і Сартр принципово по-різному ставились до людського суб'єкту й історії. Леві-Стросс намагався ліквідувати картезіанський спадок (соліпсизм) і виступав проти гуманістичного підходу до історії, замінюючи його культурними засновками у певному місці та часі. Для Леві-Стросса сартрівський активний суб'єкт — лише міф епохи модерну.

    Жак Лакан, провідний представник психоаналізу у Франції, синтезував психоаналіз і структуралізм. Несвідоме, згідно з Лаканом, структуровано так само, як і мова. Лакан трактував фази формування особистості за Фройдом у категоріях структурної лінгвістики. Фройдівське Воно, Над-Я і Я заміняються на Реальне, Символічне й Уявне. Суб'єкт проходить різні стадії підкорення владі культури у вигляді правил символічного порядку. Початкове підкорення становить собою умову подальшої соціальної комунікації. У довербальній «Уявній» стадії («дзеркальній», еквівалент фройдівського нарцисизму) формується уявна ідентичність на основі свого образу в дзеркалі. При переході до світу мови «Символічної» фази відбувається часткове розширення Едипового комплексу, проте уявна ідентичність опиняється під загрозою: дитина навчається бачити розрив між словом і предметом. Людське життя являє собою даремний пошук утраченої ілюзорної ідентичності дзеркальної стадії.

    Філософія науки Ґастона Башляра[ред. | ред. код]

    Учитель Альтюссера Ґастон Башляр займався історією та філософією науки. Башляр розробив концепцію епістемологічного розриву, що мала два основні аспекти:

    • По-перше, наука не є продовженням повсякденного життя, а передбачає розрив із повсякденним досвідом під час створення теоретичних понять (концептів). Ці концепти потім втілюються у речах, інструментах та експериментах;
    • По-друге, наукові концепти включені у мережу, систему інших концептів, сам собою науковий концепт не має значення без зв'язку з іншими концептами.

    Згідно з Башляром, немає спільного теорії знання і єдиного наукового методу. Критерії науковості приблизні, вони полягають у принциповій відкритості наукової практики для змін, а наукові відповіді ніколи не остаточні. Критерії конституюються через внутрішні стандарти наукових практик і являють собою їх частину. Наукову практику підтверджує її власний успіх, «ефекти знання». По суті ця теза веде до позиції Томаса Куна і його послідовників: наукою є те, що роблять науковці. Концепція Башляра перекликається з підходами Куна і Феєрабенда, хоча вона була розроблена раніше й незалежно від них. Але є важлива відмінність: у Башляра наука відкриває істини, а для Куна і Феєрабенда це радше соціологічна категорія, а не когнітивістська. Їхній підхід більш релятивістський: теорії чи парадигми не можуть бути істинними або фальшивими; хоч ствердження щодо теорії чи парадигм, звичайно, можуть бути фальшивими або істинними. Для Башляра, як і для Альтюссера, навпаки, існують істинні або фальшиві теорії, навіть якщо немає спільної теорії наукової істини. Наука розвивається переривчасто, долаючи «епістемологічні труднощі» попередніх версій науки. Під час епістемологічних розривів наука пориває з донауковою теорією й ідеологіями та формує новий тип дискурсу.

    Філософія[ред. | ред. код]

    Герменевтична теорія[ред. | ред. код]

    У своїх найвідоміших працях «За Маркса» і «Читаючи „Капитал“» Альтюссер запропонував оригінальне прочитання Маркса.[16] Альтюссер використовував декілька основних концептів. «Проблематика» пояснює зв'язок марксових ідей з філософською термінологією більш раннього періоду. «Епістемологічний розрив», датований серединою 1840-х років, являє собою розрив у творчій траєкторії Маркса між раннім, антропологічним, і пізнім, сцієнтистським Марксом. Концепт узятий з філософії науки Ґастона Башляра. Альтюссер розробив «стратегію читання» для виявлення розриву, яка синтезувала епістемологічні ідеї Башляра, структуралізм Леві-Стросса та психоаналіз.

    Проблематика[ред. | ред. код]

    Проблематика являє собою визначену єдність думки в заданих межах у конкректній історичній кон'юктурі. Вона не належить ані до суб'єкта, ані до свідомості, а може існувати тільки у формі концептів. Проблематика формує ті межі мови і концептів, внутрі яких розглядають ті чи інші проблеми й висуваються ті чи інші ідеї. Проблематика це заздалегідна умова конкретного теоретичного поля дослідження.

    Проблематика може бути науковою і ненауковою. Для ненаукової, ідеологічної проблематики характерна її принципова «закритість», повторюваність внутрі ідеологічного кола; наукова проблематика завжди відкрита для покращення та розвитку. Наукова проблематика має системний характер, який визначає її межі, при цьому вихід за границі проблематики не являє собою зовнішній акт стосовно самої проблематики. Проблематика має глибинну структуру; сукупність досліджуваних питань сама визначає єдність проблематики, тому не можна говорити про ізольовані елементи чи концепти, які існували раніше проблематики й незалежно од неї. Вона сама становить собою відповідь на поставлені проблеми. Хоч питання всередині проблематики пов'язані з реальністю, проблематика не обов'язково їй відповідає.

    Проблематика передбачала «антиінтенціоналистські» методи інтерпретації. У її рамках значущість має не лише наявність проблем і концептів, але і їх відсутність. Інакше кажучи, сама проблематика має двоїсту природу: вона присутня і відсутня. Альтюссер використовував для цього структуралістські терміни синхронія і діахронія.

