Луна-1 — Вікіпедія

Луна-1
Станція Луна-1
Основні параметри
Повна назва Луна-1 (Е-1 №4)
NORAD ID 00112
Виготівник ОКБ-1
Оператор СРСР
Тип апарата дослідження Місяця
Проліт Місяця
Дата прольоту 4 січня 1959
Штучний супутник Сонця
Дата запуску 2 січня 1959
Ракета-носій 8К72 №Б1-6
Космодром Байконур 1/5
Технічні параметри
Маса 361 кг
Розміри довжина 5,2 метра
діаметр 2,4 метра
Орбітальні дані
Тип орбіти геліоцентрична
Ексцентриситет 0,14767
Нахил орбіти 0,0010°
Період обертання 450 діб

«Луна-1», Луна Є-1 № 4, «Мєчта» (рос. Мечта, Мрія) — радянська автоматична міжпланетна станція серії Є-1, створена для влучання у поверхню Місяця. Перший космічний апарат, що досяг другої космічної швидкості (11,4 км/с). Перший вдалий запуск ракети-носія «Луна».

Опис[ред. | ред. код]

Апарат був герметичною сферою діаметром 2,4 метра. Всередині розміщувались: магнітометр, лічильник Гейгера-Мюллера, лічильник сцинтиляцій, детектор мікрометеоритів. На одній півсфері було закріплено п'ять антен. Апарат не мав рушійної установки. Основним завданням польоту було доставити вимпел з гербом СРСР.

Політ[ред. | ред. код]

2 січня 1959 року ракета-носій «Луна» з космодрому Байконур вивела апарат «Луна-1» на траєкторію зближення з Місяцем.

3 січня 1959 року в 00:56 UTC за 113 тисяч кілометрів від Землі «Луна-1» випустила хмару з 1 кг натрію і перетворилась у штучну комету — це дозволило спостерігати за її польотом з Землі в оптичні телескопи.

При подачі з Землі команди на вмикання двигуна третього ступеня не було враховано час проходження радіосигналу до апарата. 4 січня 1959 року в 02:59 UTC «Луна-1» пройшла повз Місяць за 5 900 кілометрів від поверхні і вийшла на геліоцентричну орбіту, ставши першою штучною планетою.

5 січня 1959 року за 600 тисяч кілометрів від Землі розрядились батареї «Луни-1» і припинились передачі радіосигналів.

Досягнення[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Вперше свідоцтва потоку плазмі від Сонця отримано німецьким ученим Бірманом в середині 50-х років, а потім у 1957 році науково сформульовано американцем Паркером. А радянський апарат лише експериментально підтвердив розрахунки вчених. Архів оригіналу за 6 січня 2019. Процитовано 6 січня 2019.