French
DeutschКитайсько-в'єтнамська війна — Вікіпедія
| Китайсько-в'єтнамська війна | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Третя Індокитайська війна | |||||||||||
 Мапа бойових дій | |||||||||||
| |||||||||||
| Сторони | |||||||||||
 Демократична Республіка В'єтнам |  КНР | ||||||||||
| Командувачі | |||||||||||
| Во Нгуен Зіап Тон Дик Тханг | Сю Сянцянь Є Цзян'їн Ян Дечжі Сю Шию | ||||||||||
| Військові сили | |||||||||||
| 70—100 тис. військ 150 тис. прикордонників, міліції, народних ополченців | 200 тис. військ з 400—550 танками (за китайськими відомостями) 600 тис. військ з 400 танками (за в'єтнамськими відомостями) | ||||||||||
| Втрати | |||||||||||
| 30—57 тис. вбитих солдатів та 70 тис. вбитих прикордонників та міліціонерів, 1 636 полонених (за китайськими відомостями) 30 тис. вбитих та 32 тис. поранених (за відомостями США) | 6 954–8 531 вбитий, 14 800–21 000 поранених, 238 полонених (за китайськими відомостями) 62 тис. вбитих (за в'єтнамськими відомостями) 26 тис. вбитих, 37 тис. поранених (за відомостями США) | ||||||||||
Китайсько-в'єтнамська війна (в'єт. Chiến tranh biên giới Việt-Trung, кит. 中越戰爭) — короткотривала війна між комуністичним В'єтнамом, підтримуваним СРСР, та Китайською Народною Республікою.
Передумови[ред. | ред. код]
Стосунки між комуністичними В'єтнамом та Китаєм (КНР) стали гіршати з кінця 1960-х років, оскільки перший зберіг союзні стосунки з Радянським Союзом, тоді як очільник КНР Мао Цзедун увійшов у конфлікт з СРСР ще з часів Микити Хрущова через його антисталінську політику.
Водночас китайські лідери розглядали свою країну як регіонального лідера, що повинен визначати за країни Далекого Сходу та Південно-Східної Азії їхню зовнішню політику та внутрішній курс. Вже у 1950-1960-х роках Китай, досягнувши певною мірою внутрішньої стабільності, почав повертатися до активного зовнішньополітичного позиціювання, для чого розпочав розроблення відповідних концепцій. Ці концепції були витримані в дусі колишньої китаєцентристської моделі з акцентом на регіональний рівень і протиставлення регіону світовим державам. Тому надавалася підтримка Лаосу та Кампучії, де були союзні уряди, комуністам Непалу, Індонезії, КНДР, робилися кроки поширити вплив на В'єтнам. Китай вважав, що після виснажливої війни з Південним В'єтнамом, що завершилася лише у 1975 році, в'єтнамські керівники не зможуть пручатися впливовій КНР.
Безпосередніми причинами війни стало те, що у листопаді 1978 року було підписано Договір про дружбу та співробітництво між СРСР і В'єтнамом (у КНР виник острах опинитися між двома «фронтами») у грудні 1978 — січні 1979 року в'єтнамські війська в результаті короткострокової і ефективної операції взяли столицю Кампучії — Пномпень (прокитайський уряд «червоних кхмерів» на чолі із Пол Потом було повалено, загинуло близько 1 тис. китайських радників і влада перейшла до пров'єтнамських сил — Єдиного фронту національного порятунку Кампучії під керівництвом Хенг Самріна, та масовий вихід з В'єтнаму китайських комерсантів в результаті проведених Ханоєм соціально-економічних перетворень після об'єднання країни. Водночас напруженню сприяло встановлення КНР 1 січня 1979 року дипломатичних відносин з США, ворогом В'єтнаму. У січні 1979 року в ході візиту до США китайський лідер Ден Сяопін заявив про необхідність об'єднання для боротьби з радянським гегемонізмом і представляв В'єтнам «Кубою Сходу».
Перебіг[ред. | ред. код]
Підготовка до війни тривала кілька місяців. Остаточне рішення про початок бойових дій Політбюро ЦК КПК прийняло 9 лютого. Біля кордону з В'єтнамом були зосереджені значні сили (за радянськими та в'єтнамськими відомостями): 44 дивізії загальною чисельністю 600 000 осіб особового складу. Втім з цього угрупування на територію В'єтнаму вдерлося лише 250 000 військовослужбовців. З в'єтнамського боку їм протистояли війська загальною чисельністю до 100 000 осіб, при цьому в першій лінії оборони у в'єтнамців перебували лише прикордонні війська та підрозділи народного ополчення.