    Юний Карл Маркс

    Епістемологічний розрив[ред. | ред. код]

    Ранній Маркс, згідно з Альтюссером, не просто наслідував класичну політичну економію, геґелівський ідеалізм чи феєрбахівський гуманізм. Розмисли про «природу людини» у ранніх працях Маркса не були ядром його ідей. 1845 року відбувся епістемологічний розрив (або, як його ще називають, епістемологічний перелом),[11][20] що відокремив пізній науковий період од раннього, ідеологічного. Після 1845 року Маркс порвав з будь-яким підходом, який би ґрунтував розуміння історії та політики на уявленні про «сутність людини». Пізній Маркс здійснив перехід од проблематики філософської антропології в дусі Геґеля та Феєрбаха в бік історичного матеріалізму як науки, а також діалектичного матеріалізму («нової філософії»), що являли собою абсолютно новий вид знання. Незалежно від поверхневих подібностей чи відмінностей у роботах Маркса, 1845 рік знаменує повну й тотальну трансформацію у марксовій проблематиці. Кажучи строго, епістемологічний розрив становить собою ствердження про проблематику текстів Маркса, а не про самі тексти. Епістемологічний розрив Альтюссер датував «Німецькою ідеологією» (написанною у 1845-1846 роках і не опублікованою за життя Маркса), рання межа розриву — «Тези про Феєрбаха» (1845). Період 1845—1857 років Альтюссер називав перехідним, а з 1857 року (з перших начерків «Капіталу») починалися роботи зрілого Маркса.

    Домарксів німецький ідеалізм є ідеологією, він становить цілісний набір ідей, пов'язаних із конкретною історичною ситуацією, проте позбавлених справжньої цінності. Філософська антропологія Геґеля була останнім «зітханням» донаукових роздумів і була закритою системою метафор і аналогій, хоча й у чомусь глибоку. Зрештою, вона не могла виробляти знання про соціальну реальність. Маркс порвав з панівними донауковими концепціями суспільства та історії, замінивши ідеалістичні поняття «самовиникнення», «трансцендентність», «вираз» такими поняттями, як «базис — надбудова», «суспільні продуктивні сили», «виробничі відносини», «спосіб виробництва>», «соціальна формація» та ін. Тим самим він вперше створив науковий дискурс для дослідження соціальної реальності – науку історію, значення якої Альтюссер порівнював із революцією в науках про природу XVII століття.

    Дослідники відмічали, що, позаяк проєкт Альтюссера мав політичну мотивацію, йому було важливо розв'язати питання науковості марксизму, яке широко обговорювалося у XX сторіччі. Опонуючи Геґелеві та геґельянському марксизму з допомогою концепту епістемологічного розриву, Альтюссер фактично протистояв тенденціям у марксизмі, що заперечували його науковість. Ідея епістемологічного розриву виявилися доволі спірною і зазнавала обширної критики як «квазітеологічна». Сам Альтюссер пізніше фактично визнав, що помилявся, перебільшивши значення своєї тези. Після «За Маркса» і «Читаючи „Капітал“» він згадував про неї рідше. Замість нього Альтюссер використовував концепт проблематики, кажучи, що в 1845 році нова проблематика посіла місце старої.

    Симптомне читання[ред. | ред. код]

    Альтюссер називав метод інтерпретації текстів «симптомним читанням». Метод виявляє справжні теоретичні положення, які текст імпліцитно містить. Смисл симптомного читання — сконструювати проблематику тексту, покладену в його основу структуру, простір, у якому невисловлене має певне значення.

    Альтюссер використовував метод симптомного читання для аналізу текстів Маркса, щоби відрізнити його нову проблематику від схожої у мовному сенсі проблематики класичної політичної економії. Аналогічно до фройдівського методу інтерпретації снів, симптомне читання не є буквальне прочитання тексту. Альтюссер використовував ідею Фройда про можливість виявити прихований смисл, який не можна побачити у змісті виразу. Текст містить усередині себе прихований зміст, який можна помітити у можливих нестикуваннях, суперечностях і повторах. Такі місця в текстах Маркса називаються «симптомами» (у психоаналітичному сенсі слова) і формують неявну, але обов'язкову глибинну структуру. Хоч сам Маркс не усвідомив їх наявність, вони дозволили йому вивчити й описати соціально-економічні процеси, наприклад, перетворення грошей на капітал, не використовуючи геґелівську логіку та концепти. Симптомне читання розкриває, з одного боку, «несвідоме» у текстах Маркса та їхню глибинну структуру; з іншого боку, описує методологію та проблематик Маркса, використану ним під час вивчення політичної економії. Альтюссер стверджував, опираючись на Спінозу, що тексти й автори є продукти свого часу, а авторські ідеї, виражені в тексті, є продуктом ідеологічних течій. В аналізі Біблії Спіноза розділяв біблійні заповіді на породжені історичними умовами й уявою пророків та на ті, що являли собою справжнє слово Бога. Аналогічним чином, Альтюссер уважав, що можна виявити відмінність між ідеологічними концептами в текстах Маркса та справжніми філософськими концептами.

    «Теоретичний антигуманізм»[ред. | ред. код]

    Антигуманізм й антиісторизм — базові принципи філософії Альтюссера. 1964 року у статті «Марксизм і гуманізм» (потім включеної до збірки «За Маркса») він висунув тезу, що «марксизм є теоретичний антигуманізм».

