Зелені свята — Вікіпедія

Зелені Свята
Зелені Свята
Зелені Свята
«Зелені свята»
Інші назви

Зелені свята, Русалії (укр.)
Зялёныя святкі (білорус.)
Зелёные святки, Русальная неделя (рос.)

Zielone Świątki (пол.)
Ким святкується Слов'яни
Тип народно-християнський
Святкування хороводи, молодіжні гуляння
Традиції відвідування кладовищ, поминальні трапези, домівку прикрашають зеленими гілками дерев, встеляють хату травами, кумління
Пов'язаний з з Трійцею
CMNS: Зелені свята у Вікісховищі

Зелені свята (Зелені святки, Русалії) — народна назва циклу слов'янських свят язичницького походження, що охоплює кілька днів перед Трійцею та часом перші дні Троїцького тижня (після Трійці)[1]; або назва конкретного свята[2]. В різних народів тривалість Зелених свят різниться та має власні обряди. Типово Зелені свята позначають кінець весни та початок літа[2], поєднують вшанування померлих та рослинності з метою забезпечити хороший врожай[1].

Зелені свята можуть бути запозиченням з римського свята Розалій[en] («свята рож») — дня предків та дня початку літа; або ж запозиченням є тільки назва, що перетворилася в Русалії. В усякому разі, в інших народів аналогічне свято здобуло автентичні риси[1]. Від римлян Розалії перейшло на Балкани і там було розповсюджене серед тракійців. З Тракії це свято перейшло, зокрема, і на територію України, а з приходом християнства було злучено зі Святою Неділею та святом Трійці. Тиждень перед Трійцею в українців називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні Троїцького тижня називають «Зеленими святами»[3].

Символізм свят[ред. | ред. код]

День Трійці. Картина Петра Суходольського, 1884 р.

У християнській православній традицій на язичницькі Зелені свята припадає свято під назвою Трійця (П'ятидесятниця), що відзначається на 50-й день після Великодня, завжди в неділю. П'ятидесятниця (Шавуот, שָׁבוּעוֹת) первісно була святом юдеїв, яке відзначалося на 50-й день після Пасхи (Песаху) на честь першого врожаю або, пізніше, отримання Тори[4].

У біблійних переказах в цей день апостоли і Марія перебували в світлиці будинку на Сіонській горі. З ними були учні Христа і перші віряни, розгублені через смерть свого Вчителя. Несподівано на кожного апостола і на Марію зійшов Дух Божий у вигляді язиків полум'я, давши їм змогу говорити мовами, яких раніше не знали. Зчинився галас, який привернув увагу мешканців Єрусалиму та гостей міста, що прибули на святкування П'ятидесятниці. Апостол Петро вийшов на ґанок і оголосив, що Дух Божий зійшов на апостолів, і можуть вони проповідувати вчення Христа для різних народів. Їхні промови переконали кілька тисяч людей прийняти хрещення, заснувавши так християнську церкву як спільноту християн[5].

Таким чином Трійця — це свято започаткування церкви та водночас завершення земних справ Господа, потрібних для спасіння людства від гріха; свято порозуміння, коли завдяки мові апостолів люди, роз'єднані мовами, змогли розуміти Христове вчення; подолання упереджень (апостоли пішли проповідувати всім людям, а не окремими обраним), а також життя, позаяк Христос дав змогу людям воскреснути в майбутньому. Саме в цей день Бог проявив людям свою третю іпостась (після звернень Бога-Отця до пророків і втілення Бога-Сина в Ісусові Христові), поставши перед ними в цілісності[6][7].

Народна етимологія пояснює назву Трійці тим, що колись апостоли Петро, Павло та сам Бог на шляху з Єрусалима відпочивали утрьох під дубом. Назва Зелених свят виводиться з того, що Бог озеленив усю землю[8]. В сучаснішому язичницькому трактуванні Трійця — це свято вшанування триєдиної творчої сили: вогню, води та зелені[9]. Взаємодія християнського та язичницького символізму призвела до їхнього взаємного ускладнення та накопичення додаткових атрибутів свята[10]. Зміст Зелених свят в цілому ширший та пов'язаний з вшануванням предків, священних дерев і обрядами, призначеними забезпечити хороший врожай[11].

