Левковичі (Коростенський район) — Вікіпедія

село Левковичі
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район Коростенський район
Громада Овруцька міська громада
Основні дані
Засноване 1474
Населення 911
Площа 0,186 км²
Густота населення 4897,85 осіб/км²
Поштовий індекс 11134
Телефонний код +380 4148
Географічні дані
Географічні координати 51°22′15″ пн. ш. 28°28′08″ сх. д. / 51.37083° пн. ш. 28.46889° сх. д. / 51.37083; 28.46889Координати: 51°22′15″ пн. ш. 28°28′08″ сх. д. / 51.37083° пн. ш. 28.46889° сх. д. / 51.37083; 28.46889
Середня висота
над рівнем моря 		223 м
Водойми Ясенець
Найближча залізнична станція Велідники
Місцева влада
Адреса ради 11122, Житомирська обл., Овруцький р-н, с.Левковичі
Карта
Левковичі. Карта розташування: Україна
Левковичі
Левковичі
Левковичі. Карта розташування: Житомирська область
Левковичі
Левковичі
Мапа
Мапа

CMNS: Левковичі у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Левковичі.

Левко́вичі — село в Україні, в Коростенському районі Житомирської області. Входить до складу Овруцької міської громади. Населення становить 911 осіб.

Географія[ред. | ред. код]

Село розташовано на Словечансько-Овруцькому кряжі та за 25 кілометрів на північний захід від районного центру, за 7 кілометрів від найближчої залізничної станції Велідники, на автошляху Овруч-Словечне. Поблизу протікає невеличка річка Ясенець, права притока річки Словечної.

Левковичі — одне із найстаровинніших сіл на Овруччині, центр однойменної сільської ради, якій підпорядковані села Левковицький Млинок та Острови.

Історія[ред. | ред. код]

Ця місцевість відома з середини XV століття як поселення овруцької околичної шляхти Левківських та Невмержицьких (спочатку вони іменувались Невмиричами, пізніше — Невмирицькими). На кінець XVIII ст. переселенці з Левкович Левківський Федір Григорович з синами Лукою, Іваном, Семеном і їх жінками заснували с. Возничі, а Мацей (Матвей) с. Мацьки. Родоначальником всіх Левківських був Ларіон Валевський з Велавська (сучасне с. Валавськ Гомельської області). Ларіон Валевський одержав грамоту від удільного київського князя Олелька Володимировича у 1420 році, котрий його «вызволити рачилъ от всяких робот и повинностей». В цій грамоті сказано:

«Мы Александро Володимеровичъ пожаловали есмо на того слугу Ларивона Вела(в)ского: не надобе ему нам з слугами службы служити, а поплатовъ платити и иных никоторыхъ пошлин в Чорнобыли не велели: подводами, ни стеречи, служити ему служба з бояры. И на то дали есмо ему сес нашъ листъ з нашою печатю, потверждаючи ею к бояромъ. И писан у Вовручомъ февраля девятогонадцят дня индикъта третегонадцять».[1]