15 лютого 1979 року ЦК КПК заявляє про намір «дати В'єтнаму урок», а 17 лютого Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) вже займає в'єтнамські опорні пункти першої лінії оборони. 19 лютого китайці захопили провінційний центр місто Лаокай, до початку березня після введення другого ешелонів і резервів НВАК опановує містами Каобанг і Лангшон. На допоміжних напрямках в'єтнамці відбили наступ. При цьому війна йшла лише на суходолі, бойові дії вели частини сухопутних військ НВАК. Авіація здійснювала суто розвідку, і то на невеликій глибині, у зв'язку з високою щільністю і ефективністю в'єтнамської ППО. На морі бойові дії не велися. У районах Східно-Китайського і Південно-Китайського морів в цей період перебували кораблі радянського Тихоокеанського флоту, які блокували вхід в Тонкінську затоку, чим захищали В'єтнам від можливої атаки китайського флоту. Поблизу курсувало авіаносне з'єднання флоту США, втім воно лише спостерігало.
Після запеклих боїв за місто Лангшон, його захоплення китайськими військами і оголошення 5 березня керівництвом В'єтнаму загальної мобілізації, керівництво КНР в односторонньому порядку оголосило про припинення наступу і початок виведення військ. Остаточно війська були виведені і бойові дії припинені 16 березня 1979 року.
Результат[ред. | ред. код]
Основна складність при спробі підбиття підсумків китайсько-в'єтнамської війни полягає в тому, що політичні цілі китайського керівництва в ній досі незрозумілі. Ситуація з військовими цілями простіша — за свідченням полонених китайських солдатів, їх було три:
- захопити за короткий термін значну частину території В'єтнаму, включаючи провінційні центри Лаокай, Каобанг, Лангшон;
- завдати противнику максимальних втрат, підірвавши його обороноздатність;
- завдати В'єтнаму максимальних економічних збитків.
З цими свідоцтвами перегукується думка індійського дослідника полковника Бакші, який вказує, що Китай вів обмежену війну, в рамках якої мав намір захопити прикордонні території і тим самим змусити В'єтнам ввести в бій свої основні сили, які й планував знищити.
Аналіз тактики Пекіна дозволяє дослідникам зробити висновок, що військові цілі Китаю зводилися до втягування в бойові дії основних в'єтнамських сил і завдання їм важких втрат для того, щоб змусити Ханой вивести частини з Кампучії для забезпечення підкріплення. Втім ці цілі досягнуті не були. В'єтнам розгадав маневр китайського керівництва, не вивів війська з Кампучії і вдовольнився загонами народної міліції, практично без залучення основних сил.
При цьому обрана В'єтнамом тактика відходу з міст в довколишню гористу і лісисту місцевість і нанесення звідти точкових ударів виправдала себе. Попри те, що формально Китай захопив декілька провінційних центрів, він зазнав важких втрат в особовому складі і техніці, зберіг низький темп наступу, не зміг втягнути в бій основні в'єтнамські частини і поступово в односторонньому порядку вивів війська. Зроблена китайським керівництвом заяву про перемогу було швидше формальним і не до кінця відповідало реальності, враховуючи, що Китай так і не зміг послабити в'єтнамський вплив в Кампучії.
Невдало проведена військова операція продемонструвала неефективність традиційного підходу КНР до народної війни, необхідність модернізації озброєнь, впровадження нових технологій і актуалізації форм і методів ведення військових дій. Це дозволило фракції Ден Сяопіна в китайському керівництві виграти «доктринальний спір», розгорнувши програму «4 модернізацій». У своїй промові на розширених зборах Центральної військової комісії КПК в червні 1985 року Ден Сяопін узагальнив всі ці висновки: заявив про необхідність скоротити чисельність особового складу на користь підвищення бойової ефективності, врахувати результати науково-технологічної революції і відійти від доктрини Мао Цзедуна про неминучість глобальної війни на користь продуманішої військової політики.
Див. також[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Burns, R.D. and Leitenberg, M. (1984). The Wars in Vietnam, Cambodia and Laos, 1945—1982: A Bibliographic Guide. Santa Barbara: ABC-Clio Information Services, p. xx
- Hood, S.J. (1992). Dragons Entangled: Indochina and the China-Vietnam War. Armonk: M.E. Sharpe, p. 16.
- Elleman Bruce A. Modern Chinese Warfare, 1795—1989. Routledge, 2001. 376 p.
- Kenny Henry J. Vietnamese Perceptions of the 1979 War with China // Chinese Warfighting: The PLA Experience Since 1949 [Mark A. Ryan, David Michael Finkelstein, Michael A. McDevitt, CNA Corporation]. Routledge, 2004. 344 p.
- Bakshi G.D., colonel. The Sino-Vietnamese War — 1979: Case Studies in Limited Wars // Giao Ðiê’m online, đăng ngày 2007
 | Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Китайсько-в'єтнамська війна |
|