Тривалість[ред. | ред. код]

В українців виділяється Зелений (Клечальний) тиждень, що починається з четверга перед Трійцею. Три останні дні цього тижня та три наступного і називають Зеленими святами[3]. Четвер Зеленого тижня відомий в українців як Навський Великдень або Семик (на півночі України). Тиждень після Трійці, що починається в Духів день, часто називається Русальним[8].

Обрядовість[ред. | ред. код]

Освячення лепехи на Трійцю в Одесі, 2014 р.

Назва «Зелені свята» — дохристиянського походження та мала в давніх слов'ян ширше значення, ніж за сучасності[12]. За реконструкцією Олександра Ґейштора, червень (давні назви — кресень, ізок) мав такі свята: 4 червня — день Ярила, свято молодої зелені, родючих сил землі, коли відбувався обряд під назвою семик (після прийняття християнства його було перенесено на сьомий день після Великодня), культовим об'єктом якого виступала молода береза; 9 червня — свято зародження життя в колосках ярої пшениці; 11-20 червня — дні, у які поле потребує дощу для розвитку колосків, а потім (під час цвітіння) — сухої погоди; 19-24 червня — тиждень водних русалок; 24 червня — день Купали, свято сонця, вогню й води[13]. Генрик Ловмянський вважав, що язичницький бог Триглав виник уже в часи християнства як видозміна Святої Трійці[14].

Відомості про давню обрядовість Зелених свят збереглися в середньовічних документах. Наприкінці XI ст. чеський князь Владислав засуджував обряди, що здійснювався у вівторок або середу на Зелені свята, коли біля джерел забивали жертовну тварину та розсипали сіль і мак[15]. У статутах Ґнєзненської провінції та Краківської й Познанської дієцезій першої половини XV ст. описано заклики духовенства на Зелені свята шанувати християнського Бога замість піснями, плесканням у долоні й танцями привертати увагу язичницьких богів. У цих джерелах наведено перелік імен священних персонажів: Ладо, Ілелі, Ясси, Нія, а також варіанти цих лексем[16]. Проповідь, написана близько 1450 року, стверджує, що поляки вшановували на Зелені свята божеств Аладо, Гардину та Єссе[17][18]. За деякими трактуваннями, це були вже не імена, а рефрени пісень[19].

Язичницька обрядовість Зелених свят нерідко пов'язана з русалками. Так, на Поліссі русалки нерідко належали до так званих «дідів» (душ предків), для котрих перед Трійцею влаштовували поминальну вечерю. Оскільки русалки — це душі всіх померлих, на Русальний тиждень не йшли на кладовище, бо душ там не могло бути в той час — вони ходили по світу чи відвідували живих родичів. За поширеним в інших регіонах уявленням, русалками стають народжені або померлі на Трійцю чи в Русальний тиждень дівчата, зокрема потопельниці. Іноді вважалося, що умовою перетворення на русалку і народження, і смерть на Русальний тиждень. Часом ще детальніше — народження, одруження та смерть. Водночас перетворення на русалку нерідко не прив'язувалося до Зелених свят[20]. З русалками пов'язуються Русалії, під якими в різних регіонах можуть розумітися як поминальні свята[21], так і самі поминки невдовзі після похорону[22]. В румунів, молдованів та українців відомі різноманітні заборони на певну працю на Русалії[23].

