Бойова соки́ра — ручна держакова рубляча та ударна холодна зброя. Перевагою сокир була відносна дешевизна (порівняно з мечами) та висока пробивна здатність[1].
Як і більшість інших «простих» видів холодної зброї бойова сокира є пристосованим до війни господарським знаряддям. Власне, звичайні робочі сокири використовувалися як зброя ополченцями в усіх регіонах поширення цього інструмента мало не до останнього часу. Перші бойові сокири практично не відрізнялися від робочих. Перші зміни стосувалися матеріалу та якості виготовлення — наприклад лезо виготовляли з якісної сталі замість простого заліза. Часом зміни стосувалися форми чи довжини руків'я сокири. Потім еволюціонує форма та розміри леза, що усе більше віддаляється від первісного призначення — обробки деревини. У цілому сокири розвиваються у двох напрямках — або ж в сторону відносно невеликих та вузьколезих, які є швидкою зброєю для пробивання обладунків, або ж в сторону важких широколезих часто дворучних зразків. Наступним етапом розвитку є обростання сокир додатковими елементами — гаками, лезами, вістрями, гардами в результаті подібної еволюції дворучні сокири часто перестають бути власне сокирами і перетворюються на інші види довговимірної холодної зброї на зразок алебарди. У озброєннівійська Русі була розповсюджена у північних та центральних областях — місцях переважно піхотних, а не кавалерійських формувань. Піхота користувалася великими важкими сокирами на довгому держаку; велика сокира з важким обухом називалася балда. Кіннотники мали на озброєнні легші і коротші сокири — топірці. Топірці як зброя — бартка — відомі у гуцулів[2] .
Бойові сокири можна класифікувати за різними ознаками. Загальноприйнятої класифікації бойових сокир не існує. Бойові сокири можна класифікувати за двома ознаками довжиною держака та формою леза. Бойові сокири з довгим держаком: алебарди, бердиші. З держаком середньої довжини, який тримають обома руками (як широким хватом, так і вузьким) — топори. З коротким держаком — кавалерійські сокирки, клевці, келепи.
Абордажна сокира — бойова сокира з держаком до 1 м завдовжки, яка використовувалася у морських битвах під час абордажу.
Сарн-фу — китайська двосічна бойова сокира, має сокирище з підтоком.
Сой м'ю — бойова сокира з наконечником у вигляді п'ятипроменевої зірки.
Сюаньхуафу (букв. — «сокира-зрізальниця квітів») — парна китайська бойова сокира, 75 — 80 см завдовжки, з довжиною леза 12 — 14 см.
Та-фу — китайська важка бойова сокира з гаком на обусі.
Табар — бойова раджпутанська сокира з напівкруглим лезом та тонким сокирищем.
Табарзин (табарсин) — традиційна іранська бойова сокира з трохи скругленим лезом. Довжина зазвичай близько 90 см, але зустрічаються екземпляри до 2 метрів завдовжки. Бувають як односічні, так і двосічні (рідше). Держак часто робився цільнометалевим або з цінних порід дерева. Лезо і іноді держак прикрашалися карбуванням, гравіруванням, позолотою.
Табор-загнол — маградська бойова сокира у вигляді тонкого ножа на довгому держаку.
Табар могульський — сокира з клинком, примхливо вигнутим догори у вигляді півмісяця.
Хушоуюе — китайський бойовий багор-сокира або сокирка з захистом для рук.
Цоцифу (букв. — «перегорнута сокира») — китайська бойова трисічна сокира. Два леза повернені у різні боки, як у двосічної сокири та одне повернене догори, як у бойового заступа.
Шисгакель — крикет зі стволом пістоля не всередині руків'я, а ззовні.
Шуанфу — одноручна китайська бойова сокира з напівкруглим лезом та обухом, зазвичай спорядженим гаком. Сокирище іноді має підтік.
French
Deutsch_tabar_2.jpg)
Бойова сокира у Вікісховищі
.png)