Бакинська ініціатива — Вікіпедія

Бакинська ініціатива (англ. Baku Initiative)[1] — це політичний діалог з енергетичного та транспортного співробітництва між Європейським союзом, Туреччиною та колишніми радянськими республіками, який проводиться в рамках енергетичних та транспортних програм INOGATE та TRACEKA.[2]

Історія[ред. | ред. код]

Бакинська ініціатива виходить із Європейської політики сусідства, започаткованої у 2004 році. 13 листопада 2004 року в Баку відбулася Перша міністерська конференція з енергетичної співпраці між ЄС та прибережними державами Чорного моря, Каспійського моря та їхніми сусідами.[2][3] За підсумками цієї конференції було утворено «Бакинську ініціативу».[4] У той же час було проведено конференцію міністрів транспорту, в результаті якої 14 листопада було офіційно оголошено про підтримку рамок програми ЄС TRACEKA . 30 листопада 2006 року в Астані було проведено другу міністерську конференцію за підсумками Енергетичної ініціативи.[5][6][7][8] Друга конференція міністрів транспорту була проведена в Софії 2-3 травня 2006.

Цілі[ред. | ред. код]

Енергетика[ред. | ред. код]

Ініціатива спрямована на посилення інтеграції енергетичних ринків країн-учасниць з енергетичним ринком ЄС, для створення прозорих енергетичних ринків, здатних залучати інвестиції, а також задля підвищення безпеки енергопостачання.[8][9] . Деякі автори описують цю мету як європейське фінансування та інвестиції у розвиток інфраструктури в обмін на гарантію постачання на європейські ринки.[7]

Цілями цієї ініціативи є гармонізація правових та технічних стандартів та створення функціонуючого інтегрованого енергетичного ринку відповідно до Європейської та міжнародної нормативно-правової бази; підвищення безпеки та надійності енергопостачання за рахунок розширення та модернізації існуючої інфраструктури; заміна старих та неефективних інфраструктур виробництва електроенергії екологічно чистими інфраструктурами; розвиток нових інфраструктур та впровадження сучасної системи моніторингу їхньої роботи; покращення управління попитом та пропозицією енергії шляхом інтеграції ефективних та стійких енергетичних систем, та сприяння фінансуванню комерційно та екологічно життєздатних енергетичних проектів, що становлять спільний інтерес.[2][4][5][7][8]

Транспорт[ред. | ред. код]

За даними Транспортної дирекції ЄС, «Бакинська ініціатива спрямована на те, щоб надати імпульсу транс-європейському транспортному співробітництву на основі взаємної зацікавленості в поступовій інтеграції їх відповідних транспортних мереж та ринків відповідно до Європейської та міжнародної нормативно-правової бази». Він забезпечує основу для TRACEKA, яка має сприяти співпраці між ЄС, чорноморськими та прикаспійськими державами та їхніми сусідами, а також забезпечити відповідність пріоритетам ЄС у контексті його політики сусідства.

Відповідно до висновків, досягнутих на міністерській конференції транспорту ЄС та Каспійського регіону 14 листопада 2004 року в Баку, було створено 4 робочі групи експертів (авіація, безпека на всіх видах транспорту, автомобільний та залізничний транспорт, транспортна інфраструктура).

Країни-партнери Бакинської ініціативи[ред. | ред. код]

Країни-партнери з транспортно-енергетичних аспектів та питань Бакинської ініціативи перераховані нижче. Крім Туреччини більшість членів є колишніми республіками Радянського Союзу.[6][8]

Структура[ред. | ред. код]

Європейський Союз стежить за розвитком Бакинської ініціативи через Європейську Комісію (Генеральний директорат з транспорту та енергетики; Генеральний директорат із зовнішніх зв'язків та Бюро співробітництва EuropeAid). Технічний секретаріат INOGATE (який знаходиться у Києві, з регіональним офісом у Тбілісі, що охоплює Кавказ) координує енергетичні аспекти від імені Комісії та Секретаріату TRACEKA (який розташований у Баку з регіональним офісом в Одесі) та виконує ту ж функцію для транспортних питань.[10]

Критика[ред. | ред. код]

Деякі експерти, наприклад Франк Умбах із Центру стратегій європейської безпеки, розкритикував Бакинську ініціативу та інші заходи політики щодо Каспійського регіону за те, що вони надто багато уваги приділяють технічному співробітництву, а не прагнуть більш стратегічного довгострокового співробітництва.[11]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ IEA. IEA energy policies review: the European Union – 2008. — Organisation for Economic Cooperation and Development, 2008. — С. 127. — ISBN 978-92-64-04337-4.
  2. ↑ а б в Gültekin-Punsmann, Burcu. Black Sea Regional Policy Approach: A Potential Contributor to European Energy Security // Policy Brief : journal. — ICBSS[en], 2008. — No. 6 (5). — P. 9—10. Архівовано з джерела 9 жовтня 2011. Процитовано 2011-08-10.
  3. ↑ Denison, Michael. The EU and Central Asia: Commercialising the Energy Relationship // EUCAM Working Papers : journal. — EUCAM, 2009. — No. 2 (7). Архівовано з джерела 20 березня 2012. Процитовано 2011-08-10.
  4. ↑ а б Henderson, Karen; Weaver, Carol. [1] — Ashgate Publishing[en], 2010. — С. 144—145. — ISBN 978-1-4094-1201-4. Архівовано з джерела 15 лютого 2017 Архивированная копия. Архів оригіналу за 15 лютого 2017. Процитовано 22 червня 2020. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=unfit (довідка)
  5. ↑ а б Amineh, Medhi; Yang, Guang; Guang, Yang. The Globalization of Energy: China and the European Union. — BRILL, 2010. — Т. 21. — С. 85; 87. — (International Comparative Social Studies) — ISBN 978-90-04-18112-0.
  6. ↑ а б Gheorghe, Adrian; Muresan, Liviu. Energy Security: International and Local Issues, Theoretical Perspectives, and Critical Energy Infrastructures. — Springer, 2011. — С. 32. — ISBN 978-9400707184.
  7. ↑ а б в Youngs, Richard. Energy security: Europe's new foreign policy challenge. — Taylor & Francis, 2009. — Т. 53. — С. 104—105. — (Routledge advances in European politics) — ISBN 978-0-415-47804-5.
  8. ↑ а б в г EU, Caspian, Black Sea States Plan Common Energy Market. 30 листопада 2006. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 10 серпня 2011.
  9. ↑ The European Union and Global Governance: A Handbook. — (Routledge International Handbooks Series) — ISBN 978-1-85743-509-2.
  10. ↑ Talus, Kim. [2] — Kluwer Law International[en], 2011. — С. 29. — ISBN 978-90-411-3407-3. Архівовано з джерела 24 червня 2016 Архивированная копия. Архів оригіналу за 24 червня 2016. Процитовано 22 червня 2020. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=unfit (довідка)
  11. ↑ Umbach, Frank. Energy security in Eurasia. Clashing interests // Russian Energy Security and Foreign Policy. — Taylor & Francis, 2011. — С. 27. — ISBN 978-1-136-72423-7.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Бакинська_ініціатива&oldid=37484468