Автономія — Вікіпедія

Автоно́мія (грец. αύτονομία — самоуправління, незалежність) — термін для позначення: 1) особливого статусу національно-територіальних утворень, котрі існують у межах тієї чи іншої держави і функціонують на засадах широкого внутрішнього самоврядування, яке — за характером здійснення влади — має ознаки окремої суверенної держави, — державна автономія^[1];
2) широкого адмінистративного самоврядування виділених частин територій держави — адміністративно-територіальна автономія;
3) тієї форми самоврядування національностей, що має екстериторіальний характер, функціонує на засадах спільності національної культури й спрямована на збереження та розвиток її самобутності, задоволення потреб та інтересів представників певної національності — національно-культурна автономія;
4) незалежності релігійно-церковної (монастирі, ставропігійні об'єднання, чернечі ордени тощо), наукової (академії, товариства та інші), навчально-освітньої (університети, коледжі тощо), еконічної (фірми, компанії тощо), станових, професійних груп, інституцій, установ, закладів і підприємств від центральних і регіональних державних структур^[1].

Історія терміна[ред. | ред. код]

Спочатку автономією в епоху античності — називалося подароване грецькими полісами Давнім Римом, право жити за своїми законами, але під контролем римської адміністрації. В цілому автономія була лише вужчою частиною права на самоврядування дарована Римом під назвою «Елєфтерія».

Держава і право[ред. | ред. код]

У правовому розумінні, автономія — це право, що надається об'єднанням, станам, корпораціям, керуватися власними нормами та правилами в певних межах.

Теорією державного управління виділяється самоврядування — реалізація децентралізації державної влади в формі закріплення в нормативно-правовій формі за адміністративно-територіальними одиницями держави прав по реалізації від імені місцевого населення можливості та здатності визначення громадського порядку в питаннях місцевого значення в певних сферах під власну відповідальність. Поряд з самоврядуванням — рівноправністю всіх адміністративно-територіальних одиниць — автономія має на гадці визнання автономних прав на визначення громадського порядку в деяких сферах, можливо відмінних від прав інших одиниць. За сферами виділяють автономії адміністративні — в питаннях здійснення організації громадського управління та прийняття рішень, — і національні — в реалізації особливих прав етнічних груп.

В середні віки були поширені найбільші та найрізноманітніші автономії. Але і тепер визнається автономія громад, єднань, спілок, корпорацій в їх внутрішніх, особливих справах і відносинах. Подібна автономія забезпечує їх вільний розвиток, необхідне зростання і порядок, сприятливо діє на розвиток сил як окремих членів, так і всієї сукупності їх в єднанні або союзі. Крім того, держава може допускати автономію династичних родів і дворян-землевласників, яка дожила до кінця XIX—початку XX, тією мірою, в якій вона не суперечить державному устрою і не виходить з області сімейних інститутів і спадкового права (фамільні постанови, фідеікомісса, виділ дочок і т. ін.).

Філософія[ред. | ред. код]

У філософії автономія — принцип самостійності буття, що направляється власним розумом і совістю (Кант); здатність особистості як морального суб'єкта до самовизначення на основі власного законодавства. Протилежна гетерономії суб'єкта — тобто прийняття норм поведінки «ззовні» — без обґрунтування їх необхідності власним мисленням.

Необхідність автономії була усвідомлена ще в грецькій філософії Демократом і Сократом. Як загальний принцип поведінки автономія проголошена Лютером, які виступали проти авторитаризму римсько-католицької церкви. Проблема автономії була етично осмислена Шефтсбері, Хатчесоном, а в теоретично послідовній формі Кантом (автономна етика).

Моральна автономія дозволяє, зберігаючи людську гідність і доброчесність, бути вільним від довільності соціальних встановлень, диктату влади, моди, думки інших і не втрачати самовладання перед обличчям життєвих труднощів і небезпек.