Існують фольклористичні записи про різні обряди, пов'язані з рослинністю на Зелені свята; чимало з цих обрядів живі й за сучасності. Типово — прикрашання оселі чи людей вінками, могло відбуватися прикрашання дерев[24][25]. А саме будинки прикрашаються пахучою зеленню: лепехою, любистком, м'ятою, полином, чебрецем та свіжими паростками берези[26]. Набір святкових рослин відрізняється залежно від регіону[27]. Так, на Київщині молодь приносила додому гілля дуба й кидала на огірки[28]. Подекуди потім брали на кладовище суху зелень («май», що складався з листя та квітів), якою була прикрашена хата на Трійцю, розкидаючи її по дорозі[29] чи прикрашаючи вінками могили[30]. В деяких місцевостях волошки вважалися русалчиними квітами, тому їх не можна було рвати[31]. Після Трійці, через тиждень, у понеділок, подекуди справлялися «Розирги» — застілля й танці[28]. Метою подібних святкувань було супроводити русалок зі світу живих, після чого повинен був піти дощ. Примітно, що дощу просили в Бога, а не самих русалок[30]. Органічною складовою Проводів русалок були русальні пісні, зокрема «Проведу русалочки» у різних варіаціях[32].

Церква почала широко відзначати Трійцю з IV століття з часу визнання Бога триєдиним. У православних християн свято входить до числа дванадесятих свят, а у Римо-католицькій церкві має найвищий статус торжества[33]. Трійця відзначається три дні: неділю, понеділок та вівторок[26]. В XX столітті стало традицією на Трійцю поминати загиблих захисників України[27].

Головні дні[ред. | ред. код]

Кумління, картина 1860-1870-х років

Навський Великдень[ред. | ред. код]

Поминальний культ[ред. | ред. код]

Навський[34] (Мавський[35]) Великдень, Зелений четвер[35] або Семик[36] відзначався в четвер 7-го тижня після Великодня, за три дні до Трійці. Цей день вирізняється поминанням померлих неприродною смертю: загиблих від стихійних лих, голоду, убитих, страчених, самогубців (див. Заложні мерці). До XVII ст. оформився звичай ховати таких померлих саме на Навський Великдень в спеціальних спорудах — «убогих домах»[37]. Поминки в цей день мали особливість — після відвідування «убогого дому» та трапези на могилах відбувалися веселі ігри та ворожіння, переважно в гаях. Вважалося — мерці не хочуть аби їхні живі родичі сумували. Місця поховань загиблих обсаджувалися деревцями, що з часом перетворювало їх у нові гаї. До середини XIX ст. розважальний аспект свята вже став переважати над поминальним[38].

У поляків Навський Великдень називається Стадо, як і збори людей на поминки[39]. Подібні обряди в цей день відомі по Європі від Ісландії до Греції[36]. Аналог Семика знаний також у Сибіру як Тюльпа[39].

Кумління[ред. | ред. код]

Обряд кумління був дівочим, при ньому повнолітні дівчата цілувалися через вінки, стаючи кумами (в архаїчному значенні цього слова як подруг, приятельок). Іноді при цьому обмінювалися прикрасами, після чого відбувалася трапеза, до якої могли долучитися чоловіки. Обов'язковою стравою була яєчня.

Цей обряд відомий на північному сході України[40]. Ігрища на Навський великдень можуть трактуватися як зображення дівчатами мавок. Символічно стаючи мавками, вони дозволяли померлим в цей день долучитися до радощів земного життя. Звідси також численні табу, як-от заборона цього дня ходити на ниви, де русалки можуть до смерті залоскотати тих, хто не дасть відповіді на їхні загадки[41].

Зелена субота[ред. | ред. код]

«Задушниця» — поминальна субота перед Трійцею, картина Івана Мирквички, 1890 р.

Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною[42], хату, подвір'я та господарські будівлі прикрашали клечанням — зеленими гілочками дерев або великим листям, які часто ламали в лісі. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Збереженість клечання наступного дня вважалася пророкуванням того, чи всі в родині доживуть до наступної Зеленої суботи. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: татарським зіллям (лепехою), чебрецем, канупером, полином[24]. Українці обирали для клечання частіше клен, липу та березу[43].

Після цих ритуалів йшли в хату і сідали за традиційну вечерю[44]. Примітно, що в Україні обряд клечання зберігався і за Радянського часу попри антирелігійну політику[45].

Південні слов'яни відзначають в цей день Троєцьку Задушницю, коли на могилах може залишатися їжа для померлих, відбувається прикрашання могил. Головна роль тут відводиться жінкам[46].

