Вовчук Іван Федорович — Вікіпедія

Вовчук Іван Федорович
Ім'я при народженні	Вовк Федір Іванович
Народився	18 вересня 1903(1903-09-18) с. Очерувате, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер	14 травня 1979(1979-05-14) (75 років) Пітсбург, США
Національність	українець
Діяльність	зоотехнік; вчитель; журналіст-публіцист
Відомий завдяки	український громадський і політичний діяч,
Alma mater	Харківський університет
Заклад	ХНУ імені В. Н. Каразіна
Посада	віце-президент УГВР, член Проводу ОУН в еміграції, член ЗП УГВР
Партія	ОУН
Конфесія	РПЦ[1]
Діти	Вадим
Нагороди	праведник народів світу (12 липня 1998)

Іва́н Фе́дорович Вовчу́к, (Справжнє ім'я — Федір Іванович Вовк; 18 вересня 1903 с. Очерувате, Хорольський повіт, Полтавська губернія — 14 травня 1979, Пітсбург, США) — український громадський і політичний діяч, віце-президент УГВР, член Проводу ОУН в еміграції.

Молоді роки[ред. | ред. код]

Народився в бідній селянській родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовк. В 1926 р. закінчив Харківський університет і працював співробітником науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові. Потім працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», директором школи на Харківщині.

Влітку в 1936 р. він переїхав з родиною в м. Нікополь. Його дружиною була Єлизавета Максимівна Шкандель, 1902 р. народження, за фахом педагог, і син Вадим, 1926 р. народження.

Ф. І. Вовк був призначений директором новозбудованої СШ № 9. Під його керівництвом був організований навчально-виховний процес і позашкільна робота на високому рівні.

Боротьба під час Другої світової[ред. | ред. код]

У середині вересня 1941 року, після відступу радянських військ від Дніпра, німецьке військове командування в Нікополі почало формувати міське та районне управління з числа місцевих жителів.

Майже одночасно в місто проникли члени Південної похідної групи ОУН-Б Климишин Микола і Целевич-Стецюк Уляна. Вони вже знали з розповідей вчителів, які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що тут живе директор школи, свідомий українець Федір Вовк. Вони розшукали його і запропонували влаштуватися на роботу до Нікопольської районної управи на посаду керівника сільгоспуправи.

У жовтні 1941 р. Ф. І. Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіта» імені Тараса Шевченка та його діяльності до літа 1942 р., коли Товариство було заборонено німецьким гебітскомісаріатом.

Ф. І. Вовк створив таємний осередок Організації Українських націоналістів. Нікопольська окружна організація мала завдання проводити на Нікопольщині підпільну, організаційну та агітаційну діяльність за ідею Української Самостійної Соборної Держави.

Ф. І. Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН і підтримував зв'язок з Нікопольським окружним провідником ОУН «Тиміш» і крайовим провідником ОУН Південно-східних українських Земель в Дніпропетровську Василем Куком (він же Леміш, полковник Коваль).

Маючи можливість відвідувати села та громадські господарства Нікопольського гебітскомісаріату, Ф. І. Вовк під час організації посівних кампаній і збору врожаю, залучив до таємної антинімецької діяльності десятки нікопольців. У складі осередку ОУН, який він очолював, було до 40 чоловік.

Ф. І. Вовк сприяв створенню восени 1941 р. Нікопольської агрошколи, де навчалося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі в промисловій артілі, за допомогою спільників таємно приховував частину хліба для населення, сприяв переховування молоді від вивезення до Німеччини.

За свідченнями членів ОУН Ф. І. Вовк був заарештований гестапо за підозрою в саботажі, але після тортур вчитель був відпущений.

Під час проведення німецької зондеркомандою винищення єврейського населення Нікополя восени 1941 р., Ф. І. Вовк разом зі своєю дружиною Є. М. Шкандель і вчителькою М. П. Мізіною врятували від розстрілу вчительку Сару Бакст, її матір і двох синів, їх переховували певний час в Нікополі, а потім організували перевезення в безпечне місце^[2].

У 1998 р. національний інститут «Яд Вашем» Ізраїлю присвоїв Ф. І. Вовку, Є. М. Шкандель, М. П. Мізіній звання «Праведники народів світу».