    «Антигуманізм»[ред. | ред. код]

    Теоретичний антигуманізм Альтюссера був скерований проти численних гуманістичних й антропологічних течій неомарксистської думки, для яких марксизм був варіацією гуманістичного світогляду. Гуманізм, по-перше, є уявлення про універсальну сутність людини; по-друге, приписування цієї сутності кожному конкретному індивіду. Гуманізм, оснований на самореалізації людської сутності — лише різновид теоретичної ідеології, хоч і виправданої історично. Адаптовані у геґельянському марксимзмі уявлення про людину-суб'єкта, людину і її сутність були головною мішенню для альтюссерівської критики. Виступаючи проти екзистенційно-феноменолоігчної антропології історії, Альтюссер полемізував передовсім з пізнім Сартром. Сартр трактував марксистські поняття (відчуження, експлуатація, фетишизація та ін.) через відсилання до екзистенційних структур, конкретного людського існування. «За Маркса» і «Читаючи „Капітал“» явно протистоять, відповідно, «Історії і класовій свідомості» Лукача (книга вийшла французькою мовою у 1960 році) та «Критиці діалектичного розуму» Сартра.

    Теорія Маркса після епістемологічного розриву становила собою теоретичний антигуманізм й антиантропологізм. Марксів антигуманізм охоплював такі елементи: нову науку -- історію, цебто історичний матеріалізм; критику всяких спроб гуманізму пояснити політику й історію; прирівняння гуманізму до ідеології і його протиставлення науковому підходу до вивчення суспільства. Теоретичний антигуманізм передбачав «кінець людини» («смерть суб'єкта») — відхід од парадигми суверенного суб'єкта, незалежного від об'єктивних зовнішніх структур. Позаяк марксизм є наукою, то головне в ньому не людська діяльність, традиційно описувана через феноменологічні процедури свідомості, а незалежні безсуб'єктні структури. Вони не пов'язані з вільними діями людей і не мають ціннісного значення, що дозволяє проводити їх науковий аналіз. На відміну від активного творчого індивіда в гуманізмі, для Маркса людина є детермінована зовнішніми об'єктивними структурами пасивна персоніфікація виробничих відносин, що визначають функції індивідів. «Людина» Маркса не є, на відміну від стверджень класичної поліетекономії, справжнім об'єктом теоретичного знання, вона радше носить у собі структури капіталістичної економіки. Помилка гуманістів полягає в інтерпретації соціальності спільності як сукупності інтерсуб'єктивних узаємин між людьми. В аналізі ж Маркса нема людей як таких; вони лише посідають певні позиції у структурі соціальної формації. Для цього справжні суб'єкти вивчення — виробничі відносини.

    Будь-які концепції людської природи, як і уявлення, приміром, про належні функції держави, становлять собою історичні ідеологічні конструкти, позаяк не існує людської сутності чи природи у відриві від виробничих відносин. Філософія суб'єкта є різновид ідеології; повна відмова від гуманізму, втім, неможлива, оскільки жодне знання не може усунути його в ідеології. Антигуманізм заперечує не здатності індивідів мислити, а тільки теоретичні положення «гуманизму», цебто уявлення про унікальність сутності людини і її атрибутів: волі, свободи, вибору тощо. Альтюссер наполягав, що мова йшла не про презирство до людини, а про необхідність теоретичного абстрагування від конкретних індивідів.

    «Антиісторизм»[ред. | ред. код]

    Про «смерть суб'єкта»

    Починаючи з Маркса, ми знаємо, що людський суб'єкт, економічне, політичне чи філософське еґо, не є «центром» історії — і навіть, в опозиції до філософів Просвітництва й Геґеля, що історія не має «центру», натомість вона має структуру, що отримує «центр» лише в ідеологічному спотворенні. Своєю чергою, Фройд одкрив нам, що реальний суб'єкт, індивід у його унікальній сутності, не має форми «еґо», не центрований на «еґо», на «свідомості» чи «екзистенції»… що людський суб'єкт децентрований, сформований структурою, що не має «центру», хіба що в ідеологічних формаціях, у яких він «упізнає» себе.

    «Фройд і Лакан», 1964

    Альтюссер відкидав лінійну послідовність, телеологічний погляд на розвиток і здійснення історичних процесів абоцілей, автономну людську дію в історії, прямі й нередукціоністські форми причинності, а також уявлення, що історичне знання самоочевидне, істинне чи повноцінне. Концепт «людини» для Альтюссера, як і для Мішеля Фуко, втілював у собі помилки гуманістичного підходу до історії. У марксистів-гуманістів, що адаптували «Геґеля младогеґельянців», сутність людини відчужена від суб'єкта;діалектика визволення продовжується до кінця історії. Усі розділені та фрагментовані аспекти людського досвіду являють собою вираження відчуження, ознаки розвитку людського суб'єкта, який проходить через різні стадії до здобуття єдності. Ранні праці Маркса (особливо «До критики геґелівської філософії права» і «Економічно-філософські рукописи 1844 року») також перебувають усередині цієї донаукової проблематики; для Альтюссера ці праці геґельянські.У той таки час завдяки Геґелю, який визнавав суперечливий характер соціальної реальності, Маркс дійшов до думки про історію як процес без суб'єкта.