Достовірно невідомо, чи існувало село Левковичі до появи бояр Велавських, хоча за результатами роботи Овруцької археологічної експедиції 1996—2009 рр. — Верпа, Кобилин, Левковичі[2], Можари, Гаєвичі і відносяться до поселень давньоруського періоду (Х—ХІІІ століття), але повноцінні археологічні розкопки там не проводились,[3] на відміну від сусіднього села Збраньки, де виявлена стоянка періоду палеоліту.[4] Але, цілком очевидно, що назва села «Левковичі» і бояр «Левківських» походить від імені старшого сина Булгака Белавського — «Львея» (Левка, Лева[5][6]), який згадується поруч з предком Гридковичів і Сідковичів Невмержицьких — Микулою [Осташковичем Невмирицьким] в Акті розмежування угідь між володіннями Віленського єпископа (Івана Лозовича) і каноніків Віленського костелу Св. Станіслава по річках Локниця (Лохніца) і Плотниця від 21 вересня 1474 року: «…от ка[ноника] Виленьского костела святого Станислава пана Митька Петровича и пана Митька Бардича и пана Федора Бардича, Олександра Максимовича и Данила Белотьского, Микулу и Львея и инших мужов к тому обличьно собраных, урядили, утверди[ли] есьмо вечно и границю уделали рекою на имя Локницею, и продали к Солоному Бабий остров князя бискуповым людем з усим правом земли и в бортях…»[7]. Правда, у цьому документі, російські видавці Актів Археографічної комісії помилково записавши разом сполучник «і» і початкову «Л», дали Микулі прізвище «Ільвей», пропустивши при цьому ім'я «Львей», хоча цю помилку виправив польський історик В. Семкович у виданні архіву Віленської капітули, де він опублікував цей же документ, який був переписаний «святими отцями» з руського оригіналу латинськими буквами і чітко розділяв Микулу і Лева: «…а otъ ka(pituly) Wilenskoho kostela swjatoho Stanislawa pana Mitьka Petrowicza i pana Mitьka Bardicza i pana Fedora Bardicza, Oleksandra Maksimowicza i Danila Belotьskoho, Mikulu i Lьweja i inьszichь muzowъ къ tomu obliczьno sobranych urjadili, utwerьdi (li) esmo wèczьno i hranicju udèlali rëkoju na imja Lokniceju, i prodali kъ Solonomu Babii Ostrowъ knjazja biskupowymъ ljudemъ usimъ prawomъ zemli i wъ bortjachъ…» Крім того, підписання документа відбулося на заїжджому дворі в Каменщині, що належав капітулі віленській («на корчме капитульнее стороны подле Плотницы реки граничьное»),[8][9] що знаходився біля дороги і броду над річкою Плотниця, згодом названий «Воробйова Корчма» або слобода Селізовка (зараз село Селезівка Овруцького району).[10]

Левківські визнавалися шляхтою і в грамотах, виданих їм київським воєводою, багатим литовським паном-католиком Мартином Яновичем Гаштовтом (1471—1482), великим князем литовським і королем Польщі Казиміром IV Ягеллончиком,[1] а також в указах польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа у 1569 і 1571 роках.[11] Згадуються вони і в описі Овруцького замку 1545 року в числі земян, які мали городню в ньому,[12] а люстрація 1683 року вказує на Левківських як на найбагаточисленнішу частину околичної шляхти (димів 64).[13] Ті ж документи пояснюють походження родів Верповських і Гаєвських, родичів Левківських, але вони прийняли інші прізвища, починаючи з 1510 року.[14] Левковичі були тоді в безпосередній єдності з селом Невмиричами (Невмерицьким) й тому часто ці дві назви для позначення одного і того ж поселення вживаються в актах.

До Левкович відносились землі, які з історичних джерел відомі як урочища: Великий ліс, Газовське селище, Деснове, Жидова річка, Заремінь-болото, Кам'яна (Камінь), Косинь-острів, Крушина, Лава, Литовський острів, Люблінський мох, Михач-болото, Моровінь-острів, Нівенський луг, Переділ, Перетимль (Перетилай), Роговка-річка, Савинець, Словечна-річка, Смольчанська або Смольчинська земля, Спаський острів, Трунів острів, Тиврів-болото, Власове селище, Чорний острів.[15]

Миколаївська церква в селі Левковичі, 2013 рік.