Психологія[ред. | ред. код]

Парний термін автономії-гетерономії в психології і дитячому психоаналізі був введений Жаном Піаже для розмежування між гетерономією дітей і автономією дорослих. За механікою дії він заснований на контрасті між інфантильною залежністю і несамостійністю дітей з одного боку, і видимою незалежністю (або прагненням до незалежності) дорослих. Одночасно Піаже вказав на найтісніший взаємозв'язок і взаємоперетікання автономії та гетерономії. Наприклад, невротична залежність (гетерономії) — вказує на хворобливий стан, при якому дорослий чоловік, який (по внутрішній ренті) повинен бути автономним, при цьому відчуває себе — гетерономним, тобто залежним.

У 1963 році слідом за Піаже Ерік Еріксон ввів складний термін: «автономія проти сорому і сумніву» — для найбільш точного і докладного позначення другий зі своїх восьми сформульованих «стадій життя людини». Приблизним чином зазначена стадія відповідає фінальній стадії класичної теорії психоаналізу, при якій (практично буквальним чином) контроль сфінктера означає — досягнення автономії^{[джерело?]}.

Християнство[ред. | ред. код]

Автономія — самостійність помісної церкви в питаннях внутрішнього управління від тієї чи іншої автокефальної церкви, до складу якої дана автономна церква входила раніше на правах екзархату або єпархії. Глава автономної церкви обирається на помісному соборі з наступним затвердженням настоятель кіріархальної церкви.

Кібернетика[ред. | ред. код]

Коли йде мова про автономію в людському організмі, фірмі або системі, йдеться про те, що та чи інша її частина або певна функція сама відповідає за своє регулювання. Це поняття можна перевести як «самовиконання закону».

Університетська автономія[ред. | ред. код]

Докладніше: Університетська автономія

Автономія — одне з найважливіших прав класичних університетів. Виникла одночасно з народженням університетів в середньовічній Європі (XI—XII ст.). Первісне розуміння університетської автономії (або «академічних свобод») означало судовий імунітет університетської корпорації щодо світської та духовної влади, тобто, непідсудність її членів (професорів і студентів) будь-яким іншим судам, крім університетського. До середньовічних корпоративними правами університетів також ставилися права самоврядування: вибори кожним факультетом декана з-поміж своїх професорів, вибори проректора (почесну посаду ректора, як правило, займав високий покровитель університету з-поміж титулованої знаті), право самостійного поповнення корпорації через вибори нових професорів. Ці права зберігалися в більшості європейських університетів до межі XVIII—XIX ст.

В результаті реформ початку XIX століття університетами було втрачено більшість їх корпоративних прав, але разом з тим в політиці ряду державних діячів (зокрема Вільгельма фон Гумбольдта в Пруссії) підкреслювалося право «автономії науки», свобод викладання, навчання і наукових досліджень, які складали основні принципи організації класичних університетів.

На українських землях[ред. | ред. код]

Елементи автономії побутували в устрої запорозького козацтва кінця XVI століття — 1-ї половини XVII століття і частково визнавалися Короною Польською. Початки основних засад інституту автономії в Україні поклали Березневі статті 1654 року, які гарантували автономні права та вольності Гетьманщини в її міждержавної спілці з Московським царством. Протягом 2-ї половини XVII — 1-ї половини XVIII століття царський уряд проводив систематичне урізання автономії Гетьманщини аж до остаточної її ліквідації 1764 року. На принципах автономного існування Гетьманщини у складі тих чи інших державних утворень ґрунтувались Гадяцький договір 1658 року Івана Виговського та Чуднівський договір 1660 року Юрія Хмельницького з Річчю Посполитою, Бучацький мирний договір 1672 року, договір 1692, укладений Петром Іваненком у Казикермені з Кримським ханством. Певні автономні права як стосовно Гетьманщини, так і Речі Посполитої, а пізніше Російської держави, мала Запорозька Січ до її ліквідації 1775 року. Протягом 60—90-х років XVIII століття у середовищі нащадків козацької старшини ширився автономістський рух за відновлення «старих прав і вольностей» (накази українським депутатам, які працювали в комісії зі складання проекту «Нового Уложения», новгород-сіверський гурток автономістів, таємна місія 1791 року В. Капніста в Берлін, історіко-полемічний трактат «Історія Русів» та інші). У XIX столітті автономістські ідеї побутували здебільшого лише в українській суспільно-політичній та історичній думці, зокрема в програмних документах і творах кирило-мефодіївців, А. Добрянського, М. Драгоманова, Т. Зіньківського та інших^[1].