    Відмова від геґелівської ідеї людського духу, який реалізує себе в історії, означає, що історія не має суб'єкта (наприклад, у сфері економіки або людської дії) та не має мети (комунізм чи свобода), історія є процес без суб'єкта: у нім нема місця людини як суб'єктивного фактора. Історичні формації існують, однак їхні зміни

    зовсім не неминучі, а лише можливі, за наявності суперечностей і відповідного рівня розвитку конкретного способу виробництва. Люди — це «агенти», котрі діють усередині історії, через історичні формації. Вони можуть бути активні всередині історії, але вони не є її творцями. Люди не є суб'єктами історичних (і соціальних) процесів, а є тільки їх носіями. Тому історичні події не є результатом індивідуальних воль, як гадають гуманісти. Подія стає такою в результаті історичних обставин. Як пише дослідник Роберт Раш, Альтюссер, на відміну від структуралістів Леві-Стросса і Фуко, виступав за історичне мислення й утверджував науковість історії. Він намагався розробити нередукціоністський підхід до економічної детермінованості на основі заперечуваної багатьма західними марксистами «вульгарної» тези про класову боротьбу як рушійну силу історії.

    «Антигуманізм»в історико-філософській перспективі[ред. | ред. код]

    В інтерпретації Альтюссера марксизм був позбавлений телеологічних й есенціалістських основ. Розрив з геґельянськими витоками Маркса та звернення до психоаналізу: у статті «Фройд і Лакан» (1964) Альтюссер описував децентрацію суб'єкта як «коперніканський переворот», здійснений Марксом і Фройдом незалежно один від одного. Незважаючи на дисонанс із більшістю напрямів західного марксизму, теоретичний антигуманізм Альтюссера сповна вписувався у нові філософічні тенденції у Франції: перехід до структуралізму від феноменології та екзистенціалізму.

    Сучасні дослідники вважають, що альтюссерівська критика гуманістів була справедливою стосовно тих марксистів, які, спираючись на Лукача і Сартра, захоплювалися персоналізмом і надавали надто великезначення відчуженій сутності людини.

    Альтюссерівська версія Маркса (особливо його концепт проблематики) була своєрідним антидотом проти крайніх форм геґельянського марксизму. Дослідники також відмічають, що Альтюссер зафіксував важливий поворот у сучасних капіталістичних суспільствах у 1960-ті роки — появу культу вільної людської суб'єктності, що стала по суті ідеологічним конструктом.

    Епістемологія[ред. | ред. код]

    В епістемологічних дослідженнях Альтюссер спирався, окрім власної інтерпретації Маркса, на два основних джерела: французьку традицію філософії науки (Жак Каваєс, Ґастон Башляр, Жорж Канґілем) і концепцію знання Спінози. Альтюссер сформулював дві ключові епістемологічні тези: по-перше, радикальне розділення (розрив) науки й реальності; по-друге, те, що наука не є видом соціальної практики, а будь-яка практика є виробництво, яке має структуру. Дослідники відзначають вплив філософа математики Жана Каваєса (1903—1944) на епістемологію Альтюссера. Каваєс розглядав розвиток науки як самокорекцію концептів: наука повністю перебуває всередині діалектичної логіки концепту, науковець є лише носієм концептуального апарату, який сам себе критикує; знання виникає як наслідок внутрішнього осяяння.

    Розділення наукового знання та реального світу: «антиемпіризм»[ред. | ред. код]

    Згідно з Альтюссером, наука не має об'єкта поза її діяльністю і сама творить норми й критерії власного існування. Пізнання є суто інтелектуальною конструкцією, ніяк не відбиваючи зовнішній світ. Суб'єкт є сконструйований теоретичний об'єкт, що існує тільки в теорії, а не в реальності. Об'єкт знання перебуває повністю внутрі думки і його слід одрізняти від реального об'єкта звичайної реальності. І суб'єкт, і об'єкт дослідження перебувають тільки внутрі концептуальної схеми інтерпретатора. Альтюссер заперечував концепції Просвітництва, які розділяли науковий метод і об'єкт знання, й узагальнено називав такі теорії «емпіризмом».

    Альтюссер розумів емпіризм у найширшому значенні, як будь-який підхід, що має суб'єкт, який пізнає сутність об'єкта.Емпіричні епістемологічні концепції виводять знання з реальних, конкретних, одиничних об'єктів або фактів: дістають загальне з окремого за спомогою абстрактних концептів. Для них є зв'язок між знанням і об'єктом вивчення; так вважають і раціоналісти, і ідеалісти, і геґельянці-матеріалісти (приміром, Лукач). Знання є форма репрезентації, відзеркалення, свого роду копія зовнішнього світу. Альтюссерівське визначення емпіризму включає різних філософів-класиків (Лок, Кант, Геґель) і різні традиції: британський емпіризм, німецький ідеалізм, позитивізм і прагматизм, гуманістичний марксизм. Сюди ж можна залічити і ряд напрямів у сучасних соціальних науках — феноменологію, етнометодологію, критичну теорію, символічний інтеракціонізм, — що зберігають опозицію суб'єкт — об'єкт. Емпіризм утверджує розділення суб'єкта на душу й тіло, сутність і явище, видиме й приховане.Усі ці види дуалізму, а також основний конфлікт межи істиною та брехнею, є самі по сібі ідеологічними та, відповідно, ненауковими. Позаяк емпіризм надто прив'язаний до даної в досліді реальності, він не дозволяє зайняти критичну дистанцію від ідеології.У підсумку емпірична конструкція об'єкта призводить до ідеологічних видів знання. Як наслідок, емпіризм ж ідеологізована філософія, а значить, ідеологія, котра змішує теоретичні об'єкти з реальними, ігноруючи відмінність між теорією та практикою.

