Богомолець Вадим Михайлович — Вікіпедія

Вадим Михайлович Богомолець;
	генерал-хорунжий
Загальна інформація
Народження	22 жовтня 1878; Санкт-Петербург,; Російська імперія
Смерть	19 квітня 1936 (57 років); Париж, Французька республіка
Громадянство	УНР
Alma Mater	ХНУ імені В. Н. Каразіна
Військова служба
Приналежність	УНР
Рід військ	ВМС УНР
Нагороди та відзнаки
Орден Святого Станіслава 2 ступеня	Орден Святого Станіслава 3 ступеня
	Богомолець Вадим Михайлович у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Богомолець.

Вадим Михайлович Богомолець (22 жовтня 1878, Санкт-Петербург — 19 квітня 1936, Париж) — генерал-хорунжий Української Держави, військово-морський юрист, військовий аташе УНР у Румунії. Автор першого українського закону про флот.

Двоюрідний брат академіка Олександра Олександровича Богомольця. Рідний брат Наталії Богомолець-Лазурської.

Ранні роки, освіта[ред. | ред. код]

Народився 22 жовтня 1878 року в Петербурзі в родині акцизного чиновника, дійсного статського радника Михайла Михайловича Богомольця і його дружини, Юлії Ісаківни Мироненко. Пізніше Михайло Михайлович із сім'єю переїхав до Кишинева.

Після закінчення Кишинівської гімназії Вадим Богомолець вступив на юридичний факультет Харківського університету.

Кар'єра[ред. | ред. код]

Крейсер «Очаків» («Кагул»), на якому служив улітку 1912 р. Вадим Богомолець

По закінченні курсу навчання Богомольця було залишено на викладацьку роботу — читати студентам римське право. Однак через деякий час він вирішив зайнятися юридичною практикою.

Його першим місцем роботи став Полтавський окружний суд. У 1904 році, не бачачи, очевидно, перспектив для службового зростання в Полтаві (станом на цей рік він залишався «молодшим кандидатом на судові посади»), Вадим Богомолець переїжджає до Севастополя. Там він робить кар'єру в судових органах Чорноморського флоту: від слідчого — до помічника прокурора Севастопольського військово-морського суду, яким він залишався до 1917 року.

Дослужився до штатського рангу надвірного радника, начальника Головної військово-морської судової управи Чорноморського флоту. Був нагороджений орденами св. Станіслава II ст. та св. Анни II ст.

Влітку 1912 року Вадим Богомолець перебував у плаванні на крейсері «Кагул» (раніше називався «Очаків» — той самий, на якому підняв повстання лейтенант Шмідт).

У червні 1914 року отримав звання підполковника.

Часи УНР, Гетьманату і Директорії[ред. | ред. код]

З утворенням Української Народної Республіки підполковник Вадим Богомолець присвятив себе створенню українського бойового флоту. Його вибір був не дивним. Ще до революційних подій 1917 року Вадим Богомолець, людина в побуті російськомовна, був одним з членів українського конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі.

За Центральної Ради Вадим Богомолець увійшов в Українську чорноморську громаду Севастополя, створену навесні 1917 року. Там він відповідав за агітаційно-пропагандистську роботу. Оскільки Вадим Богомолець мав певний викладацький досвід, то взявся читати солдатам і матросам українізовуваних частин історію України.

Вадим Богомолець увійшов також до Українського генерального військового комітету, на базі якого потім формуватиметься українське оборонне відомство. Як юрисконсульт, брав участь у створенні Українського військово-морського міністерства — Генерального секретарства морських справ.

Разом з ним у Секретарстві працювали директор канцелярії підполковник Володимир Савченко-Більський і завідувач відділом контролю лейтенант Михайло Білинський. У такому складі Генеральне секретарство розробило «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», а також прапор військового флоту УНР.

Оскільки Вадим Богомолець єдиний з трьох мав юридичну освіту, фактично він був його основним розробником цього закону.

«Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», затверджений Центральною Радою, оголошував весь військовий і торговий флот на Чорному морі «флотом УНР». І хоча, подібно до знаменитого «акту злуки» УНР і ЗУНР, він мав здебільшого декларативний характер, проте його значення полягає в легітимізації самого факту появи українського флоту.

Даний закон потім визначав основи військово-морської політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

На початку 1990-х років, коли Україна і Росія ділили Чорноморський флот СРСР, Київ спирався на «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки» як на історичний і юридичний прецедент.

За Гетьманату — Головний військово-морський прокурор, очолював Головне військово-морське управління при морському міністерстві у Києві. Отримав з рук гетьмана звання генерал-хорунжого. Очолював військово-морський суд Української Держави. Після повалення гетьмана Павла Скоропадського — військово-морський аташе УНР в Румунії в 1919 р.

На еміграції[ред. | ред. код]

У 1922 році після поразки УНР Вадим Богомолець емігрував до Туреччини, де приєднався до організації «Комітет спасіння України».

Організація займалася розповсюдженням у Туреччині інформації про Україну і видавничою діяльністю. До лютого 1922 року Комітет очолював інженер-полковник Олександр Авдіясевич, а після його смерті цю посаду посів генерал-хорунжий Вадим Богомолець. З квітня 1922 року Комітет встиг випустити шість номерів журналу «Вільна Україна» французькою мовою.

Помер Вадим Михайлович Богомолець 19 квітня 1936 року. Похований на кладовищі в містечку Візен-Шалетт-сюр-Луан під Парижем.

Родина[ред. | ред. код]

Вадим Михайлович Богомолець був двоюрідним братом академіка Олександра Олександровича Богомольця.

Кузени Богомольці були одружені з рідними сестрами: Вадим — з Софією Георгіївною Тихоцькою (1878–1947), Олександр — з її молодшою сестрою Ольгою (1891–1956).

Між сім'ями Вадима і Олександра Богомольців існувала міцна і щира дружба.

Чи підтримували обидві сім'ї спілкування між собою після 1917 року, невідомо. На той момент Вадим Богомолець служив у Севастополі, а Олександр Богомолець завідував кафедрою загальної патології медичного факультету Саратовського університету.

Молодша сестра Вадима Богомольця — Наталя Михайлівна Богомолець-Лазурська (1880–1958) грала в театрі Садовського на одній сцені з Марією Заньковецькою, була її найкращою подругою. Заміж вийшла за філолога і літературознавця Володимира Лазурського, члена одеської «Просвіти».

Після смерті Марії Заньковецької Наталя Михайлівна написала книгу спогадів про неї.

У подружжя Вадима і Софії Богомольців була єдина донька Ніна (1911 — ?). Її подальша доля невідома.

Читайте також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

«Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1904 год». — Полтава. 1904.
Дашкевич Я. «Турецько-українські взаємовідносини в першій половині ХХ ст.»/«Україна. Наука і культура». Вип. 35, 2009 р. — С. 67.
Кот С., Кучерук О. «Національний пантеон». — «Зовнішні справи», 2007 р. — № 9.
Литвин М. Р., Науменко К. Є. «Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали»/ Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. — Львів, Харків. «Видавництво Сага», 2007. — 244 с.
Мамчак М. «Україна: шлях до моря. Історія українського флоту» [Архівовано 12 квітня 2013 у Wayback Machine.]
- С. 173, 175 Савченко Г. «Український рух у гарнізонах російської армії Кримського півострова» [Архівовано 9 липня 2015 у Wayback Machine.]
Сайт «Боевые корабли мира» [Архівовано 16 жовтня 2007 у Wayback Machine.]