У жовтні 1943 р. у зв'язку з викриттям німецької службою безпеки підпілля ОУН в Нікополі, Ф. І. Вовк з сім'єю та групою молодих членів ОУН виїхали під виглядом біженців в Західну Україну.

Під час перебування на Галичині Ф. І. Вовк підтримував зв'язки з керівництвом ОУН, командуванням УПА, Ініціативним Комітетом зі створення представництва українського народу. Він отримав псевдонім Іван Федорович Вовчук, який мав до кінця життя.

І. Ф. Вовчук бере участь в організації та проведенні 11-15 липня 1944 р. першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в карпатських лісах біля с. Сприня Самбірського повіту. Перший Великий Збір сформував і прийняв основні законодавчі документи УГВР — «Уклад», «Платформу» і «Універсал» УГВР, вибрав керівні органи УГВР: Кирило Осьмак — президент, Василь Мудрий — перший, доктор Іван Гриньох — другий, Іван Вовчук — третій віце -президенти, Роман Шухевич — голова генерального секретаріату, він же командувач УПА. Великий Збір УГВР прийняв присягу вояка УПА та інші документи.

УГВР мало своїм завданням керувати всією Національно-визвольною боротьбою українського народу, представляти верховний політичний центр усієї України та українців за її межами.

У серпні 1944 р. І. Ф. Вовчук переходить на територію Словаччини. Звідси, після Словацького національного повстання — на територію Німеччини, де проживав у важких матеріальних умовах. Взимку 1945–1946 рр. І. Ф. Вовчук перебував у таборі Карлсфельд близько Мюнхена. Виконуючи доручення ОУН, працював редактором часопису «Визвольна політика».

Післявоєнна діяльність[ред. | ред. код]

У лютому 1946 р. ОУН під керівництвом С. Бандери були створені закордонні частини ОУН, членом яких стає І. Ф. Вовчук. Він був також кооптований в Провід ОУН. Вовчук залишається в 1946–1949 рр. членом закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР).

За завданням Проводу ОУН І. Ф. Вовчук в 1949—1950 рр. працює Головою Центрального Представництва українських емігрантів у Західній Німеччині, бере участь в роботі редколегії мюнхенського тижневика «Українська трибуна».

Тут, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. У 1946 р. померла дружина Ф. І. Вовчука Єлизавета Максимівна Шкандель під ім'ям Марії Вовчук. У 1950 р. за завданням Проводу ОУН І. Ф. Вовчук переїжджає в США. Він стає редактором газети «Національна трибуна» (1950–1952 рр.), А з 1953 р. очолив Організацію Оборони Чотирьох Свобід України як Голова її головної управи. При цьому він залишається членом Проводу ОУН С. Бандери.

І. Ф. Вовчук також очолив видавництво «Вісник» і однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діаспори та громадян іноземних держав про стан Україною та боротьби націонал-визвольного руху за її незалежність.

Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі і сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму у віснику «ООЧСУ».

І. Ф. Вовчук брав участь в організації та проведенні багатьох масових суспільно-політичних акцій: 20-річчя Великого Голодомору в Україні (1953 р.), 100-річчя народження І. Франка (1956 р.), 300-річчя перемоги української і татарської армії над московським військом під Конотопом та ін.

У жовтні 1959 р. Голова ООЧСУ професор І. Ф. Вовчук брав участь в похоронах провідника ОУН С. Бандери, вбитого в Мюнхені агентом КДБ СРСР Б. Сташинським.

У своїй промові І. Ф. Вовчук сказав:

"Гідна Подруго Великого Чоловіка та Вельмишановна жалобна Громадо!

Підступна рука відібрала від нас того, хто вірив в Україну, боровся все життя за неї, щоб українська національна ідея знайшла свої завершення в Українській суверенній державі. Глибину втрати, яку пережила нація і Організація Українських Націоналістів, яку протягом довгих років вів Покійний в битвах за українську ідею, нині виміряти важко. Ця втрата з кожним днем ​​все більше і більше буде здаватися важчою. Український народ каже: «Горе — море; пий його, не вип'єш». І ось це горе України п'є вже двісті п'ятдесят років. П'ємо горе, тому що віри в себе, в свої сили не маємо, а не завжди і не всі її плекаємо.