    Для Альтюссера Спіноза й Маркс не були емпіристами. Спіноза критично ставився до можливостей суб'єкта як творця знання.Це привело Спінозу до створення теорії знання, яка пішла від простої відповідності між суб'єктом і реальністю і від некритичної уваги до ролі репрезентації (ідей та образів) у формулювання знання. Спінозівське розділення між «істинною ідеєю» (як, наприклад, ідея круга) і її «ідеатом» (круг) Альтюссер інтерпретував у термінах «теоретичного об'єкта» («об'єкта знання») і «реального об'єкта».

    Марксизм також не є емпіризмом.Марксів історичний матеріалізм ґрунтується на розділенні об'єкта знання, виведеного в теорії, від реального об'єкта: відношення між об'єктом-знанням і реальним об'єктом не є відношенням усередині самої реальності. Сама проблема знання є псевдопроблемою для Маркса.У результаті епістемологічного розриву Маркс порвав з класичною політекономією, оскільки визначив економіку як теоретичний концепт, а не як реальний об'єкт дослідження. Для «економістів-класиків» економіка була результатом людських узаємин, що врешті зводилися до індивідуальних людських дій.Мета ж Маркса в «Капіталі» — сконструювати чисто теоретичний концепт економіки. «Людина» ж не є справжнім об'єктом теоретичного знання. Знання про капіталізм не можна було одержати через сукупність концептів з практики самого буржуазного суспільства. Концепти вивів сам Маркс, аналізуючи економічні відносини внутрі капіталізму.

    Критерії науковості[ред. | ред. код]

    Альтюссер, полемізуючи з емпіричною моделлю виробництва знання, стверджував, що істина чи наукове знання відрізняються від ідеології або опінії тим, що вони вироблені в ході процесу всередині самого наукового знання. Щоби відрізнити науку від ідеології, а наукову практику від ідеологічної, Альтюссер звертається до Спінози.Для Спінози знання істини не є результат філософії віддзеркалення, котра завжди базується на емпіризмі. Радше воно виникає апріорі з внутрішніх умов (критеріїв) виробництва інструментів самого знання.Істинні ідеї відповідвають об'єктам не через зовнішню, а через притаманну їм внутрішню відповідність; істина є свій власний критерій. Істина є index sui et falsi: вона вже відмічена тим, що вона є істина. За Спінозою, у нас уже є істинна ідея, і ми можемо зрозуміти й вирізнити інші істинні ідеї, розмишляючи над нею.

    Спінозівську концепцію «істинного й уявного» Альтюссер пов'язав з марксистською опозицією між наукою й ідеологією. Альтюссер переформулював ідею Спінози:наука є наука стільки, скільки вона протистоїть ідеології, і виснував, що, коли перед нами вже є наукова практика й ми здібні побачити зміни у її структурі, то ми можемо зрозуміти і різницю між науковою й ідеологічною практикою. У трактуванні Альтюссера Спіноза виявився прямим попередником Маркса: на відміну від ідеології, наукове знання істинне, позаяк воно успішне, а не успішне, тому що воно істинне.Оскільки не існує об'єктивних чинників, то не може бути процедури перевірки фактів, науковість результатів не гарантується фактами. Гарантії науковості виявляються внутрішніми правилами й нормами наукового дискурсу, які можуть змінюватися з розвитком конкретних наук.Тому визнання чого-небудь знанням історично обумовлено. Отже, не існує загального критерію науковості (у цій тезі Альтюссері слідує Башляру), а тільки конкретні критерії, що існують в окремих науках.

    Виробництво наукового знання[ред. | ред. код]

    Наука є видом соціальної практики, а будь-яка практика є виробництво, яке має структуру. Альтюссер проводив аналогію між науковою діяльнісью і виробництвом об'єктів матеріального світу. Процес виробництва наукового знання називається «теоретичною практикою». Як і в матеріальному світі, виробництво у світі науки починається з сировини. Але як сировина тут виступають не об'єктинві чи безпосередньо дані факти про реальний світ, а сукупність наукових або ненаукових концептів, уявлень або фактів.Одна сукупність концептів обов'язково буде відрізнятися від іншої залежно від рівня розвитку конкретної науки у конкретний період. Концепти є продукт норм і цінностей наукового дискурсу та його конкретної проблематики. Наукова сировина є результат передніших соціальних практик.

    Альтюссер запронував три види (або рівні) виробництва знання у ході теоретичної практики.Загальності I — це концепти, які становлять собою сировину для науковців, (як-от, «безробіття», «квазари» чи «ірраціональні числа»). Загальності I можуть бути повністю або частково всередині ідеології. Задачею науки є перетворення цих концептів на наукові, провівши відсів ідеологічних концептів.Загальності II є дуже складною і суперечливою єдністю, оскільки перебувають на стику між ідеологією й наукою та містять як залишки ідеології, так і можливості виробництва власне науки. Альтюссер наполягал, що Загальності III не розкривають сутність Загальностей I.Вони є лише результат трансформації Загальностей I. Альтюссер наводив три приклади наукових трансформацій: заснування сучасної фізики Ґалілеєм, виникнення математики у Стародавній Греції та створення Марксом науки історичного матеріалізму на ґрунті класичної політекономії.