28 січня 1628 року в селі засновано василіанський Свято-Миколаївський чоловічий монастир (церква, «с первоначальной закладки как монашеская обитель», фундована на рік раніше 25 січня 1627 року Анною Невмирицькою — дружиною Стефана Нечая[16]) на кошти пана Андрія Малюшицького (сина Ганни Солтанівни із Велавська), мечника київського Іполіта Родкевича (чоловіка Анастасії Ставецької) і дворян Левківських, Невмирицьких (Невмержицьких) та їх братів.[17] Першим ігуменом цієї святині був Єремій Гдишинський. Монастир користувався особливою повагою в місцевої шляхти і вважався її релігійним центром. В день святого Миколая, тобто в день свята монастирської церкви, тут збиралося багато прихожан з усіх навколишніх сіл.[18][19] Шляхтичі складали духовні заповіти з вимогами, щоб їх тіла обов'язково поховали у монастирі у Левковичах і щоб їхні нащадки відслужили панахиди за упокій душі померлих. Чимало околичної шляхти вкладало гроші на користь монастиря, а деякі навіть вступали до монастирської братії.[20] З 1690 року Левковицький монастир був приписаний до Межигірсьюго Спасо-Преображенського православного монастиря поблизу Києва,[21][22] в якому протягом 1669—1703 рр. посаду ігумена займав Феодосій Васьковський[23] (до речі, уроженець села Васьковичів теперішнього Коростенського району), автор добре відомого дослідникам історії Києва свідчення про становище і маєтки київських міщан напередодні Хмельниччини. Відома скарга Невмирицьких і Левківських 1606 року про наїзд (з дозволу овруцького старости) попа Пятницької церкви в Овручі Никона на їхні двори і конфіскацію «коней двое и волов тры за неякое ведро меду, на церков Пятницкую якобы от нас приходячое».

Взагалі, впродовж 1536 р. і до 90-х років XVIII ст. включно кожен черговий намісник Овруча розпочинав своє правління з перевірки місцевої, околичної шляхти «на міцність», намагаючись підпорядкувати їх власному присудові, ігноруючи при цьому пряму підлеглість багатьох заушських зем'ян Києву. Зокрема, останній напередодні Хмельниччини спалах неспокою в Заушші (місцевість, розташована на берегах річки Уж, яка в старовину називалась Уш або Уша) припадає на 1605—1607 роки, за старостування в Овручі князя Михайла Вишневецького і його наступника Павла Руцького, котрі, заперечуючи шляхетство Ущапів, Васьковичів, Баранівських, Левківських, Бовсунів, Гошовських та інших, спробували примусити їх до виконання замкових послуг і сплати церковної десятини на овруцьку Пятницьку церкву.[24]

Абсолютна більшість заушан — це «из предков своих убогая шляхта», котра «підданих не має, але сама з димів своїх платить», як зазначалося у поборових тарифах. Так, за податковою документацією 1571 року, такої шляхти було у с. Невмиричах 9 димів (будинків, дворів), у Левковичах — 6, Барановичах — 2, Кобилині — 15, Верповському- 2 дими.[25] Згідно з реєстром збору людей на військову службу 1579 року, у Заушші і суміжній Овруччині існувало 32 села такого типу, де значилося 207 боярських «димів» — дворів, тобто близько 1200 (виходячи з розрахунку по 5-6 осіб на «дим») душ шляхти.[26] Наприкінці XVII і у XVIII ст. посилилася спроба польської шляхти не тільки до посилення соціального гніту місцевого українського населення, а й до його релігійного поневолення, до окатоличення. Так, 18 червня 1716 року жителі Левковичів зірвали спробу намісника монастиря Макарія Недзельського і монаха Феодосія взяти участь разом з овруцькими єзуїтами у процесії на честь католицького свята «Божого тіла». Натовп чоловіків і жінок наздогнав і затримав монахів аж у Велідниках. Вони забрали у монахів церковні книги, а в Макарія патент на звання, намісника монастиря, зняли з них ряси і клобуки, залишили в одній білизні, позбавивши таким чином можливості продовжувати далі подорож до Овруча і брати участь в наміченій процесії. Ось так левковичани покарали легковажний задум своїх монахів і протистояли втручанню єзуїтів у їхні монастирські справи.[27]

У XIX столітті Левковичі входили до складу Хлуплянського маєтку поміщиків Міліовичів. Нова церква Миколаївська дерев'яна, відбудована в 1815 році.[28]