Зелена неділя[ред. | ред. код]

Поминальний культ[ред. | ред. код]

В українців у неділю вранці одружені чоловіки і жінки брали їжу та напої та йшли на кладовище, щоб відвідати померлих родичів та друзів. На місці поховання, могилах (курганах) та гробах розкладались смаколики, ласощі, писанки або крашанки та напої. Їжа могла закопуватися в могили, щоб «погодувати» мерців, присутні зверталися до похованих родичів, ніби «розмовляючи» з ними — приказували напівспіваючи речитативом. Особлива шана віддавалася старцям, які знаходилися неподалік. Другою частиною поминального недільного обряду були потіхи з бубнами, «скоморохами» — переодягненими молодими чоловіками та жінками у масках, з музичними інструментами. Вони скакали, плясали, грали та співали. До третьої частини входило проведення язичницьких «відтворених боїв», «боротьби перебійців» та «перегонів». Взагалі майже всяка тризна закінчувалася проведенням штучних боїв та перебійців[47].

Після літургії в церкві відбувалося окроплення священниками криниць святою водою, а на зворотному шляху до церкви священники кропили будівлі зовні та всередині. Крім того освячувався хліб і сіль, які виносили на столі на подвір'я[48].

Водіння куста[ред. | ред. код]

Дійсно унікальною є традиція водіння куста, яка в Україні збереглася лише в одному населеному пункті — селі Сварицевичі. Під час проведення обряду одну дівчину вбирають у зелень, потім решта дівчать водить головну героїню селом, заходячи у двори зі співами «кустових пісень» та побажаннями. Основні мотиви цих пісень — величання куста як символу добра і побажання врожаю та інших господарських успіхів. Крім того, ці пісні торкаться теми дівочого щастя в коханні.

Водіння тополі[ред. | ред. код]

Реконструкція обряду водіння тополі в Пирогові. Червень 2016

У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов'язані зі священними деревами. Обряд «водіння тополі» відомий на Полтавщині[49], Київщині, Черкащині, Харківщині[50]. Дівчата вибирали поміж себе дівчину, найжвавішу в іграх, на «тополю», прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав'язували хусткою, руки прив'язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Хлопці підхоплювали «тополю» й несли її на руках, а дівчата намагалися відняти їй й поставити на землю[49]. На Поліссі побутував близький за змістом обряд Троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина[51].

Поширена пісня, що супроводжувала цей обряд:

...Стояла тополя край чистого поля
Стій, тополенько, не розвівайся,
Буйному вітроньку не піддавайся...

Водіння тура[ред. | ред. код]

У польському Підляшші на Зелені свята по селу хлопці водили вола, обвішаного спеціально збруєю з вільхи і з лялькою верхи. Віл повинен був скакати, поки не скине ляльку. Ймовірно, метою обряду було розлютувати тварину, що символізувала чоловічу силу[52]. У Мазовії бика покривали старою сіттю і прикрашали квітами й гілками, вішали на роги вінок з берези і гнали попереду стада, або на бика садили опудало «лицаря» з вільховою кори і потім скидали його на землю, називаючи цей обряд «волової весіллям». В Куявії бик, покритий попоною, з квітами на рогах брав участь в урочистій ході в супроводі дюжини пастухів, дюжини дівчат з квітами і музикантів, яких зустрічало все село[53] (див. також різдвяне Водіння кози).

У Словаччині тура зображували двоє чоловіків, які стояли один за одним: задній, злегка нахилившись, тримався руками за плечі переднього, який тримав в руках палицю, на верхньому кінці якої була прикріплена голова тура з рухомою нижньою щелепою. З рота звисав язик із цупкої тканини або шкіри. Очі робилися з круглих блискучих шматочків жерсті. До довгих рогів підвішувалися дзвіночки. Обох чоловіків накривала плахта з мішковини або іншої матерії. В деяких місцях тура втім зображала одна людина[54].