    Роль філософії. Теорія й політична практика[ред. | ред. код]

    Альтюссер зіштовхнувся з одним із ключових питань марксистської традиції: співвідношенням теорії і практики. З одного боку, філософія була для нього частиною соціальної практики, що не могла сама себе пояснити; з іншого боку, вона була «наукою наук», здатною сформулювати принцип науковості науки. Альтюссер намагався обґрунтувати зв'язок між інтелектуальною діяльністю й політичною практикою, постійно підкреслюючи, що його теоретичні праці слід розглядати як «політичне втручання у сферу теорії». Погляди Альтюссера в цих питаннях зазнали певної еволюції.

    Первинна позиція[ред. | ред. код]

    У період першого видання «Читаючи „Капітал“» (1965) марксистська філософія («діалектичний матеріалізм») для Альтюссера становила собою автентичну, наукову філософію, «теорію теоретичної практики» або просто «Теорію». Теорія допомагає науковій практиці розрізняти ідеологічні й наукові концепти, прояснюючи їх і наповнюючи змістом, що дозволяє науці перетворювати існуючі ідеї в наукове знання. Процес може відбуватися одночасно з виробництвом наукового знання.

    Більша частина філософія є ідеологічна практика, котра виникає з «реального світу» практичної людської діяльності, зберігаючи з ним зв'язок. Науково обґрунтовувати філософію означає викривати її як ідеологію. Як вид ідеологічного виробництва, філософія в абстрактній формі відтворює поняття про світ для збереження існуючих соціоекономічних відносин. Така філософія просто відображає вихідні цінності, світосприйняття та ідеї, які дозволяють функціонувати соціоекономічному світу.

    Тлумачення марксистської філософії як «науки наук» (одночасно поза наукою та ідеологією) виявилося дуже спірним, позаяк означало ідеалізм, неприйнятний у рамках марксистської традиції: науко підкорювалася філософії, а знання виводилося з думки. Послідувала критика Альтюссера в ідеалізмі й «теоретичності», а також у відсутності зв'язку з політичною практикою, зокрема, з боку сталіністського керівництва ФКП і одночасно радикальних лівих груп усередині партії, які об'єдналися в цім питанні. Альтюссер вже в 1967—1968 роках у курсі лекцій «Філософія і спонтанна філософія учених» і доповоді «Ленін і філософія» спробував переформулювати визначення філософії, а в пору другого видання «Читаючи „Капітал“» визнав свою помилку.

    Перегляд позицій[ред. | ред. код]

    Альтюссер переглянув свої позиції, назвавши первинний підхід «теоретичним відхиленням», що ігнорує політичний вимір філософії. Філософія більше не була «наукою наук» або теорією науковості. У результаті ревізії не залишилося точних критеріїв розрізнення наукових й ідеологічних концептів: усі теоретичні концепти зачіплені ідеологією. Як і ідеологія, філософія не має історії; тут Альтюссер наслідує Маркса й Енґельса періоду «Німецької ідеології». У філософії залишаються і свої питання, методи, традиції і «правила гри». Однак Альтюссер підкреслював, що вона сама собою не є знанням, позаяк не має об'єкта. Філософічні категорії вже не являють собою визначення наукових об'єктів і більше не є концептуалізаціями їхньої науковості. Завдання філософів-марксистів, що займають певну політичну позицію, — допомагати науковцям виявляти ідеологічні концепти за спомогою методу історичної критики. Результатом такої діяльності мають стати правильні концепти у нормативному сенсі, а не істинні концепти з наукової точки зору.

    Бібліографія[ред. | ред. код]

