Земля Франца-Йосифа — Вікіпедія

Земля Франца-Йосифа рос. Земля Франца-Иосифа
Приклад зображення 1
80°40′00″ пн. ш. 54°50′00″ сх. д. / 80.66667° пн. ш. 54.83333° сх. д. / 80.66667; 54.83333Координати: 80°40′00″ пн. ш. 54°50′00″ сх. д. / 80.66667° пн. ш. 54.83333° сх. д. / 80.66667; 54.83333
Архіпелаг	Земля Франца-Йосифа
Акваторія	Баренцове море
Кількість островів	192
Найбільший острів	Земля Георга
Загальна площа	16 134 км²
Найвища точка	620 м
Населення (2022 рік)	0 осіб
Країна	Росія
Регіон	Архангельська область
Земля Франца-Йосифа
Земля Франца-Йосифа
Земля Франца-Йосифа у Вікісховищі

Земля́ Фра́нца-Йо́сифа (рос. Земля Франца-Иосифа) — архіпелаг у Північному Льодовитому океані. Адміністративно відноситься до Архангельської області Росії.

У 1926 Радянський Союз анексував острови, які на той час були відомі як «Земля Фрітьофа Нансена» (Fridtjof Nansen Land), і облаштував невеликі форпости для дослідницьких і військових цілей. Королівство Норвегія відхилило претензію, і на острови було направлено кілька приватних експедицій.

За даними на 2012 рік, архіпелаг складався із 192 островів^[1], загальна площа території становить 16 134 км². Проте за період 2015—2019 років у районі архіпелагів Земля Франца-Йосифа та Нова Земля було виявлено та зареєстровано близько 40 нових островів, мисів і бухт^[2].

В архіпелазі виділяють три великих групи островів:

• східна — відокремлена Австрійською протокою;
• центральна — між Австрійською протокою і Британським каналом(інші мови), включає найбільшу кількість островів;
• західна — на захід від Британського каналу.

Більша частина островів складена пісковиками, алевролітами і вапняками, перекритих ефузивними товщами горизонтальних базальтових покривів потужністю 20-30 м. Серед юрських глинистих сланців та пісковиків на мисі Флора знайдено буре вугілля. Деякі острови вкриті льодовиками загальною площею 13,7 км². Максимальна висота островів становить 620 м — льодовик Форбса на острові Вінер-Нойштадт. На островах знаходяться понад 1 000 озер, тут працюють полярні станції, геофізична Обсерваторія імені Ернста Кренкеля на острові Хейса.

Мис Флігелі є крайньою північною точкою архіпелагу та РФ. Крайня західна точка — мис Мері-Хармсворт, крайня східна — мис Олні, крайня південна — острів Ламона(інші мови).

Архіпелаг включає 192 острови, найбільші (площею понад 100 км²) з яких подано нижче:

У рослинному покриві переважають мохи та лишайники, зустрічаються також полярний мак, каменеломки, крупки, полярна верба. Із ссавців поширені ведмідь білий та песець. У водах біля островів мешкають нерпа, морський заєць, тюлень гренландський, морж, нарвал та білуха. Птахів на островах водяться 26 видів: люрик, чистики, кайри, мартин трипалий, мартин білий, мартин полярний та інші, які влітку влаштовують великі пташині базари.

Існування островів на схід від Шпіцбергена передбачав ще Михайло Ломоносов, пізніше — Микола Шиллінг та Петро Кропоткін. Останній навіть представив Російському географічному товариству 1871 року свій проєкт експедиції для власних досліджень, однак йому було відмовлено в коштах. Відкриття архіпелагу було випадковим: австро-угорська експедиція на чолі з Карлом Вейпрехтом та Юліусом Пайєром на вітрильно-паровій шхуні «Адмірал Тегетгофф» була закупорена в льодах на північний захід від Нової Землі і 30 серпня 1873 року, дрейфуючи на захід, була перенесена до берегів невідомої землі. Вони провели дослідження архіпелагу, Паєр досягнув 82°5' пн.ш. у квітні 1874 року. Дослідники склали карту островів і назвали їх на честь імператора Франца Йосифа I^[3].

У 1881–1882 роках острови відвідав шотландець Бенджамін Лі Сміт на яхті «Ейра». Англієць Фредерік Джексон у 1895–1897 роках провів низку важливих досліджень південної, центральної та південно-західної частин архіпелагу. Завдяки його дослідженням було виправлено карту, на якій змінено розміри та кількість островів. У той же період північно-східну та центральну частини відвідали Фрітьйоф Нансен та Ялмар Йогансен, які зимували в серпні 1895 року на острові Джексона. На шляху до острова Нансен дізнався, що архіпелаг не має продовження на північний схід. У червні 1896 року Нансен натрапив на Джексон та острови Нортбрука і таким чином зв'язав власні дослідження з його роботою.

У 1898 році американський журналіст Волтер Веллман узимку вирушив на острови з метою досягти північного полюса. Основна база розташовувалась на острові Галля. На острові Вільчека зиму провели двоє норвежців — учасників цієї експедиції, один з яких, Бернт Бентсен, загинув від холоду (навесні 1899 року по льоду йому вдалося досягти 82° пн.ш.). Друга частина експедиції на чолі з Івліном Болдуїном дослідила південно-східну частину архіпелагу. Влітку вони відвідали центральну частину островів. У кінці липня 1898 року архіпелаг відвідала італійська експедиція герцога Абруцького, яка на кораблі досягла острова Рудольфа. Звідти навесні 1900 року вони на собачих запрягах досягли 86°33' по льоду і визначили, що Землі Петермана та Землі Короля Оскара, позначених на карті Паєра, не існує. Влітку 1901 року південні та південно-західні острови дослідив російський віце-адмірал Степан Макаров. У 1901-1902 роках на островах зимувала американська експедиція Болдуїна-Циглера, а потім — у 1903–1905 роках — експедиція Циглера-Фіала, які намагались дістатись північного полюса по льоду.