Радянську окупацію встановлено в січні 1918 року. Під час німецько-радянської війни 300 чоловік билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-нацистських загарбників. 280 чоловік нагороджено орденами й медалями, 79 — загинуло смертю хоробрих. На честь їх встановлено обеліск Слави. Левковичі славляться своїми вишивальницями. 1967 року їх вироби експонувалися на Виставці досягнень народного господарства СРСР.[29]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Коронная Метрика Московского архива Министерства юстиции, IВ., Кн. № 2, f. 167. Новые регесты: РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 192, Лист 166 об. 168. Опубл.: Михайло Грушевський. Твори: у 50 томах, Том 5, Світ, 2003, стор. 111—115
  2. ↑ Деякі дослідники відносять селище Левковичі до виробничого поселення кінця Х — середини ХІІІ ст., як і Нагоряни, Хлупляни, Прибитки в системі індустрії пірофілітового сланцю на Словечансько-Овруцькому кряжі (Див.: Овруцька середньовічна пірофілітова індустрія: результати, проблеми та перспективи дослідження [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.] / С. В. Павленко // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2010. — Вип. 1. — С. 157—166).
  3. ↑ А. П. Томашевський, С. В. Павленко ДОСЛІДЖЕННЯ ОВРУЦЬКОЇ ВОЛОСТІ У ПІВНІЧНИХ районах ЖИТОМИРСЬКОЇ обл. У 2008 р. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 лютого 2016. Процитовано 8 вересня 2016.
  4. ↑ Телегин Д. Я. Палеолитическая стоянка Збраньки на Житомирщине // Советская археология. № 1, 1980 г.
  5. ↑ А. В. Суперанская. Имя— через века и страны. Наука, 1990. С. 47. Див. також: А. В. Суперанская. Имя — через века и страны / Изд. 2-е, испр. М.: Издательство ЛКИ, 2007. [Архівовано 6 липня 2017 у Wayback Machine.]
  6. ↑ Чучка П. Слов'янські особові імена украïнців: історико-етимологічний словник. Lira, 2011. С. 216—217. Архів оригіналу за 13 січня 2019. Процитовано 16 травня 2017.
  7. ↑ Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 2: 1599—1637. СПб., 1865. С. 109. Архів оригіналу за 8 березня 2016. Процитовано 14 березня 2022.
  8. ↑ Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon Dioeceseos Vilnensis. T. 1, (1387—1507), Semkowicza, Władysława Aleksandera. Kraków, 1932—1948, S. 335—336, док. № 287
  9. ↑ І. Левківський: «Где же в действительности был подписан разграничительный Акт от 21 сентября 1474 года?». Архів оригіналу за 6 лютого 2018. Процитовано 15 травня 2017.
  10. ↑ Jerzy Ochmański. Powstanie i rozwój latyfundium biskupstwa wileńskiego, 1387-1550: ze studiów nad rozwojem wielkiej własności na Litwie i Białorusi w średniowieczu. - Uniwersytet im. A. Mickiewicz, 1963. S. 143.
  11. ↑ Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867 г., с. 403—416. Архів оригіналу за 18 серпня 2016. Процитовано 8 вересня 2016.
  12. ↑ Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, разд. X, с. 36—37. Архів оригіналу за 18 серпня 2016. Процитовано 8 вересня 2016.
  13. ↑ Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886. С. 504. Архів оригіналу за 24 квітня 2017. Процитовано 8 вересня 2016.
  14. ↑ Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8. Vilnius: Ibidem, 1995., стор. 371
  15. ↑ Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов, учреждённой при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. (С 1845 по 1877 год). Т. 2. Имена географические. Киев, 1882. С. 425—426.
  16. ↑ ЦДІАК, Фонд 11, Оп. 1, Спр. 9, Арк. 869.
  17. ↑ ДАЖО, Фонд 178, Опись 53, Дело 43 «Главное обозрение (генеральное описание) костёлов Овручского и Барашевского деканатов».
  18. ↑ Архив ЮЗР, Ч. 4, Т. 1, стр. 61-62. Архів оригіналу за 28 березня 2014. Процитовано 14 березня 2022.
  19. ↑ Franciszek Rawita-Gawroński. Studya i szkice historyczne. Nakl. Tow. Wydan., 1900, S. 202. Архів оригіналу за 14 липня 2014. Процитовано 14 березня 2022.
  20. ↑ Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867 г. стр. 93-96. Архів оригіналу за 26 червня 2014. Процитовано 15 грудня 2010.
  21. ↑ Похилевич Л. Д. «Сказание о населенных местностях Киевской губернии». К. 1864 г., стр. 7. Архів оригіналу за 9 березня 2016. Процитовано 14 березня 2022.
  22. ↑ Николай Закревский. Описание Киева, Том 2. Напечатано иждивением Московского археологического общества, 1868, стр. 484. Архів оригіналу за 7 квітня 2014. Процитовано 14 березня 2022.
  23. ↑ Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652—1673 pp." / Упорядник: П. Кулаковський. — Острог-Варшава-Москва, 1999, док. № 195 (стр. 480) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 7 квітня 2014. Процитовано 14 березня 2022.
  24. ↑ Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1888.
  25. ↑ Zrodła Dziejowe, T. XX, стр. 25-29. Warszawa, 1894.
  26. ↑ Архив Юго-Западной России, Часть 7, Т. 3. Киев: 1905.
  27. ↑ В. Антонович «Содержание актов об околичной шляхте», стр. 26—28.
  28. ↑ П. Таргонський. Ці віковічні Левковичі (публікація в періодиці).
  29. ↑ Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 519.