Завивання берези[ред. | ред. код]

Троєцький обряд завивання берези полягає в тому, що дівчата беруть харчі, закликають хлопців і з піснями-веснянками та гаївками йдуть у ліс чи в гай. Там грають, співають, хороводять, а потім сідають і разом їдять все, що принесли. Після цього шукають в лісі молоді берізки, що мають тонкі і довгі гілля. З цього гілля, не зриваючи його, на самій березі завивають вінки, співаючи відповідних пісень[55]:

По саду ходжу, виноград саджу
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащіпаю,
Нащіпавши, віночка зів'ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме…

Хлопці можуть допомагати — кожний своїй дівчині — завити вінок на березі.

Ой, зав'ю вінки та на всі святки,
Ой на всі святки, на всі празники…
На всі святочки, на годовії і на роковії…

Звивши вінок на живій березі, хлопці їх обережно відламують і доручають дівчатам. А дівчата забирають додому і пізнім вечором йдуть до води і пускають їх на воду, як на Купала. Поведінка вінка слугує для ворожіння про майбутнє. В ніч після цього дня ходили групами, щоб не стати жертвою мандрівних русалок і потерчат[55].

Обряд Лялі[ред. | ред. код]

Цей обряд зафіксовано на Волині. Проводили його в неділю або в понеділок. Дівчата збираючись до дівочого гурту приносили з собою молочні продукти. Вони відгадували загадки і переможниця обиралася «Лялею». Її прикрашали вінком з квітів, та через плечі навхрест — гірляндами. У цей час гурт хлопців в умовленому місці плів для «лялі» трон (зелену лавку). Дівчата супроводжували «лялю» до трону. Хлопці усаджували «Лялю» на трон і тоді утворювали два кола: внутрішнє з дівчат, зовнішнє з хлопців. Таким чином водили хороводи та співали жартівливих та весільних пісень. Потім всі учасники розбігалися, а «Ляля» кликала їх назад, роздаючи частування, дівчатам — вінки, а хлопцям — гілки. Вінки залишалися на наступний рік, крім того, що був у «Лялі». Наприкінці її вели до будинку батьків, які дякували за таку честь[56].