У 1913–1914 роках у бухті на острові Гукера зимувала російська експедиція Георгія Сєдова, який при спробі досягти полюса загинув та був похований на острові Рудольфа. Hertha була відправлена для дослідження місцевості, а його капітан І. І. Іслямов підняв російський залізний прапор на мисі Флора і проголосив російський суверенітет над архіпелагом. Вчинок був мотивований триваючою Першою світовою війною та побоюваннями Російської імперії щодо закріплення там центральних держав. Перший у світі арктичний політ відбувся в серпні 1914, коли польський льотчик (один з перших пілотів російського флоту) Ян Нагурський здійснив політ над Землею Франца-Йосифа в пошуках групи Сєдова. Андромеда вирушила з тією ж метою; не знайшовши їх, екіпаж зміг нарешті визначити неіснування Землі Петермана та Землі Короля Оскара, підозрюваних земель на північ від островів^[4]. Землю Франца-Йосифа вважали terra nullius – нічийною землею, але 15 квітня 1926 Радянський Союз оголосив про анексію архіпелагу. Наслідуючи заяву Канади про принцип сектору^[en], вони оголосили всю землю між радянським материком і Північним полюсом радянською територією. Цей принцип ніколи не отримав міжнародного визнання^[5]. Протестували як Італія, так і Норвегія^[4]. Норвегія в першу чергу була стурбована своїми економічними інтересами в цьому районі в період, коли норвезьким мисливцям і китобоям також було заборонено доступ до Білого моря, Нової Землі та Гренландії; Радянський уряд, однак, здебільшого залишався пасивним і не виселяв норвезькі мисливські кораблі протягом наступних років. Радянський Союз також не втручався, коли в 1928 кілька іноземних кораблів увійшли у води в пошуках зниклого дирижабля Italia^[5]. Норвегія спробувала як дипломатичне рішення, так і фінансовану Ларсом Крістенсеном експедицію для створення метеостанції, щоб отримати економічний контроль над островами, але обидва зазнали невдачі в 1929^[6]. Замість нього вирушив радянський криголам «Сєдов^[en]» на чолі з Отто Шмідтом, який висадився в бухті Тихій і почав будівництво постійної бази^[7]. Радянський уряд запропонував перейменувати архіпелаг у Землю Фрітьофа Нансена в 1930, але назва так і не набула вжитку^[6]. У 1930 норвезька експедиція Bratvaag^[en] відвідала архіпелаг, але радянська влада попросила її поважати радянські територіальні води в майбутньому. У липні 1931 року на станції відбулася зустріч німецького дирижаблю «Граф Цеппелін» та радянського криголама «Малигін». У 1936 році на острові Рудольфа було створено базу першої радянської повітряної експедиції на північний полюс. Звідси у травні 1937 року 4 важких чотиримоторних літаки АНТ-6 доправили папанінців на полюс. А на острові почала діяти полярна станція. Під час Другої світової війни активність зменшилася, і лише невелика група людей залишалася на острові Рудольфа, залишаючись без постачання протягом усієї війни^[8]. Вони ніколи не виявили створення нацистською Німеччиною метеостанції під назвою Schatzgräber^[en] на Землі Олександри як частину метеоролгічної війни у Північної Атлантиці^[en]. Німецька станція була евакуйована в 1944 після того, як чоловіки були вражені трихінельозом через їжу м'яса білого ведмедя^[9]. Очевидні речові докази бази були виявлені в 2016^[10]. У 1950-х роках на островах було створено точки радянських радіотехнічних військ ППО. Вони розташовувалися на острові Грема Белл (30-а окрема радіолокаційна рота та окрема авіакомендатура з льодовим аеродромом) та на Землі Александри (31-а окрема радіолокаційна рота «Нагурська»). Точки входили до складу 3-го радіотехнічного полку 4-ї дивізії 10-ї окремої армії військ ППО зі штабом в Архангельську. Зв'язок з цими точками здійснювався через містечко Діксон, офіційна поштова адреса була «Красноярський край, острів Діксон-2». Ці точки були найпівнічнішими військовими частинами СРСР, які ліквідовано на початку 1990-х років^[11].

Після розпаду СРСР більшість об'єктів на островах, а також техніку й запаси пального, було занедбано. Станом на 2010 рік на островах перебувало 250 тисяч бочок з пальним (до 60 тисяч тонн нафтопродуктів), які зберігаються в неналежних умовах і загрожують екології острова. Окрім цього, по островах розкидано понад 1 млн порожніх бочок^[12]. У 2008 році в ході експедиції на атомному криголамі «Ямал» було відкрито новий острів Юрія Кучієва(інші мови), який відокремився від острова Нортбрука. Його назвали на честь капітана Юрія Кучієва(інші мови)^[13]. 10 вересня 2012 року російська експедиція на атомному криголамі «Росія» знайшла ще один острів, який також відокремився від острова Нортбрука^[14].

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Земля Франца-Йосифа

• Географический энциклопедический словарь. Москва. «Советская энциклопедия». 1989. стор. 517. (рос.)
• Barr, Susan (1995). Franz Josef Land. Oslo: Norwegian Polar Institute. ISBN 82-7666-095-9.