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • РГАДА (Российский Государственный Архив Древних Актов). Коронная Метрика Московского архива Министерства юстиции, IB., Кн. № 2, f. 167.
  • Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867 [Архівовано 26 червня 2014 у Wayback Machine.]
  • Дело Волынского дворянского депутатского собрания о дворянском происхождении Валевских-Левковских. Жит. обл. гос. архив. Ф. 146. Оп. 1178. № 133.
  • Adam Boniecki. Herbarz Polski, Tom XIV, стр. 208—209, Warszawa, 1911.
  • Seweryn Hrabieg Uruskie. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. T. IX., стр. 18-19, Warszawa, 1912
  • Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна.- Видання друге, переглянуте і виправлене.- К. 2008.
  • П. Н. Батюшков. Волынь, исторические судьбы юго-западного края. С.- Пб., 1888 г.
Міста
Села
Базарівка · Барвінкове · Бережесть · Білокамінка · Бірківське · Богданівка · Бондарі · Бондарівка · Велика Фосня · Велика Хайча · Велика Чернігівка · Великий Кобилин · Великі Мошки · Верхня Рудня · Веселівка · Виступовичі · Гаєвичі · Гошів · Гуничі · Дівошин · Довгиничі · Дубовий Гай · Думинське · Заболоть · Заріччя · Заськи · Збраньки · Ігнатпіль · Камінь · Кирдани · Клинець · Колосівка · Коптівщина · Кораки · Коренівка · Корчівка · Красносілка · Левковицький Млинок · Левковичі · Лукішки · Мала Фосня · Мала Хайча · Мала Чернігівка · Малий Кобилин · Малі Мошки · Мамеч · Мишковичі · Млини · Мочульня · Мощаниця · Нагоряни · Невгоди · Нивки · Нижня Рудня · Новосілки · Норинськ · Оленичі · Острів · Острови · Павловичі · Павлюківка · Папірня · Підвелідники · Підруддя · Піщаниця · Покалів · Поліське · Полохачів · Потаповичі · Привар · Прилуки · Раківщина · Рудня (Ігнатпільський с.о.) · Рудня (Руднянський с.о.) · Семени · Середня Рудня · Сирківщина · Скребеличі · Слобода · Слобода-Новоселицька · Слобода-Шоломківська · Смоляне · Стугівщина · Теклівка · Хлупляни · Черепин · Черепинки · Шоломки · Ясенець · Яцковичі
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Левковичі_(Коростенський_район)&oldid=42094235