Від 1848 року ідея територіальної автономії належала до мінімальних вимог українського національно-визвольного руху на теренах підавстрійської Галичини. 1861 року Галичина одержала крайову автономію з сеймом та органами місцевого самоврядування, в яких домінували поляки. Відтоді галицькі українці проводили політичну боротьбу за поділ Галичини на польську та українську частини. 1861 року коронним краєм було визнано і Буковину. Від 1890 року до крайового сейму Буковини входили українці. Від кінця XIX стстоліття українці Буковини виступали за поділ краю на румунську та українську частини^[1].

На початку XX століття національно-культурна автономія була однією з найголовніших програмних вимог низки українських політичних партій у Наддніпрянській Україні. Під гаслом національно-терріторіальної автономії України велися переговори Української Центральної Ради з російським Тимчасовим урядом (червень–вересень 1917 року; див. Універсали Української Центральної Ради). За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року автономний статус у складі Чехо-Словаччини передбачалося надати Закарпатській Україні, але ця угода була реалізована тільки частково у межах адміністративного краю «Підкарпатська Русь». Відповідно до закону від 22 листопада 1938 року, Закарпатська Україна дістала широку автономію, яка була ліквідована угорськими окупаційними військами за політичної підтримки гітлерівської Німеччини. У 30-х роках XX століття за національно-теріторіальну автономію західно-українських земель у межах Польщі виступає Українське національно-демократичне об'єднання^[1].

Протягом 1924—1940 років у складі Радянської України перебувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (1940 року перетворена в союзну республіку). Від 1923 в УСРР була впроваджена система так званого національно-територіального районування (райони, селищні та сільські ради). 1931 року на теренах Радянської України на засадах адміністративної автономії функціонувало 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грецьких, 3 єврейських, 1 польський), 995 національних сільрад (404 російських, 251 німецьких, 28 єврейських, 148 польських, 34 болгарських, 30 грецьких, 16 молдавських, 10 чеських, 4 білоруських), 89 національних селищних рад, які здебільшого розміщувалися на Волині, Запоріжжі, Криворіжжі, Луганщині, Маріупольщині, Мелітопольщині, Одещині, Харківщині, Херсонщині, у Донбасі та інших регіонах. У межах національних районів існували національні школи, національні камери народних судів, клуби, хати-читальні, театри, біки, періодична преса, художні та іноземні літературно національні райони, селищні та сільські ради були ліквідовані в 1938—1939 роках. У сучасній Україні на засадах автономії існує Автономна Республіка Крим, устрій якої визначається розділом 10 (ст. 134—139) Конституції України^[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Ясь О. В. Автономія [Архівовано 2 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.

Джерела[ред. | ред. код]

Ясь О. В. Автономія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
Воронов М. П.. Автономія [Архівовано 3 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
Тофтул М. Г. Автономія // Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416 с. ISBN 978-966-485-156-2
Автономія // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.

Посилання[ред. | ред. код]

В. Явір . Автономія // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 10. — ISBN 978-966-611-818-2.
Автономія [Архівовано 26 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Велика українська енциклопедія : у 30 т. / проф. А. М. Киридон (відп. ред.) та ін. — 2016. — Т. 1 : А — Акц. — 592 с. — ISBN 978-617-7238-39-2.
Автономія [Архівовано 11 березня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 12-13. — 1000 екз.

[eiu-1-1] а ^б ^в ^г ^д ^е Ясь О. В. Автономія [Архівовано 2 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.

[1]