У двадцятому столітті воно приходить періодично через дванадцять, одинадцять і дев'ять років. Підступна Москва забирає від нас тих, хто став на чолі нації проти московської окупації".

Протягом двох термінів І. Ф. Вовчук був Головою політичної Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА).

У 60-70-х рр. XX століття професор І. Ф. Вовчук прикладав зусилля в своїй політичній діяльності в двох напрямах: Розкриття колоніальної політики московського керівництва КПРС і СРСР щодо України через численні статті, доповіді, виступи. Зокрема, характерним прикладом є його виступ на II конгресі Світового Конґресу Вільних Українців в листопаді 1973 р. в Торонто перед більше ніж 1000 делегатів з усіх країн української діаспори та інших. Консолідації всіх національно-політичних угруповань української громадськості за кордоном і відстоювання головного принципу ОУН: у боротьбі за самостійну Українську державу, спиратися на сили власного народу. Як член Проводу ОУН він був найближчим соратником не тільки С. Бандери, а й С. Ленкавського, Я. Стецька, співпрацював з пресовими органами ОУН «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний Шлях».

Смерть[ред. | ред. код]

14 травня 1979 після важкої хвороби професор І. Ф. Вовчук помер і був похований через три дні поблизу Піттсбурга (США) на українському цвинтарі Святої Трійці. На могилу І. Ф. Вовчука Голова ОУН Я. Стецько поклав грудку землі з Канева, з могили Кобзаря.

В некролозі від імені Проводу ОУН під керівництвом Я. Стецька було зазначено:

"Незабутній Небіжчик був полум'яним патріотом, людиною глибокої думки, небуденним інтелектуалом, непересічним знавцем революційно-визвольних процесів в Україні і в Російській імперії. Він був гордістю революційної ОУН. Його праці для підпільної України, як і для інтелектуальної української еліти знаходили глибокий відгомін серед патріотичних кіл України. Його головна, широким колам невідома, творчість була направлена довгі роки, в планах Проводу ОУН, на відрізок ідейно-політичного бою проти російського імперіалізму і комунізму в Україні і в цілій імперії. Своїми есе і статтями він наносив дошкульних ударів більшовицьким окупантам, російським наїзникам.

Покійний — це була велика і багатогранна індивідуальність. Неабиякий націоналістичний суспільно-політичний діяч, надзвичайно передбачливий розум, який іноді в своїх проєкціях, задумах і планах випереджав своїх співробітників. Покійний був вдумливим аналітиком світових політичних процесів і значення місця в них України, як революційної проблеми світу.

Це був гордий націоналіст-революціонер, який ніколи не схилив прапора революційної ОУН".

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• В боротьбі за українську державу. — Вінніпег : СЛУПВ, 1990.
• Козацька батьківщина. — 2003. — Жовтень. — С. 2.

Посилання[ред. | ред. код]

• Історична довідка про Ф. І. Вовка [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Петро Дужий. Роман Шухевич — Політик, Воїн, Громадянин ^{[недоступне посилання]}
• Історія з грифом «Секретно»: Федір Вовк — український націоналіст та праведник народів [Архівовано 16 квітня 2014 у Wayback Machine.]