    • L’avenir dure longtemps, suivi de Les Faits. — P. : Stock/I.M.E.C.; C.F.L, 1992. Нове вид., доп.: P.: Le Livre de Poche, 2006.
    • Avertissement aux lecteurs du Livre I du Capital // Marx K. Le Capital (Livre I). — P. : Garnier-Flammarion, 1969. Перевид.: Avertissement aux lecteurs du Livre I du Capital // Écrits philosophiques et politiques. — P. : Stock/I.M.E.C., 1985.
    • Ce qui ne peut plus durer dans le Parti communiste. — P. : Maspero, 1978. (дополн. текст из «Le Monde» от 24—27 апреля 1978 ріка).
    • La Crise de l'Église et la lutte des classes // Lumière et Vie. — 1969.
    • Écrits sur la psychanalyse. Freud et Lacan. — P. : Stock/I.M.E.C, 1993. Нове вид.: P.: Le Livre de Poche, 1996.
    • Éléments d’autocritique, suivi de Sur l'évolution du jeune Marx. — P. : Hachette, 1974.
    • Freud et Lacan // La Nouvelle Critique. — 1964. — № 161—162.
    • Journal de captivité: Stalag XA, 1940—1945: carnets, correspondances, textes. — P. : Stock/I.M.E.C, 1992.
    • Lénine et la philosophie, suivi de Marx et Lénine devant Hegel. — P. : Maspero, 1972.
    • Lettres à Franca, 1961—1973. — P. : Stock/I.M.E.C, 1998.
    • Lire Le Capital, avec É. Balibar, P. Macherey, J. Rancière et R. Establet, 2 t. — P. : Maspero, 1965. Нове вид., доп.: 4 t., 1975. Перевид.: P.: P.U.F., 1996.
    • Montesquieu, la politique et l’histoire. — P. : P.U.F, 1959. 3-е изд.: 1992.
    • Note sur les Thèses sur Feuerbach // Magazine littéraire. — Sept. 1994. — № 324.
    • Philosophie et philosophie spontanée des savants. — P. : Maspero, 1967. Перевид.: La Découverte, 1977.
    • Politique et histoire, de Machiavel à Marx: cours à l'École normale supérieure, 1955—1972. — P. : Seuil, 2006.
    • Positions (recueil de textes extraits de diverses revues et publications, 1964—1975). — P. : Éd. sociales, 19766. Перевид.: Positions. — P.: Messidor-Éd. sociales, 1982.
    • Pour Marx (recueil de textes extraits de diverses revues, 1960—1965). — P. : Maspero, 1965. Перевид.: P.: La Découverte, 1986. Нове вид., доп., з передм. Альтюссера для іноземних видань і з передм. Е Балібара: P.: La Découverte, 1996.
    • Psychanalyse et sciences humaines. Deux conférences. — P. : Le Livre de Poche, 1996.
    • Sur la pensée marxiste // Future anterieur, Sur Althusser. Passages. — L’Harmattan, 1993.
    • Réponse à John Lewis. — P. : Maspero, 1973.
    • La Solitude de Machiavel et autres essais. — P. : P.U.F, 1997.
    • Sur la philosophie. — P. : Gallimard, 1994.
    • Sur la reproduction. — P. : P.U.F, 1995.
    • Sur le Contrat social (les décalages) // Cahiers pour l’analyse. — P., 1967. — № 8.
    • Une conversation philosophique // Digraphe. — 1993. — № 66.
    • 22e Congrès. — P., 1977.
    • Feuerbach, L. Manifestes philosophiques: textes choisis, 1839—1845 / trad. par L. Althusser. — P. : P.U.F, 1960. Перевид.: U.G.E., 1973.

    Див. також[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. ↑ Альтюссер Луи // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
    2. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. ↑ а б в г д Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 71. — ISBN 978-2-221-06888-5
    4. ↑ а б в Althusser L. Front matter "Elemente der Selbstkritik" (1975) // Elemente der Selbstkritik: Übersetzt und eingeleitet von Peter Schöttler — West-Berlin: VSA: Verlag, 1975. — S. 2. — 111 с. — ISBN 3-87975-049-1
    5. ↑ Wolin R. Encyclopædia Britannica
    6. ↑ https://www.landrucimetieres.fr/spip/spip.php?article2277
    7. ↑ CONOR.Sl
    8. ↑ http://rhe.ish-lyon.cnrs.fr/?q=agregsecondaire_laureats&nom=&annee_op=%3D&annee%5Bvalue%5D=1948&annee%5Bmin%5D=&annee%5Bmax%5D=&periode=All&concours=14&items_per_page=10
    9. ↑ Collinson D. Biographical Dictionary of Twentieth-Century Philosophers — 1996. — ISBN 978-0-415-06043-1
    10. ↑ https://www.oxfordreference.com/view/10.1093/oi/authority.20110803095954823
    11. ↑ а б в г Шинкарук, 2002, с. 18.
    12. ↑ Балибар, 2006, с. 375.
    13. ↑ а б в г Stolze, 2013, с. 7.
    14. ↑ а б Jay, 1984, с. 391.
    15. ↑ а б в г д Lewis, 2009.
    16. ↑ а б в г Тиса, 2023, с. 42.
    17. ↑ Roudinesco, 2008, с. 110.
    18. ↑ а б в г д е Schrift, 2006, с. 86.
    19. ↑ а б в Балибар, 2006, с. 363.
    20. ↑ а б в г д Кармазіна, 2011, с. 26.
    21. ↑ Ferretter, 2006, с. 2-3.
    22. ↑ а б Roudinesco, 2008, с. 106.
    23. ↑ Roudinesco, 2008, с. 105.
    24. ↑ Biard, 1995, с. 139.
    25. ↑ а б в г Biard, 1995, с. 140.
    26. ↑ а б в Балибар, 2006, с. 364.
    27. ↑ а б в г Ferretter, 2006, с. 3.
    28. ↑ Jay, 1984, с. 393.
    29. ↑ а б в Stolze, 2013, с. 8.
    30. ↑ Шихардин, 2009, с. 14—15.
    31. ↑ Schrift, 2006, с. 87.
    32. ↑ Roudinesco, 2008, с. 105—106.
    33. ↑ а б в Балибар, 2006, с. 365.
    34. ↑ Шихардин, 2009, с. 20.
    35. ↑ а б Benton, 1984, с. 15.
    36. ↑ а б Jay, 1984, с. 394.
    37. ↑ а б в Шихардин, 2009, с. 79.
    38. ↑ а б Тиса, 2023, с. 43.
    39. ↑ Ferretter, 2006, с. 69.
    40. ↑ Софронов, 2005, с. 171.
    41. ↑ Балибар, 2006, с. 369.
    42. ↑ Benton, 1984, с. 152.
    43. ↑ Roudinesco, 2008, с. 171.
    44. ↑ Ferretter, 2006, с. 4.
    45. ↑ а б в г д Roudinesco, 2008, с. 116.
    46. ↑ Софронов, 2005, с. 164—165.
    47. ↑ Ferretter, 2006, с. 114.
    48. ↑ а б Roudinesco, 2008, с. 113.
    49. ↑ а б в Балибар, 2006, с. 374.
    50. ↑ Roudinesco, 2008, с. 109.
    51. ↑ а б Benton, 1984, с. 3.
    52. ↑ Benton, 1984, с. 4.
    53. ↑ Benton, 1984, с. 6.