Див. також[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Зелені свята

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Килимник, С. (1957). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Вінніпег. с. 27—30.
  2. ↑ а б Зелені свята [Архівовано 22 січня 2021 у Wayback Machine.] // Українська Релігієзнавча Енциклопедія / А. Колодний та ін. — Київ: Інститут філософії НАН України, 2015.
  3. ↑ а б Олекса Воропай (1958). Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 2. с. 94.
  4. ↑ Шавуот // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  5. ↑ Біблія. Дії Апостолів 1-2
  6. ↑ Що таке П’ятидесятниця та як Катехизм УГКЦ пояснює це свято. Ukrainian Catholic Church (укр.). 2 липня 2017. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  7. ↑ Корнієнко, Анна (20 червня 2021). "Трійця – це день народження церкви": Митрополит Черкаський і Чигиринський. Суспільне | Новини (укр.). Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  8. ↑ а б Кононенко, Олексій (16 серпня 2019). Українська міфологія. Фольклор, казки, звичаї і обряди (укр.). Litres. с. 106. ISBN 978-5-04-120864-6. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  9. ↑ Братко-Кутинський, Олексій (1996). Феномен України: наукове дослідження (укр.). "Вечірній Київ, " українська академія оригінальних ідей. с. 70. ISBN 978-5-7707-8828-0. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  10. ↑ Біла, Анна (2010). Символізм (укр.). Темпора. с. 32. ISBN 978-966-8201-89-9. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  11. ↑ Олекса Воропай (1958). Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 2. с. 94—112.
  12. ↑ Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія пер. з польськ. Сергія Гіріка. Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”»,. с. 235.
  13. ↑ Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія пер. з польськ. Сергія Гіріка. Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”». с. 274.
  14. ↑ Łowmiański, Н. (1986). Religia Słowian... Wydawnictwo Naukowe PWN. с. 158—159, 195—196.
  15. ↑ Kosmasa Kronika Czechów... Cosmae Chronica Boemorum (III, 1):. с. 313.
  16. ↑ Statuty diecezjalne krakowskie z roku 1408 / Wyd. B. Ulanowski // Archiwum Komisji Historycznej. Т. 5. 1899. с. 27.
  17. ↑ A., Bruckner (1883). Kazania średniowieczne... - S. 326: Et sic Poloni adhuc circa Penthecostes Alado gardzyna yesse colentes ydola in eorum kalenda et proch dolor istis idolis exhibetur maior honor tunc temporis a malis christianis quam deo, quia puelle que per totum annum non veniunt ad ecclesiam adorare deum, illo tempore solent venire ad colenda ydola. Т. 4. с. 326.
  18. ↑ Briickner, A. (1883). Z rękopisów petersburskich. Cz. 1: Kazania husyty polskiego // Prace Filologiczne. Т. 4. с. 572.
  19. ↑ Briickner, A. Mythologische Studien..; Id. Kazania średniowieczne. с. 24.
  20. ↑ Галайчук, В. (2016). Українська міфологія. Клуб сімейного дозвілля. с. 128—138.
  21. ↑ Толстой, Н.; Агапкина, T. A.; Толстая, С. М. (1995-2012). Славянские древности: Этнолингвистический словарь. Москва: Международные отношения. с. 501. ISBN 5-7133-0703-4. OCLC 32988664. {{cite book}}: |first4= з пропущеним |last4= (довідка)
  22. ↑ Сумцов, Н. Ф. (1890—1907). Русалии // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). СПб. с. 295.
  23. ↑ Голант, Н. Г. (2013). Русальская обрядность у современных румын (по материалам экспедиций 2006–2012 гг. в Олтению, Мунтению и долину реки Тимок / К мотиву зеленого в балканском спектре. с. 28—44.
  24. ↑ а б Олекса Воропай (1958). Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 2. с. 98.
  25. ↑ Терещенко, Александр (1848). Быт русскаго народа: Обрядные праздники ; Недѣля Ваій ; Пасха ; Русальная недѣля ; Семик ; Тройцын день ; Первое апрѣля ; Первое мая (рос.). Тип. Министерства внутренних дѣл. с. 151—159. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  26. ↑ а б Українці відзначають свято Трійці або Зелені свята ➢ Погляд ➢ Новини Києва та Київщини онлайн. Погляд — новини Києва та Київщини онлайн (укр.). 16 червня 2019. Архів оригіналу за 23 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  27. ↑ а б Зелені свята і Трійця: чим вони унікальні. BBC News Україна (укр.). Архів оригіналу за 23 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  28. ↑ а б Зап. 13.09.2014 у с. Корніївка Баришівського р-ну Київської обл. від Ющенко Катерини Олександрівни, 1934 р. н., уродженки с. Діброва Поліського р-ну Київської обл.
  29. ↑ Зап. 29.08.2014 у с. Середівка Згурівського р-ну Київської обл. від Онищенко Надії Василівни, 1935 р. н., уродженки с. Бобер Чорнобильського р-ну Київської обл