п о р Керівництво українських державницьких структур (1940-ві — 1950-ті) Українське Державне Правління (з 30.06.1941) Голова та керівник ресорту соціальних реформ — Ярослав Стецько Перший заступник голови і міністр здоров'я — Мар'ян Панчишин, заступники— Роман Осінчук, Олександр Барвінський Другий заступник голови — Лев Ре́бет Міністр оборони — Всеволод Пе́трів, заступники — Роман Шухевич та Олекса Гасин Міністр внутрішніх справ — Володимир Лисий, заступник — Кость Паньківський Міністр державної безпеки — Микола Лебедь Міністр зовнішніх справ — Володимир Стахів, заступник — Олександр Марітчак Міністр справедливості (судове міністерство) — Юліян Федусевич, заступник — Богдан Дзерович Міністр народного господарства — Юліян Павликовський, держсекретарі — Дмитро Яців та Роман Ільницький Міністр сільського господарства — Євген Храпливий Міністр фінансів — Ілярій Ольховий Міністр лісництва — Андрій Пясецький Міністр освіти і віровизнання — Володимир Радзикевич Міністр інформації та пропаганди — Олесь Гай-Головко, держсекретарі — Осип Позичанюк, Ярослав Старух Міністр політичної координації — Іван Климів Міністр пошти і телеграфу — Н. Мороз Начальник державної канцелярії — Михайло Росляк Комісар Української народної міліції м.Львова — Євген Врецьона Заступник референта СБ — Іван Равлик Українська Головна Визвольна Рада (з 11-15 липня 1944) Учасники 1-го Великого Збору Кирило Осьмак — Президент УГВР, Іван Вовчук — Третій віцепрезидент УГВР, Ростислав Волошин — Генеральний секретар внутрішніх справ УГВР, о. Іван Гриньох — Другий віцепрезидент УГВР, Микола Дужий — Секретар Президії УГВР (з 12 вересня 1944 — в.о. Президента), Микола Лебідь — Генеральний секретар закордонних справ УГВР, Омелян Логуш — член ЗП УГВР, Катерина Мешко, Василь Мудрий — Перший віцепрезидент УГВР, Зенон Пеленський — член Президії УГВР, Йосип Позичанюк — 1-й Голова Бюро інформації УГВР (15.07.1944 — †22.12.1944) Василь Потішко — член ЗП УГВР, Мирослав Прокоп — член Президії УГВР, Дарія Ребет — член Президії УГВР, Павло Турула — член ЗП УГВР, Петро Чуйко — співпрацівник при УГВР і ЗП УГВР, Лев Шанковський — член ЗП УГВР, Павло Шумовський — член ЗП УГВР, Роман Шухевич — Голова Генерального секретаріату УГВР. Ярослав Біленький — Генеральний суддя УГВР. Дали згоду на членство в УГВР, але не змогли взяти участь у Зборі: Іван Багряний — член УГВР, Євген Врецьона — член ЗП УГВР, о. Микола Галянт — член УГВР, о. Олександр Малиновський — член УГВР, Василь Охримович — член УГВР і ЗП УГВР (1946 — 1951), Кооптовані члени УГВР: Осип Дяків-«Горновий» — заст.голови Генерального Секретаріату (друга половина 1950 — †28.11.1950) проф.«Г.Зелений» — член УГВР (1949), Василь Кук — заст.голови, і згодом Голова Генерального Секретаріату УГВР, Петро Федун-«Полтава» — 3-й Голова Бюро інформації УГВР (1946 — †23.12.1951) і заст.голови Генерального Секретаріату УГВР, о. Микола Хмільовський — член УГВР, Ніл Хасевич — член УГВР (1949 — †4.03.1952); Роман Кравчук-«Петро» — член УГВР (1950 — †21.12.1951), президент УГВР (1951). Михайло Дяченко-«Марко Боєслав» — член УГВР (1950 — †23.02.1952); Українська Повстанська Армія Роман Шухевич (травень 1943 — †5.03.1950) • Василь Кук (липень 1950 — арешт 23 травня 1954) Головний Військовий Штаб (ГВШ УПА) Дмитро Грицай-Перебийніс (січеь 1944 — † грудень 1945) • Олекса Гасин-Лицар (січень 1946 — † 31.01.1949) УПА-Північ Дмитро Клячківський-«Клим Савур» (1944 — †12.02.1945) • Михайло Медвідь-«Карпович-Крем'янецький» (лютий 1945 — †4.06.1945) • Іван Литвинчук-«Дубовий» (1945 — †19.01.1951) УПА-Захід Олександр Луцький-«Андрієнко» (липень 1943 — серпень 1944) • Василь Сидор-«Шелест» (вересень 1944 — †14.04.1949) УПА-Південь Омелян Грабець-«Батько» (літо 1943 — †10.06.1944) • Василь Кук-«Леміш» (червень 1944 — ) УПА-Схід Командир не призначений СБ ОУН Микола Лебедь (березень 1940 — березень 1941) • Микола Арсенич (березень 1941 — †23 січня 1947) • в.о. Ярослав Дякон (січень 1947 — †9 листопада 1948)

Словники та енциклопедії Енциклопедія сучасної України Нормативний контроль GKG: /g/15dpw98q