    Література[ред. | ред. код]

    англійською[ред. | ред. код]

    • Benton, Ted. The Rise and Fall of Structural Marxism: Althusser and His Influence. — N. Y. : St.Martin Press, 1984. — ISBN 0-312-68-375-8.
    • Jay, Martin. Louis Althusser and The Structuralist Reading of Marx // Marxism and Totality: The Adventures of a Concept from Lukács to Habermas. — Cambridge, Oxford : Polity press, 1984. — С. 385—422. — ISBN 0-7456-0000-X.
    • 'Lewis, William. Louis Althusser // Stanford Encyclopedia of Philosophy. — Stanford : Department of Philosophy, Stanford University, 2009.
    • Roudinesco, Elisabeth. Louis Althusser: The Murder Scene // Philosophy in Turbulent Times: Canguilhem, Sartre, Foucault, Althusser, Deleuze, Derrida. — N. Y. : Columbia University Press, 2008. — С. 97—131. — ISBN 978-0-231-51885-7.
    • Schrift, Alan D. Louis Althusser (Key Biographies in Brief) // Twentieth-Century French Philosophy: Key Themes and Thinkers. — Oxford UK,etc. : Oxford UK,etc.: Blackwell Publishing, 2006. — С. 86-88. — ISBN 978-1405132183.
    • 'Stolze, Ted. Althusser, Louis / R. Jon McGee, Richard L. Warms (eds.) // Theory in Social and Cultural Anthropology: An Encyclopedia. — L.A.,etc : SAGE, 2013. — С. 7—10. — ISBN 978-1-4129-9963-2.
    • Ferretter, Luke. Louis Althusser (Routledge Critical Thinkers). — Taylor & Francis, 2006. — С. 2-4, 69, 83-86, 114. — ISBN 978-0203358726.

    російською[ред. | ред. код]

    • 'Балибар, Этьен. Биографическая заметка // За Маркса / пер. с фр. А. В. Денежкина / Альтюссер Луи. — М. : Праксис, 2006. — С. 363—375. — ISBN 5-901574-59-1.
    • Софронов, Владислав. Луи Альтюссер: возвращение из изгнания // Альтюссер, Луи. Ленин и философия. — Ad Marginem, 2005. — С. 153—175. — ISBN 5-93321-092-7.
    • Шихардин, Н.В. Французский неомарксизм: противостояние гуманизма и сциентизма. — Курган : Курганский гос. университет, 2009. — С. 131. — ISBN 978-5-86328-979-3.

    українською[ред. | ред. код]

    французькою[ред. | ред. код]

    • 'Biard, Joel. Les écrits philosophiques de Louis Althusser. — P. : La Pensée, 1995. — С. 137—145. — ISSN 0031-4773.
    • Étienne Balibar. La Philosophie de Marx. — Paris: Editions La D-couverte, 1993. — 124 pp. — р. 4. (фр.)

    Посилання[ред. | ред. код]

    Твори Альтюссера[ред. | ред. код]

    Про нього[ред. | ред. код]

    Перегляд цього шаблону
      Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
    Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
    Генеалогія та некрополістика
    Література та бібліографія
    Наука
    Тематичні сайти
    Словники та енциклопедії
    Довідкові видання
    Нормативний контроль
    Autoritats UB: a1321397 · BanQ: 0000091701 · BAV: ADV12529501 · BIBSYS: 90087381 · BLBNB: 000563194 · BNC: a10427089 · BNCHL: 000278608 · BNE: XX923088 · BNF: 11888581g · BNMM: 000031438 · CALIS: n2004532207 · CANTIC: 981058519874806706 · CCAB: 000040479 · CiNii: DA00590855 · CONOR.BG: 7691877 · CONOR.SI: 6573155 · CONOR.SR: 567911 · CUT: 46075 · DBC: 87097969984568 · EGAXA: vtls001920034 · ERRR: a11261481 · FAST: 1427374 · Freebase: /m/0k665 · GND: 118502298 · GR-KtEL: 65985 · ICCU: BVEV007464 · ISNI: 0000000121243798 · ItRSI: 63589 · J9U: 987007309163105171 · KRNLK: KAC199600493 · LCCN: n79021234 · LIBRIS: c9pswcrw2rlbf30 · LIH: LNB:32Q;=qP · LNB: 000017468 · MAK: 9810702375405606 · Museo Galileo: 47964 · NCF: ncf12068949 · NDL: 00431360 · NKC: jn20000700034 · NLA: 786044 · NLC: 001125390 · NLG: 70843 · NLI: 000165285 · NLP: a0000001272968 · NSK: 000022270 · NTA: 068928130 · NUKAT: n95005809 · PTBNP: 2605 · PUSC: 1699 · PUST: 38140 · RERO: 02-A002922027 · RILM: 57892 · SELIBR: 283407 · SHARE: 44304 · SUDOC: 026683490 · UPSA: 63412 · URBS: 80386, 164362 · VcBA: 495/133003 · VIAF: 24596917 · WorldCat: lccn-n79021234


    Сковорода Це незавершена стаття про філософа.
    Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Луї_Альтюссер&oldid=42304703