Конституція Великої Британії — Вікіпедія

Конституція Великої Британії — це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великої Британії, які визначають порядок формування та повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.

Особливості конституції Великої Британії[ред. | ред. код]

Конституція Великої Британії — сукупність нормативних форм (актів), з яких лише частина визнається правовими. Конституція Великої Британії є феноменом, що не має аналогів у світі.

Британська конституція існує в так званому «матеріальному значенні» і є сукупністю нормативно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини, та порядок формування і повноважень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною.

Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особливості її форми, структури та порядку внесення змін. Особливості конституційного розвитку Великої Британії (Англії) історично зумовлені принципом верховенства парламенту або суверенітету парламенту. За цим принципом парламент не може приймати закони, які обмежували б його на наступному скликанні, сесії або навіть засіданні. Тому є неможливим прийняття основного (за брит. термінологією — фундаментального) закону, який мав би найвищу юридичну силу і характеризувався порівняно ускладненим порядком прийняття і внесення до нього змін.

Джерела Британської конституції[ред. | ред. код]

Конституція складається з таких частин:

Статутне право;
Прецедентне право;
Доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції;
Конституційні угоди.

Статутне право[ред. | ред. код]

До статутного права входять:

так звані «історичні правові акти», що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей 1215, Білль про права 1689 року, Акт про престолонаслідування 1701 року тощо;
парламентські закони: акти про Парламент та 1949, Акт про перів 1958 року та 1963, Акт про громадянство 1981 року, Акт про народне представництво 1989 року, Акт про права людини 1998 року, Акт про Шотландський парламент 1998 року тощо;
акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, наказом її Величності № 1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотландії було надано право встановлювати заборону на використання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право[ред. | ред. код]

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, це сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій — Палатою лордів та Верховного суду, який складається з трьох самостійних судових установ — Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони.

Доктринальні джерела[ред. | ред. код]

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британської конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди[ред. | ред. код]

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, які пов'язані з процесом здійснення державної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконавчою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом «розподілу»: прихильникам і противникам законопроєкту пропонується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм статутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх:

затверджує біллі, які приймає парламент і користується правом абсолютного вето;
розпускає та скликає парламент;
призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для формування таких конституційних угод, згідно з якими Монарх повинен:

затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето;
розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем'єр-міністра;
призначати Прем'єр-міністром особу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за порадою Прем'єр-міністра призначати інших членів кабінету, які несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Палатою громад.

Конституційно-правовий статус людини та громадянина[ред. | ред. код]

Відсутність у країні писаної конституції спричинює утворення особливостей конституційно-правового регулювання прав і свобод людини та громадянина. На практиці права британців регламентуються як статутним правом (Велика Хартія Вольностей 1215 p., Білль про права 1689 р., Акт про права людини 1998 р. тощо), так і прецедентним правом і конституційними угодами. У британському конституційному праві не існує загальновизнаної класифікації прав і свобод громадян на конституційні (основні) та галузеві (похідні). Насамперед, усі права і свободи людини є індивідуальними правами, які обмежуються державою та базуються на основі принципу «кожний може робити те, що не заборонено законом».

Право на свободу особистості[ред. | ред. код]

Право на свободу особистості полягає у праві особи не піддаватися тюремному ув'язненню, арешту або будь-якому іншому фізичному обмеженню свободи. Ще Habeas Corpus Act 1679 p. встановив такі актуальні положення:

право затриманого з'ясувати причини його затримання та вимагати від судді їх перевірки протягом 24 годин;
право вважатися невинним поки провина не буде доведена судом;
заборона на отримання доказів вини шляхом психічного та фізичного тиску;
право на звичайний, а не надзвичайний суд або суд з особливими повноваженнями.

У британській правовій доктрині право на свободу особистості включає таємницю перепису та телефонних розмов, захист від електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та віросповідання.

Водночас поряд з гарантіями захисту права на свободу особистості законодавство передбачає певні обмеження, які пов'язані з боротьбою проти тероризму. Наприклад, Акт про дію міліції та кримінальні докази 1984 встановлює обмеження права на захист особистості за умови кримінально-правового переслідування. А відповідно до законодавства про телефонні та телеграфні повідомлення поліція у виняткових випадках може контролювати телефонний та телеграфний зв'язок.

Право на захист приватної власності[ред. | ред. код]

Одним із суттєвих індивідуальних прав британців є право на захист приватної власності від свавілля держави, фізичних і юридичних осіб. Водночас процес здійснення права власності передбачає, що держава може вилучити частини власності у вигляді податків лише на основі законодавства. Вперше принцип «будь-який закон і будь-який податок походять від парламенту» був проголошений у Біллі про права 1689 р. Таким чином, обмеження права власності припускається лише шляхом прийняття законів і тільки у зв'язку з необхідністю забезпечення публічних інтересів.

Свобода зборів[ред. | ред. код]

Важливими індивідуальними правами британців у сфері політики є свобода зборів та асоціацій, право участі у діяльності політичних партій, профспілок та інших громадських об'єднань, права обирати та бути обраним тощо. Ці права, як і низка інших, здійснюються громадянами з обмеженнями, які встановлюються у законодавстві. Наприклад, в Акті про суспільний порядок 1994 р. закріплюється, що проведення зборів повинно бути узгоджено з власником земельної ділянки, на території якої вони проводяться.

Права і свободи у сфері соціальної політики, економіки та культури[ред. | ред. код]

Права і свободи у сфері соціальної політики, економіки та культури, то вони отримали значний розвиток тільки після Другої світової війни. Наприклад, були запроваджені такі соціальні інститути, як: страхування від безробіття, право на страйк, на пенсійне забезпечення, на сприятливе для населення довкілля, право на рівну оплату за рівну працю тощо.

Громадянство[ред. | ред. код]

Конституційно-правове регулювання інституту британського громадянства також має свої особливості. До середини XX ст. в основу регламентації питань громадянства була покладена доктрина загального права про вірнопідданство. У другій половині XX ст. були прийняті низка законів про громадянство. На сучасному етапі питання, що пов'язані з придбанням, зміною, втратою громадянства, встановлюються в Акті про громадянство 1948 р. та 1981 р. Згідно з законодавством про громадянство до громадян Великої Британії відносять таких осіб:

громадян Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії;
громадян британських залежних територій.

Законодавство про громадянство закріплює такі способи набуття громадянства:

філіація, яка здійснюється на основі принципу крові та ґрунту;
натуралізація;
реєстрація.

Дія конституції Великої Британії[ред. | ред. код]

Британська конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної реформи є предметом постійних дискусій у політичному житті Великої Британії.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / К 65 М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с. ISBN 966-667-158-1

Посилання[ред. | ред. код]

В. Д. Гончаренко. Акти про народне представництво [Архівовано 19 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X.
О. М. Мироненко. Біблія англійської конституції [Архівовано 27 травня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія
Конституція Великобританії [Архівовано 28 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
[1] [Архівовано 3 липня 2013 у Wayback Machine.]
[2] [Архівовано 28 березня 2014 у Wayback Machine.]