  30. ↑ а б Зап. 28.08.2014 у с. Пасківщина Згурівського р-ну Київської обл. від Курнеші Ніни Іванівни, 1936 р. н., уродженки с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл.; тривалий час жила у с. Стечанка Чорнобильського р-ну, освіта вища, працювала вчителькою
  31. ↑ Зап. 09.07.2004 у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Луцик Євдокії Сергіївни, 1926 р. н., уродженки с. Осівці цього ж р-ну
  32. ↑ Галайчук, В. (2016). Українська міфологія. Клуб сімейного дозвілля. с. 160.
  33. ↑ «Трійця – день народження Церкви» – богослов Георгій Коваленко. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  34. ↑ Навський Великдень // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. Т. 4. Буенос-Айре. 1961. с. 1063.
  35. ↑ а б Килимник, С. (1957). Український рік у народних звичаях в історичному насвітленні т.4: Літній цикль. Вінніпег: Праці Інституту Дослідів Волині. с. 40—41.
  36. ↑ а б Терещенко, Александр (1848). Быт русскаго народа: Обрядные праздники ; Недѣля Ваій ; Пасха ; Русальная недѣля ; Семик ; Тройцын день ; Первое апрѣля ; Первое мая (рос.). Тип. Министерства внутренних дѣл. с. 145. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  37. ↑ Агапкина, Т. А. (2009). Семик / Славянские древности: Этнолингвистический словарь : в 5 т. / под общ. ред. Н. И. Толстого; Институт славяноведения РАН. Международные отношения. с. 612—613.
  38. ↑ Терещенко, Александр (1848). Быт русскаго народа: Обрядные праздники ; Недѣля Ваій ; Пасха ; Русальная недѣля ; Семик ; Тройцын день ; Первое апрѣля ; Первое мая (рос.). Тип. Министерства внутренних дѣл. с. 149—151. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  39. ↑ а б Терещенко, Александр (1848). Быт русскаго народа: Обрядные праздники ; Недѣля Ваій ; Пасха ; Русальная недѣля ; Семик ; Тройцын день ; Первое апрѣля ; Первое мая (рос.). Тип. Министерства внутренних дѣл. с. 147. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  40. ↑ Агапкина =, Т. А. (2002). Мифопоэтические основы славянского народного календаря. Весенне-летний цикл. Москва: Индрик. с. 482.
  41. ↑ Килимник, С. (1957). Український рік у народних звичаях в історичному насвітленні т.4: Літній цикль. Вінніпег: Праці Інституту Дослідів Волині. с. 39—40.
  42. ↑ Зелена субота (Клечальна субота) // Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному насвітленні. Том 4: Літній цикль. — Вінніпег, 1957. — C. 21.
  43. ↑ Терещенко, Александр (1848). Быт русскаго народа: Обрядные праздники ; Недѣля Ваій ; Пасха ; Русальная недѣля ; Семик ; Тройцын день ; Первое апрѣля ; Первое мая (рос.). Тип. Министерства внутренних дѣл. с. 146. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  44. ↑ Зелена неділя – Олександр Токар. otokar.com.ua. Архів оригіналу за 9 вересня 2016. Процитовано 2 вересня 2016.
  45. ↑ Олекса Воропай (1958). Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 2. с. 102.
  46. ↑ Толстая, С. М. (2002). Славянская мифология: энциклопедический словарь (вид. Изд. 2-е). Москва: Международные отношения. с. 168. ISBN 5-7133-1069-8. OCLC 50600656.
  47. ↑ Зелена неділя // Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному насвітленні. Том 4: Літній цикль. — Вінніпег, 1957. — C. 31—32.
  48. ↑ Олекса Воропай (1958). Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 2. с. 101.
  49. ↑ а б Килимник, Степан (1994). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Літній цикл (укр.). AT "Обереги". с. 34—35. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  50. ↑ Hrymych, Maryna (2000). Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців: (когнітивна антропологія) (укр.). АТ "Віпол". с. 56. ISBN 978-966-646-008-3. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  51. ↑ Народна творчість та етнографія (укр.). Наукова думка. 2005. с. 98. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  52. ↑ Славянские этюды. Сборник к юбилею С. М. Толстой. Москва: Индрик. 1999. с. 123.
  53. ↑ Агапкина, Т. А. (1995). Славянские древности: А-Г (рос.). Международные отношения. с. 273. ISBN 978-5-7133-0704-2. Архів оригіналу за 24 червня 2021. Процитовано 21 червня 2021.
  54. ↑ Богатырёв, П. Г. (1971). Художественные средства в юмористическом ярмарочном фольклоре // Вопросы теории народного искусства. с. 450—496.
  55. ↑ а б Завивання берези // Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному насвітленні. Том 4: Літній цикль. Вінніпег, 1957. C. 32-33
  56. ↑ Килимник, С. (1957). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні т.4: Літній цикл. Вінніпег: Праці Інституту Дослідів Волині. с. 35—36.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зелені_свята&oldid=39672162